Читать книгу Айвенго - Вальтер Скотт - Страница 3

Вамба не надто поспішав на відміну від вимоклого приятеля – тупіт кінських копит наближався, і, попри сердиті крики й лайку Гурта, він то рвав недозрілі горіхи, то витріщався навсібіч. Невдовзі кавалькада з десяти вершників наздогнала їх.

В одному з них блазень одразу ж упізнав превелебного Еймера, настоятеля сусіднього абатства, відомого в окрузі шанувальника полювання та бенкетів. Чернець міцно, незважаючи на деяку огрядність, тримався в сідлі, укритому довгою попоною з вишитими мітрами, хрестами та іншими знаками його духовного сану. Послушник вів в’ючного мула, вочевидь, із багажем його хазяїна, а два ченці того-таки ордену їхали клисом в ар’єргарді, бесідуючи між собою. Гаптований золотом одяг настоятеля через швидкі перегони був майже сухим, вираз його круглого обличчя, яким він майстерно володів, міг би здатися сумирним і простосердим, якби не зверхній та владний погляд із-під навислих брів, яким він зміряв Вамбу. Погляд цей одразу ж згас, і повіки священнослужителя склепилися.

Супутником настоятеля був чоловік років сорока, сухорлявий, високий та м’язистий. У кожному його русі відчувалася сила, і навіть чернецька червона мантія з білим хрестом на плечі не могла приховати, що під нею – тіло загартованого воїна, звиклого до тривалих походів. Каптур був відкинутий, і обличчя чоловіка здавалося майже чорним від південного сонця. Високе чоло перетинав тонкий шрам, а зверхній вираз цього лиця викликав боязку пошану. Різкі сухі риси і дещо тремтливі губи під чорними вусами свідчили про бурю потаємних пристрастей, а пошкоджене око надавало вершникові виразу зловісної суворості. Під скромним плащем незнайомця на мить майнули лицарська кольчуга, що щільно прилягала до тіла, й гострий кинджал, заткнений за пояс.

За лицарем їхали верхи двоє зброєносців; один тримав повід бойового коня у повному озброєнні, інший віз довгий спис свого пана з прапором хрестоносця, що майорів на його вістрі, та трикутний щит, обшитий червоним сукном, під яким приховувався девіз лицарського ордену. На арабських скакунах, нав’ючених обладунками, зброєю та всіляким збіжжям, зброєносців наздоганяла пара темношкірих слуг у білих тюрбанах; легке шовкове вбрання урожденців Сходу, прикрашене строкатим шитвом, свідчило про багатство і знатність їхнього господаря; натомість сам він був одягнений украй просто і строго.

Незвичайна кавалькада привернула увагу не тільки Вамби, а й менш цікавого Гурта, який, щоправда, теж упізнав у ченці настоятеля найбагатшого в окрузі абатства Жерво; суворий свинопас ставився до нього з обачною пошаною, заплющуючи очі, як і весь простий люд, на гріховні слабкості священнослужителя.

Дивовижний вигляд лицаря та його строкатого почту так уразив приятелів, що вони ніяк не могли зрозуміти запитання, з яким до них звернувся поважний абат.

– Я запитую вас, діти мої, – піднісши голос, повторив абат Еймер, – чи немає тут поруч доброї та гостинної людини, котра не відмовила б з любові до Бога в ночівлі двом найпокірливішим слугам нашої матері-церкви?

– Які ж усі інші, якщо ці найпокірливіші з-поміж покірливих? – пробурмотів Вамба й одразу ж підвів очі на абата:

– У декількох милях звідси є Бринксвортське абатство, де панотців радісно зустрінуть. Якщо ж вони віддають перевагу проведенню вечора у молитвах, то ця лісова стежка приведе їх до покинутої хижі – там старий відлюдник розділить із ними прихисток, убогу їжу та благодать Господню.

– Друже, – похитав головою настоятель, – схоже, дзвоники затьмарили твій розум. Ми завжди прагнемо надати мирянам змогу допомогти слугам Господа.

– Хоча я й віслюк, – жваво озвався блазень, – і мені надано честь носити дзвоники, як і мулу вашої превелебності, але, попри це, я гадаю, що милосердя матері-церкви та її служителів мало б починатися в ній самій…

– Припини теревені! – суворо перервав Вамбу хрестоносець. – Покажи, якщо знаєш, шлях до замку… Як ви назвали цього дворянина, абате?

– Седрик Ротервудський. Він же Седрик Сакс…

– Знайти дорогу туди буде дещо складно, – втрутився Гурт, який доти похмуро мовчав, – окрім того, у Седриковому будинку рано лягають спати.

– Можуть і підвестися заради таких подорожніх, як ми, – посміхнувся лицар. – Я не принижуватимуся там, де маю право вимагати ночівлі!

– Не знаю, – пробурчав свинопас, – чи мушу я вказувати шлях до житла мого пана людям, які вважають, нібито мають право вимагати те, що зазвичай надають із ласки.

– Чи не надумав ти сперечатися зі мною! Мерзенний раб! – Вершник заніс батіг, і Гурт, кинувши на хрестоносця дикий та мстивий погляд, одразу ж схопився за свого довгого ножа.

Втручання настоятеля Еймера припинило суперечку, що загрожувала неприємними наслідками.

– Заклинаю вас, брате Бріан! Не забувайте, що ви вже в Англії, а не у Палестині… Тут карати нікого не слід… Скажи, – звернувся він до блазня, кидаючи до його ніг срібну монетку, – де шлях до замку поважного Седрика Сакса?

– Превелебний отче, – відповів блазень, – сарацинська подоба вашого шановного супутника налякала мене й зовсім позбавила пам’яті. Навряд чи я й сам знайду шлях додому до ночі.

– Годі брехати! – гмикнув абат, кидаючи ще одну монету. – Ти, шахраю, можеш усе, якщо схочеш! Мій превелебний брат, – уже суворо вів далі він, – усе життя сидить у сідлі заради звільнення Гробу Господнього. Він належить до ордену лицарів Храму, про який ти, можливо, чув; усі храмовники є напівченцями та напіввоїнами.

– Якщо він навіть напівчернець, – зауважив блазень, – то йому не слід так брутально поводитися з тими, кого він зустрічає на шляху… Їдьте цією дорогою до розвилки, де стоїть урослий у землю хрест, потім поверніть ліворуч, і незабаром знайдете притулок і ночівлю.

Кавалькада, підостроживши коней, помчала геть. Коли стукіт багатьох копит замовк удалині, Гурт зауважив:

– Якщо ці пихаті слуги Божі, приятелю, послухають твоєї поради, то навряд чи вони до ночі дістануться Ротервуда.

– Я був би кепським мисливцем, коли б, бажаючи, щоб пес не налякав оленя, показав, де його лігво, – посміхнувся Вамба.

Тим часом вершники, залишивши далеко позаду обох рабів, продовжували перервану бесіду.

– Чому ви зупинили мене й не дали провчити як слід цих грубіянів? – спитав у абата храмовник. – Я швидко дав би їм урок увічливості. Мені не вперше мати справу з такими людьми…

– Облиште, брате Бріан! – поморщився настоятель. – Що взяти з блазня? А інший належить до того лютого й неприборканого роду людей, які ще зустрічаються між саксами. У кожній країні свої звичаї, батогом ми не домоглися б від них жодного слова. Седрик Ротервудський, до якого ми зараз їдемо, зліплений з того самого тіста: він гордий, уразливий, честолюбний та запальний, ворог баронів, який посварився з усіма сусідами. Сакс до останньої краплини крові захищає честь свого роду, попри те що перемога належить норманам.

– У такому разі, – мовив лицар, – ця горезвісна леді Ровена має бути справжнім дивом, яка терпить такий скарб, як її батечко Седрик.

– Седрик їй не батько, – озвався Еймер, – а лише далекий родич, проте і власна дочка не була б йому дорожчою. Леді Ровена набагато знатніша за нього з походження, та саксонець не за це її любить і всіляко дбає про неї. Вона слухняна, розумна й чарівна.

– Ну, а якщо ваша красуня, – ущипливо зауважив храмовник, – виявиться далеко не такою гарною, як ви стверджуєте?

– Готовий закластися. Ставлю мій золотий ланцюг проти десяти барилець хіосського вина, – сказав абат. – Одначе будьте обережні та не дивіться на дівчину надто пильно, тримайте язик на припоні. Седрик Сакс надзвичайно ревнивий, подейкують, начебто він вигнав із дому єдиного сина тільки за те, що той зважився закохано поглянути на леді Ровену… А ось і хрест! Блазень, здається, велів повернути ліворуч… Але темрява тут яка…

– А може, праворуч? – заперечив лицар. – Блазень казав одне, а своїм дурним мечем показував зовсім в інший бік… Е, тут хтось є! Або спить, або його вбили! Гуго, торкнися-но його вістрям свого меча!

Зброєносець не встиг виконати наказ, але закутана у плащ людська фігура, що лежала біля підніжжя хреста, скочила на ноги, вигукнувши:

– Хоч би хто ви були, ви не маєте права порушувати мій спокій!

– Ми лише хотіли спитати, – лагідно мовив настоятель, – як проїхати до Ротервуда?

– Я й сам туди прямую, – озвався незнайомець, – і чудово знаю дорогу. Але в мене немає коня.

– Ми віддячимо тобі, – відказав Еймер, – якщо ти щасливо проведеш нас до замку Седрика. Коня ми для тебе знайдемо.

Проводир обрав зовсім не той шлях, який указував Вамба. Цей пролягав темними лісовими хащами, кілька разів його перетинали струмки, що широко розлилися внаслідок дощів, одначе незнайомець, проминувши багнисті місця, впевнено вивів кавалькаду на велику просіку, звідки було вже дуже близько до незграбної кам’яниці з численними внутрішніми подвір’ячками, обнесеної високим частоколом.

– Ось він, Ротервуд, маєток Седрика Сакса! – вигукнув проводир.

Ця звістка втішила Еймера; побачивши замок так близько, абат нарешті полегшено зітхнув і поцікавився в незнайомця, хто він і звідки.

– Я пілігрим, повертаюся зі святих місць, – стримано відповів той. – Мені випало народитися тут поблизу…

Житло Седрика, до якого наближалися вершники, займало чималенький простір. Усі тутешні будівлі, хоча й свідчили про те, що їхній власник людина не бідна, надзвичайно відрізнялися від високих, увінчаних вежами замків норманського дворянства. Однак і Ротервуд був досить укріплений та захищений від раптового нападу: глибокий рів, наповнений водою, та дубовий частокіл оточували головну будівлю. Брама розташовувалася з західного боку частоколу, через рів до неї вів підйомний міст. Вузькі бійниці обабіч брами вказували на те, що в разі небезпеки мешканці маєтку готові зустріти ворога луками та пращами.

Зупинившись перед самою брамою, хрестоносець лунко просурмив у ріг. Дощ на цей час уже перетворився в справжню зливу.