Читать книгу Княгиня і хан - Валентин Чемерис - Страница 4

Князював тоді в Рязані Юрій Інгварович, син варяга, але вже русич. Кажуть, він був удатним воїном, розумним правителем, розважливо-поміркованим політиком. І не з тих, хто гарячковито, рубає з плеча. І сина свого Федора теж виростив відважним, але – розсудливим, який спершу думає, а потім чинить. Любив Юрій Інгварович сина, як у Рязані казали, зело. Нічого для нього не шкодував і ніколи йому не перечив, даючи волю. Знайшов Федір десь чи не в Київській Русі собі наречену – весілля відмінне йому влаштував. На всю Рязань. Шість днів весільчани пили й гуляли, співали й танцювали та молодого княжича з його вибраницею зело віншували. А на сьомий день, коли гості ще здається й не нагулялися вдосталь, князь слово взяв.

– Сину мій, княжиче Федоре, пора тобі вже князем ставати і в граді своєму княжити. Євпраксієчко, невісточко моя, віншуючи вас на весіллі вашому, дарую вам отчину – град Красний, що на річці Осетр – там ви й почнете творити своє князівство.

Це був щедрий дарунок батьків – княжич Федір нарешті ставав князем, хоч і удільним, та отримав князівство – нехай і удільне. Але ж своє.

І молодята враз заквапилися у своє князівство. Того ж дня княжі слуги перенесли весільні дарунки – вельми щедрі – на струги, великі човни-вітрильники, і попливли струги з молодятами рікою Осетр.

На стругах музики не вгавали, і де струги, напнувши вітрила, пропливали, там на берег вибігали люди і співанням весільних пісень молодят проводжали. Струги проминули городок Олегів, оточений дубовим лісом, у Переяславлі затримались на день і далі попливли – аж до Перевітська, а там уже починалися землі їхнього князівства. Обнесений валом і огорожею із вікових сосон, град Красний стояв на високому березі холодної та швидкої ріки. За Осетром далеко, аж до обрію, тягнулися густі ліси. Містечко було невелике. У княжому теремі, щойно збудованому (ще пахтів сосною) молодят зустрічали бояри і слуги.

– Честь і слава тобі, княже Федоре, і тобі, пресвітла княгине Євпраксіє Веславівно!

Зустрічали запашним, щойно спеченим хлібом – за руським старовинним звичаєм.

Колись городок, заснований 1146 р., звався, як і ріка, на березі якої він виріс, – Осетр. Град Осетр у ті роки був центром свого удільного князівства, згодом він стане прикордонним містечком-фортецею Рязанського князівства. Як свідчать літописи, які тільки на ймення в різні часи протягом віків він не мав: Осетр, Красний, град Святого Николи Корсунського, Заразьк, Новгородок-на-Осетрі, Заразеськ, Микола Заразький-на-Осетрі, Никола-на-Осетрі, Миколи Заразького посад, Никола Заразький, Зарайськ, Зараск, а з ХVII ст. стане Зарайським.

Але це буде упродовж століть, а тоді городок Осетр став Красним. Себто красивим. Та й навколо слалися мальовничі місця (тож і Красний). Євпраксія, коли з човна вперше побачила град, де її коханий мав стати удільним князем, а вона – княгинею, заплескала в долоньки – так їй сподобалось містечко, обнесене ровом і дерев’яною огорожею.

– Як тут гарно-красно! – вигукувала захоплено.

– І життя наше буде так само красним, – пригорнув князь Федір кохану.

Спершу так і було. Тамтешній люд був певен, що Сирін – райська птиця-діва, що має людську подобу й солодкий голос, птах радощів, успіху і слави, не деінде, а в їхньому краї живе. Це про нього літописи писатимуть: «Птица, глаголемая сиринес, человекообразна, суща близ святого раю… ея же нарицаютъ райскую птицу сладости ради песен ея».

Сирін і мешкала буцімто у їхньому краї та зачаровувала усіх своїм співом, що в людей викликало гарний настрій, радість і щастя, хоч побачити її могли тільки щасливі та радісні люди. Не кожному пощастить побачити Сирін, адже птаха так само швидко зникає, як слава чи успіх. Та в граді Красному багато хто глаголили і присягалися, що вони в живі очі бачили оту птаху Сирін, тому вони й щасливі у своєму краї, в городку Красному на Осетрі.

Князь Федір запевняв княгиню свою, що й вони ось-ось побачать Сирін. Вона показується на очі лише щасливцям, а вони ж щасливі в любові своїй. Прокидалась Євпраксія не рано, але й не дуже пізно, коли сонечко вже вставало за лісами та осявало першими променями річку і град Красний. Вона тихо, радо посміхаючись, кликала: «Федю, Федю…» Кликала, хоча й знала, що князя вже немає, він встає рано й одразу ж іде клопотатися своїми княжими справами.

Як завжди, в теремі вже пахло свіжоспеченим хлібом.

Млосно потягнувшись, гукала прислужниць. В опочивальню, ніби чекали цього, вбігали юні дівчата, несучи на руках сорочку з тонкого шовку, синю спідницю-поньову (так вона звалася химерно), пишний короткий сарафан-навершник із яскравого оксамиту.

– Яка ти гарна, княгине! – крутилися навколо неї дівчата. – Наче тя хто намалював… Скажи, скажи, княгинюшко, як нам такими вродливими стати?

– Авжеж, скажу, – посміхалася княгиня. – Та ви теж гарні…

Так і минали роки, безперечно щасливі. Хоча які роки? Прожила Євпраксія з князем Федором рік, народила дитинча – синочка пухкенького. Іванком його назвали – князь був неймовірно радий і не знав, як і дякувати княгині, що подарувала йому спадкоємця.

Здавалося, так буде завжди – у щасті й затишку. Іванко швидко ріс, на ноги якось непомітно зіп’явся. От-от побіжить… Молода княгиня не могла нарадуватися своєму первістку, пестила його, гралася з ним та все наспівувала синочку пісеньок, що їх із дитинства пам’ятала – про сіренького вовчика, про кота-воркота.

Згодом вихованням малого Йванка перейнявся батько. Часом під слюдяне вікно княжого терема приводили загнузданого жеребчика, що бив копитом землю. Федір садовив синка попереду себе у сідло.

Євпраксія жахалася, зі сльозами кидалась до князя:

– Що ти чиниш? Хіба ж можна такого малого на коня? Віддай сюди!

А Федір тільки сміявся.

– Не віддам. – І погладжував світлу кучеряву борідку. – Іванко – надія моя. Маю синка всьому навчити, а найперше – на коні їздити.

І зникав. А Євпраксія злякано вслухалася в тупіт копит коня, що помчав її чоловіка й синочка, а тоді піднімалася на фортечну стіну і з високої кутової башти вдивлялася в темно-зелену гущавину борів, що тяглися понад рікою – там зник Федір із сином. Тривога на серці трохи вщухала – князя супроводжували озброєні дружинники, вони ж захистять його з малим на випадок чого… І княгиня мало не до вечора вдивлялася в далину, виглядаючи чоловіка і сина.

А якось із лісу на дорогу вилетів якийсь вершник. Плащ його на вітрі розпахнувся, і під ним сяйнула на сонці кольчуга… Гм… Коли б не лихо яке. Квапливо спустилася в терем, куди невдовзі зайшов слуга князя – Апониця, вклонився. А з ним і той чоловік у плащі й кольчузі.

Він теж уклонився княгині.

Апониця йому кивнув:

– Кажи пресвітлій княгині все, як є.

– Недобрі вісті я привіз, княгине… – почав той чоловік. – Сунуть на нас люті вороги із степового краю, видимо-невидимо їх… Подолати їх буде нелегко. Вони вже сусідів наших, половців та приволзьких булгар побили, жінок і дітей їхніх у полон погнали. А тепер ось на нас ідуть, нечестивці…

– Що ж воно за люди? – запитала Євпраксія. – Та й чи люди вони? Як прозивають їх?

– А прозивається той народ… – прибулець на мить запнувся, – прозиваються… мунгали. Або ще – татарове. Гонець їхній від царя їхнього безбожного Бату-хана, у Рязань приїздив. У князя Юрія десятину для свого хана вимагав – людьми, кіньми, різним майном. А не дадуть – мечем, застеріг, своє візьмуть… Кажу, мунгалами вони прозиваються, із далеких степів, де люди дикі кочують. І вони несамовиті – грабують, убивають, добро собі забирають, жінок і дітей теж, а міста й села плюндрують та за димом пускають… Оті, що мунгалами прозиваються – люди диявола…

[МОНГОЛОЇДНА РАСА, азійсько-американська раса – одна з великих рас людства. Охоплює корінне населення Північної, Центральної, Східної, Південно-Східної Азії, Північної та Південної Америки.

Ознаками монголоїдної раси є жовтувата шкіра, плескувате обличчя з дуже випнутими вилицями, наявність епікантуса – особливої складки повік, жорстке чорне пряме волосся, слабкий розвиток волосся на обличчі й тілі. Всередині великої монголоїдної раси вирізняють кілька рас: північноазійську (монголи, якути, буряти, евени, евенки), арктичну (чукчі, ескімоси), далекосхідну (китайці, корейці, в’єтнамці), південноазійську (більшість народів Південного Китаю, Індокитаю, Бірми, Індонезії, Філіппін) і американську (індіанці). Комплекс типових ознак монголоїдної раси чітко виявлено вже в палеоантропологічних знахідках часів мезоліту.

На території України представники народів монголоїдної раси відомі з часів Київської Русі (половці), монголо-татарської навали (татари).

…Людські поселення на території Монголіїі відомі з часів палеоліту. Першими ранньофеодальними союзами племен на території Монголії були об’єднання протомонгольських племен хунну (III ст. до н. е. – I ст. н. е.) і племен сянбі (I ст. н. е.). В IV–X ст. територія Монголії входила до Жужанського, Тюркського, Уйгурського і Киргизького каганатів, у X–XII ст. – до імперії кіданів – Великий Ляо. На початку XIII ст. відбулось об’єднання численних монгольських племен під владою одного з нойонів (представники феодальної верхівки, що народжувалася) – Темучина, якого 1206 р. на великому курултаї (з’їзді) було проголошено великим ханом – Чингісханом. Створена в інтересах великих феодалів, військово-феодальна держава Чингісхана стала на шлях загарбницьких воєн. На середину XIII ст. під її владою опинилися Північний Китай і Тангутська держава, Середня Азія і Закавказзя, територія Ірану. Було встановлено панування монголо-татарського іга на Русі. (УРЕ, т. 7, стор. 102–103.)]

Мунгали, звані татарами…

Що за мунгали? Татари? У Красному тільки про це й говорили. З острахом, що переростав у тривогу, яка вже не вгамовувалася… Невже лихо суне на Рязанську землю – за які такі гріхи?

Невдовзі виявиться, що йде навала така, що її рязанці до того не знали. Це підтвердив і гонець на змиленому коні, що примчав із Рязані до Красного.

– Княже! – кинувся до Федора Юрійовича. – Велике лихо прийшло на Русь. На нас вороги сунуть, нам досі не знані, які мунгалами прозиваються. І веде їх безбожний хан Батий… Отець твій, князь Юрій Інгварович, згукує всіх до себе на раду. І тебе чекає, княже Федоре, з дружиною біля Пронська…

Князь Федір почав спішно збирати дружину. А поки вона збиралася і харчем на дорогу запасалася, велів гукати ковалів.

– Роздмухуйте горна у своїх кузнях! Скоро нам треба буде багато-багато зброї!

І велів їм кувати мечі й сокири, готувати кольчуги, наконечники для стріл, лати, наручі – захист для рук…

А тим часом біля княжого терема вже зібралася дружина. Князь Федір забіг до Євпраксії в повному бойовому обладунку.

– Прощавай, моє щастя! Радість моя, прощавай! Дасть Бог, розіб’ємо клятих мунгалів – повернуся додому. А нині – похід. Збирає батько рать, будемо оружно мунгалів зустрічати.

– Ой, Федоре, серце віщує щось недобре… Кажуть, мунгалів клятих – видимо-невидимо, а Русь же ослабла від усобиць.

– Тож маємо в такий час нарешті всі разом бути – плече в плече! Прощавай, Євпраксієчко, чекай мене з перемогою, бо як же інакше?… Тільки з перемогою! Русь наша має встояти. Маємо відбити клятих мунгалів. З нами й Сирін – птаха щастя й успіху. І правда з нами, бо ми на своїй землі, край світ захищаємо, а не людей грабуємо, як ті мунгали з незнаної нам Мунголії…

Євпраксія зі сльозами заспівала, як милого у похід виряджала:

І більше Євпраксії не судилося побачити свого судженого.

Великий князь Юрій Рязанський просив допомоги в сусідів, хотів з’єднати війська кількох руських князівств і дати Батию належну відсіч, але…

Звідусіль приходила відмова. Навіть перед смертною загрозою, що нависла над Руссю. А вона вже не була єдиною та згуртованою, як славилася колись у давні часи. Міжусобиці нищили Русь. Про це ще автор «Слова о полку Ігоревім» з гіркотою і болем душі писав, благаючи руських князів схаменутися і стати проти ворога дружно – плече в плече. А натомість:

Отак було – тут нічого не зміниш і нічого додати.

Упродовж не одного століття, коли свої крамолу на Русі кували, а погани, звісно, користувалися міжусобицями та на Руську землю набігали. І частенько роз’єднаних русичів змагали, бо не стояли русичі заодно.

Але й тоді, коли вороги отчину руську потоптом проходили, князі між собою кували змови, допомагаючи своїм ворогам.

Першою спізнала лиха Київська Русь, а потім – і Північно-Східна… Рязанське князівство повело в сім ділі печальнім перед: вороги вже вогнем і залізом по Русі потоптом проходили, а князі ще не могли ніяк зібратися та об’єднатися – навіть і перед смертною загрозою, що нависла над рідним краєм, коли в полум’ї та крові постало невідворотно: бути чи не бути?… Князям треба б казати «бути», однак робилося все, щоб «не бути».

Юрій, князь рязанський, коли вже загарбники стояли гамірним табором на березі річки Вороніж, ледве спромігся зібрати раду: великого князя владимирського Георгія Всеволодовича, братів своїх, князя муромського Данила Інгваровича, князя коломенського Гліба Інгваровича, князя красного Олега, князя пронського Всеволода, ще одного чи двох удільних князьків – і все. Решта не відгукнулися, діючи за відомим прислів’ям: моя хата скраю, мені це й не болить… На Рязань посунули мунгали – нехай Рязань і викручується, а нас, дасть Бог, лихо-біда стороною обійде.