Читать книгу У череві апокаліптичного звіра - Валерій Шевчук - Страница 6

Скиригайло поїхав. Хома випив ще кілька пугарів травника й пішов у Святу Софію. Обійшов храм, вдивляючись у мальовила, часто приклякав і молився. Зирнув на образи князівської родини й пішов до гробу Ярослава.

–  Великий садівнику дерева пам’яті землі нашої, – прошепотів він, стоячи навколішках біля мармурової труни. – Чи знав ти, що після тебе прийдуть малі люди, які не матимуть сили й уміння доглянути твій сад. Вибач їм і найменшому серед них – мені. Всі ми в череві апокаліптичного звіра, і я серед усіх.

Довго шепотів та бив поклони, аж доки не втомився. Тоді повернувсь у митрополичий дім і відчинив ключем, з яким не розлучався, важкі ковані двері. В кліті стояли вздовж стін полиці, а на них важкі шкіряні книги Ярославові. Провів очима по корінцях, вийняв «Ізборник» Святослава і якийсь час поринув у читання. Потім узяв «Праксос» Мстислава Великого й також його полистав. Тоді вихопив з полиці збірник «Слів» і так заглибивсь у читання, що тільки церковний дзвін його отямив – дзвонили на обідню. Але в церкву він сьогодні не пішов. Рушив із монастиря й неквапно обійшов усі святі руїни княжого міста. Підходили до нього люди, він їх благословляв. Йому щось говорили – все більш про нового князя і про те, як негречно почав той княжити.

–  Гріхи його осудить Бог, – сказав Хома, – а ти, чоловіче, молися за гріхи власні.

Постояв біля зруйнованої Десятинної церкви і довго дивився з гори на Поділ та Дніпро. Десь там, на тому березі, шалено ганяє по снігу звіра Скиригайло зі своїми ловчими. День був сонячний тільки зранку, зараз найшли хмари й затрусило сніжком: лівий берег ховався за непрозорою, сірою, а власне, біло-сірою стіною мряки. Хома пішов до Михайлівського Золотоверхого собору й побалакав з ігуменом Михайлівського монастиря. Ігумен був ветхий деньми, незвідь-чому він почав згадувати минулі літа свої, звістивши, що не сподівається добра від правління нового князя. Тобто навряд чи той захоче дати монастиреві належну мзду.

–  Це не так, отче, – сказав м’яко Хома Ізуфів. – Я мав із князем балачку, він пообіцяв, що, повернувшись із ловів, наділить церкви й монастирі доброю мздою.

–  Слава Богові! – радісно перехрестився ігумен. – То, може, він не такий лихий?

По тому Хома спустивсь у Хрещатий яр, перейшов через потік і рушив до Угорського. Там зупинився біля церкви Спаса на Берестові, зайшов досередини й знову помолився. І тільки тоді подався до Печерського монастиря, де був ігуменом сам. Зайшов туди вже в час вечірньої трапези й смиренно повечеряв із братією. По вечері вирішив кілька господарчих оборудок і сховавсь у своїй ігуменській келії, відіславши келаря та келейника.

На столі лежав «Патерик Печерський», і він прочитав при свічі кілька його розділів, аж доки не заболіли очі. Тоді помолився гаряче, просячи відпустити йому гріхи важкі, й ліг на чернечому ложі.

Вранці до нього знову прийшов отець келар, бо мав до нього господарчі справи; зрештою, його трохи стурбувало те, що ігумен не вийшов до ранкової служби. Але застав він на ложі тільки холодний труп зі спокійним мармуровим обличчям.

Князеві ж Скиригайлові щасливо пополювати не вдалося. Він поїхав до Милославичів і там розболівся. Його привезли до Києва, князь прохворів, тяжко мучаючись, до вечора, а вже під вечір помер, перед цим заповівши київським монастирям та церквам немалу мзду. В безпам’ятстві, кажуть, він кричав і згадував якесь дерево пам’яті, яке йому привиджувалося. Просив переказати своїм наступникам на Київському столі, щоб не забували про те дерево; ті, що слухали його, скрушно похитували головами, бо гадали, що він тяжко марить.

Було то в середу, а в неділю ховали Скиригайла. Весь Київ зійшовся на ті похорони, попереду йшли всі київські священики, які дістали від князя мзду, і найчільніше чернецтво. Вони щиро співали відхідних пісень, а всі церкви дзвонили у дзвони. Із запаленими свічками, під дружний спів прах Скиригайла понесли з Києвого города в город Печерський, до Святої Печерської Богородиці. Його поховали біля гробу Феодосія, а Хому Ізуфова, митрополичого намісника й печерського ігумена, оскільки його запідозрили в отруйництві, зарили в землі без почестей та відхідних співів.

Великий же князь Вітовт, зачувши, що Скиригайло преставився, послав до Києва Івана Ологимонтовича, який, прибувши в місто, справив великий банкет, а в час його, в самий розпал, його люди гасали кінно київськими вулицями і ловили для забави дівчат.