Читать книгу В’ячеслав Чорновіл - Василь Деревінський - Страница 4

На перших демократичних виборах 1990 року В’ячеслава Чорновола було обрано народним депутатом України та депутатом Львівської обласної ради. На Львівщині представники демократичних сил здобули перевагу, отримавши від 75 до 90 % мандатів. Вони мали більшість у міських і районних радах Львова, Дрогобича, Стрия, Червонограда, Миколаєва, а міська рада Трускавця була повністю сформована з них. Представники й прихильники КПУ переважали лише у 18 з 31 міських і районних рад Львівської області. В Івано-Франківській обласній раді демократичні сили здобули 78,7 % місць, у міській раді – 86 %. Майже половину місць посіли вони в Тернопільській обласній раді і 60 % місць – у міській раді. В цілому по Україні виборці забалотували багатьох представників Компартії. Не потрапили до складу обласних рад окремі секретарі обкомів, не були обраними 80 перших секретарів міськкомів і райкомів Компартії у відповідні ради, в тому числі в Донецькій, Івано-Франківській областях – кожен четвертий, у Криму – кожен п’ятий. У міські ради не пройшов жоден секретар Луцького і Тернопільського міськкомів, перший та другий секретарі Хмельницького міськкому партії.

Під час студентської практики. Друга половина 1950-х років

Для В’ячеслава Чорновола, як і для багатьох його однодумців, успіх на виборах мав велике моральне значення, адже колишні політв’язні отримали можливість із офіційної трибуни доносити свої погляди до громадськості.

Через небезпеку втрати Компартією повноти влади після приходу на керівні посади у представницькі органи діячів опозиції у ЦК КПУ було поставлено завдання очолити ради усіх рівнів. У результаті головами обласних рад були обрані перші секретарі обкомів Компартії у Дніпропетровській, Житомирській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Тернопільській, Закарпатській, Херсонській, Черкаській областях. Подібне відбулося і на районному та міському рівнях. Перший секретар Львівського обкому КПУ Яків Погребняк, усвідомлюючи, що в комуністів не було шансів очолити обласну раду, на зборах новообраних депутатів 28 березня 1990 року заявив: «Хоча ми виявилися у парламентській меншості, однак комуністи повинні активно впливати на формування майбутнього складу виконавчих органів влади»[8]. Його слова залишилися тільки бажанням, оскільки комуністи не могли вплинути на кадрові рішення депутатського корпусу обласної ради. На тих зборах було заявлено, що функціонери обкому партії не обов’язково входитимуть до керівництва ради й виконкому, адже «має врешті-решт здійснитися гасло „вся влада – радам!“, а це буде перемога демократичного блоку»[9].

На початку квітня 1990 року розпочав роботу новий склад Львівської обласної ради. Одразу взялися до наповнення гасла «Вся влада – радам!» реальним змістом, що означало позбавлення комітетів Комуністичної партії не властивих їм функцій. Безпосередньо про це йшлося в розробленому В’ячеславом Чорноволом і ухваленому 26 квітня 1990 року обласною радою Декреті «Про владу», згідно з яким будь-яке втручання партійних чи громадських організацій у діяльність рад було неприпустимим. У «Відозві першої сесії першого демократичного скликання Львівської обласної Ради до народу» Львівщину було оголошено «островом свободи, … що стає на шлях радикальних змін, стає місцем вироблення механізмів і принципів здійснення одвічної мрії нашого народу про демократичну Українську державу»[10].

У «Відозві до народу» було розкрито мету й завдання діяльності Львівської обласної ради демократичного скликання. Зазначалося, що в умовах централізму, економічної кризи демократична рада «не може обіцяти своїм виборцям економічного дива, негайного багатства і процвітання», але гарантує максимальну відповідальність тих, хто прийшов здійснювати реформи. Враховуючи, що економічне перетворення є тривалим процесом, у «Відозві» заявлялося про готовність негайно ухвалити у політичній сфері рішення, які «реалізують одвічні прагнення нашого народу». Першим таким кроком пропонувалося офіційно затвердити національну символіку на території Львівської області. По-друге, для належного виконання покладених обов’язків передбачалося, що керівники нових рад, як і працівники правоохоронних органів, на час виконання своїх функцій відмовляться від членства в будь-якій партії, а також що виконавчі органи рад будуть повністю виведені з-під впливу партійних органів і організацій.

Ефективність діяльності рад мала забезпечуватися єдністю всіх сил. Тому прозвучав заклик до консолідації представників різних національностей, різних демократичних партій, рухів, об’єднань, вірян різних конфесій. До взаємовигідної співпраці закликалися сусідні регіони, де демократичні сили теж прийшли до влади. Разом з тим у «Відозві» містилося звернення до української діаспори з проханням надати підтримку й допомогу демократичним радам у побудові незалежної Української держави.

Перераховані завдання і прагнення свідчать, що В’ячеслав Чорновіл та інші провідні діячі демократичних сил ставили перед собою надзавдання, які вимагали тривалої діяльності. За тодішнього політичного становища в Україні, та ще й у межах окремих областей, ці надзавдання здавалися малореалістичними, якщо не утопічними. Проте проголошені рішення нової демократичної ради засвідчили, що отримання опозиційними діячами владних повноважень дало змогу перевести національно-визвольну боротьбу на новий рівень. Виникла можливість практичними діями довести спроможність власних гасел і дій у протистоянні з загальносоюзною системою, з її централізованістю, відсутністю демократичних законів, репресивними традиціями.

У «Відозві до народу» – першому ухваленому документі Львівської обласної ради – стверджувалася правомірність використання національної символіки на Львівщині. Її на території своєї юрисдикції вже з початку березня 1990 року затверджували районні, міські, селищні та сільські ради. Подібні рішення ухвалювали ради і в інших західноукраїнських областях. Поява національної символіки в населених пунктах Західної України, на думку історика Олександра Бойка, була фактично першою демонстрацією сили влади, яка опинилася в руках націонал-демократів[11].

Складнощі виникли з упровадженням проголошеного у «Відозві» положення про безпартійність працівників правоохоронних органів. Ще до ухвали документа сесія Червоноградської міської ради постановила про відмову керівництва міського відділу міліції від членства в КПРС. У зв’язку з цим співробітники Червоноградського міського відділу внутрішніх справ надіслали телеграму на адресу міністра внутрішніх справ СРСР Вадима Бакатіна з проханням терміново поставити питання перед президентом країни Михайлом Горбачовим або Верховною Радою СРСР про тимчасовий вихід органів внутрішніх справ західного регіону УРСР із підпорядкування виконкомам місцевих рад[12]. Цю ідею цілком підтримувало керівництво КПУ, тому невипадково ще до виникнення прецеденту в Червонограді, 30 березня 1990 року, Президія Верховної Ради УРСР ухвалила указ про вивід із підпорядкування місцевих рад міліції, засобів масової інформації та інших[13]. Відтак було суттєво обмежено повноваження місцевих рад.

Вдалося успішно реалізувати положення «Відозви» про відмову керівників рад на час виконання повноважень від членства у будь-якій партії. Претенденти на посаду голови обласної ради призупинили членство у політичних і громадських організаціях. Зокрема, В’ячеслав Чорновіл заявив про вихід з Української Гельсінської спілки. Це рішення схвалив голова спілки Левко Лук’яненко, який заявив, що такий крок є цілком логічним для В’ячеслава Чорновола, адже він відіграв величезну роль у зміцненні національно-демократичного руху в Україні протягом 1970—1980-х років і надалі працює у справі відродження Української держави[14].

Після проголошення «Відозви до народу» депутати Львівської обласної ради взялися до обрання голови. Кандидатами на цю посаду були запропоновані, крім В’ячеслава Чорновола, Нестор Гнатів, Іван Гель, Іван Сало, Йосип Лось, Михайло Флис, а також самовисуванець Микола Бойко[15].

Наявність у цьому переліку Івана Геля – голови авторитетного на Львівщині Комітету захисту греко-католицької церкви, та ще й рекомендованого на посаду керівника облради радою Львівської крайової організації НРУ, – створювало небезпеку розколу демократичного блоку. Проблему вдалося зняти після тривалої розмови В’ячеслава Чорновола та Івана Геля. Останній погодився зняти свою кандидатуру в обмін на посаду першого заступника голови облради. Вихід був цілком прийнятним як для Львівщини, так і для України, адже посаду голови облради тоді повинен був обійняти саме політик, а В’ячеслав Чорновіл з-поміж дисидентів вирізнявся яскраво вираженими якостями політика. Крім того, він мав велику популярність на Львівщині. Після першої сесії облради в одному з інтерв’ю Іван Гель відзначив талант Чорновола-політика, сказавши так: «Він бачить принаймні на три-п’ять ходів наперед. Це важливо в кожній сфері діяльності. Для політика – це необхідність, якість, без якої не варто починати справу»[16].

В. Чорновіл у колі шістдесятників у гостях у Є. Концевича (другий зліва). 1960-ті роки

Кожному з кандидатів було надано слово для викладення своєї програми. На початку виступу В’ячеслав Чорновіл зауважив (а згодом неодноразово повторював в інтерв’ю), що йому доведеться поламати свої усталені життєві стереотипи, пройти дистанцію «від послідовної опозиції, спрямованої на руйнування основ тоталітаризму, імперіалізму, до конструктивної праці, до будівництва підвалин нового, демократичного суспільства»[17]. Цю роботу, на його думку, потрібно буде здійснювати в умовах недовіри чи навіть саботажу з боку частини старого апарату, а також економічної блокади й обмеження повноважень.

Одним із найважливіших своїх завдань на посаді голови облради Чорновіл вважав реалізацію нової концепції органів народовладдя, яка передбачала усунення методів адміністрування, демократичного централізму. Суттю її було подолання відчуження між народом і виборними органами. Необхідно було переконати людей, що вони, а не партії чи окремі лідери, мусять стати головною дієвою особою в політиці, що тільки спільними зусиллями можна досягти бажаного, тому треба максимально сприяти волевиявленню людей. На переконання Чорновола, народна ініціатива стоїть вище за будь-які законоположення. Відповідно, він зазначав, що «нам, можливо, не раз доведеться виходити не з реакційного законодавства, а з інтересів народу і потреб реальної ситуації»[18].

В’ячеслав Чорновіл наполягав на всебічному гарантуванні прав національних меншин, на свободі совісті і міжконфесійному мирі. Він висловив готовність до діалогу з усіма, хто прагнув конструктивної діяльності, в тому числі з тими, хто дотримувався ідейно протилежних йому позицій.

Висловивши своє бачення економічних реформ, В’ячеслав Чорновіл торкнувся питання принципів формування кадрової політики. У своїй команді він планував зосередити найкращих фахівців і практиків, а це означало, що й комуністи могли поповнити її ряди.

Назвавши пріоритетними у своїй діяльності забезпечення населення продуктами і товарами народного господарства, проведення радикальних реформ, В’ячеслав Чорновіл наголосив, що усі мають чітко усвідомлювати політичне значення діяльності облради для того, щоб «Львівщина бодай відносно стала вільною територією України»[19]. На його переконання, за львівським експериментом народовладдя пильно стежили в інших регіонах, тому в них не було морального права програти.

Після виголошення програм усіма претендентами на посаду голови облради до бюлетеня для таємного голосування були занесені кандидатури В’ячеслава Чорновола, Нестора Гнатіва та Миколи Бойка, оскільки Іван Сало, Йосип Лось, Михайло Флис та Іван Гель взяли самовідвід. Зважаючи на значний авторитет В’ячеслава Чорновола на Львівщині та позитивне сприйняття його виступу багатьма депутатами, результати голосування були більш ніж передбачуваними. В’ячеслава Чорновола підтримали 141 депутат із 182, які голосували[20].

Отже, В’ячеслав Чорновіл обійняв посаду голови Львівської обласної ради. Його попередня діяльність була оцінена належно. Він мав усі підстави почуватися переможцем. «Коли мене обрали головою облради, – згадував він, – це був мій особистий тріумф, то був тріумф усіх»[21]. Без сумніву, піднесення відчували всі представники демократичного табору, адже, враховуючи тогочасну політичну ситуацію в Україні, обрання колишнього радянського політв’язня керівником однієї з суттєвих ланок управління в УРСР було надзвичайною подією.

Фаховий рівень новообраної ради не залишав сумнівів у спроможності проводити необхідні реформи, хоча багатьом депутатам і не вистачало професіоналізму. На думку голови Львівського міськвиконкому Богдана Котика, «попередня рада була пасивно-дилетантською, а нова стала активно-дилетантською»[22]. Тому депутати та працівники виконкомів різних рівнів проходили юридичне навчання; були затверджені координаційно-методичні ради, що відповідали за цю роботу. Після ухвалення Верховною Радою УРСР закону про місцеві ради й місцеве самоврядування проводилися круглі столи, науково-практичні семінари та наради-семінари із залученням працівників апарату Президії Верховної Ради УРСР[23].

Депутати підтримали пропозицію В’ячеслава Чорновола обрати заступниками голови обласної ради Івана Геля та Михайла Гориня, який працював провідним конструктором Львівського СКБ «Електротермометрія». Чорновіл планував віддати посаду другого заступника голови облради першому секретареві Львівського обкому КПУ Якову Погребняку як представнику депутатської меншості. Зокрема, подібне відбулося в Тернопільській області, де обраний головою облради перший секретар Тернопільського обкому КПУ В. Острожинський запропонував обрати заступником голови облради представника демократичного блоку Я. Карп’яка. Яків Погребняк після поразки на виборах до Верховної Ради УРСР був налаштований на компромісну діяльність із депутатами-демократами. В’ячеслав Чорновіл провів із ним напівтаємну розмову, проте кандидатура Погребняка не була запропонована до обрання. Погодитися на пропозицію Погребняку, на думку львівського історика Тараса Батенка, заборонили в ЦК КПУ, де вже на початку квітня 1990 року обговорювалося питання про його відставку[24]. Сам Яків Погребняк у спогадах стверджує, що на зустрічі з В’ячеславом Чорноволом одразу відмовився від пропозиції[25].

Головою обласного виконавчого комітету обрали підтриманого В’ячеславом Чорноволом, Ігорем Юхновським та іншими депутатами Степана Давимуку. Як зауважують учасники національно-революційних подій на Львівщині кінця 1980-х – початку 1990-х років, Давимука був одним із небагатьох тодішніх опозиціонерів, які системно й послідовно готували себе до приходу у вертикаль виконавчої влади і до корінної трансформації управлінської структури[26].

В. Чорновіл з О. Антонів. С. Шешори Косівського р-ну Івано-Франківської обл., 1967 р.

З огляду на брак кваліфікованих кадрів посади пропонувалися компартійним працівникам. Однак у команду нової влади не могли потрапити ті, «хто був активістом партії, працював на ідеологію, проявляв надмірну ініціативу на партійному фронті, коли можна було без неї обійтись»[27]. Кандидати, за свідченням Степана Давимуки, мали характеризуватися «націонал-патріотичною визначеністю, державницькою поставою, антикомуністичною орієнтацією та високим профе-сіоналізмом і широкою освіченістю, культурою та високими загальнолюдськими якостями»[28]. За таким принципом були укомплектовані органи представницької влади в Івано-Франківській області, де головою облради було обрано представника національно-демократичних сил Миколу Яковину.

Запровадження вказаного підходу до формування команди виявилося в тому, що на посадах в облвиконкомі було затверджено близько 65 % членів Компартії і тих, хто з неї вийшов[29]. Реформаторське ядро облвиконкому фактично склали вихідці зі старої системи. Так, Зенон Котик відповідав за загальні економічні процеси в області, утвердження ринкових відносин у цілому, реформування грошової системи; Леонтій Дунець – за агропромисловий комплекс; Іван Бутрин – за проблеми постачання, зменшення товарного дефіциту в сфері торгівлі; Володимир Яворський – за будівництво, реформу комунального господарства; Віра Лясковська займалася розроблянням системи моніторингу завдання підприємствами шкоди екології, а згодом питаннями призову до армії.

Яскравими особистостями у виконкомі, які не асоціювалися з компартійною системою і мали значний вплив на створення програм діяльності, були заступник голови облвиконкому Михайло Косів і начальник управління освіти Ірина Калинець.

Точилися дискусії щодо доцільності залишати в апараті виконкому старих працівників, оскільки вони, мовляв, зберегли попередній спосіб мислення і діяльності, а тому здійснюють реформи «соціалістичного» взірця[30]. В’ячеславу Чорноволу доводилося відстоювати свою позицію. Проте опоненти не мали добре підготовлених людей для заміни розкритикованих осіб із облвиконкому. Зокрема, на засіданнях УРП періодично порушувалося питання про усунення посадовців облвиконкому і водночас стверджувалося, що немає необхідних власних кадрів для заміни[31].

У Львівській області та в цілому в Україні була значна кількість тих, хто позитивно оцінював відмову демократичної влади від тотального походу проти інакодумців, до якого її дехто підштовхував[32]. Завдяки такому підходу до формування команди вдалося зберегти кращі кадри, зусиллями професіоналів-управлінців розробити низку перспективних концепцій загальнодержавного значення, успішно протистояти тиску правлячої в країні Комуністичної партії. На території Львівської області фактично відбувалися процеси, аналогічні тим, що були у Польщі, Чехословаччині, Литві.

Хоча кваліфіковані кадри мали можливість працювати на належних для них місцях, у структурах облвиконкому відбувалися ротації. Так, з травня 1991-го до квітня 1992 року було замінено п’ятеро із сімох керівників виконкому, семеро з восьми керівників відділів його апарату, 20 з 31 керівника самостійних підрозділів, управлінь і обласних підрозділів, 13 з 20 голів райвиконкомів та четверо з п’яти голів міськвиконкомів. А після того, як згідно з ухваленим Верховною Радою УРСР 7 грудня 1990 року законом про місцеве самоврядування було об’єднано посади голови облради і голови облвиконкому, на Львівщині було заміщено решту сім голів райвиконкомів, а також 20 їхніх перших заступників[33]. Тобто демократична влада поступово змінювала склад управлінців із урахуванням свого кадрового потенціалу.

Обрані керівники обласної ради взялися до реорганізації управлінських підрозділів обласного виконавчого комітету, створення нових управлінь, які поступово перебирали від Львівського обкому Комуністичної партії України обласні справи.

Небезпека втрати влади в західному регіоні спричинила протидію з боку Компартії. Для вивчення стану справ на місці в регіон спрямовували високопосадовців. Зокрема, на Львівщині побували секретар ЦК КПУ Юрій Єльченко, заступник завідувача відділу з питань роботи рад апарату Президії Верховної Ради УРСР В. Стадник, заступник міністра внутрішніх справ УРСР Веніамін Барташевич, а невдовзі й міністр внутрішніх справ СРСР Вадим Бакатін.

Після першого ув’язнення. Львів, 1969 р.

Під час перебування на Львівщині Юрій Єльченко взяв участь у пленумі Львівського обкому КПУ, провів зустрічі з керівництвом партійних осередків. Вивчивши ситуацію в області, він інструктував, як потрібно діяти комуністам у нових політичних умовах[34]. В інформаційній записці до ЦК КПУ Єльченко написав, що сепаратистські, націоналістичні, антисоціалістичні організації прагнуть усунути Комуністичну партію з політичної арени, а їхні лідери роблять ставку на захоплення влади шляхом забезпечення більшості в радах, підпорядкування ЗМІ[35]. Ще жорсткішу оцінку процесам, що відбувалися у Львівській області, дала голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. В інформаційній записці до ЦК КПУ від 30 березня 1990 року вона зазначила: «Політична обстановка в області після минулих виборів значно ускладнилася. Неформальні, екстремістські елементи рвуться до влади, мають намір вести жорстку лінію на самостійність, замкнутий соціально-економічний розвиток області, закриття будь-яких каналів зв’язку з іншими регіонами республіки»[36].

Для протидії діяльності новообраних рад ЦК КПУ спланував ряд заходів, зокрема дискредитацію рад за допомогою республіканських і регіональних газет, радіо і телебачення[37]. У Львівському обкомі заповзялися проводити «щотижневі заходи з формування громадської думки… З цією метою створили інформаційно-пропагандистські групи, що мали виїжджати в населені пункти й трудові колективи»[38]. Згодом перший секретар Львівського обкому КПУ В’ячеслав Секретарюк в інформаційній записці до ЦК КПРС, яка була під грифом «секретно», повідомляв: «Активно працюють партійні ЗМІ, в яких регулярно подається політична оцінка подій, об’єктивна інформація, заяви і звернення обкому партії до населення по важливих питаннях суспільного життя області»[39]. Необ’єктивне висвітлення подій у західних областях України було зафіксоване комісією Верховної Ради УРСР з питань гласності та ЗМІ. З приводу тенденційності у поданні подій у Західній Україні обласна рада спрямовувала звернення-протести до керівництва республіканської і союзної держтелерадіокомпаній[40].

ЦК КПУ зобов’язав усі компартійні організації України надавати різнобічну допомогу комуністам Західної України, яким доводилося працювати у незвичних для себе умовах – в опозиції. Ця допомога виявлялася у прийнятті заяв, відозв, підготовці публікацій, відкритих листів на захист комуністів Західної України; у направленні партійних делегацій від східних і південних областей у західні регіони для проведення спільних політичних заходів; у формуванні партійними ЗМІ громадської думки щодо подій у західному регіоні; у налагоджуванні економічних зв’язків із підприємствами західних областей, які очолювали комуністи; у спрямуванні партійним комітетам західних областей коштів; в організації передплати в східних і південних регіонах періодичних видань партійних комітетів західноукраїнських областей[41].

Перераховані вище дії Львівський обком КПУ координував з міліцією, прокуратурою, КДБ, партійною організацією Прикарпатського військового округу. У доповідній записці першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Івашку від 24 квітня 1990 року голова КДБ УРСР Микола Голушко зазначав, що «Комітет держбезпеки спрямовує заходи на посилення контролю за розвитком обстановки в західних областях республіки… Ведеться пошук нових форм здійснення позитивного впливу на те, що відбувається в регіоні, а також методів нейтралізації дестабілізуючих дій націоналістичних елементів»[42].

Львівський обком КПУ ще до відкриття першої сесії обласної ради спланував заходи, спрямовані на її дискредитацію. 30 березня 1990 року ним було ухвалено таємну постанову про підпорядкування собі обласних газет «Вільна Україна» та «Львовская правда», які були спільними друкованими органами обкому КПУ і облради[43]. Рішення обкому було в ключі пропозицій Юрія Єльченка, викладених ним у доповідній записці до ЦК КПУ. Йшлося не лише про перетворення обласних і районних газет на друковані органи відповідних партійних комітетів, а й про виведення з підпорядкування обласним радам облтелерадіокомітету та облполіграфвидання для того, щоб залишити їх у підпорядкуванні Держтелерадіо УРСР та Держкомвидання УРСР. У ЦК КПУ з цим були цілковито згодні, тож Президія Верховної Ради УРСР видала указ про виведення цих структур з підпорядкування облрадам.

Наступним кроком у боротьбі з радами було опротестування прокурором Львівської області (як і прокурорами інших областей) рішення облради про офіційне використання національної символіки. Через два дні прямої трансляції сесії облтелерадіокомітет повідомив керівництво Львівської обласної ради про відсутність коштів для подальшої трансляції. Однак населення активно відгукнулося на заклик ради пожертвувати гроші на прямий ефір, і до липня 1990 року було надіслано 2 775 000 рублів, з яких на трансляцію засідань ради перерахували 177 439 рублів. Це з урахуванням того, що година телеефіру в середньому коштувала 1200–1300 рублів.

Протидією обласній раді можна вважати і відмову обкому передати орендовані ним у облради кімнати, в яких керівництво ради планувало розмістити працівників президії та постійних комісій. Про небезпідставність вимог обласної ради свідчить хоча б те, що на одного працівника обкому припадало 29,1 квадратного метра площі робочих приміщень, а на одного працівника облвиконкому (без урахування представників ради і новостворених структур облвиконкому) – 10,3 квадратного метра[44]. Обком КПУ проігнорував рішення Львівського обласного арбітражного суду про передання приміщень обласній раді.

У контексті посилення протидії радам було замінено першого секретаря Львівського обкому КПУ. Замість «ліберала» Якова Погребняка поставили «ортодокса» В’ячеслава Секретарюка, який до того працював головою Львівського міськвиконкому та секретарем міськкому КПУ. Новий керівник обкому ідеально відповідав планам керівництва панівної в країні Комуністичної партії щодо жорсткої конфронтації демократичним радам. В’ячеслав Чорновіл назвав призначення Секретарюка «трагічною помилкою КПУ»[45]. З огляду на те, що Львівську обласну раду очолював Чорновіл, який мав неабиякий талант політика, Львівщина стала епіцентром протистояння демократичних рад і Компартії. Секретарюк уже в перший тиждень перебування на посаді заявив, що перешкоджатиме діяльності демократичних рад, і висловив переконання, що вони взагалі не протримаються більш ніж півроку[46]. В заяві, ухваленій обкомом КПУ в день обрання Секретарюка першим секретарем, зазначалося: «Події, що відбуваються останнім часом у нашій області, не можуть не викликати тривоги і занепокоєння… Закликаємо комуністів області дати рішучу відсіч…»[47] Секретарюк систематично надсилав до ЦК КПРС та ЦК КПУ доповідні записки, в яких піддавав різкій критиці ради, формуючи в керівних органах республіки та Союзу негативне ставлення до обласної влади.

З сином Тарасом напроти Львівського університету. 1970 р.

Бачення ситуації в західноукраїнських областях ЦК КПУ висловив у постанові від 16 квітня 1990 року, яка лягла в основу виданої вже через два дні спільної заяви ЦК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР, що була опублікована як у республіканських, так і в регіональних газетах. У ній ставилася під сумнів легітимність виборів у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, депутати цих рад обвинувачувалися в екстремізмі, деструктивності своїх перших ухвал, намаганні заволодіти ЗМІ, у поширенні ідеї так званої «Галицької автономії», розгортанні кампанії проти КПУ, у пропаганді націоналістичних гасел. У заяві стверджувалося, що «антиконституційні» рішення рад скасовуватимуться[48]. Варто згадати і про спроби влаштувати економічну блокаду, обмежити постачання й фінансування.

Попри тиск центральних органів влади В’ячеслав Чорновіл невідступно втілював ідею перетворення УРСР на Українську державу, створюючи підвалини національно-визвольного руху.

Перші рішення Львівської обласної ради стосувалися найбільш гострих і нагальних питань: національної символіки й національних свят, землі, власності, багатопартійності, департизації підприємств і організацій, деідеологізації і декомунізації, затвердження місцевого часу, визнання воїнів УПА ветеранами війни, звільнення преси від цензури, створення друкованого органу обласної ради «За вільну Україну» та інших.

Віддаючи належне ролі обласної ради у формуванні системи незалежних ЗМІ, В’ячеслав Чорновіл згодом зазначав: «…З перших днів нашого існування (новообраної облради. – Авт.) свобода слова на Львівщині стала реальною»[49]. Натомість В. Секретарюк давав негативну оцінку цьому процесу, вважаючи більшість ЗМІ такими, що мають «антикомуністичне спрямування», особливо видання «За вільну Україну», «Франкова криниця» та «Ратуша»[50].

Вимагало негайного розв’язання й питання про повернення українських військовиків із гарячих точок, а згодом про несення військової служби винятково на території України.

Був проголошений курс на перехід до ринкових відносин, що передбачало, по-перше, акціонування підприємств, виведення їх з-під союзної власності, а по-друге, здійснення аграрної реформи, згідно з якою збільшувалися розміри присадибних ділянок, колгоспна земля розпайовувалася, що призвело до створення в області 300 фермерських господарств. Загалом близько 80 % рішень обласної ради стосувалися економічної сфери[51].

Голова обласної ради В’ячеслав Чорновіл виступав за розширення повноважень місцевих органів влади та обмеження так званого демократичного централізму. Подібні рішення Львівської обласної ради на той час були радикальними не лише для України, а й для всього СРСР, однак згодом багато з них стали основою відповідних указів Президента України та ухвалених Верховною Радою України законів.

В. Чорновіл. 1971 р.

Діяльність обласного голови дещо ускладнювали спроби Комуністичної партії дестабілізувати ситуацію в регіоні, маніпулюючи питаннями міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Результатом таких маніпуляцій стало загострення взаємин між православними і греко-католиками. Зняти напругу між релігійними течіями обласна влада не мала змоги, більше того, конфліктна ситуація не вичерпалася і до сьогодні, хоча все ж таки вдалося не допустити міжнаціональної ворожнечі в регіоні.

Спроби Компартії підірвати довіру населення до керівництва області не мали успіхів. Провалилася дискредитація рад у ЗМІ, не діяли ні штучно створені перешкоди розповсюдженню газети обласної ради «За вільну Україну», ні саботування виконання рішень облради, ні запровадження елементів економічної блокади області. Зокрема, свідченням того, що в низці міністерств і відомств нехтування інтересами Львівської області стало тенденцією, є репліка керівника агропрому УРСР Миколи Сидоренка на селекторній нараді: «Передайте Чорноволу, що Львівщина не одержить ніякої дотації по сільськогосподарським продуктам!»[52] Невдовзі облрада була змушена констатувати, що агропром відмовив області у дотаціях на сільськогосподарські продукти, зокрема на молочну продукцію, які завжди здійснювалися з республіканського фонду[53]. В’ячеслав Чорновіл зізнавався, що Львівщина перебуває в облозі: «Використовуючи специфічну структуру нашого соціально-економічного комплексу, дисбаланс між промисловим і сільськогосподарським виробництвом, спробували обмежити постачання області, заохочували партнерів розривати зв’язки з нашими виробниками»[54]. У такій ситуації керівництву області довелося самостійно забезпечувати постачання пального і продовольства. Так, вугілля у Львівський регіон везли з Кривбасу, пшеницю – з Казахстану, олію – з Молдови тощо.

Що стосується суспільно-політичної обстановки в західному регіоні республіки, то ЦК КПУ 18 вересня 1990 року ухвалив постанову, в якій найнебезпечнішим фактором суспільно-політичного життя в краї було визнано «антикомунізм, який набуває усе відкритіших, грубіших і потворних форм»[55]. Так, на пленумі ЦК КПРС перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко звернувся до керівників правоохоронних органів і очільників Верховної Ради СРСР із проханням розслідувати випадки антикомуністичних рішень і дій, у тому числі з боку деяких рад[56]. Але ще до звернення Гуренка Президія Верховної Ради УРСР ухвалювала постанови про обмеження застосування або відміну деяких ухвал рад (зокрема щодо демонтажу пам’ятників Леніну). Тривала ця практика й надалі. Приміром, на засіданні постійної Комісії Верховної Ради УРСР з питань законодавства і законності під головуванням Олександра Коцюби піддали сумніву правочинність ухвал облради про осінній призов і несення строкової служби, про національну символіку, святкові дні, поясний час тощо[57].

Тиск влади на демократичні сили посилився після голодування студентів у Києві в жовтні 1990 року. На початку осені цього ж року В’ячеслав Чорновіл спрогнозував можливий наступ реакції на демократичні свободи, що почав невдовзі наростати. «Суть політичного моменту, – оцінював Чорновіл ситуацію, що склалася, – реакція переходить у наступ. Особливо інтенсивний цей наступ в Україні, що зумовлено як геополітичним положенням республіки, так і тим, що саме Компартія України залишилась останнім територіально-політичним оплотом існуючої системи. Останні події засвідчують, що відбувається повна докорінна зміна політичного курсу, що сплановано цілу систему політичних і поліційних заходів уже не для консервації режиму, а для повернення його на вихідні позиції, для повного розгрому ідейних опонентів»[58]. Відповідно, В’ячеслав Чорновіл запропонував підготувати комплекс різноманітних заходів протидії реакції. Одним із перших було досягнення координації дій рад трьох західноукраїнських областей – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської, – в яких домінували демократичні сили. Створена так звана «Галицька Асамблея» опікувалася не лише політичними питаннями, а й заходами зі стабілізації економічних процесів у цих областях. У березні 1991 року під час союзного і республіканського референдумів щодо майбутнього СРСР з ініціативи В’ячеслава Чорновола в Галичині провели опитування мешканців про ставлення до ідеї відновлення незалежної Української держави. Ствердно на нього відповіли близько 80 % мешканців регіону.

Компартія втрачала вплив у західноукраїнських областях. Згідно з соціологічним дослідженням, проведеним ідеологічним відділом ЦК КПУ, Компартію підтримували лише третина населення і 62 % комуністів[59]. Найбільш суттєвою причиною втрати популярності КПУ на політичній арені було невміння її функціонерів вести ефективну політичну роботу в масах, відсутність реального зворотнього зв’язку, навіть відірваність від реформаторів-комуністів, які усвідомлювали необхідність змін[60].

Швидку втрату популярності КПУ на Львівщині В’ячеслав Чорновіл пояснював тим, що, на відміну від керівників обласних організацій КПУ в Івано-Франківській та Тернопільській областях (у них до такого гострого конфлікту між облрадою й обкомом, як на Львівщині, не дійшло), львівський обком очолювала людина, не здатна на компроміс. Натомість працівники обкому заявляли, що неспроможним до діалогу було керівництво обласної ради[61]. Попередник В. Секретарюка Я. Погребняк писав, що велика кількість комуністів вийшла з партії через конфлікт нового керівництва обкому з виборною владою[62]. Отже, облрада поступово посилювала свій вплив на Львівщині, нейтралізуючи та усуваючи вплив обкому КПУ. За словами голови облвиконкому Степана Давимуки, «до кінця 1990 року ситуація в області контролювалася нами в повній мірі»[63].

Біля батьківської хати. Справа наліво: А. Пашко, В. Чорновіл, М. Коцюбинська, Валентина Чорновіл. С. Вільхівець Звенигородського р-ну Черкаської обл., 1979 р.

Рішуче діяло керівництво Львівської обласної ради під час спроби державного перевороту в СРСР. За погодженням із В’ячеславом Чорноволом, який перебував тоді за межами області, оперативно підготували «Звернення Львівської обласної ради народних депутатів до населення Львівщини», оприлюднене в часописі Жидачівської районної ради «Новий час» від 22 серпня 1991 року. У ньому події, що відбувалися в Москві, були прямо названі державним переворотом і засуджені. «В ситуації, яка склалася, – йшлося у „Зверненні“, – закликаємо населення Львівщини зберігати порядок, самодисципліну, не вдаватися до нерозважних вчинків, не піддаватись на провокації. А при спробі насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти масовими актами громадянської непокори»[64]. Цим зверненням Львівська обласна рада першою серед державних органів республіки недвозначно висловила своє ставлення до гострої політичної ситуації. У подібному дусі було підготовлено заяву Комітету громадської згоди, у якій окрім іншого прозвучали вимоги скликати позачергову сесію Верховної Ради УРСР і дати оцінку тому, що відбувається; оголошувався стан готовності до загального політичного страйку та актів громадянської непокори; військовослужбовці й правоохоронці були закликані утриматися від насильницьких дій[65].

Водночас керівництво республіки в особі голови Верховної Ради Леоніда Кравчука вибрало очікувальну позицію, про що свідчать як представники національно-демократичних сил, так і комуністичні діячі[66]. Виступи Кравчука на радіо й телебаченні 19 серпня 1991 року в цілому відповідали вказівкам у таємних шифротелеграмах ЦК КПУ, направлених у низові осередки партії. У них також ішлося про спокій, зміцнення дисципліни, збирання врожаю тощо[67]. На переконання істориків Володимира Литвина та Анатолія Слюсаренка, позиції керівництва ЦК КПУ і Леоніда Кравчука погоджувалися[68].

ЦК КПУ шифротелеграмами інструктував Кримський ревком, обкоми і Київський міськком, начебто «найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному комітету з надзвичайного стану в СРСР»[69]. Тому контрольовані представниками Компартії Дніпропетровська, Житомирська, Одеська, Миколаївська, Чернігівська та інші обласні ради заявили про підтримку ДКНС.

На Львівщині ж готувалися до опору путчистам, узгоджували заходи із В’ячеславом Чорноволом, котрий як депутат Верховної Ради УРСР і провідник визвольного руху перебував у Києві, організовуючи та координуючи всеукраїнський опір заколотникам. Коли дії останніх захлинулися через спротив громадськості, В’ячеслав Чорновіл прибув до Львова, ознайомився із ситуацією та розпорядився взяти під контроль приміщення обкому. У приміщеннях обласного комітету КПУ були знайдені секретні матеріали, які засвідчили причетність Комуністичної партії до спроби державного перевороту. Отримавши беззаперечні докази злочинної діяльності КПУ проти народу, В’ячеслав Чорновіл 23 серпня 1991 року видав розпорядження про припинення діяльності Комуністичної партії на території області. Невдовзі діяльність КПУ призупинила Верховна Рада України. На прес-конференції В’ячеслав Чорновіл наголосив, що «після цих подій Комуністична партія повністю дискредитувала себе, і найкращий вихід для неї був би саморозпуститися»[70]. Він підкреслив, що нагальним є питання повної департизації правоохоронних органів, армії та КДБ.

Отже, завдяки виваженим і послідовним діям В’ячеслава Чорновола Львівській обласній раді вдалося витримати тиск панівної в країні Комуністичної партії, налагодити координацію з обласними радами інших областей, досягти перемоги демократичних цінностей і громадського опору над всевладдям радянського тоталітарного режиму.

Під час заслання. В. Чорновіл з А. Пашко (праворуч). Нюрба (Якутія, Росія), 1979 р.

Після здобуття Україною незалежності розгорнулася кампанія з виборів Президента України, у якій взяв участь і В’ячеслав Чорновіл. Іще під час дискусій щодо доцільності введення посади президента в Україні він підтримав ідею запровадження президентської вертикалі влади, яка мала б налагодити механізм державної влади в центрі і в регіонах. «Треба сильну виконавчу владу, – зазначав В’ячеслав Чорновіл. – Якщо буде так і далі, скільки б ми не приймали законів – нічого з того не вийде»[71].

На засіданні Центрального проводу Народного Руху України 20 липня 1991 року постало питання висунення претендентів на посаду Президента від Руху. З-поміж запропонованих кандидатур більшість членів Центрального проводу бачили в цій ролі В’ячеслава Чорновола. Остаточно єдиним кандидатом його було обрано на засіданні Великої ради Руху 1 вересня 1991 року.

Підтримали висунення В’ячеслава Чорновола в кандидати на пост Президента й інші організації та об’єднання. Регіональна Координаційна рада, створена Тернопільською, Львівською та Івано-Франківською радами народних депутатів 25 липня 1991 року, ухвалила провести 5 вересня 1991 року спільну сесію трьох обласних рад у Тернополі, на якій серед інших питань мали розглянути діяльність трьох рад у ході президентських виборів. У підсумку спільна сесія рад підтримала В’ячеслава Чорновола як кандидата в Президенти України[72].

18 серпня 1991 року в Дніпродзержинську відбулося засідання Координаційної ради Асоціації демократичних рад України (АДРУ), яка об’єднувала понад сто рад різних рівнів. На засіданні ухвалили внести до порядку денного наступних всеукраїнських зборів АДРУ питання про кандидата на посаду Президента України. Хоча члени Координаційної ради АДРУ зійшлися на кандидатурі В’ячеслава Чорновола, було вирішено не нав’язувати своєї думки зборам. За результатами рейтингового голосування, проведеного під час всеукраїнських зборів АДРУ 24 серпня 1991 року, за кандидатуру В’ячеслава Чорновола висловилося вп’ятеро більше учасників, ніж за кандидатуру Володимира Гриньова, який посів друге місце у рейтингу. Решта п’ятеро кандидатів не отримали суттєвої підтримки[73].

У жовтні 1991 року розпочалися передвиборчі поїздки В’ячеслава Чорновола Україною. Одразу після реєстрації кандидатом у Президенти він відвідав с. Вільхівець Черкаської області, де він виріс і де поховані його батьки. Провівши двотижневе турне містами Черкащини, він 15 жовтня зустрівся з мешканцями Вінницької області, 16 жовтня побував на Хмельниччині, 17 жовтня – у Волинській області, 18 жовтня – у Львові, 21 жовтня – на Дніпропетровщині, 24–25 жовтня – на Полтавщині, 26–27 жовтня – на Кіровоградщині, 27 жовтня – у Києві, 29 жовтня – на Миколаївщині, 30–31 жовтня – на Херсонщині. Таким самим насиченим поїздками був і листопад. У цьому місяці В’ячеслав Чорновіл відвідав інші регіони України, зокрема побував на Закарпатті, у Криму, на Чернігівщині, Сумщині, Донеччині та в інших областях.

Програма перебування у населених пунктах обов’язково передбачала спілкування з депутатами усіх рівнів, керівниками підприємств, господарським активом, представниками політичних і громадських організацій. В’ячеслав Чорновіл відвідав кілька великих підприємств, проводив вечірні зустрічі з мешканцями міст, упродовж дня давав прес-конференції, виходив у теле- та радіоефір на обласних, районних, міських каналах.

На відміну від таких кандидатів, як Володимир Гриньов, який не провадив жодної агітації в Західній Україні, чи Леопольд Табурянський, котрий досить мало їздив Україною, пояснюючи це зайнятістю справами керованого ним концерну «Олімп», В’ячеслав Чорновіл постійно був у роз’їздах, проводячи щодня кілька зустрічей[74].

Агітаційну роботу В’ячеслав Чорновіл зосередив переважно у східних та південно-східних українських регіонах. Він тричі відвідував Дніпропетровщину, двічі – Харківщину, Одещину і Донеччину. Хоча поїздки галицькими областями й не були заплановані, з огляду на поширення там агітації проти нього деякими демократичними кандидатами В’ячеслав Чорновіл відвідав Івано-Франківщину та Тернопільщину[75].

В’ячеслав Чорновіл мав найбільшу підтримку з-поміж кандидатів демократичного табору. У разі узгодження спільного кандидата демократичні сили могли б розраховувати на переможний результат, однак до фінішної прямої виборів вони підійшли роз’єднаними. Вибори виграв колишній ідеолог Комуністичної партії, тодішній голова Верховної Ради України Леонід Кравчук, який набрав 61,59 % голосів. Другим став В’ячеслав Чорновіл, за якого проголосували 23,27 % виборців. Решта кандидатів одержали незначну підтримку: Левко Лук’яненко – 4,49 %, Володимир Гриньов – 4,17 %, Ігор Юхновський – 1,74 %, Леопольд Табурянський – 0,57 %.

Програш на виборах для В’ячеслава Чорновола не став особистою трагедією, адже під час виборчої кампанії він більше переймався результатами референдуму щодо підтримки незалежності України. Головне місце в своїй агітації він відводив цьому питанню, прогнозував, що 60–90 % населення України проголосують за незалежність[76]. Тому масова підтримка українськими виборцями самостійного майбутнього для своєї країни була надзвичайною подією для В’ячеслава Чорновола, який 30 років життя присвятив боротьбі за утвердження Української держави.

Розуміючи, що Україна не пішла шляхом інших посткомуністичних східноєвропейських держав, де до влади прийшли демократичні сили, а тому доведеться й далі вести важку боротьбу з новою-колишньою комуністичною верхівкою, В’ячеслав Чорновіл висловлював міркування щодо того, як зробити Львівщину центром опору. Однак невдовзі він відмовився від цієї ідеї. Ситуація складалася не так, як тоді, коли Чорновіл очолив «острів свободи» у протистоянні з радянською владою. В тогочасній Україні загрозливими виявилися відцентрові сепаратистські тенденції в окремих регіонах, які активно підігрівалися східним сусідом. Тому, щоб не створювати прецедентів для сепаратистів, В’ячеслав Чорновіл залишив посаду голови Львівської обласної ради й інтенсифікував діяльність як депутат Верховної Ради України і лідер впливового Народного Руху України.