Читать книгу Жінка-змія - Валерій Шевчук - Страница 2

Сходин, ігор у шахи та карти, балачок було замало, щоб підтримувати нашу компанію, були ми народ різноякий, тож часом влаштовували гулянки, інколи офіційно, коли святкували чийсь день народження – тоді збирались у винуватця події, а часом виїжджали з магнітофоном, дівчатами і пляшками на природу, використовуючи для цього Геннадієву вантажівку, але й тут була незручність: за кермом Геннадій пити боявся, щоб не потрапити, як він казав, «у тюрму», а коли хтось п’є, а хтось ні, то й веселощів добрих не буває. Зрештою, ми жили на околиці, притиснутій до річки, досить перебрести її чи пострибати греблею біля колишньої водокачки, і ми опинялися на безлюдді, а видряпавшись на гору, в полі, можна було знайти захищене місце і віддатися вільно гульні. Але й тут була своя незручність, бо дівчат було троє, а нас – четверо. Без дівчини ніби залишився Юрко, до речі, найскромніший серед нас і єдиний досі незайманець, бо всі інші з компанії вже пройшли це перше коло пекла, як висловлювавсь я, а з дівчат утримувала цноту тільки Оксана; Марта з Лєною цей бородатий закон давно порушили. Юрко, правда, часом з котроюсь із них гуляв – це ми влаштовували, щоб не відчував себе обділеним і відокремленим од компанії, але не взяв навіть Марти, через яку всі ми троє перейшли, бо вона з того проблем не робила. Лєна ж найбільше тяглася до Олега і, здається, його бажала скрутити, тобто з «лінивої любові» переключити на чинну, активну, через що йому тільки й віддалася, але Олег так просто не здавався, заявляючи з холодною непроникністю:

–  А для чіво мене нада одна, када можна папробовать много. Молодость нада прожить.

Отже, ми вирішили організувати гулянку, а коли зійшлися з дівчатами, щоб обговорити це, Марта сказала:

–  А що, коли візьмемо з собою горбунку Зою? Вона хоче в нашу компанію. Юрка, ти согласний?

–  А чому я? – обурився Юрко.

–  Ну, сам знаїш, нас трох, а вас чотирох, – сказала, не моргнувши Марта.

Пропозиція нас заскочила. Виявляється, горбунка Зоя вже знала про нашу компанію, познайомилася з усіма трьома дівчатами, і через них почала до нас втиратися; принаймні дівчата наші в один голос сказали, що вона непогана і що вони її в компанію взяти згодні. Чому вони стали такі однодушні, зрозуміло: кожна вже серед нас намітила собі партнера, як саме, я вже сказав, отже, перекидатися від одного до другого, як це було в нас прийнято, вже не так і хотіли.

–  Я – за! – сказав Геннадій Коняка і заіржав. – Не женитися ж тобі, Юрка, з нею?

–  Мне ето до лампочки, – озвався Олег. – Как хотітє!

Отже, він погоджувався також. Я ж відчув глухе хвилювання, якого до ладу не збагнув, бо чого мені хвилюватися, коли і дівчина в мене для гулянки є – Оксана, та й Юркові горбунка призначалася, принаймні цього разу. Але я знав закони нашого товариства: ми хоча й кріпилися біля котроїсь дівчини, але для різноманітності дівчатами не раз мінялися, принаймні я перекидався залюбки від Оксани до Марти, і то з резону простого – Марта була доступна, а з Леною, як казав, лишень раз пофлір- тував – без погодженості. Отже, згодом мав би ввійти у якісь стосунки із горбункою Зоєю, ах, це було якось… небезпечно чи що? У глибині душі вже зараз я сумнівався, що з Зоєю можлива «лінива любов» – надто вона всіх нас переколошматила. А ще я подумав, що Зоя, можливо, провівши перший акт чарування, як висловився Геннадій, і, по-моєму, небезпідставно, переходила до акту другого, тобто вправно знайшла через наших дівчат лазівку до компанії і настійливо хоче до неї втиснутися – чого ж вона відтак хоче? Саме ця її, як на мене, цілеспрямована настирливість і насторожувала найбільше.

–  То що ти? – спитала Марта.

–  Хай Юрко вирішує, – ухильно відповів я, намагаючись через невеличку хитрість врятуватися. – Для нього ж вона призначається.

–  А я не хочу! – мовив гостро Юрко, все ще червоний як иіон. – Хай мені буде Оксана, а Зоя – йому!

І він ткнув у мене пальцем, як ножем.

–  А ти мене спитав, чи я хочу? – обурилася раптом Оксана, чим здивувала мене, і я подумав: чи не хоче і вона перейти зі мною від «лінивого кохання» до активного?..

–  А хіба ні? – здивувався Юрко; раніше Оксана з'ним залюбки гуляла, і, по-моєму, знаходила більше спільної мови, як зі мною.

–  Ні! – різко відповіла Оксана.

Юрко неймовірно знітився, аж очі опустив. І я збагнув: треба втрутитися, інакше ми розсваримося. Загалом, моє становище в компанії особливе, я був неоголошеним лідером, і це всі мовчки визнавали. Тому я заплескав у долоні, обірвав розмови і сказав:

–  Стоп! Стоп! Подаю свій голос: я за! А кому вона дістанеться, кинемо жеребка. Хто не згоден?

Усі полегшено зітхнули. Окрім того, цікаво стало: кому ж горбунка Зоя дістанеться? Папірці виготовила Лена, бо дівчата, звісно, участі в жеребкуванні не брали.

–  Наша філософія, шановні, – трохи бундючне проголосив я, – фаталізм. Отже, корімося долі, котра знає ліпше, як нас спарувати.

–  Зануда! – прошепотіла Лєна.

–  А що воно таке – що сказав? – спитала Марта.

–  Фаталізм? – перепитав я. – Ну, те, що підлягає вироку долі.

Оксана, як звичайно, промовчала, однак я помітив, що вона почала хвилюватися. Це знову мене здивувало: а що це з тобою, Оксанко?

Сміливо взяв згорнутого в дудочку папірця.

–  Оксана! – прочитав голосно. Оксана почервоніла, а всі радісно заґелґотали.

–  Тепер Олег, – наказав я. – Твоя черга.

–  Ні, я хочу! – смикнувся Юрко. – Ато розберете дівчат, а мені знову підкинете горбунку.

–  Тоді за алфавітом, – сказав я. – Моє на «А», то я перший. Геннадій!

Геннадій вибрав Лєну. Та скривилася, але згодилася. Олег вибрав Марту. Він зробив вигляд, ніби скривився, але обоє залишилися задоволені, до речі, Олег Марті подобався, хоч за негласним розподілом вона належала таки Геннадієві.

–  Це нечесно! – сказав Юрко. – Перший мав тягти я!

–  Все чесно, Юрку, – мовив я. – Згоджуйся, інакше гулянка відміняється.

–  Гаразд! – згодився Юрко. – Але все одно, це нечесно.

–  Чесно! – гаркнули ми на всі горлянки, аж прибігла з кухні злякана Юркова мати: ми ж бо зібралися в нього.

–  Усе гаразд, мамо! – сказав Юрко, і мати причинила двері.

Отже, час гулянки було визначено на суботу, тобто на завтра; дівчата мали організувати харчі, а ми – випивку, все як звичайно. Незвичайне було інше: горбунка Зоя таки зуміла впевнено і без перепон увійти в нашу компанію. Ми розійшлися, а Юрко пішов провести мене.

–  Не журися, Юрику, – сказав я м’яко товаришеві. – Ну, що тратиш?

–  Чому ти проти мене? – спитав гостро Юрко.

–  Та не був я проти тебе, – мовив я. – Це ж виграшки! Що, боїшся її?

–  Не знаю, – тихо сказав Юрко. – Вона не така, як наші дівчата.

–  Що значить – не така?

–  Не знаю! Бачиш, коли признатися відверто, чомусь мені нудно стає від наших гулянок, від отого обміну хлопцями та дівчатами… Ти та Оксана ще нічого, а ті… вони ж нам чужі!..

–  Старий стаєш?

–  Може, й так. А може, й ні! Хочеться чогось серйознішого, а не все хі-хи-ха-ха! Балачки про бабів, оці ігри, розиграші, гадання. Якесь воно несправжнє…

–  А що справжнє, Юрку? – спитав я. – Ми молоді, отже, намагаємося зробити своє життя цікавим. Хіба це зле? Бо що нас чекає далі: робота, родина, діти – одне і те ж щодня, чи ж не нудота? Якесь болото, в яке опускатимешся, поки не ковтне. А тоді – гроб і духовий оркестр, – я замугикав траурного марша. – Не красота?

–  Хто зна, – задумливо сказав Юрко. – А мені здається, що в житті є щось більше і цікавіше.

–  Гадаєш, є?

–  Переконаний, – сказав Юрко. – Я тут познайомився з деякими людьми. І вони дали мені почитати книжки. Але такі книжки, що за них можуть у тюрму запроторити. Хочеш, дам почитати. Тільки це між нами.

–  Це як революціонери? – спитав я. – Ні, Юрку, цього я не хочу і тобі не раджу. По-перше, мене зовсім не вабить тюрма. А по-друге, я переконався, що жодна революція не приносила людству добра, а тільки лихо, кров та руїну. Я хочу жити, Юрку! Дивитися на світ, любити дівчат, тобто робити життя цікавим. А все інше мене не обходить!

–  Гаразд! – зітхнув Юрко. – Може, маєш рацію. Але колись тобі оце ніби цікаве осточортіє. Що тоді?

–  Ну, ні! – засміявся я легковажно. – І тобі раджу його любити. Поки є дівчата, і сонце, і сміх, і веселощі – доти людина щаслива.

Ми озирнулися. По вулиці йшло двоє п’яних. Обійнялися й мимрили якусь пісню.

–  Щасливі ті, що володіють, – сказав Юрко. – Як це ти кажеш латиною?

–  ВеаП розісіеігіиз, – сказав я.

Ми розсміялися.