Читать книгу 100 днів полону, або Позивний «911» - Валерій Макеєв - Страница 6

Майже день у день, 72 роки тому мій дід втік із полону німецьких окупантів. Добирався сотні кілометрів до рідних країв. Поліцаї уже в родинному селі Панське спіймали й після жорстоких допитів розстріляли діда Якова. Звуки пострілів чув мій тато…

Сьогодні Панське (колись – українська «Венеція») затоплене водами Дніпра поблизу Черкас. І в цієї трагічної події мого роду немає місця, до якого я мав прийти вклонитися. Та душа, вочевидь, обирає свої потаємні (за Вищими Законами) шляхи. Мій дід потрапив у полон неподалік від тих місць, де взяли й мене. Відомо, що Яків Федорович Макеєв боронив Батьківщину від окупантів у Курській, Воронезькій та Сталінградській областях. Неподалік від Бєлгороду отримав контузію, знепритомнів і потрапив у полон. Через 72 роки курсько-воронезькі хлопці дідів-прадідів, яких боронив мій дід, взяли в полон уже мене. Спіралі історії.

Не знаю, можливо, полон – спадок від діда. Можливо, історія ближча. У середині червня боєць Жека з позивним «Чех» дістав мій телефон, дізнавшись, що я займаюся організацією богослужінь у військах. Перетелефонував і попросив провести в них в «Айдарі» Євхаристію. Дуже хотів причаститися. Не склалося… Коли ми приїхали в розташування, виникла якась метушня. Нас не пустили, тож довелося проводити молебні в інших частинах.

«Чеха» через десять днів не стало. Не причастився. А причину метушні я дізнався, заїхавши на нічну вечерю на зворотному шляху в придорожню забігайлівку за Харковом. У телевізорі показували репортаж про взяття в полон Надії Савченко. Я ще подумав: «Боже, як же їй там, у полоні?…»

Через кілька тижнів дізнався, що двоє моїх земляків – Дмитро Половинка й Сашко Осейко – теж опинилися в полоні. Якось близько взяв це до серця. Як міг, намагався долучитися до їхнього пошуку й звільнення. У полоні хлопці були 11 днів. Коли зустрілися, розговорилися з Сашком: розповів про бомбардування «Градами», мінометні обстріли та багато іншого побаченого-пережитого за час його чотиримісячного перебування на війні. Коли запитав, а де ж було найважче, Сашко без вагань відповів: «У полоні».

Можливо тому, коли до мене звернулися за допомогою у звільненні захоплених бійців, які перебували в Краснодоні, я не особливо розмірковував − розумів, що це і важливо, і потрібно для хлопців.

Загалом було три групи, звільнення яких я організовував. Перша – вісім танкістів, які перебували в ізоляторі тимчасового тримання в Краснодоні. З’ясував їхнє місцезнаходження, встановив контакт і з ними, і з людиною, яка їх утримувала. Незабаром четверо людей були на волі. Залишилося ще четверо. Сконтактував, але чіткої домовленості про їхнє звільнення досягнуто не було. Із людиною, яка відповідала за утримання, вирішили, що будемо розбиратися, коли приїду. Хлопцям пояснив ситуацію. Попросили, якщо навіть не вдасться звільнити, привезти цигарки, солодощі, їжу, одяг. Усе зібрав.

Ще були Роман і Вітя. Їх утримував бойовий командир з позивним «Л». Командир дав номер свого мобільного для зв’язку, і так почалося наше спілкування. Говорили по телефону кілька разів на день: «Л» сказав, що віддасть без обміну хлопців, якщо я привезу журналістів для зйомок фактичного матеріалу про події у Краснодоні. Безпека мені й журналістам гарантувалася на всі 100 %. Командир сказав прізвище, ім’я, по батькові, дав свої контакти, фото із соціальних мереж. Полонені підтвердили, що це він і є. Коли поїздка була підготовлена, я сказав дані свого автомобіля. «Л» повідомив, що мені присвоєно позивний «911», і необхідна інформація передана на всі блокпости. Ще був Святослав із Черкаської області. До мене телефонував щодня із величезним очікуванням і надією. Був у полоні. Втікав. Під час втечі поранили. Без свідомості приютила одна родина, що жила неподалік українсько-російського кордону. Згодом, люди, які прихистили Свята, сказали, що виїжджають до Росії, а квартиру закривають. Привели його до знайомого міліціонера, з яким я і зв’язався. Він запевнив, якщо буду в найближчі 3–4 дні, то заберу Свята без проблем. На запланований день мого прибуття Свят уже пішов від людей, які його прихистили. «Я буду сидіти у жовтій футболці та джинсах на сходах біля краснодонської міліції доти, доки ви не приїдете. Буду чекати» − сказав він.

Від Романа нестримно надходили есемески. Я розумів, що зараз крім мене хлопцям ніхто не може допомогти. А в мене складається все вельми добре й організовано з досить переконливими гарантіями. Додатково відпрацював силу-силенну контактів по лінії церковнослужителів. І ситуація, і статус приймаючої сторони підтверджувалися як ними, так і полоненими.