Читать книгу Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю - Иван Драч - Страница 9

Кілька штрихів до цієї невичерпної теми…

Катерина Дорошенко, одна з уславлених директрис Шевченкового музею в Києві, любила розповідати про те, як плакав Джон Стейнбек після огляду експозиції. «А в мене такого ніколи не буде!» – наче б так Він пояснював своє несподіване розчулення – це було по-дитячому дуже наївно і по-дорослому дуже точно… Книжка Євгена Нахліка «Доля Los Судьба» справедливо розмежовує межі впливу трьох геніїв трьох слов’янських народів – Шевченка, Пушкіна, Міцкевича. Колись Вадима Скуратівського погнали зі «Всесвіту» за намаганням вивищити сина кріпака і внука гайдамаки за рахунок камер-юнкера африканського походження. Неможливо зважити значення і вплив генія, народженого тим чи іншим етносом, на життєвий нурт світової історії. Шекспір в англомовному, Гете в німецькомовному, Сервантес в іспаномовному світах лише починались, щоб згори розпросторитись на всі межі засягу британської імперії, іспанської армади чи тевтонського багнета. Переклади і культурне всотування йшло за потугою націй, які спромоглися агресивною захланністю поставити Господа Бога перед фактом свого поширення.

Та англійці вижили б без свого Шекспіра, генія з геніїв, німці – без універсального Гете (відразу напохваті був би Шіллер), росіяни – без Пушкіна (благородний Лермонтов надався б на заміну!), поляки – без Міцкевича (не забули про Словацького?!), а що б ми, українці, робили без Шевченка?! Скажуть високочолі пуристи і єхидні інтелектуалки, що я занадто по-спортивному витворюю обрахунки тих субстанцій, які на це не надаються, і тому вислизають з моєї зухвалості.

Та в цьому і біда, що ми занадто шевченкоцентрична нація. Універсальний Куліш (знову ж привітаймо двотомник Євгена Нахліка!) і всеобійменний Костомаров, незламний Гулак та інші кирило-мефодіївці давно вже чекають на окремішній музей бодай в одній школі на Подолі – там учителював Пантелеймон Олелькович. Найголовніше – вони мають бути прописані густо і яскраво в концепції українського державотворення – тоді й Шевченко буде і яскравішим, і зрозумілішим, і не виглядатиме одинаком «среди долины ровныя», а могутнім деревом в оточенні могутніх дерев. Але тоді його вивищення в колі сучасників і соратників буде органічним і само собою зрозумілим. Наше незнання і наше небажання долати апатію і лінивство міцно вкоренилося навіть у масштабах наших планів на майбутнє.

Мені довелося в різні часи і при різних оказіях виступати біля пам’ятників Шевченку в різних широтах. У Вашингтоні і Торонто, у Москві й Алма-Ати. У Казахстан мене послали відкривати пам’ятник, а от у Буенос-Айресі 1995 року ситуацію переінакшив Леонід Кучма на ходу біля пам’ятника роботи Лео Мола: «І чому це я маю тут виступати – хай виступає поет!..» Так мене самого підсаджували на п’єдестал, аби я відмовився тоді від супротивного політичного ходу – створення Конгресу української інтелігенції. Лео Мол (він же Леонід Молодожанин) ще 1939 року допомагав Манізеру створювати пам’ятники Шевченку в Харкові і Києві, щоб уже у наш час пробити його крізь неймовірний політичний асфальт у Санкт-Петербурзі. Та найтяжче, мабуть, було виростати Шевченку у Варшаві – це вже надзусилля Павличка, тодішнього посла, зробили неймовірне. Пам’ятаю, стояв тоді при відкритті за скульптором Анатолієм Кущем, тримався за нього, як за амбразуру дзота, і чув схвильоване дрижання його могутньої статури. Згодом російськомовний екскурсовод буде пояснювати туристам з СНД: «Сейчас проезжаем мимо памятника замечательному украинскому поэту Дмитру Шевченку». Як каже наш народ, – хоч стій, хоч падай, але пам’ятник стоїть…

Отож Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави, а коли тепер розродилося на цілі грона посольств і консульств, то ми тепер маємо добиватися, аби були культурні інститути українського штибу в кожній країні на зразок німецького «Гете-центру».

Шевченкові роботи вистачить, аби лише нам вистачило вміння і мудрості, звинності і віртуозності впроваджувати українську культуру в світ.

Перед цікавою книжкою Володимира Мельниченка про перебування Шевченка в Москві колись прочитав дослідження діаспорного Юрія Бойка-Блохина «Шевченко і Москва» і зафіксував для себе його висновки:

«У своїй ворожості до московського імперіалізму в усіх його формах поет був непримиренно послідовний. Ця його постава властива всьому його життєвому шляху. Зустріч зі складною дійсністю кінця 50-х pp., в якій московська

імперіалістична духовність знаходила форми свого маскування, примусила Шевченка переборювати це маскування і гартувала поета в зрілого політичного діяча. Ні писання російською мовою, ні його російські знайомства нічим не порушують повноти й суцільності його націоналізму. Духовна спадщина нашого національного пророка і великого генія залишається для нас і тепер невичерпним джерелом наснаги в нашій боротьбі проти одвічного московського імперіалізму» (Юрій Бойко. Вибране. Том III. С. 61. Мюнхен, 1981).

Я, напевне, ніколи не виберусь з первопочатків освоєння Шевченкового шляху. Ось тепер зачепився я за Тарасового діда-гайдамаку і обчитую масу історичної та літературознавчої літератури аж до Коденської книги, яка так і не дочекалася в бібліотеці Інституту історії дослідників гайдамацької теми. Колись, може, В’ячеслав Медвідь візьметься за історію власного села такої моторошної слави («Бодай тебе лиха Кодня не минула!»)… Моя перша новела студентських літ була про чорні стрічки в косах лисянських дівчат як згадку про Коліївщину… Якось у Київському музеї Шевченка виставлялись документи – мене приголомшило сусідство присяги кожного миколаївського солдата (а таким був і рядовий Шевченко!) на вірність царському дому і малесенької захалявної книжечки з віршами. Ото драматургія!.. Або намір поета помістити в свій «Буквар» (а він не хотів користуватись послугами навіть своїх найближчих друзів і соратників, які інтерпретували його на свій лад і склад, на своє європейське розуміння!), намагання зафіксувати в простесенькому народному резюме своє згорьоване ставлення до людей і вічних стосунків між ними:

Завершити можна це коротеньке слово таким любим мені листом Пантелеймона Куліша до Шевченка:

Здоров, здоров, брате Тарасе!

Ось і ми, слава Богу, на Вкраїні. У гостях добре, а дома ще лучше. Що ж ти думаєш із своїми думами і поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з половою. У нас-бо родить Господь хліб на всяку душу вдосить, то й не привикли наші уста до висівок. Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою. Лучче дещо придерж у себе пушкінським звичаєм, аніж брать нижчим ладом од себе самого. Раджу тобі, ревнуючи по твоїй славі і по красоті нашого голосного слова, а проте надіюсь і на твою широченну спереду голову. Напиши до мене, як ся маєш, як живеш. А я живу так собі, не дуже празникуючи. Ото б мені було велике свято, якби з нас лиху цензуру знято.

Твій душею П. Куліш.

1858, червця 7,

х. Мотронівка

Отож разом з Паньком Кулішем у нас і досі найбільша надія – на його «широченну спереду голову»!..

3.03.2008

х. Конча-Озерна