Читать книгу Генрі Форд - Валентина Вздульская - Страница 2

Усе почалося з дракона.

Він був великий, важкий і дихав парою.

Це була найбільша подія в житті малого Генрі, і вона змінила його майбутнє.

Форд мав стати фермером. Його дід і батько працювали на землі. 1847 року вони приїхали з Ірландії до Америки в пошуках кращого життя й оселилися біля містечка Дірборн, майже на кордоні США з Канадою. Ще раніше сюди прибули їхні родичі, щоб теж обробляти землю.

Батько Генрі, Вільям Форд, був працьовитим і успішним фермером. Нова ферма, куплена з великими зусиллями, стала процвітати. Згодом він закохався й вирішив одружитися з сусідською дівчиною Марі. Вона була не лишень вродлива, а й сильна духом – ніколи не здавалася і стійко долала всі негаразди.

Батьки Марі були бельгійцями. На жаль, вони рано померли, і дівчинка стала сиротою. Марі взяли на виховання сусіди Фордів. Так вона з Вільямом і познайомилася.

25 квітня 1861 року Вільям і Марі одружилися. А 30 липня 1863 року в них народився первісток, якого назвали Генрі.

Так-так, це був він, наш герой.

До речі, у рік народження Генрі Форда в Лондоні відкрили перший у світі метрополітен. Це було одне зі свідчень того, що на світ чекали величезні індустріальні зміни. У США тим часом тривала Громадянська війна, але штат Мічиган був далеко від бойових дій. Батьки Генрі мирно порядкували на фермі.

У наступні роки народилися брати й сестри хлопчика. Але Генрі був найстаршим, тож саме він мав допомагати татові на фермі, а згодом її успадкувати.

Форд любив тата й не хотів його розчаровувати. Тож він не зізнавався, що насправді терпіти не міг працювати на землі.

Для хлопця не було більшої муки, ніж одноманітні будні серед кукурудзи, бобів, корів і свиней. Може, комусь це все до вподоби, думав Генрі, але точно не йому. За найменшої ж нагоди хлопець ховався у своїй «майстерні» й копирсався в горах залізяччя, яке збирав звідусіль. Мама казала, що він природжений інженер.

– Генрі, наноси води! – просив тато.

– А чому ми не можемо збудувати водогін? – поцікавився хлопчик, розбираючи чергову деталь. – Навіть давні римляни мали водогін!

– Не вигадуй, Генрі! Роби, що тебе просять!

Хлопчик був певен, що робота фермера могла бути простішою і цікавішою. Звісно, якщо її трохи осучаснити. Наприклад, запрягати у плуг не коней, а самохідну машину! Генрі чув про такі у школі. Але його батько був людиною консервативною, тож не надто любив усе нове.

Але були й цікаві дні. Наприклад, коли вони їздили в Детройт – справжнє велике місто. Тато правив кіньми, Генрі з малими сідав на воза – і починалося!

– Юху!

– Тату, швидше! Ще!

У Детройті були великі вітрини, їздили швидкі брички, гамір на вулицях хлопця геть не дратував, а навіть подобався.

– Оце життя! – мружився він.

Коли Генрі повертався з міста, у кишенях хлопця торохтіла всяка всячина: гайки, шайби, різні деталі. Це були його скарби.

Під час однієї такої поїздки, коли Генрі було років дванадцять, він і зустрів дракона. До Детройта було тринадцять кілометрів. Та зустріч закарбувалася в його пам’яті на все життя.

Ви подумали про казкового дракона?

Ні, то був інший дракон – із майбутнього.

Звався він локомобіль.

Це був перший транспортний засіб у житті хлопчика, який рухався без коня. Він торохтів, гудів і видихав пару. Справжнє залізне диковисько!

Кажуть, що перший самохідний візок вигадав Леонардо да Вінчі. Схему цієї диво-машини він накреслив у манускрипті «Атлантичний кодекс». Завдовжки 1 метр і 68 сантиметрів, а завширшки 1 метр 50 сантиметрів, цей візок заводився, як механічна іграшка на пружині, і рухався з великою швидкістю. Але кататися на ньому ніхто не міг – да Вінчі не зробив ані сидінь, ані гальм, ані керма. Він гадав, що заводний візок використовуватимуть в армії, як таран.

Локомобіль працював інакше.

Він їхав завдяки паровому котлу.

Самохідні візки на парі вигадали давно. Ще 1672 року фламандський учений і місіонер Фердинанд Вербіст збудував один такий для китайського імператора. То була іграшка завдовжки 65 сантиметрів із двигуном, який працював на вугіллі. Вугілля горіло й нагрівало воду в залізній кулі з трубкою. Пара виходила крізь трубку й потрапляла на турбіну, схожу на колесо водяного млина. Турбіна крутилася, обертаючи колеса, і візок рухався.

Потім, наприкінці XVIII століття, француз Ніколя-Жозеф Кюньо розробив паровий тягач для армії, щоб перевозити артилерійські снаряди. Це був возик на трьох колесах, попереду якого бухкотів і пирхав паровий котел, схожий на казанок.

У ХІХ столітті європейці вдосконалили «парові карети». У Великій Британії навіть з’явилися автобуси на парі. Однак подобалися вони не всім. Такий транспорт гуркотів і пихтів, немов паровоз, що зійшов з рейок. Він повз, як равлик, а дорога під величезною вагою цієї залізяки оберталася на місиво. 1865 року обурені британці навіть прийняли закон щодо «парових дияволів». Перед кожною самохідною машиною мав іти чоловік із червоним прапором і дути в сигнальну дудку!

Генрі у школі теж чув про парові машини. Таємниця пари не давала йому спокою. Одного разу Форд наповнив глиняний горщик водою, накрив його кришкою і міцно її прив’язав. Він хотів дізнатися, що буде, коли в горщику з’явиться багато розігрітої пари. Може, він злетить під стелю?

Не повторюйте цей експеримент!

Його результат був жалюгідний.

БУМ!

Горщик тріснув і добряче ошпарив Генрі. Ще й мамину лекцію довелося вислухати. Хлопець навіть не знав, що гірше.

Але Генрі не відмовився від експериментів. Спершу вони були безпечними, під наглядом мами. А потім…

БУ-БУМ!

Цього разу паровий двигун, який він зробив з однокласниками, вибухнув просто на шкільному подвір’ї. Ніхто не постраждав, щоправда, згорів шкільний паркан.

А потім був дракон, що звався локомобіль. Цього залізного звіра Генрі побачив біля міста. Він нагадував невеличкий паровоз, їхав повільно і був страшенно неповороткий. Генрі він здався дивовижним!

Машиніст, стоячи позаду котла, підкидав вугілля і кермував. Він зупинив «дракона», щоби пропустити віз із кіньми. Цієї миті Генрі зістрибнув на землю й підбіг до машини. Помітивши захват хлопця, машиніст пояснив йому принцип роботи локомобіля.

– Хочеш спробувати його завести? – запитав чоловік.

– Ще питаєте! – Генрі не тямився від щастя.

Локомобілі виконували роль моторів. З їхньою допомогою можна було запустити тартак або молотарку. Часом вони працювали як тягачі. Замість вугілля чи дров «драконам» згодовували солому, тирсу або сухі стебла кукурудзи й соняшника просто з поля.

Важили локомобілі кілька тонн і були при цьому страшенно дорогі. Їх могли собі дозволити лише багаті землевласники. Але ці машини їздили без коней. Це було справжнє диво, яке не давало Генрі спокою.

Той локомобіль із паровим двигуном і привів Генрі у світ машин. Форд навіть використав деякі його особливості, будуючи свої авто.

Приблизно в цей же час сталася ще одна знаменна подія – тато подарував Генрі годинник. Це був перший механізм, що належав тільки йому.

Чи бачили ви коли-небудь нутро механічного годинника?

Там дуже красива система шестерень, яка називається агренаж. Також там є балансир або маятник. А ще механізм заведення і переведення стрілок – ремонтуар. Але серце цього дивовижного організму – заведена пружина.

Коли годинник Генрі за якийсь час зламався, один фермер показав, як його відремонтувати. Хлопець схопив усе на льоту.

– От би у когось іще зламався годинник! – мріяв Генрі. – Я б його миттю відремонтував!

Ну що ж, годинники час до часу таки ламалися. То в одного сусіда, то в іншого. Генрі зробив собі інструменти із цвяхів і маминих спиць для плетення й визвався ремонтувати. За кілька років він здобув славу місцевого годинникаря. Якийсь час він навіть думав присвятити цьому фахові своє життя.

Генрі відчував, що от-от покине ферму й почне самостійне життя. Його тут більше нічого не тримало. Річ у тім, що коли хлопцеві було неповних тринадцять років, його чудова, дивовижна мама померла. Її шості пологи були дуже складні. Малюк помер відразу, а Марі пішла в засвіти за два тижні. Без неї дім Фордів став як годинник без пружини.

Мама навчила Генрі читати, наводити лад у своїх речах, а також інших важливих речей.

– Неприємна робота потребує мужності, терпіння й самодисципліни, – казала Марі, і життя не раз довело Генрі, що вона мала рацію.

У шістнадцять, закінчивши школу, юнак зібрав свої нехитрі речі й подався до міста починати нове життя. Він знав, що буде нелегко. Як колись його мама, він справді був готовий вступити у доросле життя. Одначе він не був готовий займатися чужими справами. Він прагнув працювати лишень заради здійснення своєї заповітної мрії.

Заради дивовижних машин!

Запитання

1. Ким були батьки Генрі Форда?

2. Ким, на думку тата, мав стати Генрі в дорослому віці?

3. Яка подія в дитинстві назавжди змінила майбутнє Форда?

4. Хто винайшов перший самохідний візок? Яким був принцип роботи цієї машини?

5. Знайди в інтернеті фотографії локомобіля. Які інші транспортні засоби він тобі нагадує?