Читать книгу Сад Гетсиманський - Иван Багряний - Страница 7

І на третій день не покликано Андрія на допит. Не покликано й знов… Далі Андрій збився з рахунку, котрий день п'ятий, а котрий десятий – все змішалося в суцільну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було ані початку, ані кінця, марево зіткане з «валетів в замок» і «валетів в йолочку», «повєрок», гримання засувів, криків десь і гудіння машин, ходіння голяком «на оправку», пайок хліба, блощиць, снів сидя, снів лежачи, снів на одній нозі, нічних сонних візій[13] і реальної дійсності, яка перевершувала найдикіші візії, чиряків, безглуздого сміху, стогону й пригод «Трьох мушкетерів», походеньок Тіля Уленшпігеля… Пригод Дон Кіхота… І чекання, чекання.

День третій ще був відзначений чітко – третього дня вмер Ягельський. Він умер увечері, а вмираючи, спричинився до неприємних комплікацій[14], чим і відзначив цей вечір особливо.

Найперша комплікація була та, що, вмираючи, він потребував випростатися, а не було як – бо вмирав він після команди «спать!», коли всі вляглися, зайнявши геть всю підлогу до останнього сантиметра. Насупроти Ягельського лежали Узуньян і Азік – між цими двома приходилися ноги Ягельського, що корчилися передсмертним корчем і все намагалися якнайдалі випростатися. Ця комплікація потягла цілу низку інших. Узуньян і Азік страшенно бридилися. Особливо довготелесий Узуньян. Агонізуючи Ягельський простягав ноги, а Узуньян відпихав їх назад, підгинаючи їх своїми довжелезними клешнями. Знову випростувався Ягельський, і знову підгинав його Узуньян. Іноді допомагав йому Азік. А вся камера спостерігала це й чомусь зовсім не реагувала – ніби було всім байдуже.

Андрій, що лежав поруч з Ягельським (бо Охріменко перейшов на місце Свистуна), був тим страшенно вражений, нічого подібного йому ще не доводилось бачити, хоч бачив він багато різного, дивовижного. Він дивився, як Узуньян і Азік пхали ногами умираючого товариша нещастя (а решта була до того зовсім байдужа), і всередині йому підіймалася буря. Може, тому, що він недавно з «волі» й ще не встиг огрубіти й зхаміти у виключно жорстоких умовах – у таких умовах бо всі істоти загризають самі себе. Буря в ньому наростала, але він стримував її й звернувся до Узуньяна й Азіка якнайспокійніше:

– Гало, дорогі сусіди! Дайте чоловікові вмерти спокійно, не руште його ніг.

Але то не допомогло. Узуньян пхав холодні ноги нещасного все енергійніше, ще й шепочучи прокляття та висловлюючи мімікою свою безмежну огиду, бо ж той, що вмирав, не був вірменин! А Ягельський все уперто випростувався. Андрій підніс голос вище й запропонував обом сісти й почекати трохи, поки Ягельський вмре, бо лишилося вже небагато, хоч він так уперто й чіпляється за життя й не хоче вмирати. У відповідь Узуньян зашипів і вибухнув паскудною лайкою, як то вміють лаятись вуркагани й вірмени. Андрієві кров бурхнула до обличчя, він сів ураз і гримнув на повен голос осатаніло:

– Встань!!! Сволота!

Узуньян і Азік схопилися, мов підкинені пружиною, з наміром кинутися на Андрія, забризкали слиною:

– Ах ти ж петлюрівська наволоч!

– Антисемітська ти шкуро!!! Контрреволюційна мордо!

Тоді Андрій звівся на ноги, наблизився до них щільно і хотів одтиснути їх своїми грудищами до стіни й примусити стояти тихо, але тут Азік замірився вдарити, а Узуньян плюнути в обличчя, тоді Андрій схопив їх обох за карки й з усієї сили стукнув обличчями одне об одне й попер обох до дверей. Він осатанів, наїжачився, мов дикий вепр, запалахкотів:

– Я вас зараз навчу товариської етики, хами!.. Га!.. – Підійшов, згріб обох знову за карки й посадив на парашу: – Так сидіти! І не пікати… – Постояв якусь мить, опанував себе й повернувся на своє місце.

І дивно, два таких завзятих і хоробрих вояки проти напівмертвого Ягельського раптом принишкли, мов шкідливі коти, і лише шмаркали розквашеними носами, сиділи тихо на параші.

Та тут відчинилася «кормушка» й просунулася голова наглядача:

– Що за шабаш жидівський?!

Узуньян і Азік схопилися й залементували навперебій:

– Гражданін отдєльонний!.. Терор!.. Петлюрівець… Антисеміт… Ми є чесні… Нас б'ють!!!

– Ша-а! – сказав наглядач врозтяжку: – Як твоя фамилія?

– Узуньян.

– А твоя?

– Азік Розін.

– Умгу…

Наглядач закрив «кормушку», а тоді відчинив двері:

– Ану, Узуньян та Разік, давай виходь! – І забрав їх обох з камери. По якомусь часі відчинилася «кормушка» й та сама голова подивилась пильно по камері, знайшла оком Андрія й підкликала до себе, взявши на допомогу палець, і запитала:

– Як фамилія?

Андрій сказав.

– Спортсмен? – запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту фігуру з ніг до голови з явним пієтетом.

– Ні.

– Лягай спати! – закінчила голова понуро й закрила ляду. Ягельський тим часом вже спокійно вмер і лежав тепер нерухомий, мертво-сірий, витягнений на весь зріст, до всього байдужий остаточно. Лежав і помалу дубів. Андрій сів біля нього, закрив йому очі, а тоді закурив і так сидів, курив схвильовано. Згодом до нього підповз Карапетьян, тримаючи люльку – чорта Мефістофеля – перед собою, й попросив прикурити.

Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потім в очі Андрієві пильно, а тоді, ніби знічев'я, кивнувши на двері:

– Карашо!.. Ото він і є отой піп, що завербував бідного Аслана.

І заглушив ці слова димом та й вернувся на своє місце. А Андрій докурив, зітхнув глибоко й ліг поруч з Ягельським, намагався заснути. Ліве стегно його торкалося до стегна небіжчика, а праве до живого Бунчука, і так вони лежали всі в одній шерезі…

Скоро повернувся Узуньян і Азік-«Разік».

Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше свої ноги, ще й розчепірив пальці з викликом – «Нате штурхайте!». Але ніхто вже його не штурхав і не пхав. Більше того – Узуньян і Азік, що так недавно зневажали живого, тепер принишкли й дивилися на мерця з неприхованим острахом. Відомо, що людям, та й взагалі всім істотам, властивий містичний жах перед мертвими з числа собі подібних. Цей жах був написаний особливо чітко на обличчі Узуньяновому, що ще більше витягнулося й зблідло, очі дивилися злякано на пальці ніг Ягельського, а весь тулуб тиснувся до стіни, щоб якось до тих пальців не доторкнутися. Азік бравував назовні презирливою посмішкою, але вона йому не вдавалася, він зиркнув швидко по камері й раптом почервонів, як рак, – на нього всі дивляться, а перед ним лежить мертвяк, з яким треба разом спати! Щоб одвести увагу (чужу від себе, а свою від Ягельського), Азік потер карк, глипнув на Андрія й промовив голосно:

– Сильний, чортяка!

А далі не витримав, схопився, підійшов до дверей, деручись через лежачих, і постукав.

– Ну? – спитав наглядач злобно.

– Заберіть мертвяка… – залепетав Азік нервово, розгублено. – Мертвяк в камері!.. Заберіть…

Наглядач подивився пильно на Ягельського, порухав мовчки щелепою, а тоді блимнув на Азіка й аж вліз у «кормушку» головою до Азікового обличчя:

– Лягай спати з мертвяком, гад!!! – зашипів він люто, почекав, поки Азік покірно ліг, а вже потім тихенько закрив ляду. Коли ляда закрилася, Азік відсунувся подалі від мерця і влип в стіну.

Так був відзначений третій день.

Мертвий Ягельський лежав серед живих цілу ніч, спав із ними разом (лише не спали Узуньян і Азік, мовби сиділи над душкою!). Вранці Ягельського теж не прибрано, – черговий корпусу, той, що обходив і вчора з перевіркою, порахував усіх і Ягельського і записав його в журнал, як живого, разом з усіма, на заяву ж, що Ягельський помер і що його треба прибрати, не звернув жодної уваги. Відбувши «повєрку», Ягельський лежав ще цілий день – «снідав, обідав і вечеряв» разом із товаришами, на нього видавано хліб, цукор і «борщ»… З того тішилися доцент сільгоспнаук Краснояружський і Охріменко, з'їдаючи пайку хліба, 10 грамів цукру, «борщ» і ложку каші за «царство небесне, померлого». Причому Охріменко робив це відзначення; щиро, зітхаючи глибоко й слізно, а Краснояружський маскував у легку іронію, бо ж він доцент сільгоспнаук, а значить, атеїст. Проте вони жаліли Ягельського обидва щиро в однаковій мірі.

І тільки аж після вечері забрано труп Ягельського з камери: прийшло двоє тюремників – молодих хлопців в уніформах наглядачів – із ними черговий корпусу, взяли Ягельського за ноги й поволокли з камери геть, мов бревеняку, аж-но тому спинні суглоби й голова заторохтіли через поріжок. Все. Речі Ягельського залишилися в камері й лежали ще кілька днів, складені в куточку біля параші, поки по них не прийшов хтось із тюремної адміністрації.

Таким чином, і той день, коли поволокли Ягельського з камери за ноги, був відзначений. Це був четвертий день.

Одначе цьому четвертому дневі судилося бути відзначеним в Андрієвій пам'яті ліпше. Увечері, після укладки спати, коли тюрмою й людськими душами затрясла лихоманка викликів, людського скімлення та гудіння автомобільного мотора з лопотінням глушителя, – до камери нарешті повернувся Васильченко. Ні, не повернувся, а його повернули – принесли на ряднині закривавленого, обірваного й геть почорнілого від синців – і вкинули до камери, вивернули з ряднини на підлогу, мовби зарізаного кабана, перед застиглим зором похололих людей.

Але Васильченко ще був живий – він швидко дихав і був непритомний – вп'явся зубами у власну руку вище ліктя й посинів увесь.

Коли зачинилися двері, Охріменко взяв Васильченка на оберемок, мов малу дитину, й, роняючи великі сльози з своїх волячих очей, відніс і поклав на його місце. А тоді взяв миску з водою й облив Васильченкові голову, лив у рота, намагаючись розціпити зуби й звільнити напіввідкушені м'язи руки. Охріменкові допомагав доктор Литвинов. Вони приводили непритомного до пам'яті, але з того нічого не виходило. В камеру зазирнув наглядач, подивився мовчки на Васильченка і його заклопотаних «лікарів» і на цей раз нічого не сказав, не гримнув «спати!», а мовчки закрив «кормушку».

Привести до пам'яті Васильченка ніяк не вдавалось. Аж нарешті, по довгих зусиллях «лікарів», він опритомнів, розціпив зуби, пустив руку свою закривавлену, повів каламутним зором по камері й прохрипів: «Пити!» І, не дочекавшись води, знову знепритомнів. Він гарячкував, маячив, бився в агонії…

Оглянувши пильно Васильченка, Литвинов знайшов рану під сорочкою межи ребрами, пробиту чимсь тупим і заткнуту шматком брудної ганчірки, і зробив висновок, що Васильченко має зараження крові й хвилини його почислені, якщо не вжити якихось екстразаходів. Зробивши цей висновок, Литвинов поліз до дверей через людські ноги, руки й голови й несміливо постукав. А як відчинилась «кормушка», тихо попросив викликати негайно лікаря, бо «людина вмирає!» «Від зараження крові!» Наглядач подивився на Литвинова з безмежним здивуванням, як на не знати якого дивака й дурня, й процідив крізь зуби:

– Ти що, зірвався..? То я, по-твоєму, лікар?

– Але ви викличте…

– То тут, по-твоєму, курорт?!

– Але ж…

– Ніззя! – категорично одрубав наглядач, і тим розмова вичерпалася. Це вже був якийсь інший наглядач, не той, що вчора.

Вони, либонь, змінюються неперіодично, й систему чи закономірність тих змін не можна взагалі дослідити. Це відзначив Андрій, завваживши, що сьогодні наглядач інший на вечірній зміні, аніж був учора, а позавчора ще був інший. Вдень так само наглядачі часто змінюються.