Читать книгу 100 днів полону, або Позивний «911» - Валерій Макеєв - Страница 4

Перші дні я просто насолоджувався повітрям свободи й залюбки йшов до всіх, хто запрошував поспілкуватися: журналісти, посадовці, старі та щойно знайомі люди. Звичайно, радість зустрічі й розмова з близькими та рідними була особливою, проте абсолютно всіх відкритих людей довкола я сприймав, як членів родини. Радий був кожному.

Так. Щось у мені змінилося.

Можу підтвердити це й через три місяці після повернення з полону, коли пишу ці рядки. Ні, я не зрозумів, просто відчув, що всі ми дуже маленькі перед Богом, і всілякі намагання знайти місце під сонцем – від лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов’ю. Адже нічого з собою, окрім відповідей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька й матір, близьких і рідних, далеких і невідомих, і… ворогів своїх.

Дивна річ. Після повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катів, а навпаки – з’явилося відчуття вдячності до тих, хто проявив людяність і певними діями підтримував у час одного із найважчих періодів мого життя. Так, ТАМ відлік життя йде на години, хвилини, секунди. Кожної миті щось може змінитись. Трапитись щось абсолютно нелогічне, неплановане. Зараз про це не те, що говорити, а й згадувати важко настільки, що божеволієш.

Те, що раніше здавалося непереборною проблемою, сьогодні стало малосуттєвим, часом навіть таким, що не заслуговує на увагу. Для кожного «непереборні» проблеми – це щось особисте. Я такий же: переймаюсь (а точніше, переймався) тим, що доносить телеефір, як у кожного, у мене є родинні питання, що потребують особливої уваги. Полон, наче надпотужний мікроскоп міжлюдських та суспільних відносин, дав мені нове бачення псевдополітичних та псевдоекономічних конфліктів. Якщо узагальнити, що побачив через його збільшене скло – це тотальна маніпуляція. Усім і всіма. А ще сумбур і абсурдність реалій. Поріг вразливості до жорстокості знизився до нуля: поняття образи відступило в глибоку тінь. Навпаки, намагаюсь не ображати інших. Тих, хто хоче вчинити так до мене, просто жалію. За недалекоглядність. Бо то є марна трата часу…

Маю переконання, що війна ТАМ, та «мирне» життя ТУТ – це два різні світи. ТУТ ми не бажаємо прийняти місію цієї війни, зрозуміти: для чого нам це випробування. Начебто ми мали б відстоювати ідеали Революції Гідності, проте живемо за «совковими» стандартами (і захищаємо це право так жити).

Перші вичитки-поради поставили ключове запитання:

«А чому ти не показуєш страшних сцен катування, знущання над пораненими та полоненими?…»

Дивний феномен. Не можу.

Коли написав перший текст – вислав своєму другу-сокамернику, професійному журналісту Ромці Черемському: «Прочитай. Це те, що ми хотіли донести до наших співвітчизників, перебуваючи на підвалі…» Майже місяць Ромка не відповідав. Телефоную декілька днів тому, вибачається: «Знаєш, я так і не зміг себе пересилити: відкрити файл «100 днів полону…» Мені болюча будь-яка згадка про ЦЕ… Переслав, не відкриваючи, своєму приятелю – професійному журналісту з великим досвідом роботи. Дав певні поради, та в цілому оцінив добре».

Вибач, Ромко. Розумію, що болить. Та мав написати це саме так.

Знаєте, чого понад усе прагнуть полонені там? Щоб їхні родини не знали про ті важкі страждання, які доводиться витримувати в полоні.

Нещодавно повернулися хлопці десантники після п’ятимісячного полону (їх взяли під Іловайськом). Удома – без інтерв’ю. Півтори доби біля родин – і на службу… Уклали нові контракти. Мама одного з них спілкувалася зі мною: «Колишні полонені – це якась особлива каста… Їх важко розуміти. Та, бачу, що й вони ТУТ мало що розуміють. Тому навіть після такого страшного полону бачать себе далі тільки на війні… Майже не говорили про полон. Та, чи не найперше, що зробили хлопці, повернувшись додому, зателефонували тим, хто проявив ТАМ до них людяність: давав кусок хліба, іноді, потайки вночі зателефонувати до рідних…»

Якби захотів написати сценарій фільму жахів, не довелося б нічого вигадувати. Але я не терплю цього жанру. Розумію, що цю книгу можуть читати рідні й близькі тих, хто ще залишився там… Що маю сказати їм? Дзвінки та листи від родичів я отримую щодня. Разом віримо та надіємось. Кілька днів тому, ридаючи, зателефонувала мама одного із воїнів, який лежав зі мною в лікарні… Він уже пів року в полоні й має важке поранення. Днями подзвонив дружині й сказав, що його, пораненого, жорстоко побила група п’яних конвоїрів… Хлопець уже кілька днів навіть підвестися не може. Шукаємо способи визволити.

Війна триває. І я в ній маю своє місце. Незначне. Щось намагаюсь зробити для поліпшення долі та визволення заручників, розшуку зниклих безвісти. Щось вдається. Чотири вантажі безпосередньо до камер з полоненими знайшли своїх адресатів. Під час п’ятої доставки нашого перемовника (дівчину-волонтера) взяли у полон. Це вже її другий полон…

Щось пішло не так…

Визволяємо. І… направляємо вантажі з харчами та одягом до камер Луганська й Донецька… Коли буде визволено останнього полоненого? Зараз це невідомо й не зрозуміло… Цей «дощ материнських сліз» надовго…

* * *

Цей текст – це пам’ять.

А пам’ять – зовсім не пам’ятник. Вона жваво спонукає міркувати про те, що відбувається в нашій країні, у світі. Примушує шукати відповіді на складні питання. Це також моя пам’ять для внучки Марійки. Для світлого й мирного майбутнього її та всіх українських дітей.