Читать книгу Honey, ротвейлер Божий - Василь Базів - Страница 5

Дні, які мають перевернути твоє життя і пустити тебе в одну мить стрімголов із краю прірви до несусвітнього дна душевного болю, такі дні, неначе вибачаючись перед тобою, зранку бувають дуже лагідними. Добрими. Неначе гладять тебе по голівці, на яку насувається така невідворотна у всій її невблаганності біда. Адже нема серед нас такого, хто би сказав, що він знає, чим завершиться цей черговий акорд нашого життя, яким є кожен прожитий день у симфонії нашого Життя.

Хоча передчуття… Я повернувся із Міжнародного конгресу глобального розвитку у Нью-Йорку. Якщо життя міряти тим, що ти маєш пізнати протягом цих кількох декад земної мандрівки, то ці Загальні Збори глобального Розуму були вершинною подією мого життя. Якщо врахувати, що я є апологетом культу Розуму, а тут – його найвищий прояв у живій плоті наймудріших із людей. Можна собі уявити, у якому стані я повернувся додому. Неначе опустився на землю з небес, куди мене занесла невсипуща письменницька пізнавальна жага. Там я почув у транскрипції наукової аргументації власні прозріння, що ми, люди, стоїмо на порозі потрясінь, які бувають на планеті навіть не у масштабі століть, а мільйонів і мільярдів літ. 70 відсотків людей, яких ми називаємо вченими, живуть на планеті саме зараз, і 70 відсотків із них живуть в одній країні, яка ядром своєї національної стратегії обрала Інтелект, що дав змогу Сполученим Штатам вивершитися над людством, як цього не було ніколи у вселюдській історії.

То була чергова наша розлука, яких траплялося небагато. На пальцях перелічити. Тільки не такі вже й численні зарубіжні поїздки, у які я його не міг брати із собою.

А вдома, обов’язково – завжди і всюди – разом! Я – за кермом, а він – у віп-ложі ззаду, з якої Ханни попросту впивався краєвидами.

Протягом шести-семи годин, приміром, із Києва до Львова він міг жодного разу не відірватися від вікна. Милувався. Як він любив цей світ, у який потрапив. Адже 99 відсотків щастя – це просто жити. Дихати на повні груди, ходити власними ногами, бачити цей найкрасивіший зі світів, якому немає рівних за вродою на 500 мільярдах планет тільки нашої невеличкої Галактики.

Хоча, мені здавалося, що, на відміну від нас, вони тривалості часу, який є єдиним вимірником життя, не відчувають. З роками біологічна матерія, з якої вони, як і ми, зроблені, може дошкуляти, але вони, мені здається, у їхній пізнавальній гостроті сприйняття світу ніколи не бувають ситими.

За єдиним винятком – коли йдеться про розлуку, про розрив із тією людиною, з якою вони зливаються любовними узами. Через мить після того, як за нами зачиняються двері, вони там, наодинці, сприймають втрату видимого контакту так, наче це сталося не секунду тому, а сторіччя.

Тому зустріч знову через кілька годин робочого дня для них – це неначе зустріч після кількох сторіч.

Як вони зустрічають нас! То не біда, що вони не викрикують громогласних словесних овацій, але, як дотепно зауважив М. Істман, «песики теж сміються, тільки вони сміються хвостами».

Ми так не вміємо радіти побаченню один з одним навіть через літа. А не години. Якби мені належало поділитися земним досвідом – назвати якнайглибше вираження радості живої істоти, то це, безумовно, була б їхня радість зустрічі з нами. Ну просто позаздрити можна їм. Радіти ТА К нам не дано.

У нас цей, напевно, головний рецептор світосприйняття – радість – незрівнянно тупіший, ніж у них. Хоча медики виміряли науково достеменно такий рецептор, як нюх, який у них у сотні разів досконаліший. Але коли відчуття запаху – властивість тіла – у них довершеніше, ніж у нас, то відчуття радості – властивість душі – виявляється, на порядки краща, ніж наша.

Кожну мою закордонну поїздку він страждав у чеканнях. Очевидно, у них не тільки різко збільшений масштаб Часу, а й Простору – також. Він страждав не лише від того, що мене нема, а тому, що я далеко. Ступінь мук від розлук був прямо пропорційний відстані розлучених душ.

За законами душевного маятника крайня точка смутку – така ж віддалена від рівноваги, як і крайня точка радості. Як вони сумують – боляче дивитися на це, бо ми так не можемо. Чи перевага ця наша уже цього разу над ними, якщо ми на це не здатні, бо смуток – це біль, і порадіймо, що нам його уділено менше, ніж їм.

Із телефонних донесень із київської квартири у Лінкольн-центр на Манхеттені я знав, що він не відходить від вхідних дверей і чекає. Візуально видно, що цього разу, як ніколи, муки ці нестерпні.

Але вулкана радощів опісля накопичення цих кількаденних болів розлуки за півтора десятка тисяч кілометрів наче не було. Він був радий, але не так, як би мало бути. Від приступу радості очі завше неначе випинаються зі своїх впадин, а тут ніби поволока заволокла. Була радість, але й смуток не проходив. Зміни одне на інше не було, як завше. Було щось упереміш. Смуток був сильніший, ніж радість.

І від цього по квартирі поповзла тривога. Розум – він такий лінивий і кволий. До нього доходить дуже повільно. Чого б це? Нема резону для тривог. А душа, вона уже щось хоче сказати. Вона завжди знає все достеменно, бо вона, душа, не живе у тримірному світі, як розум чи навіть тіло, – минуле, суще, майбутнє. Для неї завтра – така ж реальність, як і нині чи вчора. Вона не розтроюється на три часові сфери, бо вона, душа, вічна. Квантовий світ, у якому ми перебуваємо у нашому душевному вимірі, взагалі не знає цієї часової тримірності.

І хоча не було у цьому жодного розсудливого сенсу, ми раптом вирішили поїхати із Ханни у клініку. Профілактично – здати аналізи. Ми, на відміну від поводження із самими собою, брутально втручаємося у їхній природний плин самовідтворення. Людині дуже хочеться бути хоч трохи Богом – спробувати себе у його ролі Творця. От сотворив він песика, а ми взялися його вдосконалювати, видозмінювати, урізноманітнювати. Полізли зі своїм примітивним скальпелем у генний круговорот. І натворили своїм втручанням у первозданну матрицю незліченну кількість порід. Собак, котів, коней, корів. Генетика, селекція, ціла інженерія генна. То на людях розгулятися не можна аж надто, а на тваринах піддослідних – скільки влізе на буйну голову.

Натворили ми розмаїття усіх тих, котрі нам повірили і дозволили у відповідь на наше одомашнення взяти себе на операційний стіл селекціонера. Спробуй виведи нову породу лева чи крокодила. Руку відкусить. А свійські тварини нам довіряють, тому ми вправляємося на них у тому, на що у ставленні нас, людей, до самих себе накладено табу.

Не можна виводити нові породи людей? Як собак чи котів. А чому – не можна. Давайте подивимося – який із традиційного гомо сапієнс вийде людський варіант пуделя чи ротвейлера.

Не можна. Як Бог сотворив, нехай так і буде. Хоча транс-гуманізм знімає це табу. ХХI століття стане початком витворення нової версії Людини – читайте мою дилогію «Кінець світу: до і після». Кінець світу – того, що був. І початок того, котрий наступає. Світ постлюдей – люденів. Якщо піде так далі, як намічається, то люди будуть робити із собою так само, як вони роблять із тваринами. Будуть виводити нові людські породи. Я уже не бачу можливості, щоб споконвічне табу витримало цей напір трансгуманізму. Прорве, і то дуже скоро.

Добре це чи зле? Не знаю. Шукав відповіді аж у двох томах свого інтелектуального трилера «Сага про космологічну долю людства», яка й була репрезентована на згаданому Конгресі тисячоліть, з якого я повернувся.

Але повернімося до них, песиків, – наше втручання у їхній геном їх послабило. Ветеринарія каже, що чим досконаліша порода собаки, тим вона вразливіша фізично. Така ціна – до вдосконалення у красі треба йти шляхом руйнування імунітету. І порода ротвейлера – серед них. Незважаючи на його фізичну могутність, я знаю, що він – вразливий. Треба дбати про нього. Треба часто ходити у клініку. Треба леліяти. Бо цей породистий шедевр – не дикий і стійкий, а рукотворний і слабозахищений.

З ним я бував у поліклініках частіше, ніж, так би мовити, із самим собою. Не буду приховувати – я дуже потерпав за нього. Або швидше, переживав за себе. Боронь Боже, аби не сталося так, щоб у його хворобах була винувата моя халатність чи легковажність. Із самим собою також не варто легковажити, але ставлення до власного здоров’я – то твоя особиста проблема, а ставлення до його здоров’я – то вже не моя особиста річ. Це відповідальність перед Богом за то-го, який сам не може дати собі раду, який не може сам ходити у клініки. То набагато поважніша відповідальність, ніж загальноприйнята людська охорона здоров’я.