Читать книгу В’ячеслав Чорновіл - Василь Деревінський - Страница 5

Після грудневого референдуму 1991 року деякі з лідерів демократичного руху пристали на ідею замирення з представниками комуністичної номенклатури заради спільної побудови держави. Відносини між колишніми супротивниками переводилися в площину щирості, довіри, а відтак власні принципи порушувалися заради ілюзорної злагоди й консенсусу. Від Президента Леоніда Кравчука надходили пропозиції Народному Руху України стати опорою президентської команди, проводити спільні скоординовані заходи. Проте стара комуністична номенклатура, що зберегла владу в незалежній Україні, була готова поступитися лише ідейними принципами, але ніяк не зайнятими позиціями. Відтак перемовини про прихід до влади нових людей на всеукраїнському рівні не мали результату. Леонід Кравчук погодився на незначні кадрові зміни, та й те переважно в західних областях. Його цілком влаштовував чинний уряд, який очолювала особа, що в 1991 році ставила ультимативну вимогу негайно підписати союзний договір[77]. У зв’язку з цим В’ячеслав Чорновіл заявив про перехід у конструктивну опозицію до влади, яка, по суті, не змінилася з часів Радянського Союзу. Він пояснював свою позицію так: «…Консолідація – річ прекрасна. І жодний дійсно конструктивний акт Президента не залишиться без нашої підтримки. Але ми не повинні забувати й про те, які політичні сили привели нового Президента до влади, подумати, чи зацікавлені вони в динамічному реформуванні суспільства і чи може Президент від цих сил, які його породили, відмежуватись»[78].

В. Чорновіл під час заслання. Якутія, 1979 р.

Це його рішення знайшло підтримку серед багатьох членів Руху і в суспільстві, але наразилося на критику з боку влади і частини демократів. Останні дорікали, що опозиційними закликами він підштовхне Президента до співпраці з партократією. Один із лідерів НРУ Михайло Горинь вказував, що передвиборча програма Леоніда Кравчука, яка зводиться до побудови Української незалежної держави, є «адекватною рухівській програмі, власне, вона рухівська»[79]. Тому, мовляв, НРУ аж ніяк не випадає ставати в опозицію до своєї ж програми і втрачати можливість долучитися до будівництва держави, навіть спільно з колишніми компартійцями. Іван Драч був переконаний, що «жоден із колишніх претендентів на посаду Президента України не зміг би так чітко діяти»[80].

Плекаючи надію на переродження Леоніда Кравчука, вони не хотіли усвідомлювати того факту, що він був не тільки вихованцем, а й чільним представником компартійного бомонду. Із забороною Комуністичної партії України Леонід Кравчук втратив підтримку політичної сили, яка допомогла йому здобути посаду Президента України. Він був пов’язаний із не відстороненим від влади партапаратом, та все ж був змушений враховувати політичні реалії і шукати співпраці з національно-демократичними силами[81]. На сесії Верховної Ради України 28 січня 1992 року Леонід Кравчук проголосив курс на консолідацію всіх політичних сил республіки заради розбудови державності. Центральне місце відводилося Народному Рухові, який здатен був, на думку Леоніда Кравчука, «очолити всі прогресивні сили і партії в ім’я України»[82].

В. Чорновіл та А. Пашко. Львів, 1983 р.

Невдовзі виник задум провести круглий стіл, у якому б узяли участь усі українські політичні сили. Враховуючи тогочасні реалії, такий захід міг змінити формат політичних відносин в Україні. Проте він не дав очікуваного результату, як це сталося, приміром, у Польщі, де було досягнуто компромісу між різними політичними силами, визначено стратегічні цілі – будівництво демократичної Польської держави і перехід до ринкової економіки[83]. Фактично в Україні не відбулося дискусії про зміну системи і структури країни, систему виборів через слабку опозицію[84]. На круглому столі Леонід Кравчук вміло подав підтримку політичними і громадськими організаціями гасла розбудови Української держави як схвалення свого політичного курсу, про що свідчили тези: «підтримка всенародно обраного Президента України – це підтримка розбудови незалежної держави», а відповідно, «опозиція до Президента – це руйнування незалежної держави»[85]. Керівники партій та організацій на цьому круглому столі не змогли узгоджено домогтися від Леоніда Кравчука прояснення чітких кроків на шляху політичних і економічних реформ, не було представлено і програми державного будівництва. За словами працівника Адміністрації Президента Миколи Михальченка, Леонід Кравчук переконався у слабкості політичних партій, у нього сформувалося скептичне ставлення до них, а в лексиконі з’явився термін «дрібнопартійність»[86].

Переконавшись у слабкості різноманітних партій, Президент Леонід Кравчук вирішив шукати опору в наймасовішій національно-демократичній структурі – НРУ. У такий спосіб він, на думку політолога Віталія Кулика, ліквідовував опозицію (на той час більшість партій заявляли про підтримку Леоніда Кравчука), а разом з тим отримував добре структуровану організацію, у якій чорнова і організаційна робота була вже зроблена[87].

Після ув’язнення і заслання. Справа наліво: В. Чорновіл, Т. Чорновіл, З. Красівський. Львів, березень 1986 р.

Бажання частини керівництва Руху одержати безоглядну підтримку, а також некритичне ставлення до структур та осіб, які до середини 1991 року активно боролися проти всього українського, проти демократизації суспільства, на думку одного з активістів НРУ Олександра Лавриновича, можна було зрозуміти, проте підтримувати Леоніда Кравчука для організації, що ставила за мету побудову незалежної правової України, було нелогічно і неможливо[88]. Сергій Головатий зазначав: «Президент шукає легкого шляху. Він хотів би отримати максимум повноважень, легенько заткнути рота опозиції, вставивши клап під виглядом благородної ідеї єдності всіх українських сил, і робити те, що задовольняє його номенклатурно-елітне оточення»[89].

Демократичні сили в цій ситуації могли б бути позбавлені будь-якого впливу на процеси в країні, оскільки реальної влади не отримали б і не мали б змоги критикувати дії нібито «свого» Президента. Свідченням цього стало скликання пропрезидентського Конгресу національно-демократичних сил, що втратив вплив на опозиційно налаштоване до влади середовище і не мав впливу на владу.

Рішення В’ячеслава Чорновола в цій непростій для українського державотворення ситуації перейти в конструктивну опозицію до влади було обміркованим і, як показав час, слушним. Опозиція є нормою цивілізованого розвитку держави, тим суспільним інструментом, який не дозволяє владі нехтувати інтересами народу, примушує владних мужів не лише дізнаватися, чого хоче суспільство, а й втілювати ці бажання в дійсність. «Суспільство вже тепер ремствує, – зауважував В’ячеслав Чорновіл, – що влада чинить більше свавілля, як за радянських часів. Низи перед цим свавіллям абсолютно не захищені. І якраз опозиція повинна взяти на себе функцію вдосконалення владної вертикалі»[90]. Він заявив, що опозиція набуде цілком нового характеру, відмінного від того, що був за часів Радянського Союзу, коли домінувало заперечення. Нова українська опозиція, за його словами, мала бути конструктивною – опозицією утвердження. В’ячеслав Чорновіл відмовився за будь-яку ціну будувати невизначену державу, а лише згодом наповнювати її якимось змістом. На його переконання, державу потрібно було будувати одночасно з розбудовою національного демократичного суспільства. Отже, В’ячеслав Чорновіл, на відміну від багатьох, не спокусився владою, а своєю опозиційною діяльністю примушував і уряд, і Президента, відкинувши демагогію, робити реальні кроки до ринкової економіки, а отже, і до розбудови Української держави.

Незрілість української демократії не дозволила провести політичні реформи, натомість збереглася монополія комуністичної системи, представники якої саботували необхідні зміни в усіх сферах життя країни. На переконання В’ячеслава Чорновола, в Україні тривало будівництво соціалізму, не було розпочато приватизації, роздержавлення, демонополізації, не було проведено особливо нагальної для України аграрної реформи, а також фінансової й грошової реформ. Вихід із цієї ситуації В’ячеслав Чорновіл вбачав у переобранні складу Верховної Ради, яка була сформована за часів існування Союзу і тому не могла відображати інтереси та прагнення нового українського суспільства, створювала перешкоди політичним і економічним реформам. У 1993 році В’ячеслав Чорновіл заявив, що саме домінувальний комуністично-номенклатурний склад парламенту є причиною всіх негативних процесів у країні.

В’ячеслав Чорновіл був прихильником зміни системи виборів народних депутатів, виступав за заміну мажоритарної системи пропорційною або принаймні змішаною. Обґрунтовував це потребою структурування парламенту, необхідністю створити умови, за яких більша кількість демократів матимуть змогу бути обраними народними депутатами, а відтак можливістю створити новий коаліційний реформаторський уряд. Категорично проти такого проекту закону були налаштовані Президент Леонід Кравчук і ліві сили у Верховній Раді, а відтак далі існувала мажоритарна система виборів, тоді як у багатьох колишніх республіках СРСР уже був здійснений перехід до виборів на пропорційній основі. Відповідно, у парламенті зразка 1994 року зберігалося неструктуроване «болото» із колишніх представників владних структур і трудових колективів, що не мали чітких ідеологічних позицій.

Боротьба триває. Львів, 1986 р.

Поряд із законом про вибори влада за підтримки лівих сил домоглася ухвалення парламентом закону про партії, який позбавляв останні державної підтримки. Подібні ідеї містилися і в проекті Конституції України. В’ячеслав Чорновіл, який відстоював партійний плюралізм, гостро критикував такі ініціативи лівих і Президента Леоніда Кравчука, пояснюючи, що вони ведуть до однопартійності, існування партії влади, а відтак звуження можливостей народу впливати на владу.

У перші роки відновлення незалежності України намітився процес побудови президентської (чи принаймні президентсько-парламентської) держави. Відповідно, у регіонах з’явилися посади представників Президента, які мали досить широкі повноваження. Така владна політика не знаходила підтримки у В’ячеслава Чорновола. Він виступав за перетворення України на парламентсько-президентську республіку, в якій Президент є главою держави, а не керівником виконавчої влади. В’ячеслав Чорновіл послідовно просував ідею запровадження широкого народовладдя, яке реалізовувалося б участю кожного громадянина у виборах не тільки Президента чи депутата парламенту, а й мера чи старости, судді і, можливо, начальника поліції. Відтак він вкрай негативно оцінював запровадження інституту представників Президента, якими здебільшого стали колишні компартійні секретарі. В’ячеслав Чорновіл підтримував поступове надання місцевим органам влади мірою зміцнення державних структур і держави в цілому значних прав, розкривав усі переваги самоврядування. У 1991 році він навіть виступав за федералізацію України, проте у зв’язку із загрозою розколу країни відмовився від цієї ініціативи, хоча виношував ідеї зміни територіального устрою в бік зменшення кількості адміністративних одиниць.

Недвозначними були погляди В’ячеслава Чорновола на питання національних меншин і державної мови. Він послідовно відстоював існування в Українській державі єдиної державної – української – мови як важливого чинника консолідації суспільства, наполягав на рівних з етнічними українцями правах і обов’язках представників національних меншин, не заперечував проти можливості дублювання документації мовою національної меншини в окремих місцевостях поряд із повноцінним функціонуванням там державної мови, підтримував ідеї національно-культурного самовизначення, національно-культурної (а не територіальної) автономії представників нацменшин.

В’ячеслав Чорновіл вболівав за відродження української нації як в етнічному, так і в політичному розумінні; вважав неминучим створення єдиного українського політичного тіла, яке поряд із етнічними українцями складатимуть і представники національних меншин і яке формуватиметься перш за все на традиціях державоутворювального етносу[91].

Важливе значення для формування національної єдності, на переконання В’ячеслава Чорновола, мають, окрім мови, релігія, традиції, свята, пам’ятники, символи тощо. Ще в 1987 році, перебуваючи на посаді редактора журналу «Український вісник», він підтримував відродження української православної та греко-католицької церков[92]. На посаді голови Львівської обласної ради Чорновіл сприяв відродженню церков, ліквідації символів тоталітарного минулого, відновлював національні символи й свята. Свята і пам’ятники, як він вважав, є дуже важливими для виховання молоді. Тому серед всенародних свят В’ячеслав Чорновіл не бачив ні дат більшовицьких переворотів, ні червоних першотравнів, ні жіночого дня, заснованого Кларою Цеткін (його мав би замінити День матері). У суверенній Україні, на його думку, державними святами мали б бути Різдво і Великдень, День Незалежності, День Злуки, День Конституції, День національної єдності (1 грудня), День пам’яті загиблих у всіх війнах, День Українського духу. В’ячеслав Чорновіл вважав наругою над державною символікою й положеннями Конституції про ідеологічний плюралізм суспільства численні пам’ятники «вождю», споруджені за вказівками колишніх компартійних органів на центральних площах українських міст і сіл.

Непокоїли В’ячеслава Чорновола і стан українських засобів масової інформації, скорочення кількості газет та журналів, загалом загроза інформаційному простору держави. Зменшення тиражів друкованих видань можна простежити на прикладі наймасовіших газет. Так, газета «Сільські вісті» в 1991 році мала наклад 1800 млн примірників, а в 1992-му – вже 232 тис.; «Независимость» у 1991 році – 1098 млн, а в 1992-му – 232 тис.; «Літературна Україна» в 1991 році – 195 тис., а в 1992-му – 62 тис.; «Народна газета» в 1991 році – 96 тис., а в 1992-му – 30 тис. Тенденція до зменшення накладів тривала. За даними Міністерства зв’язку, передплатні тиражі газет та журналів, зокрема місцевих видань, впали з 63,7 млн примірників у 1992 році до 14,7 млн у 1994 році, тобто в 4,3 раза.

У Шевченківському гаї Львова. Справа наліво: М. Осадчий, В. Чорновіл, Я. Ступак. 1986 р.

Загрозливим був і стан української мови в пресі. У 1994 році з 400 газет, розрахованих на загальнодержавну, регіональну й зарубіжну читацьку аудиторію, винятково українською мовою друкувалося 103 (25 %), винятково російською – 85 (21 %). Поширилося явище багатомовності видань, коли одночасно друкували матеріали українською і російською (чи іншими) мовами. Таке право задекларували 40 % зареєстрованих у першому півріччі 1994 року газет і журналів, які розповсюджувалися по всій державі.

Про загрозливу тенденцію деукраїнізації національної преси і звуження українськомовного інформаційного простору йшлося у довідці «Про становище у видавничій справі України» заступника голови Держкомвидаву України Івана Ковби та у звіті головного редактора газети Верховної Ради України «Голос України» Сергія Правденка[93]. Представники українських медіа зверталися по допомогу до влади. Зокрема, лист до вищих органів влади країни підписали редактори дев’яти найбільших газет. У ньому наголошувалося, що внаслідок подорожчання передплати знизилися тиражі газет, а через зменшення завезення паперу з Росії зменшилася періодичність їх виходу; відповідно, розпадаються творчі колективи, знецінюється праця журналістів, відбувається перехід кадрів у комерційні структури; гіперінфляція вкупі з девальвацією українського карбованця ставлять під загрозу не просто виживання, а саме існування преси в Україні. Редактори зверталися до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України з проханням звернути увагу на жалюгідне становище преси та допомогти дотаціями[94].

В’ячеслав Чорновіл, своєю чергою, намагався бодай якось зарадити ЗМІ, забезпечувати поширення інформації серед громадськості, докладав зусилля до розбудови мережі партійної рухівської преси, завдяки чому вдалося зупинити зменшення кількості рухівських друкованих органів і навіть наростити її. У 1993 році під патронатом Народного Руху України діяло 25 видань, а в 1996-му друкувалося понад 40 газет та журналів загальним накладом понад 700 тисяч примірників[95]. Такої кількості видань не мала тоді більшість партій. Приміром, впливова в 1990-х роках національно-демократична сила – Українська республіканська партія – на 1 жовтня 1994 року мала лише 10 видань, зокрема тижневик «Самостійна Україна» (м. Київ) накладом 13,5 тисячі примірників, журнали «Республіканець» (м. Львів), «На сторожі» (м. Миколаїв) тощо[96].

В’ячеслав Чорновіл охоче допомагав редакціям інших видань. Так, було проведено загальноукраїнський семінар для редакторів і журналістів рухівських та незалежних засобів масової інформації «Рух і преса». У його роботі взяли участь голова НРУ В’ячеслав Чорновіл, доктори наук Олександр Пономарів і Георгій Почепцов, кандидати наук Микола Томенко та Іван Галенко, директор дослідницько-навчального центру «Демократичні ініціативи» Ілько Кучерів та інші. Спільно з Фондом Конрада Аденауера та Центром «Демос» провели семінар для журналістів демократичних видань західноукраїнського регіону. Рухівські журналісти взяли участь у семінарах, організованих у Варшаві Фундацією польсько-чехо-словацькою. Розроблялися проекти в рамках співпраці з Інститутом демократії в Східній Європі, Фондом Конрада Аденауера та іншими.

Для підтримки демократичної преси В’ячеслав Чорновіл провів заходи зі створення координаційного об’єднання зазначених видань. На Малій раді НРУ 29 жовтня 1994 року, де обговорювалося питання про співпрацю Руху із засобами масової інформації, було прийнято ухвалу про розроблення концепції розвитку рухівської пресової мережі[97]. 2 квітня 1995 року в приміщенні секретаріату Руху відбулися установчі збори Асоціації регіональної демократичної преси України. Редактори обласних та районних газет, засновниками яких були НРУ, «Просвіта», інші партії та громадські організації, обговорили складне становище недержавної демократичної преси. Головували на зборах голова НРУ В’ячеслав Чорновіл і заступник голови НРУ Олена Бондаренко. В’ячеслав Чорновіл аргументував необхідність створення об’єднання регіональних видань демократичного, державницького спрямування тим, що влада на місцях не зацікавлена у становленні незалежної преси[98]. У той самий час газети владних структур отримували найрізноманітніші пільги. Тому для допомоги регіональній демократичній пресі, зазначив В’ячеслав Чорновіл, створено Міжнародну пресову фундацію ім. Василя Симоненка, під егідою якої має діяти Асоціація регіональної демократичної преси України[99].

Учасники Асоціації мали працювати на засадах спільного політичного бачення та єдності позицій щодо підтримки кандидатів під час усіх виборчих кампаній, взаємної підтримки та всебічного захисту журналістів. Від імені тих, хто увійшов до Асоціації регіональної демократичної преси України, було направлене звернення до Президента України і Верховної Ради України, в якому увага зверталася на те, що, на відміну від багатьох газет, фінансованих з державного бюджету, місцеві демократичні видання, які обстоюють державницьку позицію, сприяють утвердженню демократії, проведенню глибоких економічних і політичних реформ, перебувають у катастрофічному фінансовому становищі. Зважаючи на їхнє значення для розбудови української державності, пропонувалося надати цим виданням такі самі пільги, що й державним, встановивши однаковий рівень рентабельності для державних і недержавних демократичних видань[100].

На хрестинах Тарасових дітей Максима і Богдана. Справа наліво: В. Чорновіл, Валентина Чорновіл, В. Зубко. Львів, лютий 1988 р.

Переймався В’ячеслав Чорновіл і тим, що в незалежній Україні немає серйозної українськомовної щоденної газети. Справді, український національний інформаційний простір був позбавлений свого рупора, який би не тільки інформував, прогнозував, але мав би певний вплив на ситуацію в державі. А тому світ оцінював ситуацію в Україні переважно зі слів сусідів або мало обізнаних в українських реаліях заїжджих кореспондентів[101]. З огляду на це В’ячеслав Чорновіл у 1995 році заснував і став шеф-редактором всеукраїнської газети «Час-Time».

Поборник трансформації українського суспільства, проведення кардинальних політичних та економічних реформ, закріплення демократичного ладу, В’ячеслав Чорновіл убачав у реорганізованому українському аналогові народнофронтівської організації – Народному Русі України – своєрідне знаряддя для втілення омріяних реформ.

Виникли народнофронтівські організації наприкінці 1980-х років під впливом суспільно-політичних подій, які обумовили політичну активність громадськості. Так, у Азербайджані, Білорусі, Естонії, Латвії, Молдові вони отримали назву «Народний фронт», у Литві – «Саюдіс», у Польщі – «Солідарність», у Чехословаччині – «Громадський форум» тощо.

Програмні засади та вимоги цих масштабних об’єднань громадян радикалізовувалися відповідно до інтенсифікації боротьби з владою. В колишніх республіках СРСР такі організації дуже швидко полишили ідеї оновлення Союзу, перейшовши до завдання відновлення власних незалежних держав. Завдяки своїй масовості вони тисли на владу, сприяли відродженню національної самосвідомості народу та спрямовували громадську думку. Тобто на першому етапі своєї діяльності вони здійснювали організаційне самоствердження і виборювали владу у своїх країнах.

Черговий етап розвитку організацій народнофронтівського типу, характерний для більшості таких структур, розпочався зі здобуття ними влади у своїх країнах перемогою на парламентських виборах. Зокрема, переконливу перемогу на виборах улітку 1989 року здобула польська «Солідарність», завдяки чому один із її лідерів – Тадеуш Мазовецький – став прем’єр-міністром і сформував новий уряд. Подібного результату досягли народнофронтівські організації Латвії, Естонії, Литви, Молдови та Вірменії. Так, на виборах до Верховної Ради Литви в 1990 році кандидати від «Саюдісу» отримали 101 мандат із 141, Народний фронт Латвії – 138 з 201, Народний фронт Естонії – 45 з 108[102].

Прийшовши до влади, висуванці від опозиційних народнофронтівських структур спромоглися усунути старий партійно-номенклатурний апарат від управління державою. В колишніх республіках СРСР було проголошено створення нових суб’єктів на політичній карті світу. Водночас запроваджувалися реформи в усіх сферах життя суспільства, особлива увага приділялася, безумовно, реалізації реформ в економіці.

Переформатування влади свідчило про зникнення потреби в існуванні масових громадсько-політичних структур, якими були народнофронтівські організації, адже вони виконали свою роль мобілізатора народних потуг у боротьбі з тоталітарними режимами. Для більшості з них настав завершальний етап діяльності – почали яскраво проявлятися природні відцентрові тенденції, зумовлені аморфним характером побудови через велику кількість членів із діаметрально протилежними поглядами. Таку думку висловлювали як один із лідерів НРУ Іван Драч, так і очільник «Саюдісу» Вітаутас Ландсбергіс та інші[103].

Розбіжності між політичними групами призвели до роздроблення Фронтів, відходу частини активістів від політичної діяльності, до виникнення нових політичних і громадських організацій, що подекуди супроводжувалося конфліктами між колишніми соратниками. Публічна політична боротьба між керівником «Солідарності» Лехом Валенсою і прем’єр-міністром Польщі Тадеушем Мазовецьким призвела до розвалу польської «Солідарності»[104]. У результаті «Солідарність» розпалася на кілька політичних партій: Демократичний союз на чолі з Тадеушем Мазовецьким; Ліберально-демократичний конгрес, керований Яном Белецьким; Центральний союз, очолюваний братами Лехом і Ярославом Качинськими; Союз праці Рішарда Бугая і Християнсько-національне об’єднання на чолі з Веславом Хшановським.

Розпався чеський Громадський форум, як і його словацький аналог «Громадськість проти насильства». З Громадського форуму вийшли Громадська демократична партія, Громадський рух та Громадсько-демократичний альянс. Не уникли розколу Народні фронти Естонії і Латвії та литовський «Саюдіс». До 1993 року вони намагалися залишатися у великій політиці, однак кількість їхніх членів зменшилася. Об’єктивні реалії, пов’язані з погіршенням соціально-економічного становища в цих країнах, спричинили стрімку втрату популярності цих партій серед населення, і на чергових виборах вони поступилися лівим силам.

Народний фронт Латвії взагалі зазнав нищівної поразки, отримавши лише 2,62 % голосів виборців і не зумівши подолати бар’єр у 4 %. З огляду на це він був реорганізований у Християнську народну партію.

Литовський «Саюдіс» перетворився на одну з багатьох громадських організацій, а його лідер – Вітаутас Ландсбергіс – заснував консервативну політичну партію «Союз Вітчизни», яка отримала більшість на парламентських виборах 1996 року[105].

Народний фронт Естонії став основою створеної в листопаді 1993 року Народної (згодом Центристської) партії Естонії, яка невдовзі прийшла до влади в цій країні.

На відміну від інших Фронтів, зберіг свою організаційну структуру Білоруський народний фронт, що засвідчила нова редакція його програми 1993 року. Однак він не зміг уникнути маргіналізації[106].

Через низький рівень національної свідомості значної частини населення України НРУ не вдалося здобути перемогу на парламентських виборах 1990 року. Тільки в трьох областях Західної України демократичний блок отримав більшість в обласних радах, зумівши подолати спротив партноменклатури. Не вдалося НРУ привести до влади і свого кандидата на президентських виборах 1991 року, який набрав лише понад 23 % голосів виборців, поступившись вихідцю з партноменклатури Леоніду Кравчуку. Руху вдалося вибороти незалежність своєї країни, проте він не спромігся усунути від влади колоніальну верхівку. За умов недосягнення основних завдань перед активістами постало питання про реорганізацію Народного Руху задля його збереження.

На зустрічі президента США Р. Рейгана з борцями проти радянського тоталітаризму. Москва, 1988 р.

Зважаючи на небезпеку розпаду Руху, В’ячеслав Чорновіл зініціював процес перетворення його на політичну партію. «Організація виявилася, – писав він, – у цілому не готовою до зміни політичної ситуації, після 1 грудня вона фактично залишилася без програмного та ідейного забезпечення. Крім того, керівництво Руху не змогло вчасно розмежувати функції й інтереси цієї громадсько-політичної організації та живлених її соками новоутворених партій, що значно ослабило Рух, посилило відцентрові процеси в ньому, а в ряді регіонів навіть розкололо його, але, з другого боку, це не пішло на користь і новим партіям, які, розтягуючи Рух, не змогли ні створити соціальної бази для себе, ні зміцнитися в організаційному плані. Для того щоб стати масовою політичною опорою нової опозиції, Рух повинен бути докорінно реконструйований, реорганізований, необхідно максимально розширити його ідейну та програмну бази»[107].

Реально оцінюючи ситуацію в національно-демократичному таборі, В’ячеслав Чорновіл констатував, що всі організації цього напряму формально виконали головні програмні завдання – довели на практиці життєздатність та конструктивність національної державної ідеї, але водночас демократичні організації дозволили «позичити» свої знамена людям, які навряд чи мають право під ними стояти. Так, 1 грудня – день ствердження відновленої Української держави – став днем фатальної поразки цих сил як окремих політичних організацій, а насамперед їхніх керівників, які не змогли приборкати власних амбіцій заради загальнонаціональної справи.

Результати референдуму і президентських виборів заскочили керівництво цих організацій зненацька, у перші тижні не було порушено питання, що робити далі, натомість дехто почав змагатися за посади. Своєю чергою ейфорія, викликана результатами референдуму, зумовила некритичний підхід до розуміння єдності.

Подолати цю кризу, на думку В’ячеслава Чорновола, можна було, реорганізувавши керівництво Руху. Необхідно було переглянути занадто складну і громіздку структуру центральних органів, здійснити рішучу департизацію організації, реорганізувати демократичний блок із урахуванням нового місця й ролі НРУ[108].

Рух як опора нової опозиції мав підштовхувати консервативні органи влади до потрібних заходів. У разі відмови влади від реформ опозиція повинна була забезпечити спрямування негативних суспільно-економічних процесів у конструктивне русло, перетворивши їх на додатковий важіль тиску на владні органи усіх рівнів, щоб навернути їх на шлях реформ. Опозиція і Рух мали стати захисниками трудящих України. В’ячеслав Чорновіл небезпідставно стверджував, що коли цього не зробить національно-демократична опозиція, то Олександр Мороз і його соратники спрямують соціально-політичну активність мас проти української державності.

На Третьому з’їзді Руху (28 лютого – 1 березня 1992 року) були озвучені різні, іноді протилежні, точки зору. Більшість делегатів не схвалили пропозицію голови НРУ Івана Драча, його першого заступника Михайла Гориня та деяких інших лідерів Руху (значна частина з яких були членами ДемПУ та УРП) перетворити НРУ на блок демократичних організацій із відмовою від департизації керівництва Руху. Так, напередодні з’їзду Юрій Ключковський зазначив, що «Рух повинен займати самостійне місце у політичній системі України і співпрацювати, але не зливатися з партіями»[109]. Перетворення НРУ у блок партій і організацій, на думку О. Лавриновича, не було реалістичним, оскільки значна частина рухівців не належала до інших політичних організацій[110]. Відкинули делегати зборів також пропозицію керівництва Руху підтримати Президента Леоніда Кравчука, ставши, так би мовити, «партією влади». Не змінив загального політичного клімату з’їзду і виступ Леоніда Кравчука, який разом із закликом до співпраці виступив проти перетворення НРУ в опозиційну політичну організацію, проти гонінь представників старого держапарату, а також сказав, що спиратиметься на Рух тоді, коли мета НРУ збігатиметься з курсом його Адміністрації[111].

У своїх спогадах Леонід Кравчук писав, що «знову, як і три роки тому (тобто на Установчому з’їзді НРУ. – Авт.), моїм опонентом виявився В’ячеслав Чорновіл»[112]. Опонуючи Іванові Драчу і його прихильникам, В’ячеслав Чорновіл сказав: «Хочу запитати людей, які пропагують ідею „Рух – не опозиція, Рух – опора Президента“, чи розуміють вони, що саме ототожнення Руху з такою практикою державного будівництва означатиме виродження Руху і неминучий його занепад?»[113] Звертаючись до Президента, він зазначив: «Леонід Кравчук неодноразово робив закиди у мій бік: якщо йти в опозицію, то треба відповідно міняти головну мету, а у нас, мовляв, вона тепер уже стала одною. Але я вважаю, що мета у нас і тепер різна. Президент будує напівсуверенну номенклатурну державу… Метою Руху є і повинна залишатися побудова самостійної демократичної Української держави. При такій постановці завдань Рух не може не бути в опозиції… Що ж до Президента, то ми підтримаємо ті його кроки, які служать розбудові державності, і опонуємо тим, які ту розбудову гальмують»[114].

У квартирі П. Заливахи. Справа наліво: З. Красівський, П. Заливаха, В. Чорновіл. Івано-Франківськ, 1988 р.

Щонайменше дві третини делегатів з’їзду підтримали В’ячеслава Чорновола і його курс на опозицію, а з 27 крайових організацій лише три не висунули його кандидатуру на посаду голови НРУ. Керівництво Руху, зрозумівши, що втрачає контроль над організацією, вдалося до провокаційного кроку, фактично закликало до розколу, хоча впродовж роботи з’їзду неодноразово повторювало про єдність. Іван Драч виступив із заявою від імені «членів Народного Руху України з моменту його утворення», у якій містився заклик припинити роботу з’їзду на три місяці і провести перереєстрацію всіх осередків[115]. Ця заява була не експромтом, а заздалегідь продуманим документом, про що невдовзі після з’їзду повідомила одна із його підписанток – Лариса Скорик. Автором заяви був заступник Михайла Гориня у політичній раді НРУ Богдан Тернопільський[116]. Показово, що існувало ще одне звернення від імені В’ячеслава Чорновола та Михайла Гориня до делегатів Третього з’їзду НРУ, в якому йшлося про припинення їхнього змагання за лідерство в Русі на користь переобрання головою Руху Івана Драча з метою збереження НРУ як «широкої, відкритої громадсько-політичної організації, довкола якої будуть гуртуватися державотворчі, демократичні сили України»[117]. Це звернення на зборах не виголошувалося, отже, можна припустити, що воно було ще однією із заготівок опонентів В’ячеслава Чорновола. В інтерв’ю перед Третіми зборами Іван Драч зазначав, що підтримує обрання головою НРУ Михайла Гориня, але «коли б вдалося хоч якоюсь мірою поєднати позиції В. Чорновола і М. Гориня, звести їх воєдино, то він залишився б на посаді голови організації»[118]. В результаті перемовин, що супроводжувалися втручанням Президента Леоніда Кравчука та фінансовим тиском представника діаспори Ераста Гуцуляка, вдалося формально зберегти єдність Руху ціною створення колективного керівництва на чолі з Іваном Драчем, Михайлом Горинем і В’ячеславом Чорноволом, а також департизації всієї вертикалі виборних органів НРУ та переходу в конструктивну опозицію до Президента. Фактично В’ячеслав Чорновіл, відмовившись від перспективи бути обраним делегатами з’їзду єдиним головою Руху, досяг затвердження своєї програми дій. Попереду на нього чекала боротьба зі співголовами за контроль над Рухом і утвердження схваленої зборами програми. Підсумовуючи роботу Третього з’їзду Руху, В’ячеслав Чорновіл назвав його «з’їздом компромісів»[119].

Вічевий трибун. Львів, 1989 р.

Упродовж 1992 року в НРУ тривало двовладдя. Розхитати організацію намагалися як політичні партії – нещодавні учасники НРУ, так і влада. У березні 1992 року спочатку УРП, а невдовзі й ДемПУ оголосили про відмову бути асоційованими членами Руху. У своїх заявах вони розкритикували рішення Третіх зборів про департизацію та опозиційність, оголосили себе правонаступниками Руху і закликали реорганізувати НРУ в коаліцію партій і громадських організацій[120]. Зміст заяв засвідчив, що ДемПУ та УРП мають намір продовжувати боротьбу за вплив у Русі або за окремі його частини.

Центральний провід НРУ відреагував на ці заяви ухвалою від 12 березня 1992 року (21 березня її підтримала Мала рада НРУ), у якій ішлося про те, що Рух надалі залишається відкритою організацією для індивідуальних та колективних членів, а зміни, внесені до Статуту НРУ на Третіх зборах, унеможливлюють його підпорядкування одній політичній силі. Заяви УРП і ДемПУ було названо зробленими без належного фахового аналізу і керованими насамперед особистими амбіціями та вузькопартійними інтересами, що не мають під собою реального ґрунту і шкодять справі єдності демократичних сил України. Для роз’яснення позиції Руху Центральний провід рекомендував територіальним структурам НРУ поінформувати громадськість через ЗМІ про рішення, ухвалені Третіми Всеукраїнськими зборами. Крім того, було поставлено завдання провести перереєстрацію індивідуальних членів із видачею членських квитків та підтвердженням участі в НРУ інших організацій[121]