Читать книгу Прощальник - Валерій Гаєвський - Страница 3

У своєму тривалому, щедро розмальованому кров’ю й степовим пилом житті він зробив зовсім мало помилок й іноді думав, що саме тому Господь надарував його довгим віком; і тепер, коли заспокоєна степом, небом і дорогою душа тверезо зважила стан речей, кінь, наче вгадавши його рішення, звернув на Вишгород. Конче, ще до смерку треба було навідати пана-майстра, котрому на схилі літ виділено келію у Братському монастирі.

Замолоду меткий український шляхтич Кликовський подався на Великий Луг, хутко вибився у курінні й вже примірявся до каламаря військового писаря, та у Цецорській битві осліпив його турецький свинець; жахлива темна журба проте не випалила світлу душу, а привела до братства кобзарів. Пан – майстер навчив його настроювати кобзу, відбиватися палицею у степу від голодних собак й лихих людей, а Пан-отець прилучив до древньої кобзарської мудрості – «Устиянських книг», й обернувся учорашній запорожець в одного з найшановніших українських старців.

Жоден з кобзарів не був бідняком, а Кликовський і поготів: після виснажливих мандр по неспокійній небезпечній Україні він спочивав у придбаній кам’яниці на Подолі.

Там же у тайнику зберігав дванадцять «устин», відтоді, як братчики зажадали, аби він заступив взятого на небеса древнього Пана-майстра.

І його Господь не забув, коли душа вже готувалася покинути висхле, наче осіння ковила, тіло й надав притулок у братській келії біля поварні, де спасав молитвою і себе, і священні кобзарські книги.

Незаперечно й неминуче зарахований долею до її улюбленців прощальник і справді мав чудернацьке прізвище – Фортуна, котре аж ніяк не могло прилипнути до нього на Січі; низовці завзято клеїли йому свого часу прізвисько Грек, та він вперто аж до брязкання шаблею відстоював батьківське, за що ледве не потрапив до стовпа під киї – відтак відступилися від нього подалі від лиха, розсудивши, що вже у першому поході на бусурманів чорний, як дьоготь, впертий зайда заробить собі справжнє прізвисько. Та наш неборак і під час бурі, коли розлючене море ковтнуло кілька чайок, й у Кафі, коли перевертні – яничари ятаганами зачали вирубувати стежку у запорізькій лаві, вівся так, наче й не мав душі; навіть не перехрестившись, ускочив до лютого вражого гурту і з криком «Побачимося у кушніра на жердці!», розполовинив шабелькою правовірного, підхопив його зброю й влаштував небувалий навіть для козаків танок смерті. Відтоді потрапив до кошового реєстру саме Фортуною, однак на повсякдень низовці все ж таки скоротили Фесалія до Феська.

Перед Вишгородом шлях звернув у сосновий бір, такий густий, що за кілька кроків праворуч й ліворуч вузького путівця усе потопало у темряві; кінь притишив ходу, відмахуючись хвостом від мошви й величезних комарів, й прощальник попустив вуздечку й перестав торкати запиленими сап’янцями потебеньки, аби не квапити його.

– Сто копанок чортів, – почув він чийсь зухвалий голос позаду, – чи комишник це чи Мазепин посіпака – і нечистий не розбере…

– глумливо підтримав його тоненький спів.

– Агов, кармазинник, – вже суворіше гукнув співак, – злізай з коня, бо моя куля і дідька дожене.

Таких грубих витівок з Фортуною вже давненько ніхто не зчиняв з огляду на його важкі вдачу і шаблю; іншим разом здибивши коня, порубав би він двох гультіпак, котрі необачно вийшли з рушницями на путівець, проте нині вволив їхнє бажання.

– Я прощальник, люди божії, – мовив він їм – їду спасатися.

І Фортуна, і нападники дещо здивовано й спантеличено споглядали одне одного, бо являли собою кричущі протилежності: Фесалій був саженного росту та й виглядав у жупані з киреєю геть не старезним дідом, гультіпаки ж були хирляві, а їхні семряги аж ніяк не пасували до оздоблених сріблом дорогих мушкетів.

– Не гніви Бога, мосьпане, – старший з гультіпак оговтався першим, – монастир у іншому боці…

– Чортів мазепинцю, – просичав його напарник, – хутко кидай шаблю і сап’янці перед собою… І жупан не забудь…

– Послухайте, дітки, моєї ради, – зичливо мовив їм прощальник, – не маю я на вас гніву – то йдіть собі з Богом. Та й жупан мій геть у дьогті…

Гультіпаки хижо перезирнулися й рвучко сіпнулися правими щоками до прохолодного срібла на мушкетних ложах.

Терпіння й смиренність прощальника враз тріснули – зіштовхнувши коня подалі від гріха з путівця, він затанцював розмашистого запорізького гопака й, опинившись перед гультіпаками, вже тримав їх обох, ухопивши за чуприни, на рівні очей, палаючих напівзабутим молодим вогнем.

– Ну, що, курві сини, вам ще хочеться моєї шаблі? – тихо запитав він й погойдав лівицею і правицею.

Від нестерпного болю нападники ледь не обмочили сльозами й сечею семиряги й спромоглися лише на очманіле белькотання.

Не опускаючи їх, Фортуна кілька разів вдарив каблуком чобота по мушкетах, котрі враз перетворилися у непотрібне залізяччя.

– Хто ви такі, сліпії голови? – запитав у гультіпак, поставивши обох на землю.

– Палієві ми люди, – відповів старший. – Прости, батьку. Багато нам крові Мазепа пустив. У Фастові різню зчинив.

– Семена знаю, – роздумливо, радше для себе, а не для них протяг Фортуна. – Не у свого воза впрягся фастівський полковник. Та йому і вам один Бог суддя. Щезніть, сліпії голови.

Вишгород прощальник проїхав без пригод, хоча завжди гомінке й велелюдне містечко зустріло його загрозливою тишею; до київського передмістя Куренівки він дібрався пізнього вечора, коли вибілений місяцем путівець вперся у місток через Курячий Брід й затим зник серед приземкуватих, вкритих очеретом будівель з маленькими темними віконцями.

По той бік містка доживала віку стара верба із розсіченим блискавкою при землі стовбуром; під нею зашелестіло чи то сіно, чи солома, й дорогу Фортуні загородив козак у пом’ятій чумарці. У правій руці він тримав мушкет, а лівою струшував від налиплих до смушевого верху остюків шапку.

– Стій, нічна душа, – мовив незлобиво. – Чого пхаєшся чорту у зуби. Козаки сплять. Куріний спочиває.

– Не згадуй, козаче, всує лукавого. Нехай тобі Господь у службі допомагає. А курінного Лозу таки збуди… Він у мене у Лузі вчився шаблями стукатися. То тепер нехай віддячить старому січовику.

На тому Фортуна спішився з коня, котрий насторожено форкнув, ледь вони ступили на скрипучий, та ще досить міцний місток.

Не в спромозі збагнути, що ж йому діяти, вартовий підняв на зухвальця мушкет.

– Стій, кажу тобі, добродію. Я дружу і з дідьком, і з Богом – А ну ж бо скажи – а хто у Лози жінка?

– Туркеня… Через неї й залишив Зінько Січ. Заледве під киї не втрапив.

– Бачить Бог, навчилася вона вже й крученики пекти, – вартовий опустив зброю й примирливо махнув прощальнику шапкою. – За третім куренем побачиш садибу – там і мешкає пан Зиновій.

На відміну від обнесених тинами куренів обійстя Лози виглядало багатшим: його окрасою був невисокий вибілений вапном мур з поцвяхованою дубовою брамою; дубовими були й ушули, увінчані зверху чепурною гонтою. За ним обабіч брами наливалися силою дві чималі липи, наповнюючи нічне густе повітря запашними солодощами, розбавленими квітковими пахощами. – Васильки, – ворухнувся у втомленій голові прощальника давній спомин. Він обережно постукав шаблею у гонту. Загримотів засув у хатніх дверях й Лоза (це був він) загукав:

– Хто такий?

– Фортуна з Лугу!

По короткому часі бічні дверцята у брамі відчинилися, й господар обережно витяг уперед ліву руку з ліхтарем, затискуючи у зігнутій правиці пістоль.

– Боже милосердний! – протяг дещо спантеличено. – Та це ж Фесько!

На тому колишні низовики обнялися, поцілувалися й трішки потримали один одного в руках.

Промінь ліхтаря й справді вихопив біля призьби пишний кущ, увінчаний синіми квітками; пучок засушених васильків був прив’язаний і до цвяха над вхідними дверима.

– Агов, Катре, – гукнув Лоза, зайшовши першим до просторої світлиці, – а ну ж покажи, як я тебе покозачив. Дай нам настоянки чи запіканки, аби ми одразу – помолодшали.

Зустрічай по-християнськи дорогого гостя.

Нахиливши голову, щоб не зачепитися тім’ям об одвірок, із сусідньої кімнати вийшла висока струнка чорнявка. Попри пізню годину на голові мала парчевий очіпок, а високі тугі стегна обтягувала розшита шовком біла плахта.