Читать книгу Ігри долі - Іванна Боразан - Страница 4

Анна неймовірно хвилювалася перед співбесідою. Це не була її перша співбесіда, але її проймає дрож і руки пітніють від переживань, неговорячи вже про стукіт її серця, який чути, напевне, по всій кімнаті. Добре, що хоча вона тут не одна. Уже добра половинв університету пройшла цей шлях, але ніхто так і не отримав остаточного результату, ну хоча б натяк на нього. І від цього не стає легше, адже не зрозуміло, що вони хочуть. Ще б пак, це тобі не абихто, тут тобі закордонні бізнесмени, американці. А як всім відомо, нам до них далеко…

Аня знову знервовано оглядає кімнату. Їх залишилося ще п’ятеро. А було сьогодні з п’ятнацятеро. Усі студенти. Хтось із старших груп, хтось із початкових. Усіх цікавить робота у цій компанії. І не дивно: робота хороша, перспективна, та й платитимуть непогано, принаймні так кажуть. А головне, всі вважають приїзд цього багатія майже «манною небесною», шансом «вибитися в люди» і, можливо, єдиним шансом.

Аня також вважає це своїм шансом, адже тут ніхто не сприймає її серйозно: її порив працювати і розвиватися у професійному плані. Та й більшість тутешніх роботодавців є чоловіками, принаймні їй приходилося стикатися тільки з чоловіками. І вони скептично ставилися до її прагнення працювати. Можливо, виною була її краса, а застарілі стереотипи і недалекоглядність не дають людям розуміти, що красива дівчина, може бути ще й розумною. Тому Анна сподівалася, що, можливо, іноземці оцінять не тільки її красу, а й розум також.

– Анна Коваленко? – промовила вишукана молода блондинка у чорному елегантному костюмі, яка вийшла з кабінету співбесід.

Дівчина здригнулася від несподіванки, адже всі її думки блукали хтозна – де, Але точно не тут.

«Зберися дівчино! Це, можливо, твій єдиний шанс показати те, на що ти здатна», – промовила до неї її ж підсвідомість.

Анна поправила костюм, який і так ідеально сидів на ній і впевненою ходою попрямувала назустріч своєму професійному майбутньому.

– Ось сюди, прошу, проходьте, – увічливо промовила блондинка.

– Дякую, – тихенько промовила Аня.

– Ой, ой. Ні. Вам в інші двері. Ось, у ці, – дівчина розгублено дивилася на елегантну блондинку, нічого не розуміючи.

Бачачи збентеження дівчини, молода жінка пояснила:

– Бачите, тут двоє дверей. В одному кабінеті приймає старший менеджер, а в іншому – сам Ніколас Харт.

При вимовленні цього імені у жінки загорілися очі від захоплення.

«Що з ними таке? Можна подумати: сам Аполлон спустився сюди з Олімпу. Чоловік як чоловік. Чого всі жінки і дівчата так реагують на нього, після співбесіди з ним у всіх на устах Ніколас Харт і його неймовірна чоловіча врода. Світ сходить з розуму», – думала дівчина і з упевненістю розуміла, що на неї не подіє гіпноз цього красунчика.

– Ви записані до містера Харта, тому вам ось у ці двері, – продовжувала блондинка, показуючи на двері.

Потім усівшись за свій робочий стіл, не зводила проникливого погляду з дівчини.

– Хай щастить, – додала вона. Щасливий випадок і вміння показати свої здібності, ось що зараз потрібно цій дівчині.

Аня набрала повні груди повітря і постукала у двері кабінету. Ніколас Харт сидів за своїм столом, переглядаючи якісь документи. Байдуже глянув на дівчину і, жестом запропонувавши сісти, знову поринув у вивчення документів.

Ані явно не подобалося, що її так ігнорують, але зробила так, як він казав. Усілася на крісло і стала чекати, стараючись не дивитися на чоловіка, який перед нею.

Але усе, що розповідали дівчата в універститеті виявилося правдою. Чоловіка, якого вона бачить перед собою, можна було назвати Аполлоном. Чорне, як воронове крило волосся, було трохи скуйовджене, й очі видавали втому, але навіть так він виглядав неймовірно привабливим. Аня опустила погляд трохи нижче. Перші гудзики сорочки були розстебнуті, так як на дворі стояла задушлива передгрозова погода, тому така зовсім неофіційність була прийнятна. Та тільки ця неофіційність стала викликати зовсім незнайомі досі Анні почуття. Її взору відкрилися міцні м’язи шиї і непослушні кучері на його грудях. Й досі незвідана струна пристрасті забриніла по тілі дівчини. Але та старалася заглушити ці почуття. Вона прийшла зовсім не за цим.

– Гарне видовище, – запитав Ніколас, і в його голосі чулася насмішка.

Дівчина аж здригнулася від несподіванки і почервоніла від сорому.

«Невже він бачив, як вона безсоромно розглядає його тіло. Ох, Боже, який сором».

Дивлячись на нього і безперервно кліпаючи очима, Аня силкувалася щось сказати, але в неї це явно погано виходило. Ніколас засміявся, дивлячись на безпорадність дівчини.

– Не потрібно нічого пояснювати, я все розумію, – знову насмішкувато промовив чоловік.

До такого він уже звик. А от Анна ні. У неї це вперше… дівчина опустила очі, несміючи підняти, проклинаючи себе і бажаючи провалитися крізь землю.

Щоб торхи розрядити обстановку Ніколас знову хотів трохи пожартувати з нею.

– І що, вам сподобалося те, що ви побачили?

Дівчину це вже почало дратувати. «От самозакоханий індюк, – думала вона. – Він ще довго збирається насміхатися наді мною?»

Взявши себе в руки, дівчина підняла голову. Дивлячись прямо йому в очі, твердо промовила:

– Ми тут зустрілися для того, щоб обговорювати вашу зовнішність чи, можливо, поговорити про роботу?

«Ого, – здивувався Харт. – Ото характер. Яка витримка. Яке вміння тримати себе. Оце так! Вперше мені попався такий екземпляр. Ну – ну, подивимося, що буде далі?»

А далі було усе за планом Анни. Дівчина явно забула, що перед нею привабливий чоловік, фіксуючи свою увагу тільки на запитаннях містера Харта і відповідях на них.

Ніколасу дуже подобалися відповіді цієї дівчини. Можна було б навіть сказати, що він був у захваті від ходу її думок. Ніякого кокетства, як у попередніх представницях прекрасної статі, тільки холодна рішучість і бажання працювати.

«З нею буде легко працювати, – думав Нік. Перед собою вона бачить тільки директора, і хочеться, щоб так було і надалі».

Кандидаитура цієї дівчини зацікавила Харта, але вслух він промовив:

– Дуже дякую, що ви прийшли на співбесіду. Ви дуже цікава співрозмовниця… Але зараз я можу сказати тільки одне: чекайте нашого дзвінка.

І мило всміхнувся.

«А як же, ви зателефонуєте мені, – у голові пролунало. – Я вже не така дурна, як ви думаєте. Це говорять, коли хочуть позбутися назавжди… Ну що ж…»

– Дякую за увагу.

Дівчина піднялася з крісла і попрямувала до виходу, з упевненістю розуміючи, що ніколи більше не повернеться сюди. А ще передчуття того, що вона ніколи більше його не побачить, боляче зачіпали струну її серця…

І яким же було її здивування, коли через тиждень їй запропонували ще раз зустрітися з Ніколасом Хартом, і вона отримала таку бажану для неї роботу.