Читать книгу Характерник - Василь Шкляр - Страница 10

Через день і ніч вони з Богуном переїхали Дике поле.

– Як звати мого коня? – спитав у Богуна Кирик.

– А то вже ти сам мусиш його назвати, – сказав полковник.

Минали гомінкі пінисті Дніпровські пороги, перепливали кіньми річки, стоячи на сідлах, і якби хтось подивився здалеку, то подумав би, що запорожці пливуть по воді на своїх підошвах. Поки доїхали, Кирик став добрим їздцем, а кінь його звався Гервасієм. Був таким розумним, що йому личило людське ім’я.

Богун привіз Кирика на невеличкий острів, званий Жаб’ячим, що ховався далеко в плавнях, куди, здавалося, не ступала людська нога. Вони продиралися крізь густі зарості вільхи, верболозу, свидини, свербивусу; сполохане птаство зграями випурхувало з чагарників, зачіпаючись за колюче гілля крилами, і з несамовитим кряканням, фурканням, кахканням губило пір’я. Вужі, гадюки, жаби порскали з-під кінських копит в усі боки; під воду ховалися бобри та виднихи14, а з мілин визирали здоровецькі, завбільшки до ліктя, раки, витріщивши на приїжджих булькаті очі.

Богун із Кириком виїхали на галявинку, де стояла очеретяна хата. Стіни, покрівля, призьба – все було з очерету. На призьбі сидів старий у білій полотняній сорочці, у білих шароварах і босий. Його вуса й оселедець теж були білі, у вусі поблискувала сережка. Старий лущив квасолю і складав її в білий липовий кадібець.

– Привіз? – спитав білий дід.

– Привіз, батьку, – відказав Богун. – Кирику, це навчитель Кміта.

Кирик приклав руку до серця і вклонився старому.

– Ти часом не Кирилів Лупиносів син? – звів той на Кирика несподівано молоді, наче позичені, очі.

– Його.

– Тоді скажи мені, хлопче, – повеселішав старий. – Чого ось такий добрий біб, як квасоля, не любить жодна животина, окрім людини? Навіть кузка в ній не заводиться. А в цьому бобові більше сили, ніж у горосі чи гречці.

– Що є поживним для людини, не завжди є корисним для животини, – відповів Кирик. – Завелика сила згубна для того, хто не вмістить її у кволому тілі. Це як пара в казані. Коли її надмір, вона зриває покришку.

Богун схвально кивнув: велика вода рве греблю.

– Гм, – всміхнувся сам до себе старий. – Ти, я бачу, навчався в Київській академії?

– Було, – зізнався Кирик.

– А що, не можна сказати по-людському все оце, що ти тут нагородив?

– Як… по-людському?

– Просто, – мовив Кміта. – Сказати, що квасоля здуває черево. Мізерне створіння, хоч би й ту мишу, одна квасолина може розірвати.

Полковник Богун схвально кивнув: може розірвати так, що від миші тільки хвіст залишиться.

Кирик подумав, що академія справді його підпсувала і він вчасно накивав звідти п’ятами.

– Нічого, – сказав старий Кміта до Богуна. – Цей ґандж ми з нього швидко виб’ємо.

Богун схвально кивнув: виб’ємо.

Кміта показав на кадібець, майже вщерть наповнений білим бобом.

– А скільки тут квасолин? – спитав він.

– Тисяча і сто дві, – відповів Кирик.

– Як ти їх полічив?

– Лічити треба тому, хто в цьому не впевнений, – сказав Кирик.

– Дотепно, – кивнув Кміта.

Він узяв із кадібця одну квасолину, підкинув її високо вгору і, впіймавши у пригорщ, простягнув перед Кириком два кулаки.

– В якій руці? – спитав старий.

– Ні в якій.

– Як то ні в якій?

– Бо вона в мене, – Кирик розкрив долоню, на якій лежала квасолина.

Полковник Богун аж засвітився.

– То як? – спитав він. – Видно, що Лупиносів син?

– Візьму його, – погодився Кміта. – Може, щось і вийде. Мені тут привели ще двох халамидників. Їм утрьох буде веселіше.

У саджавці, викопаній збоку від очеретяної хати, голосно й дружно заскрекотали жаби.

– О, вже розходилися, – сказав Кміта. – Нагадують придибайлам, чий це острів.

– А де вони? – спитав Богун.

– Хто – жаби?

– Та ні, халамидники.

– Під водою, – Кміта показав на саджавку. – Вже давно там сидять і не дихають.

Він узяв квасолину і кинув її на воду. Звідти випірнули дві страшні голови в жабуринні й почали ротами хапати повітря.

– А що, молодці, – запитав старий, – чи не з’їла там яка жаба мою квасолину?

– Ні, – сказала одна навдивовижу велетенська голова, що нею можна було розтрощити Кодацьку фортецю. – Якесь дурне жабеня вхопило та відразу ж і виплюнуло!

– От бачте, – сказав Кміта і теж сплюнув собі на босу ногу. – Ніяка холера не їсть квасолі, окрім людини. А ці халамидники щодня з’їдають повен кадібець. Ідіть-но сюди, годі розлякувати жабенят, бо це їхній острів. Жаб’ячий.

Зазеленені жабуринням пики підійшли і, ковтаючи слину, ласо дивилися на кадібець із квасолею.

– Це Гиря і Костогриз, – сказав Кміта. – Я взяв їх за те, що вони веселі й люблять квасолю. У нашому ділі це головне.

На зелених пиках жваво заворушилися жовна і в лад їм ходором заходили борлаки на горлянках Гирі й Костогриза.

Кирик подивився на кадібець. І сторопів. Квасолі там лишилася якась жменя на денці.