Читать книгу Сад Гетсиманський - Иван Багряний - Страница 6

То була неділя, а це почався будень. Учаділа голова тріщала спросоння, мовби через неї переїхав трактор «ХТЗ». Їх усіх побудив наглядач енергійним і сердитим стукотом в ляду відчиненої «кормушки» й зловісним хрипким шепотом:

– Вс-т-тавай-й!!! Закрий вікно!

Мокрі, липкі від поту люди зринали і не могли зринути з сонного очманіння, борсалися в тяжкій атмосфері, як на дні моря, наснаженій тухлим смородом, надміром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом тіла, смородом розчавлених блощиць і аміачним ароматом параші. Але помалу зринали… Чухались безпам'ятно, а потім, опритомнівши, шпарко схоплювалися на ноги – «повєрка». Зачинивши вікно, вони ставали в дві шереги, дерли нігтями несамовито по накусаних блощицями місцях і чекали… Лежав лише один Ягельський, не в стані підвестись. Мала бути вранішня перевірка.

Всі чекали якогось МЕЛЬНИКА з надією, мовби рідного батька. Це нібито був черговий корпусу – єдиний людяний з усіх, уважний, який записував усі заяви і, хоч вони й не виконувалися ніколи, але він їх старанно нотував, головне ж – на скаргу, що немає чого курити, він часом давав жменю, а то й пачку махорки! Ось це головне, як також і те, що він завжди вітався, зайшовши до камери. Сьогодні була нібито його черга… Але прийшов зовсім не Мельник, на щирий жаль всім.

Відчинилися двері, й до камери увійшло двоє військових: один із них – черговий корпусу «не Мельник», другий – помічник. Ні той, ні другий не привіталися, зайшовши до камери, і навіть не дивилися нікому в обличчя. Черговий корпусу – високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з червоними від безсоння чи від пиятики очима – ступнув на середину камери й став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помічник став у дверях і швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рівні рук, пильно слідкуючи за тими руками. Черговий мовчки перерахував усіх в'язнів, тикаючи на кожного пальцем, занотував результат у журнал і, байдуже повертаючись до дверей, сказав:

– Скарги, заяви є?

– Є!.. – промовив несподівано Гепнер, коли черговий був уже біля дверей. Той здивовано зупинився, підняв брови, видно, не звик зовсім до скарг і заяв.

– Будь ласка, – процідив презирливо, ні до кого.

– Є заява: чи не можна би дезінфекцію сюди – трохи блощиць побити?

Це просив професор Марксо-ленінського інституту республіки і, як потім Андрій узнав, соратник самого Сталіна, Леніна, Троцького…

Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву стіну, потім на ліву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й процідив крізь зуби й з незрівнянним глумом:

– Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощиці, а хто не блощиці!..

І повернувся.

– Заява є! – сказав понуро Андрій, зупинивши тим чергового, а коли черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у них, зовсім не реагуючи на червоний той погляд:

– Тут ось вмирає людина. Будь ласка, лікаря!

Черговий зміряв Андрія оком з голови до ніг, примружився, ніби збирався щось сказати, але нічого не сказав, повернувся й вийшов геть. Помічник його, досить дурнуватий на вигляд парубійко, гордо й тріумфально оглянув Андрія, оглянув усю юрбу голих людей і теж, за прикладом свого начальника, нічого не сказав, вийшов слідом, закривши двері за собою.

«Повєрка» скінчилася, і скарги та заяви складено. Андрій хотів стукати, але перелякані його колеги стримали, умовили: «Не будьте наївним! І пощадіть камеру! Не було ще випадку, щоб такі (особливо такі!) заяви бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте біди! Ми не раз домагалися лікаря для Ягельського, і завжди нас усіх карано, та й тільки…»

Андрій послухав-послухав і облишив свою упертість.

Потім до камери подано через «кормушку» віник – власне, то був не віник, а деркач – щоб підмести камеру. Черговим камери тепер був інженер Ляшенко, меланхолійний, вічно зажурений і безмежно насторожений чоловік, і він виконав цю функцію – підмів камеру. Підмітання звелось до того, що він звелів усім підняти свої речі й податись під один бік, а сам повидряпував деркачем мундштуки спалених цигарок і безліч живих блощиць з-за плінтуса, з кутка та з-під калорифера парового опалення, що був під вікном, потім перегнав людей навпаки й зробив те саме з другого боку… Мундштуки й трохи пилу було зігнано в купку біля дверей, до цієї купки ще було додано те сміття, яке накопичилося за парашею, і поставлено над тією купкою варту, щоб не давати блощицям розповзатись. Функцію вартового виконував Краснояружський – доцент сільгоспнаук, – озброєний деркачем. Цю купку мусив, далебі, хтось забрати. Але перш ніж здати це добро комусь, Краснояружський старанно переглянув геть усі мундштуки, чи не лишилося де крихти недопаленого тютюну. Він це проробив з пильністю фанатичного дослідника, гідною доцента сільгоспнаук. Тільки та праця була марна, бо всі цигарки були спалені аж до «фабрики» включно («фабрикою» курці називали ту частину мундштука, де було надруковано марку підприємства, на якому цигарку зроблено, і коли жадібний курець смалив доти, доки починало смердіти картоном мундштука, йому гукали «фабрика горить!»). На спалених «фабриках» не було вже жодного тютюну на горе пильному дослідникові й шукачеві курецького щастя – Краснояружському, лиш було повно в тих мундштуках блощиць, що так знаменито пристосувалися в боротьбі за своє дорогоцінне існування.

Краснояружський встиг саме переглянути всі мундштуки, як відчинилися двері і з коридора до купки сміття підкралася, зігнувшись, якась жінка з великим залізним кошиком на сміття, совком і гусячим крилом. Не дивлячись на в'язнів, не підвівши навіть голови, вона хутенько зібрала сміття в совок, забрала й деркач, кинула це все в залізний кошик і щезла. Наглядач висунув одне око з-за дверей, глипнув ним у камеру й зачинив двері.

По коридору чувся великий рух. Це був звичайний ранковий рух: побудка, перевірка, прибирання, потім роздача хліба, чай… За кожним цим заходом гримали засуви, брязчали замки й ключі, клацали «кормушки», грюкали двері…

Після того, як було забрано сміття, відчинилась «кормушка» й перед нею став роздатчик хліба з величезним кошиком. Спочатку роздатчик зазирнув у камеру, порахував бистрим оком мешканців, а тоді спитав у Ляшенка, що знав своє діло й вже стояв біля «кормушки» на варті, «скілько?» – і видав двадцять вісім пайок хліба, а тоді ще наміряв сірниковою коробочкою 28 порцій цукру. В камері все це розподілив уже Ляшенко зі своїм помічником Какасьяном. Це була клопітна штука. Законна пайка хліба мусила становити 600 грамів. Але ж хто їх важив ці пайки?! Вони були порізані на око. Це були частки стандартного буханця сірого, досить непогано випеченого, але з підозрілою мішаниною (наприклад, всередині сірої пайки траплялись житні шкоринки або й білі шматочки, бо цей хліб печено спеціально для в’язнів, використовуючи різні відходи й шматки старого черствого хліба, розмочивши та замісивши їх наново з іншим тістом) – хліба, розрізаного на четверо. Буханець важив точно два кіло й 400 грамів, але ж той, хто різав, мав зовсім не точне око й руку. Через те пайки були далеко не однакові, а це безмежно утрудняло їх розподіл, викликаючи тяжкі ускладнення, сварки, а іноді, кажуть, і бійки. Справді, п’ятдесят або навіть двадцять грамів хліба, яких бракувало в одних пайках, а в інших було лишком, це достатня підстава для цілої війни в камері, межи безмежно виголоднілими людьми. Ба, це достатня підстава для майбутніх воєн і революцій у всій державі! І тут не рятувала ніяка інтелігенція, ніяка терпимість, ніякий ідеалізм чи філантропія. Далебі, в боротьбі людей за існування все це одвіюється, як полова.

Ляшенко розклав пайки двома рядочками посеред камери на простелений чийсь рушник для загального огляду, а всі сиділи навколо й, витягуючи шиї, пильно розглядали ті пайки голодними, запаленими очима. Немовби це засідав спецтрибунал, що на спеціальній сесії мав от над тими пайками вершити суд. Довго розглядали в’язні пайки, схиляючи голови то на один, то на другий бік, – потім вирішили, що від такої от пайки треба трохи відняти, а до такої трохи додати… Від німання й додавання проробив інженер Ляшенко, зручно оперуючи скіпочкою, спеціально для того пристосованою й пильно зберіганою в щілині за плінтусом. Йому пропонував Охріменко нагострений держак своєї алюмінієвої ложки, але Ляшенко відмовився, бо коли побачить наглядач, то ложці не буде нічого, а камеру буде покарано за такий держак тяжко, а за скіпочку не буде нічого. Після віднімання й додавання почалась процедура розподілу. Арештантська мудрість в тих випадках, коли треба максимально уникнути непорозумінь, кличе на допомогу фортуну. Так було й тепер. Ляшенко попросив кого-небудь одвернутися до стіни й бути речником тієї фортуни, бути Піфією[10]. Такою Піфією призначили бути Васильченка-Драшмана. Він покірно одвернувся до стіни і, хоч був особою статечною й всіма поважаною, проте в'язні деякі ще перевірили, чи він не бачить. Після того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: «Кому?», а Васильченко відповідав меланхолійно:

– Охріменкові.

– Кому?

– Руденкові.

Часом Піфія робила паузу, забувши, очевидно, прізвище, тоді в'язні починали нервово хвилюватися:

«Напевно, бачить вражий син та й міркує, кому б саме таку гарну пайку приректи».

Така пайка, над якою Піфія робила паузу, здавалася справді всім найкращою, бо ж пауза була такою підозрілою.

Так з паузами, з хвилюванням, подекуди із сміхом інженер Ляшенко з комбригом Васильченком доїхали до кінця. Найгірша пайка, складена з дрібних шматочків і крихот, досталася самій Піфії-Васильченкові, але він не звернув на те жодної уваги, цілком підкоряючись вирокові долі своїми власними устами.

Цукор було розподілено простіше. Наглядач наміряв був усі двадцять вісім порцій у миску, а тепер Ляшенко переміряв їх з миски кожному в ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Він міряв такою самою міркою – сірниковою коробочкою, – як і наглядач, лише підклав на денце коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостеріг, що наглядач не всі порції набирав повні, а роздати так, щоб не вистачило бодай півпорції – то була б ціла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, він спершу переміряв цукор з одної миски в іншу, а тоді розділяв ідеально порівну під пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тільки Ягельський та Андрій, власне, Андрій теж дивився, але не в миску, а на людей і зовсім іншими очима, не цікавлячись ані тим хлібом, ані цим цукром, лише спостерігав саму процедуру… А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою, проводив сірником, змітаючи «гору» й лишаючи тільки повну коробочку вщерть, і так, підганяючи порцію до порції з точністю до одного кристалика, висипав їх у простягнені ложки, хусточки, жмені. Кожна порція по закону мала б виносити 20 грамів, але в дійсності її не було й десяти грамів сповна.

Ягельського цукор всипали в його ложку і поклали в головах. Андрій теж одержав свою порцію.

Здавалося б, що цукор розподілено ідеально. Одначе не обійшлося без скандалу. Узуньянові здалося, що йому дісталося цукру менше, ніж іншим; зразу він не сказав цього, але потім «згадав», що з одного куточка коробочки цукор посипався від незручного руху руки Ляшенка і через те йому цукру дісталося менше. Ніякі резони й зауваження на Узуньяна не впливали, йому здалося, що його скривджено і що це, напевно, зроблено зумисне, «бо ж він вірменин, а не українець і не жид». Він розпікав сам себе й розпікав Ляшенка, а хто озивався – розпікав і того. Нервувався сам і нервував інших. Далі більше. Заходилось на велику сварку. Узуньян уже кипів, бризкав слиною з рота, повного золотих зубів, кричав… Андрій спостерігав, і йому було дивно з цього довготелесого вірменина. Узуньян вимагав віддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблід, він віддав би свою пайку, але, на жаль, висипав був її в мокру миску і цукор розтав.

Тоді Андрій спокійно звернувся до Узуньяна:

– А покажіть ваш цукор.

Узуньян показав, і Андрій так само спокійно висипав туди свою пайку і додав чемно-чемно словами:

– Будь ласка! Беріть-беріть!

Всі запротестували, але Андрій їх заспокоїв:

– Спокійно! Я заощаджую зуби для слідчого і зовсім не хочу сьогодні цукру, друзі мої!

Діставши цукор, Узуньян, на диво, зовсім ані не почервонів, ані не запротестував, – він прийняв його як належне й заспокоївся. Так порівняно за невисоку ціну Андрій встановив, з ким має справу. Ні, це варто десяти грамів цукру!

Після хліба й цукру їх випущено на вранішню «оправку», а після того був чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски та кухлики, просунені крізь «кормушку». Він наливав кожному приблизно півлітра теплої, рудої води, завареної невідомо чим. З тим чаєм майже кожен з'їв усю свою пайку хліба, і лише в декого вистачило сили волі лишити трохи хліба на обід.

Цей «чай» – це і був увесь сніданок.

Після сніданку всі якось підупали на дусі, принишкли, нашорошились, – після сніданку-бо почався інший рух в коридорі і нагорі, і десь назовні. В камері 49-й все обернулося в слух і чекання. Всі знали, що означає та біганина вчвал по коридору, те безперервне гримання засувів, той тупіт нагорі, те гудіння машин за мурами, ті приглушені викрики, істеричні вигуки, несамовиті зойки десь… Це почався буденний, «робочий» день. Шкваркнула «кормушка», й схвильований та спітнілий конвоїр зашипів у камеру:

– На «Бе»!

Перелічили всіх на «Бе», але потрібного не знайшлося, хоч кожен був певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча він і не на «Бе». Але конвоїр нікого не взяв, а побіг десь шукати в інших камерах.

Потім шкваркнула «кормушка», й вже інший конвоїр захрипів:

– На «Ри»!

І знову нікого не взяв; з його вигляду можна було зрозуміти, що він, бідолашний, не може знайти якусь жертву на «Ри», вже зіпрів, шукаючи.

Десь розітнувся несамовитий лемент, до дверей підбіг наглядач і звелів зачинити кватирку. Зник. Всі зблідли, пороззявляли роти, а чийсь понурий голос проголосив:

– Комбінат працює!..

І було чути, що таки дійсно комбінат працює. Цілий корпус тюрми здригався від тупоту й грюкоту на всіх поверхах. Чути було, як коридорами – вгорі, внизу й збоку – бігли люди, одні в тяжких кованих чоботях, інші без кованих чобіт. В їхньому коридорі чути було, як раз по раз клацали пальці, десь гупали вихідні двері, що вели на сходи й до брами в будинок управління; в поспіху вже там не дотримувалися тиші й обережності.

Іноді відчинялася «кормушка», хтось зазирав мовчки зблизька або оддалік і нічого не казав. Коли ніхто не зазирав у «кормушку», то безперервно зазирав у вовчок. Іноді шипіння на «Бе», на «Ри» кінчалося тим, що когось брали з камери 49-ї.

За кожним таким шипінням на «Бе», на «Ри», на «Чи» і за кожним грюкотом Андрій чекав теж, що ось візьмуть і його на допит. Але його не кликали. Взяли Приходька, взяли Азіка, але його не брали.

В камері вже ніхто не розповідав анекдотів, і навіть Карапетьян не розважав товаришів «перськими мелодіями», – кожен зібрався в кім'ях, чекав, завмирав тремтливим серцем і дивився на інших розширеними очима, повними остраху й розгубленості. Рудий аматор аеродромів дістав раптове розвільнення[11] й плакав біля дверей, благаючи наглядача пустити його «на оправку» поза чергою, аж знепритомнів, і його довелося оббризкувати водою.

Один тільки Ягельський лежав і ні на що не реагував.

Це почався «робочий», звичайний, буденний день.

Кватирку зачинено, й зовсім нічим дихати, а люди ще й курили, заглушуючи тремтіння нервове. Від браку повітря, від задухи, від нервового тремтіння у людей тік піт патьоками по обличчях, по шиях, по спинах, – вони сиділи, пороззявлявши роти, й слухали не тільки вухами, а й очима, підіймаючи їх вгору до стелі, до вікна або повертаючи до коридора – залежно від того, звідки чулися підозрілі звуки. Брак повітря давався взнаки Андрієві, що, як новак, ще не звик до такого сопуху. Не витримавши, Андрій звівся, підійшов до вікна й рішучим жестом відчинив кватирку. На нього зашикали, загомоніли – «Що ви! Що ви робите!» Але Андрій махнув рукою:

– Як спитає той аргат, скажете, що це я відчинив, – і повернувся на своє місце.

«Аргат», цебто наглядач, якого звали, до речі, зовсім інакше і то так, що не можна те слово повторити вголос, хоч воно й збудоване за зразком зовсім культурного слова «екскурсовод», лише набагато дотепніше й безмежно презирливе, бо в нім відображено одну з найприкріших функцій наглядача – водити в'язнів до вбиральні… Отже «аргат» дійсно поцікавився, хто відчинив кватирку. Він це зробив дуже погрозливим шепотом, просунувши голову в віконце.

– Це не ми… Ми не винні… – забелькотав Узуньян жалібно.

Андрій уже був звівся, щоб підійти й в саме лице «аргатове» заявити злісно, що це він зробив таке добре діло, але Охріменко стяг його назад на підлогу й переконав наглядача, що кватирку відчинило протягом. Він це зробив таким наївним, солодким голосочком (аж дивно, звідки в такого Голіята міг взятися такий солодкий голосочок), що не повірити йому не можна було, а на всіх співкамерників, особливо на Узуньяна, крутнув своїми волячими очима, мовляв, «роздеру, як кошеня, кожного зрадника!».

Чи ця Охріменкова брехня видалася правдоподібною (кватирка дійсно була без закрутки й могла справді відчинитися від протягу), чи наглядач був затурбований чимсь важнішим і квапився, – він на диво не став чіплятися, засопів і швидко зачинив «кормушку». Кватирка лишилася відчинена.

Але, може, було б ліпше, щоб вона була-таки зачинена, – знадвору час від часу залітали в ту кватирку такі звуки, проти яких найгірше повітря було б все-таки приємніше.

Крім Приходька й Азіка, забрали з камери ще Свистуна й Васильченка-Драшмана. Свистун не проронив ні слова, лише був дуже блідий і руки його тремтіли, не потрапляючи в рукави, коли одягався. Васильченко, виходячи, сказав усім: «Прощавайте, братця!»

– На великий конвеєр! – перебіг шелест по камері.

Скоро забрали на допит аматора аеродромів, і тоді Андрій узнав низку цікавих речей, бо як аматор аеродромів зник, всі, а особливо Охріменко, зітхнули з полегкістю – можна поговорити хоч трохи щиро. Хоч трохи… Бо багато говорити й тепер ніхто не зважувався. Бач, крім стукача розконспірованого, існують ще стукачі не розконспіровані, але ще не завербовані слідчим, та існує й вовчок до того ж. Говорили більше натяками, на здогад буряків, і лише суперечки, що виникали часом, допомагали істині.

Насамперед Андрій почув підтвердження, що Васильченка-Драшмана, двічі орденоносця, таки бито орденами по обличчі. А потім: що його дуже мордовано, тепер же взято, напевно, на «великий конвеєр» – на довгий, безперервний допит із застосуванням наймодерніших, найвитонченіших тортур, від чого він, напевно, розколеться… А може, взагалі не витримає… Через те він, мабуть, і попрощався… А завербував Васильченка знаменитий Гаркавенко – голова обласної партизанської комісії, який тепер ніби «очолює» «військово-повстанську організацію», сфабриковану в лабораторії НКВД…

Потім Андрій узнав, в додаток до попереднього слова «вербовка», зміст слова «розколюватись» та слова «колоти». «Розколюватись» це означає не витримувати тортур і «признаватись» у всіх злочинах, які закидає в'язневі слідчий, або взагалі уникати тих тортур, зізнаючись одразу й підтверджуючи все, чого хоче слідчий. «Колоти» ж – це означає розколювати биттям людину психічно, мов поліняку. Наймодерніші тортури такі, що їх мало хто витримує – кожен «розколюється», а як не розколюється, то божеволіє. Так стверджують всі, опускаючи при тому очі. Потім Андрій узнав, що хоч всі, що тут сидять, ні в чому не винні, але більшість з них (власне, ті, що були на допитах) вже «розкололися», уникаючи мук, цебто призналися в найдикіших злочинах, як той Аслан. Не розколовся тільки Ягельський, Свистун та ще Васильченко, принаймні до сьогоднішнього дня. Інші скапітулювали і навіть не соромилися в тому признаватися, більше того, вважали, що вони поступили розумно: вибрали свідомо між смертю від тортур і каторгою – останню, бо тут ще є якась перспектива. До таких розколотих належали – доктор Литвинов, Зарудний, Краснояружський, Охріменко, Приходько, інженер Н., всі присутні вірмени з Карапетьяном включно, професор Гепнер, Азік… А ті, що ще не розкололися, бо не були на допитах, чекали своєї черги, – такі як Прокуда, Давид, Руденко, Петровський… Всі розколоті чекали хто на трибунал, хто на інший суд, чекали прямих або заочних вироків, а може, ускладнення справи й дальших допитів, чекали очних ставок, додаткових свідчень, взагалі ж чекали заслання або розстрілу, лише не звільнення, бо ті «злочини», в яких вони призналися й розписалися, жахливі. Вони терористи, шпигуни, повстанці, диверсанти, шкідники, керівники контрреволюційних організацій тощо. Ці злочини в кожного (підтверджені й підписані) великі до абсурду, і, може, саме тому ніхто не брав свого «розколення» трагічно, бо ж ясно кожному, хто буде розглядати їхні справи й робити присуди, що то дурне й білими нитками шите… Взагалі виходило так, що історія кожного з них абсолютно подібна до історії дурного Аслана, чесного чистія черевиків. Ось чому вони так щиро сміялися з трагічних Карапетьянових «перських мелодій»!

І багато ще дечого цікавого підслухав і взнав Андрій, як-от, скажімо, ознайомився з найблискучішими перлинами новітнього лексикону слідчих, на зразок: «До лампочки!» «До клямки!» «До стелі!» «До с!» – це як слідчий не хоче слухати ніяких виправдувань арештованого, тоді адресує його говорити до котроїсь із згаданих речей. Або ще такі перлини: «Не мотай ниток на..!» (Це вже Андрій чув на власні вуха від Нечаєвої.) «Набивати погони», «робити біфштекс», «женити на шимпанзе» і так далі, й тому подібне до безконечності. Воістину, наскільки збагатилася людська мова!

Узнав про фальшування. Про свідчення штатних «очкарів». Про мордування жінок. Узнав новітні заповіді на зразок – «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного!» тощо.

Але цікавим було те, що хоч ці речі й розказувано в камері, та більшість з них не договорювано до кінця або говорено притчами, так що виходило, що «отак от річ розказувано, а як отак глянути – зовсім не розказувано нічого такого». Треба було додумуватися самому. Ніхто нічого не говорив сам про себе, хіба що в суперечці проривалося слово, друге. Ніхто нічого категорично не твердив, здебільшого говорилося безвідносно, бо кожен боявся, щоб йому не «пришили» камерної агітації. А це страшна річ, – людина могла просидіти рік, витерпіти всі муки, відкинути всі обвинувачення та й бути неуразливою, і раптом через одне слово, сказане в камері й доведене до вух слідчого, дістати статтю й спектися безповоротно. Тому, якщо когось з тих, хто по-езопівському городив абстракції про різні страхіття, хтось із тих, що сам ще не був на допиті, запитував навпрост, чи його (іменно його!) справді бито, – той відповідав:

– Та що ви, Бог з вами! Ще що вигадайте! Це не я говорю, це ви говорите!..

Так що з більшості усіх тих фантастичних кривомовок, які говорено в камері, Андрій прямі висновки поробив уже сам, на власний розсуд.

У багато речей тяжко було повірити, і вони лишилися без висновків, забраковані, так і зосталися езопівщиною. Так само, як багато з присутніх (ті, що не переступали ще порога цієї камери в напрямку до лабораторії «фабрики-кухні») взагалі не здібні були сприймати розмови про жахи та різну фантастику, заперечуючи їх апріорі, відкидаючи принципово. Це вони, шукаючи спростування всім тим жахам і всьому безглуздю, ставили усторч оте запитання: «Чи вас, іменно вас, били?», а діставши негативну відповідь, задоволено сміялись.

Тут, може, як ніде, виявилася цікава риса людей, що, уникаючи небезпеки, рятувалися від неї тим, що просто не вірили в неї, скреслювали, заперечували. До таких невір належали – агроном Прокуда, Руденко, Кулінич… Особливо бадьоро тримався Прокуда, сприймаючи все, як веселі казки, – в його голові просто не вкладалося, як це його – агронома й працівника високого наркомату – може хтось торкнути пальцем або потрактувати, як ідіота чи як худобу. Ніколи того не може бути! Він зовсім не вірив у це, а навпаки – вірив у здоровий глузд і лад. А якщо там кого й вдарять ненароком, то, значить, заробив. Він же ні в чому не винен. Ось його справу розберуть, з'ясують, і він піде додому, до жінки. А в чеканні цього не хотів псувати собі нерви, почувався, як немовля, вийняте з купелі, – спокійно й безтурботно.

Правду кажучи, Андрій теж в більшість чутого і в свої висновки не вірив, хоч і поробив їх.

Перед обідом повернувся Приходько. Він був веселий, бо його діло закінчене і він оце підписав «двохсотку» – цебто протокол на підставі 200-ї статті Карного кодексу УССР про закінчення слідства. Тепер він уже міг про все розповідати. Справа його скоро піде на трибунал, і слідчий обіцяв йому, божився, що йому дадуть легку кару – не більше п'яти років, замість розстрілу або 25 років. Легку ж кару дадуть тому, що він «у всьому покаявся, щиро признався, доказав свою лояльність і відданість Радянській владі та партії». Слідчий ще й закурити дав, скріпляючи тим свою обіцянку!

Господи!.. Андрій дивився на Приходька, що говорив без жодної езопівщини й сам про себе, на відміну від всього чутого, говореного на здогад буряків, і був страшенно вражений. Було ясно, що Приходько цей вже в більшій мірі небіжчик, аніж Ягельський. Сам себе закопав отим «признався щиро, покаявся». Господи, Боже мій! Вони, ці люди, подуріли!.. Але Андрій це лише подумав, вголос же нічого не сказав. Він зрозумів, що й Приходько, й усі інші, ті, що «порозколювались», знають ситуацію краще від нього, але вибрали такий шлях дійсно свідомо, бо не вистачило в них характеру вибрати інший, і таки щиро тішаться з вигаданого рятунку від смерті – вони самі собі поробили ілюзії й вхопилися за них, покотившись по похилій…

Повернувся Азік. Очі йому підозріло якось бігали, лице пашіло від збудження, а ціла поведінка змушувала нашорошитись: тоді як інші уникали прямої відповіді на запитання, чи їх били, хоч і були, мабуть, биті добре, Азік аж захлинався від захоплення, розповідаючи, як його «страшенно бив слідчий». Він про це говорив так, наче хвалився щонайменше здобуттям звання Героя СССР. Коли ж почали питати, як саме бив, виявилося, що він «наступав на пальці ніг», «пооддавлював геть». Азік сичав, несамовито кривив обличчя, шкутильгав, потім намочив ганчірку й прикладав до своїх «нещасних пальців». Хоч пальці були зовсім цілісінькі й навіть без найменшого синця чи здряпинки.

Пильному й вдумливому Андрієві не треба було пояснювати, що це значить. Не треба було пояснювати цього й Гепнерові – старому (ще царських часів) політв'язневі й каторжанинові, а головне, знавцеві душ своїх одноплеменців. Гепнер дивився скоса на Азіка, мовчав і кривив обличчя від презирства й огиди. Вони обидва троцькісти, але які вони різні! Скоро після повороту Приходька й Азіка до камери зазирнув черговий корпусу з наглядачем і понуро попросив видати речі Юровського – це того аматора аеродромів. Ляшенко зібрав і видав речі – торбиночку з пайкою хліба й ложкою, потім миску, пальто, кепку і, нарешті, брудну подушку. Черговий усе забрав, лише повернув миску й ложку, тим самим збивши всіх з пантелику. Вирішили, що Юровський сів до карцеру, або ж… Або ж пішов до камери смертників – була й така думка.

Андрій міг піти на парі, що з аматором аеродромів нічого злого не сталося. Коли дивитися пильно на Азіка, то стає все ясно й зрозуміло. Юровського, напевно, перевели до іншої камери, бо тут він «засипався», здемаскований ним – Андрієм, Азік же, очевидно, допоміг, поінформувавши де слід, і тепер функцію Юровського в камері виконуватиме Азік. Не випадково він так кривляється над своїми пальцями. Так вирішив Андрій, підкоряючись властивому йому вовчому інстинктові, що завжди вчасно сигналізував про небезпеку. Але про свої висновки Андрій нікому нічого не сказав, та й не було в тому потреби, бо навіть найнаївнішому в'язневі не треба було тут нічого пояснювати.

Чекали на поворот Свистуна й Васильченка. Цікаво, як ці повернуться? Але вони не повернулися до самого обіду. Перед самим же обідом щось затовклось, затупотіло біля дверей, загриміли засуви… Всі вирішили, що це котрогось вже несуть на ряднині або за руки й за ноги. Власне, цю думку подав Охріменко, що знав добре Свистуна, а ще краще знав Васильченка, як гордого й затятого, «кам'яного чоловіка», який нібито дуже скандалив із своїми слідчими, тримався справді, як гордий орденоносець і комбриг.

Але відчинилися двері й, замість Свистуна, а чи Васильченка на ряднині, в дверях з'явилася людина в сніжно-білій одежі – якийсь випещений, пихатий красень в майському костюмі, з грузинськими рисами обличчя. Побачивши камеру, він отетерів, вилупив свої й без того банькаті очі приголомшено. Поки він лупав ними, черговий піддав ногою в спину, вштовхнув гостя в камеру й зачинив двері.

Сніжно-білий гість смішно крутив переляканими очима й точнісінько так, як Андрій напередодні, зайняв оборону, упершись спиною в двері. Потім виявилося, що в обороні немає потреби, на велике його здивування. Та, здається, ще більше здивування постало в нього від факту, що він таки дійсно опинився в тюремній камері.

Це справді був грузин. І не просто грузин, а знаменитий грузин – це був товариш Георгіані, колишній командувач військ ВЧК-ОГПУ в м. Харкові в перші роки по революції й навіть в роки революції; його знали деякі в'язні, зокрема Гепнер. Але, незважаючи на присутність знайомих (а може, саме через це!), Георгіані тримався підкреслено вороже, відчужено, презирливо – як тримається здоровий серед зачумлених. Його просили роздягатися – він не схотів і категорично обтяв будь-які розмови на цю тему. Так само обтяв розмови про волю, не відповідав на жодні запитання й взагалі не розмовляв. Дивився вовком.

Коли Краснояружський пустив жука про биття, Георгіані спалахнув і, здається, ладен був учинити над доцентом власноручну розправу за наклепи й поругания органів ревзаконності. Словом, він тримався, як високоідейний член партії серед позапартійних троглодитів, як чесний серед бандитів і злодіїв, як патріот серед ворогів народу, словом, як помилково вкинений сюди господар совєтської землі й неба, ввергнутий у вертеп контрреволюціонерів через непорозуміння.

Георгіані був на диво елегантний, аристократичний, випрасуваний, накрохмалений, ідеально сніжно-білий і виключно гордий та недоторканий – словом, справжній грузинський князь, а на совєтській термінології – «совбарин» і то найвищої проби. Мав білі замшеві черевики, білі шкарпетки, наманікюрені нігті на руках. Витягши шовкову хусточку з кишені, обтирав нею гарне своє, расове грузинське обличчя, свій орлиний ніс і чорні смоляні брови. Йому запропонували місце (з огляду на «заслуги перед революцією») те, де недавно лежав Юровський, цебто без стажування від параші, але Георгіані не схотів. Він не хотів сідати серед такої страшної юрби голих контрреволюціонерів, не хотів нагрівати серед них місця. «Навіщо?! – так, здавалось, і говорили його очі та всі риси обличчя, скривленого гримасою огиди. – Навіщо сідати, коли це не для мене, коли я не такий, коли я тут хвилево! Сидіть самі!» І він не сів. Не сів не тільки на місце Юровського, а не сів і на законне своє місце біля параші. Він стояв собі біля дверей. Це була справді біла ворона серед присутніх. Але наглядач не дав йому стояти, відчинив «кормушку» й голосом, повним глуму, звелів сісти. Дисциплінований Георгіані сів, точніше – присів на краєчок параші, підстеливши свою шовкову хустку… Він все-таки був певен, що не затримається тут.

Дійсно, Георгіані не затримався. Його скоро покликано й поведено десь геть, навіть не давши пообідати. Виходячи, він на диво чемно попрощався з усіма, мабуть, з радості, що його звільняють от.

Цей Георгіані був темою розмов, дивування й різних іронічних реплік до обіду, під час обіду й після обіду. Його знав Гепнер та інженер Н. як одну з чільних партійних персон тепер, керівника якогось тресту, ще й вхожого в керівні кола НКВД та кола військовиків.

На обід був знову «борщ» без картоплі й без капусти, але страшенно насолений.

Який не був великий апетит у в'язнів навіть на такий «борщ», але він був зіпсований. Саме як сіли обідати, розітнувся скажений рев десь за вікном, з горішніх поверхів управління, що обступало тюрму з цього боку літерою П і що його горішні поверхи було видно трішки навіть через край залізного щита, яким було загороджено вікно від світу. То був справжній рев – почувши його, всі похололи, руки з ложками завмерли на півдорозі, роти так і лишилися роззявленими, приготувавшись приймати їжу. Рев був такий оглушливий і такий трагічний та сповнений одчаю, аж не подібний до людського, що всі попередні чуті крики й стогони видалися Андрієві нереальними, фіктивними, плодом втомленого мізку і тільки. Кричав хтось, кого, напевно, роздирали навпіл живцем, а коло нього лементували якісь різкі, злобні голоси, щось вимагаючи. Рев то притухав, сходячи до собачого скімлення, то раптом вибухав знову несамовито…

Обід пропав. Мало в кого вистачило сили волі доїсти його нормально. Доїв його Охріменко, що мав таки фантастичний апетит, та ще доїв Андрій, довівши сам собі, що в нього ще міцні нерви й достатня сила волі. Азік свій борщ вилив у парашу. Те саме зробив похмурий надміру й зблідлий Руденко. Краснояружський довго тримав миску на колінах, нарешті переміг себе й випив борщ швиденько навхилки… В коридорі дудніли кроки, бряжчали й гриміли засуви, кожної хвилини могли викликати кожного на допит. «Оце ось по мене!» – стенався кожен, коли кроки в коридорі наближалися до дверей.

А рев нагорі, за вікном десь, то вщухав, то вибухав знову. Люди слухали його всім єством. Сиділи нерухомо, поглядали один на одного блукаючим поглядом і знову переводили його на кватирку. Особливо зблід безтурботний Прокуда, він не витримав, схопився й закрив кватирку. Ніхто проти того не запротестував…

– Професоре! – звернувся Руденко до Приходька якомога спокійніше. – Давайте «Мадам Боварі»!..

Приходько схопився за пропозицію, як потопаючий за соломинку, і тремтячим голосом заходився оповідати далі недокінчену вчора повість про інший світ, рятуючись втечею геть у той інший світ, в історію чарівної жінки – мадам Боварі. А за ним кинулися всі туди ж, як до порятунку.

Андрій слухав крик, слухав «Мадам Боварі» і спостерігав людей. Перед ним було те, чого не вчитаєш в жодного Флобера… Раптом відчув чийсь пильний погляд на собі, глянув вліво – на нього дивилася пара вогких, розгублених і майже дитячих очей – то його самого спостерігав юнак Давид Л. Зустрівшись з Андрієвим поглядом, Давид зніяковів, але не зразу одвів свої очі, він ще дивився якусь хвилину, не моргаючи, а тоді вже схилив голову. А як Андрій одвернувся – Давид знову підвів свої очі… Андрій вже не повертав голови, лише думав про той погляд юнаків, маючи його увіччю – такий кришталево чистий, наївний, сповнений розгубленості й в той же час надії, невисловленого якогось прохання, апеляції до його – Андрієвого – авторитету. Погляд душі, що шукала опертя…

Спочатку оповідання не клеїлось, голос у Приходька тремтів і не давався опанувати. Та помалу Приходько дав з ним раду, зумів захопитися сам і захопити інших (принаймні люди удали, що захопились) і вже вільно плив прекрасним, сонцесяйним морем флоберівської повісті…

Криків не стало чути, їх і справді не стало чути, немов людина захлинулася. За вікном панувала тиша. Уплинуло чимало часу.

Вже Приходько закінчував повість про мадам Боварі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто Георгіані… Він зупинився біля дверей, влип у них спиною й дивився просто себе безглуздими, широко витріщеними, розгубленими очима. Губи йому несамовито тремтіли, а з гарного, та тепер спотвореного якимись смугами й плямами обличчя стікав брудний і рясний піт. Білосніжний одяг на Георгіані був густо вкритий чіткими відбитками підошов і обцасів різного калібру, можна було навіть визначити точно номер чобіт і черевиків, до того білосніжного одягу прикладених; крім відбитків підошов і обцасів, одяг ще був вкритий темними – брунатними та чорними – смугами, товщими й тоншими. Деінде ті смуги були червоними, а деінде матерія під ними потріскалась уповздовж…

Було все ясно, і можна б було нічого не говорити. Але Георгіані сказав… Він повів блукаючим поглядом по камері, облизав язиком смужку слини, що звисала з рота, й тихо, трагічно, розгублено промукав:

– Мене… били…

Потому безсило сповз на підлогу, закрив лице руками й гірко заплакав.

Георгіані було одведено найкраще місце – те саме, де недавно лежав аматор аеродромів. Його оточили мовчазним співчуттям, товариською увагою, ні про що не розпитували, не лізли йому в душу. Все це робилося без ніякої змови, а так, якось само собою. Незадоволений був лише Узуньян, що дали ліпше місце, порушивши правило, але його ніхто не підтримав.

Тепер уже Георгіані роздягся й був такий, як і всі, вже не гордував товариством, а, навпаки, придивляючись та прислухаючись, скільки міг, все більше й більше дивувався: він раптом «побачив», «розпізнав» людей, яких спершу не пізнавав і проти яких сам пішак. Він упізнав Гепнера й інженера Н… І було видно, що йому тяжко перед такими знайомими переживати свою ганьбу – «його били». Його, заслуженого чоловіка перед революцією, що все віддав в ім'я її торжества, отак от потягли, мов пса на оривку, й у якомусь там закапелку били нещадно й ганебно. І робили найдивовижніші закиди, самі визнаючи їхню абсурдність, але вимагали, щоб він їх підтвердив, бо так потребує «партія й уряд», так треба для загального добра…

Розповідаючи про те тихо, погноблено, здивовано, Георгіані дрібно тремтів. У стані психічного потрясіння він не визнавав ніякої конспірації, як і не володів собою. Слова не вкладалися логічно, губи шарпались, очі божевільно палахкотіли, думки плутались… Так він логічно й не розповів нічого до пуття про свою трагедію, крім того, що його били й закидали найдикіші злочини. Не в силі помиритися зі своєю ганьбою, Георгіані ламав пальці й плакав…

З камери брали ще двох жидів з Цукротресту, брали ще Азіка і скоро всіх повернули.

Надходив вечір. Тяжка, тривожна атмосфера все більше наснажувалась. Вечеря нікому не йшла на думку, і тільки тому, що вона була зовсім мізерна, люди її проковтнули.

Перед вечором привели назад до камери Свистуна. Увійшовши до камери, він попростував на своє місце, зігнутий якимось непомірним внутрішнім тягарем, а всі дивилися пильно йому в обличчя з німим, невисловленим запитанням – «Ну, як?».

Свистун сів на своє місце й тяжко-тяжко зітхнув, зіперся спиною об стіну й сидів, дивлячись просто перед собою невидющим зором.

– Розколовся? – висловив тихо Охріменко загальне запитання, щиро так, душевно.

– Розколовся… – прошепотів помалу Свистун, заплющив очі й, спазматично схлипнувши, замотав головою з відчаю, зарипів зубами.

«Розколовся», не витримав і підтвердив все – всю ту мерзость, яку від нього вимагали підписати, собі на погибель і на вічну ганьбу. Бо ж хто-хто, а Свистун напевно знав, що «щире зізнання» в намірах «зірвати свій власний завод» або «продати його чужоземним капіталістам», або ще «вбити самого Иосифа Віссаріоновича» не може не скінчитися стратою й вічним позорищем.

Увечері Свистуна забрали «з вещами» й десь повели… Щоб більше не повернути в цю камеру.

– Чих-пих, – зітхнув печально Охріменко, мовби виніс присуд.

– Хтозна… – заперечив хтось безнадійно.

Це вже сталося, як вони вклалися спати. А спати вони вклалися вже без сварки та «землемірних» маніпуляцій – просто лягли «валетом в ялинку», цебто один ряд ліг лицем всі в один бік і зігнув ноги в колінах, а другий ряд насупроти ліг лицем у другий бік і теж зігнув ноги в колінах, – ті зігнуті ноги одного ряду зайшли за зігнуті ноги другого ряду – і було досить зручно. Це й звалось «валетом в ялинку». Єдина незручність цього способу спання полягала в тім, що людина, увімкнута у «валет», вже не могла діяти самостійно, скажімо, перевернутися на другий бік, а мусила це робити разом з цілим рядом, і то не з одним, а з обома, цебто з усією системою «валета в ялинку». А сварки не було тому, що інші речі заволоділи душами й увагою всіх – почався особливо тривожний вечір, за яким ішла ще тривожніша ніч – ніч напруженої праці ось такої от бойні, такої «фабрики-кухні». По коридору (так само, як нагорі й внизу) дудніли кроки, гримотіли засуви, клацали пальці – там водили людей вчвал з тюрми до корпусу слідчих, до управління. І за кожними кроками, за кожним брязкотом ключів кожен шарпався нервами. Люди лежали у «валетові» й удавали, що сплять, але ніхто не спав – кожен лежав і всіма фібрами слухав.

Після Свистуна забрали з камери Георгіані і теж «з вещами», хоч він ніяких «вещей» і не мав. Перш ніж вийти, Георгіані спробував не вийти, він сидів розгублено серед звалища голих людей, чухав волохаті груди й, дико обертаючи банькатими очима, зволікав свій вихід. Потім він тихенько заскімлив, мовби мала дитина, яку тягнуть за цундру[12], і, підкоряючись окрикові з коридора, почав одягатися. Одягся в свій, вже не білий, а картатий, рясно оздоблений відбитками підошов і обцасів костюм. А потім, покірно і в той же час нехотя ступаючи, мов бик на заріз ідучи, перелазячи через густе сплетіння ніг, рук і голів, вийшов.

– Розколеться… – зітхнув Охріменко, коли за Георгіані зачинилися двері, і додав: – Для блага партії…

Андрій намагався якось заснути, забутися й не ждати свого виклику. Той виклик неминучий, і він прийде обов'язково, а як прийде, то тоді й хвилюватися прийде пора. Заздалегодя ж хвилюватися – безглуздя. Хід думки був логічний, дійсно, чого хвилюватися даремно, на те прийде час. Прийде час, і він усе взнає і всього спробує! Взнає, й хто був Юда, а хто той, що пускатиме кулю в потилицю. Взнає й вартість самому собі, своїй гордості, своїй чумаківській вдачі, якою так завжди пишався. Взнає й вартість та справжнє обличчя своїх братів, що за них так стояв горою завжди і що за них ще й тепер стоїть горою його бідолашна душа… Той момент прийде. А тим часом треба берегти кожну краплю снаги фізичної й душевної. Але одне діло залізна логіка, а друге діло – залізне серце. Треба ж його мати. Андрій пробував заснути, але безнадійно, так, як і всі інші.

Пізно (перед північчю) десь за мурами, в тісному тюремному подвір'ї загула машина, залопотіла відкритим глушителем, застогнала. По камері пішов шелест і зітхання, піднялося зі звалища кілька голів одразу й наставилися в вікно витріщеними очима… Машина гула безперервно, і безперервно бахкали вибухи газу з вихлопної рури… І ніби – то зовсім не вибухи з газової рури…

– Розстрілюють… – простогнав хтось в підлогу, в лахміття, не підіймаючи голови. Андрієві здалося, що власник слова цокотів зубами.

Андрій почав прислухатись до гудіння машини, й і йому дійсно почало здаватися, що в гудінні мотора, як в бурхливій воді, десь вибухають револьверні постріли. Ні, це, напевно, галюцинація слуху. Він пригадав, як колись в самітній камері цієї тюрми гули в стіні вентилятори, він лежав на ліжку, дивився безсонними очима в стелю й слухав те тривожне гудіння. І помалу в тім гудінні вентиляторів йому зовсім виразно, до абсолютної чіткості, почали вчуватися крики й плач жінок і дітей, зойки дівчат, плач дорослих мужчин… Але не було певності в нього тоді й немає її тепер, що то справді не були зойки жінок і дітей, крики мордованих. Немає певності й зараз, що це не постріли з нагана, замасковані шумом мотора.

– Так майже щоночі, – прошепотів Охріменко, вгадуючи якось хід Андрієвих думок і здогадуючись, що він не спить.

Після такої репліки Андрій зітхнув з полегкістю і навіть посміхнувся: «Значить, то не розстрілюють! Бо кожної ночі й так довго – кого ж вони розстрілюють?! То занадто багато треба приречених до розстрілу, і ця тюрма ніколи б не була повною».

Від такої чудесної думки пройшло нервове відпруження, й Андрій почав дрімати. Скоро він заснув, і йому навіть не снилося, що ті постріли в гудінні мотора – то все ж таки правда, і що йому судилося про це згодом докладно взнати. Натомість йому приснився прекрасний сон – приснилися знову брати, ніби вони були разом на полюванні на Ворсклі. Вони пливли човном по дзеркальній поверхні Шаманівської протоки, де стояли столітні дуби й видивлялися у воду. Пливли й співали… Катерина теж була з ними й заходилася соловейком. Скільки разів вони так гуляли колись!.. Весела, срібноголоса Катерина, завзятий «політик», бо секретар юнацького осередку в педтехнікумі. З тією «політикою» вона не дуже давала раду, але зате вміла прекрасно співати… Вони були романтиками й співали романтичної, улюбленої Катриної пісні, тієї пісні, від якої віяло давниною, шелестіла тирса, шуміло військо, кипіла сила бурлацькая – їхня таки сила.

І бігли, котилися луни по луках та по дібровах.

Власне, за цю пісню Андрій колись полюбив Катерину, зустрів її вперше в спортивному клубі, як вона, зібравши навколо себе гурт хлопців і дівчат, співала з ними цієї пісні, відважно диригуючи. «Наскликала бурлак та й гримить зухвало», – тоді ще спало йому на думку.

І от вони співали її тепер. Надходив рожевий вечір, і бігли золоті вужі по воді… Потім вони сиділи десь на піщаному урвищі й всі за чергою стріляли з мисливської рушниці в темряву, що обступила їх кругом. Стріляли в нікуди й тішилися з снопів іскор, що вилітали в чорну ніч, немов з батьківського горна…

І вже ніби не вони стріляють, а батько б'є молотом по розпеченому залізу, поклавши його на мокру латочку на ковадлі, – іскри летять несамовито роєм, а вибух з-під молота глушить вуха…

Над ранок, коли Андрій прокинувся мокрий від поту й учаділий від сопуху, він не дочислився в камері кількох осіб, що їх забрато на допит глупої ночі, зате прибуло двоє нових, свіжих, з волі. Один з них сидів на вікові параші, ледь доторкаючись до краєчка того віка стегном, а другий стояв, підпираючи одвірок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з тугою, зі страхом.

Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що один із них – високий, молодий і дуже вродливий – директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий – керівник обласного відділу мисливства й рибальства при облвиконкомі Харківщини на прізвище Іванов.

Тепер уже Андрій не був крайній біля параші, він мусив посунутися досередини, а його місце зайняв Бунчук, а з протилежного боку – Іванов, посунувши Краснояружського.

Всі, викликані на допит уночі, вранці повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зітхали раз по раз.

«Мабуть, покололися хлопці», – так вирішив Охріменко.

Не вернувся й досі з усіх лише Васильченко.