Читать книгу Айвенго - Вальтер Скотт - Страница 9

Правила турніру, які для вселюдного слухання виголосили герольди, були прості.

П’ять лицарів, обраних за жеребкуванням, викликають на герць тих, хто хоче битися з ними. Кожен має право, торкнувшися щита, вибрати собі супротивника з-поміж цих п’яти. Якщо ж охочий торкнеться щита вістрям списа, це означатиме, що він готовий битися на смерть. У перший день ім’я переможця оголосить принц Джон. Лицар, який переможе, отримає як нагороду найкращого коня та обере даму – королеву турніру, яка й назве головного переможця на другий день, коли у змаганнях зможуть узяти участь усі, хто бажатиме.

На той час, коли герольди закінчили читання, огороджений простір біля північної брами, що вела на арену, почали заповнювати вершники. Нарешті брама розчахнулася, п’ятеро лицарів повільно виїхали на бойовище під грім литавр і підбадьорливі крики глядачів. Лицарі перетнули арену й зупинили коней біля наметів улаштовувачів турніру; тепер кожен мав вибрати собі гідного супротивника. Зробивши вибір, лицарі від’їхали на інший край арени та вишикувалися в ряд. Їхні обладунки і зброя блищали на сонці, а строкаті прапорці на вістрях списів і плюмажі з пір’я на шоломах тріпотіли під вітром.

Усе було готове до прекрасних змагань.

У тиші, що запала, пролунали голоси срібних сурм, і лицарі, набираючи швидкість, помчали назустріч один одному. Проте, на розчарування публіки, ця сутичка тривала зовсім недовго – четверо супротивників храмовника й норманських баронів одразу ж були звалені на землю. Лишень одного з лицарів, п’ятого й останнього, що став до бою з Ральфом де Віпонтом, глядачі проводжали оплесками. Услід за першим гуртом на арені з’являлися і другий, і третій, але перевага та успіх, як і раніше, були на боці тих, хто влаштував турнір.

Нікого результат перших двобоїв не засмутив так, як Седрика Сакса, котрий кожен успіх норманських лицарів сприймав як особисту кривду. Він постійно запитально позирав на Ательстана, навченого лицарських премудростей, поки навпрост не запитав сусіда, чи не хоче той спробувати.

– Я битимуся другого дня, – неохоче відповів Ательстан. – Не варто вже сьогодні надягати обладунки.

Тут і Вамба докинув своє слівце:

– Наскільки почесніше бути першим зі ста, ніж першим із двох…

Його жарт заглушили гуркіт литавр і ревіння сурм, що сповіщали про перемогу Бріана де Буагільбера, який на скаку орудуючи лише важким списом, спішив двох супротивників, один з яких одразу ж беззастережно визнав свою поразку. Щойно сурми й литаври змовкли, пролунав звук самотньої сурми, що означав виклик, кинутий лицареві-хрестоносцю. Усі погляди звернулися до північного краю арени.

Браму поквапилися відчинити, і на полі на вороному скакуні з’явився новий воїн у блискучих сталевих латах із багатою золотою насічкою. У гербі на його щиті було зображено молодий дуб, вирваний з корінням, під яким красувався девіз лицаря: «Той, що втратив спадщину». Зробивши коло, вершник із гідністю привітав принца і глядачів. Лицар зграбно тримався в сідлі, а його статура здавалася радше тендітною, ніж такою, що властива досвідченому воїнові. На превеликий подив глядачів, він рушив до шатра храмовника й сильно вдарив вістрям списа в щит Буагільбера, викликаючи його на смертельний двобій.

Коли обидва супротивники роз’їхалися до різних кінців арени, тривожне очікування глядачів сягнуло межі; у глибокій тиші пролунав високий звук сурм, і супротивники, ніби дві блискавки, помчали назустріч один одному.

Коли вони зійшлися в герці, їхні списи розлетілися вщент по самі рукояті, а коні обидвох лицарів звилися дибки і, підкинувши груддя землі, відскочили назад. Змінивши списи, супротивники знову виїхали на середину арени. Цього разу храмовник ударив так влучно й сильно, що наконечник його списа ввійшов у самісіньку середину щита невідомого лицаря, і той злегка хитнувся в сідлі. Проте одразу ж і сам хрестоносець дістав потужний удар списом у забрало, попруга його сідла луснула, і Бріан де Буагільбер разом із конем упав на землю, зникнувши у хмарі пилу.

Зшаленівши від люті, храмовник скочив на ноги і, вихопивши меча, кинувся на свого кривдника. Одначе розпорядники турніру одразу ж нагадали йому, що правила суворо забороняють двобої у перший день лицарських змагань.

– Ми ще зустрінемося, – злісно прохрипів храмовник, відкинувши меча і ловлячи повіддя коня.

Обладунки Буагільбера були дуже зім’яті, сам він помітно кульгав, залишаючи бойовище.

Не сходячи з коня, лицар зажадав кубок вина й, осушивши його до дна, дав знак своєму сурмачеві кинути виклик решті лицарів – улаштовувачам турніру.

Першим на арену виїхав барон Фрон де Беф, справжній велетень у чорному панцирі. В обох супротивників списи зламались у першому ж зіткненні, але при цьому барон утратив рівновагу, трохи не вилетівши з сідла, і судді постановили, що він програв. Далі відбулася сутичка з бароном Мальвуазеном і була так само успішною, як і наступний бій із Гранменілем. Обидва визнали себе переможеними. Ральф де Віпонт поповнив список блискучих перемог незнайомця, з такою силою гепнувшись на землю, що кров заструменіла з-під його забрала. Непритомного нормана довелося виносити з арени.

Тисячі захоплених голосів вітали рішення принца й вирок суддів. Переможцем першого дня турніру був визнаний Лицар, Що Втратив Спадщину.