Читать книгу У череві апокаліптичного звіра - Валерій Шевчук - Страница 2

Листя тієї осені майже зовсім опало, коли Володимир Ольгердович покинув Київ, спорядивши свого майна на тисячу возів і повівши за ними власну бойову дружину. До Хоми дійшли чутки, коли випав сніг, що Скиригайло щасливо здобув Канів, Звенигород та Черкаси і вже повертається до Києва.

Кияни зустрічали князя як належить: з духовенством, на чолі якого стояв Хома Ізуфів, з тимпанами й трубами, з хоругвами. Скиригайло поселивсь у князівському замку, і звідтіля цілий тиждень долинали п’яні вигуки, співи, ячання музики – ані киян, ані духовенство на той бенкет запрошено не було. По тому Скиригайло зі слугами вивалився із замку і почав несамовито гасати на конях по місту, і, хоча міщани завчасно поховалися в доми, було вихоплено кільканадцятеро дівчат і завезено в замок. Ті дівчата згодом повернулися в домівки із запухлими від плачу обличчями, і їхні розповіді про те, що творилось у княжому теремі, повзли цілим містом, обростаючи такими небилицями, яких оганьблені міщанки й придумати не могли.

Саме тому, коли закінчився той бенкет, а може, бенкетники вирішили тільки перепочити; тобто тоді, коли князівський палац замовк і ніби у сон великий поринув, Хома вдяг свитку, глибше насунув на лоба кукіль, схопив патерицю до руки й безстрашно пішов туди, до князя, супроводжений цікавими і співчутливими очима киян. Ішов повільно, дивлячись у землю і вергаючи сніг чобітьми б та палицею, а прийшовши, попросив воротного сказати князеві про себе. Кияни бачили, що ворота перед Хомою довго не відчинялися, і він, певне дошкулений холодом, туґщявся біля них, ходячи туди й сюди. Зрештою, з’явився воротний і відчинив перед Хомою хвіртку, і хвіртка ота зачинилась за ним наглухо, а всі, хто бачив це, подумали мімохіть: чи вийде Хома з цієї хвіртки, чи його звідтіля винесуть?

Скиригайло прийняв Хому похмуро. Взяв од нього благословення і всадив до столу, наказавши подати досить їстива та питва.

–  Не знаю, княже, чи захочеш мене слухати, – сказав Хома, – але я прийшов до тебе, турбуючись про твою душу. Бо здалося мені, що з’їдає тебе апокаліптичний звір.

–  А це що за диво? – понуро блимнув Скиригайло.

–  Те, що з’їдає тебе й робить навісним. Отже, робить тебе хворим у дусі.

–  Спасибі, отче, – відказав Скиригайло. – Це й справді так. У мене на душі ніби помийниця.

За вікном у цей час пішов сніг: густий, лапатий, і вони обидва озирнулися на оболони. В покої було холодно, Скиригайло сидів у накинутій на плечі шубі із вовчих шкур, біля очей у нього понабрякали важкі мішки, обличчя було несвіже й зморене.

–  Ми тоді, восени, почали розмову, – сказав Хома. – Чи ж не бажаєш, князю, її продовжити?

–  Я вже забув, про що ми говорили, – буркнув князь.

–  Про те, що це я вмовив Володимира не заводити бою за Київ.

–  Чому так учинив?

–  Бо не хотів, щоб новий володар уходив у місто як завойовник.

–  Але я ж у нього ввійшов?

–  Не як завойновник, а признаним киянами володарем.

Скиригайло пирснув.

–  Чи має це значення? Коли б кияни не захотіли мене пускати, я б увійшов силою.

–  Однак силою ти до нас не увійшов. Чи не хотів би, княже, пройтися вулицями города, якого ти став володарем?

–  Але ж для чого? – знову здивувался Скиригайло.

–  Бо всі ми, кияни, хочемо, – вперто й твердо повів чернець, – щоб ти був у нас володарем, а не завойовником. Бо ти прийшов, княже, у велике місто, де росте могутнє дерево пам’яті, і кожен листок того дерева – списана слава його. Я хочу, княже, щоб ти цю пам’ять прочитав. Щоб забув: ти чужинець, а щоб полюбив і дерево те, і сущих у ньому. Щоб не міг більше ганятися вулицями, як татарин, виловлюючи дівчат, а щоб сам честь тих дівчат захищав.

–  То це б я захищав честь холопок? – засміявся князь.

–  Усіх нас, – сказав Хома. – Щоб ми були твоїми, а ти наш. Щоб не дивилися на тебе люди як на зайду, а як на милостивого й доброго володаря й господина.

–  Нащо мені це, ченче? – згорда спитав князь. – Я прийшов сюди не для того, щоб про когось дбати, а щоб панувати. Щоб у цій руці, – він показав кулака, великого, порослого на затиллі жорстким волоссям, – тримати край у покорі й мати собі з того пожиток. І я чинитиму в цьому місті не те, що мені скажуть чи порадять, а що забажаю. Бо в мене є до того сила. А своє дерево пам’яті сховай собі в матню, – Скиригайло зареготав. – Бо це вже давно не дерево, а протрухла колода чи пень. Чи ж не бачиш, скільки у місті руїн?

–  Не смійся з руїн, княже, – спокійно мовив Хома. – Бо в кожній руїні дух предків усіх тих людей, яких зневажаєш.

–  Дух предків, отче, – це теж руїна. Є сила подути – дмухни, й вивіється.

–  Вітер дмухає, вітер і вивіюється, – тихо сказав чернець.

–  Щось не доберу, про що вістиш, – підхопився князь і пішов покоєм. – Може, з тими дівчатами й негаразд вийшло; коли я п’яний, казна-що зі мною діється. Як це ти сказав? Про звіра?

–  Тоді тебе з’їдає апокаліптичний звір, – повторив Хома.

–  Ну, так, – князь почухмарив голову. – Але що за невидаль: пан побавився з холопками. Сам мусиш знати: це у звичаї нашої землі, отче.

–  Якої землі, княже?

–  Землі, з якої я прийшов, – гордо відказав Скиригайло.

–  Але прийшов, княже, на землю, де інші звичаї.

–  Значить, хай цей край переймає звичаї свого господаря.

–  А на дерево пам’яті таки не хочеш подивитися? – спитав Хома.

–  Це ти про руїни, яких стільки тут є? Колись, може, й подивлюся. А як подивлюся, то що?

–  Маю надію, княже, що з тих руїн промовить до тебе дух наших предків, – сказав розважно Хома. – Не чужоземних, а тутешніх.

–  Предків я також шаную, отче, – набундючився князь. – Але не тих, котрі не зуміли втримати свого панування, а тих, нащадки яких можуть робити на своїй чи на завойованій землі все, що їм заманеться.

Подивилися один на одного чіпко й пильно, і знову на Скиригайла повіяло холодом, але не осінніх лісів, а тієї зими, що повільно спускала до землі міріади білих пушин.