Читать книгу Прощальник - Валерій Гаєвський - Страница 2

Мов нетривкі свята, закінчувалося життя, нагадуючи у снах не про дзвін шаблі, а про речі страшніші: проповіді ксьондза Костянтиновського. А коли відкинувся від марень, запитав сам у себе: чому так страшно й невідворотно згубно приснилася не бусурманська галера, на якій мордувався в перший рік після Хмельниччини, а бурсацька юність?

Кобзар, котрий дав йому притулок, був, либонь, небідним: божник сяяв золотою оправою, й лампадка була заправлена духмяною грецькою оливою; на додаток ще й дубові сволоки помережані латиною.

Прощальник відкинув з ніг рядно й спробував прочитати потьмянілий від часу напис, та лише здогадався, що то уривок з Євангелія.

Йому було стелено у світлиці на здоровенній скрині; із-за дубових дверей сочилися ледь-чутна говірка старців.

– Шановна громадо, – казав господар хати, кобзар Порфирій, – не думав же, не гадав, що пан-майстер отак пошанує наше братство… Нехай гаспид візьме мою душу, як не буде його скарано за страшний гріх. Споконвіку ніхто у нашому братстві не глумився над «устиянськими» книгами.

– У прокляту годину віддав пан-майстер «Устини». Нехай же поб’є його Господь праведним громом, – глаголив у відповідь старець Прокіп.

– Не вбивайтеся, братчики… Раб божий Петро може по Кликовському сорокоуст відслужити. Просить за панахиду двадцять п’ять карбованців, – гнівно постановив лірник Лука.

На тих словах хтось, либонь, багато молодший й зухваліший старців безжурно замугикав:

Світ, що творили собі старці і в якому жили, завжди видавався прощальнику незбагненною загадкою, але цієї ночі вона набрала для нього зовсім незрозумілих неймовірних обрисів.

Овва, – прошепотів сам собі – оце так гостини. Не інакше як надумали діди християнську душу зі світу звести. Їхав спасатися, а Господь силує душі старців спасати.

Його почало змагати почуття, що вже колись володіло ним: старечі, але ще міцні м’язи наливалися силою характерника, у свідомості спалахували давні ворожбитські нашепти, а правиця аж свербіла, рвучись до шабельки по-запорізьки. – Вгомонися, душа козацька, – знову мовив до себе, – діди тобі не турки – їх веремією не злякаєш. А розбійника напудиш – все одно від свого не відступляться. Краще, як розвидниться, по-божому з Порфирієм погомоніти.

Відтак укрив рядном сухі старечі ноги й став надчікувати світанок, поринаючи час від часу у тривожну дрімоту й заспокоюючи себе перебиранням пальцями кореня плакун-трави, котрий носив на шиї ще з часів походів на нехристів.

* * *

– Брате мій, божий чоловіче, – сказав вранці Порфирію, котрий частував його спотикачем й мандриками, – повідай старому низовцю: чи людина, чи нечистий наспівував перед досвітком у хатині?

– Побійся Бога, старий козарлюго, – одказав старець, шпортаючись у скрині, – до мене й у дровітню дідько боїться поткнутися. – Візьми ліпше од нашого братства черес… До Межигірського Спаса ще дорога неблизька, а ти вже ж у Києві усе прогуляв…

Прощальнику зайве було взиратися у незворушні більма Порфирія – виходило на те, що старець натякав йому: нічна розмова братчиків – то не примха й не варто її витлумачувати чи дивитися на неї чужими очима.

Немов збоку він побачив себе і старого кобзаря – дуже схожих один на одного ровесників, котрі ще замолоду охоче й смиренно прийняли вділений їм дух козацької волі, котрий існував ще задовго до Хмеля і Остряниці і не знищиться і після них; скільки людей вже бачаться їм у путах років лише тінями, вже не викликаючи ні жалю, ні гризоти – то чи ж варто ще щось додавати до вже здійсненої долі?

Порфирій поклав йому у торбу черес, перехрестився у кутку під рушниками перед лампадкою й задмухав її.

– Нема, козарлюго, гріха, котрий перевищив би Божу милість, – мовив на тому.

– Що ж, божий чоловіче, – одказав йому прощальник, чіпляючи шаблю до пояса, – коли вже Господь умудрив тебе сліпотою, то співай же добрим людям, не гнівлячи його…

Затим накинув на густо взятий плямами жупан кирею – тяжко ж гонористо й хмільно подивували запорізькою гульнею київських салогубів – й з полегшенням випірнув на заможне дідове дворище, облямоване живоплотам з бузку й дрібного явору, за яким вже зрання теплився путівець до Вишгородського шляху.

Він стільки разів у своєму житті збирався у подорожі (переважно небезпечні), що цього разу знову, як і перед Конотопом, коли рубано було москалів безміру, з якимось надмірним спокоєм скочив у сідло й, ледь піднявшись на стременах, взятою у пучку долонею перехрестив кобзареве обійстя із вкляклим у напіввідкритих воротах дідом.

– Не скисни на путрі, мосьпане, – незлобиво прошептав услід Порфирій. – Хутчій правуй спасатися, бо Палієві зарізяки, як здибають, твого низового гонору не потерплять… Шабелькою поголять.