Читать книгу Характерник - Василь Шкляр - Страница 13

Карпо Вишенька сказав, що ця корчма із заїздом, де можна буде розмістити на ніч усіх ратних московських людей, та поки що нехай вони перечасують біля плоту, поки він, Вишенька, разом із Чадуєвим та Щоголєвим роздивляться, що там і як.

Утрьох вони спішилися, припнули коней до плоту і зайшли всередину до корчми – чималої хати17 о двох віконцях, низькуватої в стелі, зате такої довгої, що тут можна було розсадити всіх ратних людей і ще двічі по стільки. За одним столом у кутку сиділо троє козаків і, пахкаючи люлечками, з цікавістю дивилися на зайшлих прибульців. Із люлечок та ще з оселедців на поголених головах було видно, що це таки козаки, а не якісь ченці-випиваки, хоч усі троє були зодягнуті не в жупани чи кунтуші, а в чорні короткі ряси.

Чадуєв, Щоголєв і Вишенька, привітавшись, сіли за сусідній стіл із почорнілою дубовою стільницею, і всі троє вп’ялися очима в корчмарку Ївгу, що стояла за шинквасом. На її вродливому личку застигла чудна усмішка – Ївга скидалася на зозульку, яка ось-ось почне кувати.

– Чого зволить вельможне панство? – спитала вона, обволікаючи гарячим поглядом московських послів, бо Вишеньку корчмарка знала як облупленого.

Голодні посли сказали, щоб їм принесли все, чим багата корчма, але Ївга не зрозуміла московської мови і подивилася на Вишеньку.

– Подай нам п’ять хлібів і дві риби, – попросив Карпо. – Бо в нас надворі ще ціла ратна дружина топчеться біля плоту.

Ївга, війнувши на них запаскою, поклала на стіл п’ять підпалків і два в’ялених рибці.

– Та ні, – сказав Вишенька, – ти не второпала. Неси чимбільше всього, що маєш.

Ївга все второпала добре, але гралася з Вишенькою, як і він з нею. Вона принесла сулію з варенухою, поставила на стіл полумиски з квашеною капустою та огірками, з яшною кашею, відтак подала солонину, свинячі вуха й хвости, печену курку, а галушки пообіцяла принести пізніше, бо ще варяться.

Посли перехилили по чарупині й накинулися на їдло, забувши про ратних людей, котрі мерзли надворі. Карпо Вишенька про них пам’ятав, але хай, думав, померзнуть москвини, щоб не були такі розумні, хай скажуть спасибі, що гетьманові козаки не всипали їм бубни ще в Омельнику. І Вишенька, на відміну від Чадуєва і Щоголєва, їв неквапом, поштиво, час від часу визираючи з-поза сулії, що там робить його Ївга.

Коли сотник і піддячий уплели все, що було на столі, а поверх того допхали кишку галушками із салом та витрусили з борід крихти на долоні й повкидали до рота, ось тоді вони раптом відчули на собі мулькі погляди. Обоє повернули в той бік голови й побачили три пари глузливих очей.

Один із козаків, високо звівши здивовані брови, спитав:

– Чи це не ви будете ті московські посли, що їдуть на Січ?

– Ми, – разом відповіли Чадуєв і Щоголєв.

– Їдете вклонитися царевичу Симеонові Олексійовичу?

Посли в один голос відповіли, що ніякий він не Симеон, не царевич, а самозванець, байстрюк і ошуканець.

– Гм, – здивовано гмикнув козачина. – А чи знаєте ви такого собі Максима Щербака?

– Нє вєдаєм, – сказали посли.

– Як ні? – не повірив козачина.

– А так. Не вєдаєм, і всьо тут.

– Та ж його знає все Запорожжя. Вся Україна по обидва береги Дніпра.

– А ми нє вєдаєм. Вєдь ми, касатік, із Москви, – пояснили Чадуєв і Щоголєв.

– І Москва його знає! – сказав козачина. – Бо він там сидів у тюрмі, поки його викупив із неволі гетьман Демко Многогрішний. Який, правда, потім і сам загримів на заслання з намови бояр. Дивно мені, що ви не знаєте Максима Щербака.

Посли розгублено перезирнулися: може, вони щось забули?

– А пачьом ми єво должни знать? – спитали вони.

– Бо це я! – ткнув у себе пальцем козачина.

Посли розгубилися ще дужче. Тут один із трьох козаків-чорнорясників так чхнув, що погас каганець, підвішений на стіні біля столу послів.

– Бач, правда, – сказав Максим Щербак. – Як правда і те, що на Січ прийшов щирий царевич Симеон Олексійович. А ви, мабуть, глухі, якщо не чули, як уся Москва гомоніла про те, що замість царевича поховали іншого малюка. Глухі чи не дочуваєте? Признавайтеся!

– Да вродє нєт, – відповів Чадуєв.

– То як же це так, що всі чули про поховання не тієї дитини, а ви ні? Я он у тюрмі сидів, то й там усі знали, що замість государевого синочка поховали якусь сиротину. А царевича заховала добра душа, бо його хотіли звести зі світу.