Читать книгу Кров кажана - Василь Шкляр - Страница 3

Цікаво, що тепер сказав би Іванько, якби я розповіла йому про гада, котрий винюшив на лісовій галявинці мої трусики й непомітно заліз у сумку? Хоча я приблизно здогадуюсь. «То Іванько перекинувся на вужа», – сказав би він.

Вогненний ангел. Я все ще крутилася перед дзеркалом, стривожена тією зміюкою, коли знадвору долинув сигнал автомобіля й запізніло загавкав наш розледачілий Трезор – принесло когось чужого.

Потім заскрипіли східці, я вся напружилась, але до спальні зазирнув Іванько й злякано зашепотів:

– Вони знову приїхали! – засліплений страхом, карлик ніби й не бачив, що я гола-голісінька. – Іванько скаже, що вас немає вдома.

– Хто – вони? – спокійно спитала я.

– Голомозі!

– Скажи їм, що я зараз вийду.

– Не треба. Іванько знає, як їх спровадити. За ними тільки смуга ляже. Іванько набреше, що ви пішли по гриби.

– Я вже йду, – сказала я роздратовано, накидаючи на голе тіло куценький халат-кенгуру.

«По гриби…» Він що, і там підглядав за мною чи, може, чортисько читає думки?

Я повагом вийшла на подвір’я і присмирила пса, який, угледівши хазяйку, послужливо розгавкався на всю горлянку.

Біля воріт стояв тупорилий джип зі сліпими шибами, а на хвіртці вже висів гість – на диво, не тупорилий і навіть не голомозий, він радше скидався на страхового агента, який, щоб докликатися господаря, дратує собаку. Худий, високий – такий собі симпатичний глистюк з трохи перекошеним від посмішки ротом.

– Привіт, золотко! – сказав він, нахабно розглядаючи мене з ніг до голови. – Ми від Сухого.

– Я не призначала зустрічі ні сухому, ні мокрому. Що треба?

– Де Нестор?

– На фірмі, – стенула я плечима.

– У нього, вважай, уже фірми немає. Ти впевнена, що він не вдома? Ти…

– Тикати будеш цибулю в землю, – сказала я. – Якщо доживеш до весни.

– Я туди зарию когось іншого, – він перестав посміхатись, але рот так і лишився навскоси. – Знаєш кого? Своїх боржників. Так і передай Нестору. Завтра останній строк. Не буде грошей – хай теше собі пам’ятника, це він уміє. Але перед тим заберемо все разом з оцією хавірою. Ясно?

Не знаю, що тоді на мене найшло. Можливо, тому, що зі мною ще ніхто не дозволяв собі так розмовляти, як цей глистюк, можливо, він зачепив моє самолюбство, але я сказала:

– Закрий своє криве сурло! Фірма належить мені, і дім оцей мій, і машина, і чоловік також мій… А тебе, шутий цапе, я вперше бачу. Тож зарубай собі на кривому нюхалі: якщо з його голови впаде волосина, якщо ти йому ненароком зіпсуєш настрій, а він через це забуде парасольку, потрапить під дощ і підхопить нежить, то тебе, шутий цапе, закопають першого! Авансом. Ти все зрозумів?

Я вималювала на своєму самовпевненому фейсі таку щасливу усмішку, що йому геть заціпило.

– Усе – питаю?

– Ні, не все, – нарешті пустив з рота пару глистюк чи, може, збільшений у мільярд разів сперматозоїд. – Що таке «шутий»?

– То ти й цього не знаєш? Безрогий, ось що! Але роги в тебе обов’язково виростуть, не хвилюйся, – сказала я. – Якщо ще трохи протягнеш, то намацаєш їх на своїй довбешці. А тепер чухай звідси! Поки вітер без сучків.

Я повернулася й повихляла від нього тією хижою ходою, яка не лишала йому жодного шансу, – так ходять фатальні жінки, що приваблюють до себе чоловіків, як безодні Сцілли й Харибди притягують мореплавців, а потім майже так само, як Сцілла й Харибда вивергають на берег уламки кораблів, вони, ці жінки, викидають на смітник уламки чоловічої честі.

Коли зайшла в дім, лиш тут мене почало трясти. Де й поділася та напускна хоробрість, за якою насправді чаївся задавнений страх. Страх, що вже розростався у розпач. Так само, як розросталися наші борги, які Нестор плодив із дивовижною легкістю і яким, я знала, ніколи не буде кінця, бо вони на відсотках плодилися вже й самі. «Брехня, прорвемося», – часто повторював мій чоловік, однак я бачила, що він і сам не йме тому віри, вона, та віра, витекла з нього давно, зосталася хіба якась крапля надії на сліпий, але щасливий випадок. Сам винен.

Колись він розпочав справді нормальний бізнес, хоч і з мінорним забарвленням (либонь, і в тому був свій особливий знак) – відкрив власну фірму з виготовлення надмогильних пам’ятників. Не з доброго дива, звичайно, адже був професійним скульптором, та коли з відомих причин урвалися замовлення на ліплення різних героїв, особливо ж Леніна, за якого раніше платили скажені гроші найзлиденніші колгоспи, сільради, заводики (на професійному сленгу скульпторів це називалося «ліпити Льопу»), тоді й довелося подумати про інший шмат хліба. Тим часом із фалоса кримінальної демократії повискакували нові сперматозаври і поперли один поперед одного до виживання, а згодом і на цвинтарі стали змагатися між собою за краще місце у царстві тіней. Вони зводили собі такі помпезні пам’ятники та мавзолеї, що бідному Льопі – вмитися разом з диктатором Домініканської Республіки Трухільйо, хай Бог простить, що згадую так небіжчиків. Зате скульпторам знову знайшлася робота.

Несторові також пощастило на кілька таких замовлень, а потім один із тих-таки багатих замовників, якого я згодом охрестила для себе Едіпом, запросив нас на вечерю і пораяв не ловити дрібних мишей, а мерщій відкривати власну фірму, поки він, добрий порадник і надійний партнер, може забезпечувати нас і гранітом, й габро, і лабрадором, ба навіть рожевим мармуром.

– Тут немає чого й роздумувати, – казав цей підстаркуватий котяра, роздягаючи мене обважнілими очима як партнерку не тільки в бізнесі. – Адже для початку є простора скульпторська майстерня, а там можна взяти в оренду більше приміщення, закупити обладнання, найняти людей, і пішло й поїхало. Я вам навіть допоможу з реєстрацією підприємства, тож лишилося придумати йому тільки назву, – сказав він і подивився на мене таким обнадійливим поглядом, що я просто мусила щось відповісти.

– Плутон, – сказала я.

– Що-о-о? – не второпав мій майбутній партнер.

– Фірма називатиметься «Плутон». Це бог підземного світу.

– Мертвого світу, – скривився Нестор.

– Хіба надмогильні пам’ятники ставлять живим? – спитала я.

– Усе логічно, – сказав мій чоловік, який на кожен випадок мав свою окрему думку. – Але занадто похмуро.

– І логічно, і дуже доречно, – беззастережно став на мій бік наш компаньйон. – Я не знаю ніякого бога, окрім того, під яким ми ходимо, але знаю, що є навіть планета Плутон. І думаю, що вона буде для вас щасливою. Люди завжди вмиратимуть, убиватимуть одне одного, отже, цей бізнес вічний, – додав він раденько, не здогадуючись, що і його знайдуть у поліському кар’єрі з простреленою головою. – Тож будемо вас, Анастасіє Михайлівно, вважати хрещеною мамою фірми. Давайте вип’ємо за нашу маму, – збуджено сказав він, ніби слабував на комплекс Едіпа і сприймав за матусь навіть утричі молодших за себе жінок.

Спершу справді все «пішло й поїхало», як по писаному: були мармур і габро, було багато замовлень і нове просторе приміщення, були наймані майстри і мій коротенький, побіжний роман зі збоченцем Едіпом, який навіть у ліжку називав мене мамочкою. Нестор уже нічого сам не ліпив, не тесав, тільки займався кредитами, новими проектами, та якось водночас з’явилися конкуренти, подорожчав утричі камінь, прийшли податківці, наїхав рекет, у поліському кар’єрі пролунали постріли, які спровадили в царство мертвих мого синочка Едіпа, і поки Нестора тягали по допитах, виявилося, що рахунки наші там заморожені, там під арештом, а там узагалі луснули разом із банком. Щоб урятувати фірму, він заліз у борги, але поїзд пішов: усе полетіло за вітром, Нестор теж полетів, як фанера над Парижем, а приземлився у своїй старій майстерні, де зосталося лише кілька чорних кам’яних брил, які могли слугувати вже пам’ятниками на могилах убитих надій.

А нажити… нажити ми лише й устигли ось цей будинок, до якого втекли від марнот великого міста, однак не втекли від його і своїх гріхів. Нестор і далі тримався за фірму, все робив уже власноруч, проте його заробітки покривали хіба що витрати на бензин, який він випалював до міста й назад. Хоч як це дивно, але я швидше за нього прижилась і знайшла собі затишок серед природи, – може, тому що ніколи не обтяжувала себе роботою (Нестор був проти, щоб я працювала), ніколи не мала близьких подружок, від яких, я певна, можна чекати лиш підступу й заздрого поглуму.

Нестор сам відгороджував мене від усього світу, від людей і клопотів, від дітей (а коли захотів, щоб я народила, то вже було пізно), від випадкових знайомств і друзів, од мене самої, а відтак… і від себе. Він узяв мене п’ятнадцятирічною дівчиною, коли я ще нічого не знала й не бачила… і раптом симпатичний мужчина садовить тебе у своє авто й везе до ресторану, ти боязкими ковточками п’єш шампанське – не через те, що боїшся сп’яніти, а тому, що не хочеш, щоб цей вечір скінчився, ти їси свій гарнір по одній рисинці, та він… кінчається, він кінчається, а потім вогні вечірнього міста розпливаються у твоїх очах, як вишневі плями на білому простирадлі, хоч не було ніякого простирадла, а було затісне авто, в якому він тебе взяв, ба ні, насправді ж узяла його ти, о, наївна чоловіча легенда про те, що беруть вони, легенда, вигадана від безсилля тими, хто не витримав випробування спокусою, хто не знає, що таке справжнє бажання, яке розриває тебе, як надмірна доза пороху розриває рушницю.

Уперше я його зрадила, коли пішла сфотографуватися на паспорт (ми жили вже разом, він поспішав зареєструвати шлюб, та я ще не мала паспорта), – спустилась у підвальчик маленького запорошеного фотоательє, де сидів за столиком такий же маленький непоказний чоловічок – весь у корінь, – і там… там він мені сказав, що таких вродливиць треба знімати не на паспорт, а на обкладинки еротичних журналів, – чи не бажала б я сфотографуватись у всій красі?

– А що ви ще вмієте? – з насмішкою спитала я, дивлячись у його хтиві очиці.

– Усе.

– Так-таки й усе? – не повірила я.

– Абсолютно. Проходьте за ширму. І якщо ви не проти, то… зробимо проби.

Він демонстративно примкнув на засувку вхідні скляні двері, спостерігаючи за моєю реакцією на цей промовистий жест, і я хотіла було заперечити, але тут якийсь здоровенний чолов’яга став дертись у двері, показуючи пальцем на свій наручний годинник. Мій фотомайстер чемно йому відчинив і сказав, що зараз він зайнятий, приходьте пізніше, однак суворий чолов’яга в суворому костюмі (теж збирався зніматись на паспорт?) розкричався, що він зайнятий у сто разів більше, що майстер навіть не здогадується, хто він такий, і що він зараз узагалі закриє це ательє і зробить із нього пивничку.

І тоді сталося те, на що я ніколи не сподівалася. Мій щупленький майстер раптом звівся навшпиньки, доп’явся до краватки здорованя, згріб її в кулак і на зашморзі притягнув його голову на рівень свого зросту.

– Запам’ятай назавжди, – тихо і владно сказав він, – тобі нема куди поспішати. Тебе ніхто і ніде не жде. Але ти ще про це не знаєш.

Він розвернув здоровила обличчям до виходу й одним поштовхом викинув за двері. Потім повернув до мене таке веселе обличчя, ніби щойно вигнав з кімнати муху:

– За моєю ширмою – як на сповіді, – сказав він. – Таїна цілковита. Ви знаєте, що таке таємниця сповіді? І що таке професійна етика? У моєму ділі це насамперед конфіденційність. За її порушення я відповідаю перед законом. Ви це знаєте? – він так допитувався, ніби перед законом мала відповідати я.

Так, я знала. Знала, що в мене тільки-но закінчилися місячні і ще трохи мажеться, але цей загадковий чоловічок мені раптом почав подобатися. Він не сяяв, не вабив своєю зовнішністю, не намагався щось удавати із себе, проте, мабуть, і сам того не відаючи, чимось приворожував, бо… поки він налагоджував апаратуру, міняв об’єктив, я вже була в чім народила матуся.

– Абсолютно все? – перепитала я. – Тоді… звільни мене.

– Від кого? – здивувався він.

– Угадай.

– Від настирливого коханця?

– Ні.

– Ну, визволяти тебе від чоловіка нібито рано, ще й паспорта не маєш.

– Ніколи не вгадаєш, – сказала я. – Від дівочості.

На якусь мить він завмер, не вірячи своїм вухам, а потім підійшов до мене й поволі опустився на коліна.

– Дівчинко… Моя маленька дівчинко! Ангеле ти мій…

Цього разу на старому розтовченому дивані десь узялося біле простирадло, і трохи згодом він цілував на ньому руді пасмуги, плутаючи місячні виділення з дівочою крівцею, й примовляв так само розчулено:

– Дівчинка… Моя солодка дівчинка…

На його ослаблому, але ще повному, жилавому корені теж були ослизлі червоно-руді сліди моєї місячної «цноти», я витерла їх тим же простирадлом і взяла його… ще гарячого, дуріючи від змішання чужого і власного запаху. Відчуття млосної наповненості пойняло все моє тіло, але хотілося ще і ще, все моє єство прагло вийти за власні межі, прагло доконечної нестерпності й вибуху, для якого не вистачало якоїсь краплини, і коли я відчула піднебінням, як збільшується і тужавіє твердь, то заскімлила від насолоди, а потім завила, як сука, а тоді… ось вона, та доконечна наповненість, коли чужа, найпотаємніша жага нестримно тече в тебе і ти, нарешті, виходиш із своїх берегів з несамовитим, уже потойбічним криком. Утім, усе це тодішні, ще підліткові рефлексії, коли звичайнісіньку статеву сверблячку хотілося виправдати самою природою, а не культом чоловічого перламутрового… ребра, з якого одного разу ти випадково вискочила на цей світ.

Соромно зізнатись, але того майстра, того непоказного чоловічка, що зробив мені шість фотографій «три на чотири», я майже не обдурила – тоді я справді вперше відчула себе жінкою і навіть через роки, коли розгортала свій паспорт, із маленького фото загадково дивилася та «солодка дівчинка» і, здавалось, ось-ось мені підморгне.