Читать книгу Ностальгія - Василь Шкляр - Страница 4

Микола подзвонив до Софії на роботу, але чемний чоловічий голос відповів, що вона вже пішла і сьогодні її не буде. Хай йому трясця, і думав же подзвонити з вокзалу, та й з кіностудії було ще не пізно, так ні – вирішив зробити сюрприз.

З віконечка студійної каси йому подали паку новеньких банкнот, і, не гаючи часу, Микола подався у місто, накупив гостинців, набрав «Каберне», а тоді мерщій перейняв таксі і помчав додому, наче Софія сиділа біля вікна і ждала його сюрпризу. Авжеж. Звідки їй знати, що сьогодні він приїде до Києва по аванс (сам тільки вчора дізнався по телефону, що вже нараховано), і чому вона має поспішати у цю порожню квартиру, де задихнутися можна або й очманіти від самоти та котячого крику за стіною.

– А-а-а… а-а-а…

Звичайно, Софія пішла в кіно, до театру чи ще десь, мало куди можна піти (все місто в афішах), а ти, якщо такий хитрий, сиди виглядай, прислухайся, коли клацне у дверях замок.

Микола прийняв ванну, перевдягнувся, передзвонив знайомим, аби розпитати, що тут діється в Києві, однак нічого нового й певного не почув, крім кількох анекдотів; люди жили, веселилися, метушилися в мізерних клопотах, ходили на роботу, і Микола, який тепер на роботу не ходив, мало кого цікавив. Він знав, що так буде, люди не люблять, коли ти ніде не служиш, і не за те, що ти вільний козак, а тому, що з тебе нічого взяти.

У Стаха телефон мовчав. Жаль, якщо вони не зустрінуться. Стах єдиний із його друзів, кого він справді хотів би зараз бачити, дещо розповісти, а дещо і поспитати, одне слово, мав чоловічу розмову до нього. Та й заспокоїв би приятеля, що хатина, переписана йому в спадок, на місці, живеться у ній як у Бога за пазухою.

Миколі сподобалось там відразу, ще тоді, коли Стах одвіз його у село, і хоч давно наслухався спокусливих оповідей про той маєток і побоювався розчарування, як воно здебільша й буває, проте побачене перевершило всі його сподівання.

Це, власне, було й не село, а такий собі хутірець, що тулився до річки, доволі широкої, бо кілометрів за десять відсіль її перегачувала районна електростанція, але тут було тихо і чисто. У такій благодатній місцині хутірець не розрісся в чимале село тільки тому, що з одного боку його підпирав сосновий ліс, а з другого річка, – ось така золота серединка.

Стахова хата була не нова, проте стояла ще міцно, хоча, оббита дощами й занедбана, просила хазяйських рук. Стахові руки до неї, звісно, не доходили, цей хазяїн, як тільки з’являвся, відразу кидавсь до вудок і біг на річку, до якої, слава Богу, можна докинути палицею.

І тоді, коли вони приїхали туди вдвох, Микола ще не встиг роздивитися, що й до чого, а Стах уже виносив з повіточки снасті, хапливо розмотував їх, заплутуючи жилку, щось рвав, зв’язував, гачки сипалися з його рук у бур’ян, яким буйно заросло подвір’я, з коробок розповзалися черв’яки, куплені в Києві на рибальському базарі, опариш змішався з макухою, а Стах щось грундзяв, ладнав, сичав, наколюючись на гачок, не мав коли дістати ножик і зубами перекушував жилку, покрикуючи на Миколу:

– Давай, старий, не мнися, вари принаду, роби-бігай, щоб я бачив, та швидше ж, бо ти тут зостанешся, а мені післязавтра їхати, май же ти совість, подивися, яка погодка стоїть, знаєш, як зараз бере? Потім тут розкладешся, роздивишся, позамітаєш, покосиш, будеш собі князювати, а зараз не мамляйся, вари пшоно, та макухи туди побільше, макухи, – підганяв Стах і затискав грузило на волосіні зубами, наче обценьками.

Він був несамовитий у цьому ділі, фанат, але, що цікаво, з його фанатизму пуття було мало, більше виходило сміху, хоч сам Стах невдачі брав близько до серця, після них надовго затихав і тільки кусав свого правого вуса.

– Біжи до баби Марфи, – кричав він, – попроси конопляного насіння, у неї є.

– Якої баби? Хіба ж я знаю її?

– Оно хата, скажеш, що я просив, вона дасть.

– Та незручно мені.

– Чого там незручно? Знаєш, як на запах коноплі йде риба? О-о-о! Ми й бабі на юшку дамо, гайда! – І вже натягував на себе рибальську екіпіровку – зелену брезентову робу, гумові ботфорти та якийсь допотопний капелюх, що в ньому покійна Стахова тітонька, мабуть, підсипала квочку.

Нарешті вибрались до річки, повсідалися поруч на дерев’яному місточку, що підводив од берега до глибини.

– Це часом не ти зробив? – спитав Микола.

– Та де! Коли б то я встиг? Сергій змайстрував. – Казав, наче той Сергій був Миколиним сватом. – Він щороку новий тут вимощує. Навесні в льодохід крига ламає старого, от і доводиться робити все заново. Дерева у нас вистачає. Але ша! Як будемо бубоніти, то дідька лисого впіймаємо. Все, мовчок.

Він нажбурляв у воду пшоняної каші з макухою, і тремтячими від нетерплячки руками став розмотувати вудку, і, звичайно ж, загнав у штани гачка, посмикав, посмикав – не слухається, то Стах одірвав жилку і прив’язав нового, а того так і лишив у холоші.

– Не вилазиш – не треба, – сказав він гачкові і раптом верескнув: – Поклало, тягни!

Микола й сам бачив, як його поплавок плавно лягав на воду, підсік, вудлище пружно зігнулося. Підводив рибину до містка, а Стах уже вимахував підсакою, наче ловив у сачок метелика. Чималий підлящик, грамів чотириста, таки затріпотів у підсаці, але, дістаючи його, Стах звалив у воду відкриту коробку з черв’яками. Добре, що біля хати лишили ще одну, запаслися, то Стах збігав, приніс, та на цьому пригоди не скінчилися.

То він перекинув свою вудку навхрест через Миколину і так посплутував жилки, що сам чорт не заплутає, то забув закрити садок – і сріблястий фунтовий підлящик поплив собі пастися на глибину, та найкумедніша оказія сталась тоді, коли, замахуючись вудкою, як батогом, Стах і сам шубовснув у воду. Відсапуючись та відпльовуючись, він вибрався на берег, стояв мокрий як хлющ, приголомшений і жалюгідний, а побачивши, що Миколу душить сміх, сказав ображено:

– Це ти мене піхорнув. Розігнав усю рибу. – І пішов до хати перевдягатися, чвакаючи важкими ботфортами.

Тільки завдяки тому, що річка ця справді була щедрою, вони впорожні не зосталися. Під вечір пригодувався карась, брав часто, як у ставку, і Стах сказав, що це однієї весни у ближніх селах попроривало ставки і вся риба з повінню пішла у річку. Карась попадався чималий, нагуляний, з ікрою – вистачило на юшку і їм, і бабі Марфі, яка віддячила горнятком козиного молока.

Увечері, коли сиділи на подвір’ї біля багаття і ласували карасями, зайшов Сергій. Це був здоровенний молодий чолов’яга з хижим носом і добрими, як у дитини, очима. У ньому чулися впевнена сила та стримана прихована міць, од якої дужі чоловіки стають повільними і вайлуватими – усе в них повагом, неквапом. Сергій і говорив повільно, так ніби викочував слова зі своїх широких грудей.

Від юшки відмовився, сказав, що на рибу вже не може дивитися, а чарку випив охоче – цідив її теж поважно, не кривлячись, наче мед.

– Надовго? – спитав у Стаха.

– В неділю їду. А Микола побуде довше, якщо нудьга не заїсть.

– Одпуск?

– Та ні, взяв роботу з собою. Писатиме.

– А-а-а.

– Ти наглядай тут за ним. Щоб не вкрали.

– Буде порядок. У нас тільки сіті один в одного крадуть. Споконвіку крадуть. Так повелося.

– У нього сіток нема. Вудки та спінінг.

– Маєте, хлопці, терпіння, – похвалив Сергій. – А я не можу ото стільки висидіти.

– А місток щороку майструєш.

– Я пошти´ не ловлю з нього. Діло друге сіточка. Потрусив – і є. Тіки не думайте, що я на продаж ловлю. Нє. Це он Горобець, ти його, Сташку, знаєш, той да, той тяга на базар. І в тебе потягне, якщо лежить шось не так. Горобця стережись.

– Ти не лякай Миколу, – засміявся Стах.

– А чого йому боятися? Тіки шо – зразу до мене. Ніхто не зачепить. Це всі знають. Колись Горобець украв був у мене путанку, то тепер десятому заказуватиме.

– Нам’яв боки? – спитав Стах.

– Нє-е-е. Він старий чоловік, п’яничка, не з руки його бити.

– А що?

– Конфіскував у нього все браконьєрське імущество. Без суда і слєдствія, – повільно всміхався Сергій. – І шо – підеш поскаржишся у міліцію? Дулі. Це все ’дно, шо конфіскувати самогонний апарат. Мовчи та диш. Ну, сіті він, ясно, дістав нові, але мене тепер обминає десятою дорогою.

Темніло. Червонішав жар у багатті і кидав їм на обличчя мідні відсвіти.

– Я шо хотів спитати у тебе, Сташку, – знов обізвався Сергій. – Чи не думаєш ти продавати хату?

– Чого це?

– Ну, ти ж тут не живеш. Її вже давно б миші розточили, якби покійна тітка Оляна не обклала цеглою. Ходили тут якісь чужі люди, напитували, чи не продає хто хати. Можна взяти грубі гроші. Це в таких селах хати тепер хоч дурно бери, а в нас ні, у нас коло лісу і річки дорого.

– Отож-бо й воно, – сказав Стах. – Я ще й сам переїду сюди на старість. Отоді заживемо.

– А зараз чого не хочеш? Звик до теплого нужника? Чи до вареної ковбаси?

– Дівчат тут мало, – всміхнувся у вуса Стах.

– А-а-а. Ну, то діло друге. А мені хватає моєї. Це вже досі біга шукає, поки я тут сидю. Ну, та хай побігає, на те вона й жінка. Гарячішою буде.

Про вовка помовка:

– Сергію-у-у! – покотився луною жіночий голос і спинивсь десь глибоко у сосні. І знов: – Сергійку-у-у-у!

– У-у-у… – верталося з лісу.

Чистий глибокий голос.

– О, вже «Сергійку», – сказав Сергій і підвівся. – Треба йти. Взавтра рано заступати на зміну. Я ж тепер механіком в автопарку. Так шо зайду аж у неділю.

– Може, на коня?

– Ні, моя цього не любить. Та й рано вставати. Хай потім, од нас не втече.

Сергій пішов, а вони довго мовчали й дивились на жар, що вже вичахав і сивів.

– Щасливий, – сказав Микола.

Стах не обзивався.

– Давно його знаєш? – Він глянув на товариша і примовк.

Стах відвернувся.

У хаті пахло мишами, порохом давно не білених стін і чимось горілим, мабуть, давно не трусили сажу і дух той сходив од печі. По кутках звисало старе, почорніле павутиння, а стіни були сухі, цвіль не торкнулася їх.

Нічого, думав Микола, залишуся сам, тоді все вимету, вишкребу, вимию і – за роботу. Сценарій він бачить до найменших подробиць, вже чує його у собі, зосталося тільки сісти й писати. Все буде добре.

Стах постелив йому на залізному скрипучому ліжку, сам пішов надвір покурити; щось його непокоїло, а що – Микола не став лізти в душу, захоче – розкаже сам. Цілий день був як живчик, а тут раптом зів’яв, опустив руки, і Микола знав, що краще його не чіпати.

Зрештою, всіх нас щось непокоїть, думав він, і навіть у такі блаженні хвилини, коли сидиш біля вечірнього багаття і вбираєш у себе його нерозгадану таїну, навіть тоді на денці душі прокидається тихий щем, озивається туга за цим ось вечором, який зараз відійде й не вернеться більше ніколи.

А що вже казати про те, що доймає тебе денно і нощно, хіба на часину попустить, щоб потім вернутися ще гостріше, тому навіть не шукаєш забуття, віддаєшся сповна гризоті, од якої не втечеш, як не втечеш від самого себе, ліпше вже звикнути, притертись до неї, наче так і треба, наче інакшим життя не буває, і мусиш миритися з тим, що є.

То пусте, що покинув службу, він знайде собі не гіршу, а якщо добре писатиметься, взагалі займатиметься тільки цим, слава Богу, настала одлига, повіяло свіжим вітром, щоправда, ще міцно сидять у своїх кріслах луки лукичі, так позросталися з тими кріслами, що доброго треба вітру, аби їх вимести. Правильно зробив, що сказав йому правду в очі і грюкнув дверима, за цим шкодувати не варто, навіть Софія сприйняла це спокійно, бо знає, що нема чого шкодувати за латкою, коли спікся кожух, – вони втратили набагато більше. Втратили не за раз, не одного дня, а губили по піщині, мабуть, усі ці десять років, тому й непомітно, що по піщині, і спробуй тепер знайти, зібрати розгублене.

То він сказав дурницю, що начебто їм треба спочити одне від одного; десь таке чув і читав, але це таки дурниця, бо якщо чоловікові й жінці хочеться відпочити одне від одного, то їхня карта бита. Разом губили – разом і мусять шукати, і в тому, що Софію стривожив його від’їзд, що вона не хотіла цієї розлуки, Микола бачив ще один їхній шанс: втрачено багато, але ще не все.

Він прокинувся вдосвіта, тільки сіріло, і хотів було розбудити Стаха на вранішній кльов, але передумав: хтозна, коли той уклався спати, Микола сам перекидався з боку на бік до глибокої ночі, проте не чув, щоб Стах заходив до хати. Тепер він тихенько посапував у сусідній кімнаті, якось по-дитячому згорнувшись калачиком, кругловиде вусате обличчя було невинно-спокійне, навіть ледь-ледь усміхнене, і Микола пожалів його будити, хоч знав, що Стах за це йому викаже.

Він випив прямо з горняти козиного молока і нишком вийшов надвір, щулячись од свіжої прохолоди, що пошпигувала його тоненькими голочками і зганяла оспалість.

У лісі прокидалося птаство, світліло бузкове небо, а над річкою, низько, при самій воді, котились клубки туману, і Микола подумав, що день буде вітряний, здійметься хвиля, тоді на поплавчанку не дуже половиш, і не завадить налаштувати спінінг. Втім, це не горить, встигне, а поки Стах додивляється смішні сни, можна оглянути його маєтності.

От кому вже тут воля, то це бур’янам, доведеться попросити в Сергія косу та поколошкати їх чи, ще краще, загнати сюди бабиних Марфиних кіз, ті підстрижуть і столочать все чисто. На городі також пустир, хоч би хто із сусідів посадив собі зайву грядочку – ні, тепер і в селах люд охолов до землі. Тим більше ґрунт тут піщаний, яловий, тільки й жене вгору віниччя та будяччя, зиску з нього ніякого, то й бабратися немає дурних.

А річка димить, димить, і чути, як хтось бухикає у тумані, видно, трусить сітку, щоб сьогодні ще встигнути на базар зі свіжою рибою, і на біса йому той піщаний городець, якщо рибка їсти не просить і сама йде у сіті, лиш встигай вибирати.

Тихо опускаються весла у вранішнє плесо – хлюп… хлюп… – над водою чути далеко.

Обрій над лісом натягується золотилом: от-от зійде сонце.

– Проспали! Усе на світі проспали! – вискочив з хати скуйовджений Стах і забігав подвір’ям, не знаючи, за що хапатися. – Совісті в тебе немає, мені завтра їхати, а ти розвісив вуха і пташечок слухаєш. Не міг розбудити? Вайло, тютя, соня, опудало! Ви подивіться на це горохове лякало, що стовбичить серед городу!

Стах на ходу натягував на себе рибальську екіпіровку, яка ще не зовсім висохла після його вчорашньої купелі й надягалася туго, із рипом, особливо ботфорти. Нарешті притупнув ними, накинув на голову вогкий важкий капелюх, і якби до того капелюха та ще пір’ячко з квочки, яка висиджувала в ньому курчат, то зі Стаха був би викапаний д’Артаньян, котрий оце поспішає не на рибу, а в Париж – поспішає до королеви з діамантовими підвісками. Правда, шпага у нього з бамбука, зате ж яка довжелезна – кого хочеш дістане.

– Там у повітці є гумовий човен, – гукав Стах. – «Юрюзань», добра штука, але немає коли накачувати. Проспали, гайда.

Він жужмом хапав усе в оберемок – вудки, підсаку, садок, коробки з наживкою, торбинку з кашею, – і коли чимчикував через город, заплутуючись ботфортами у високому віниччі, то все те падало в нього з рук, Микола насилу встигав підбирати.

Тільки на березі Стах на хвилину охолов, кинув усе причандалля на траву, аж заторохкотіло, і, наступаючи на кінчик свого вудлища (хрусь!), ступив крок уперед і завмер, заворожений тихим плином туману – валки сивих волів брели за сонною течією.

– Вітер буде північний, – сказав Стах. – Це добре. За північного вітру тут найкраще клює.

Неподалік під вербами брязнув ланцюг. Якийсь чоловік у куфайці, зігнувшись, припинав до покрученого стовбура човна-плоскодонку.

– О, люди вже наловили, – буркнув Стах і відверто втупився у рибалку.

Той вдавав, що нікого не помічає, ще нижче схилив до замка іржаве від рудої щетини лице. Потім сховав у кишеню ключ, узяв з човна важкенький мокрий мішок (з півпуда набрав) і, дивлячись собі під ноги (йому ні до кого діла немає), почвалав собі берегом, показуючи їм горбату спину.

– Горобець? – здогадався Микола.

– Він, стерво.

Стахів запал пригас. А коли побачив надломлений кінчик, то смачно вилаявся, сплюнув і, вкоротивши вудлище, уже без поспіху, знехотя почав перев’язувати волосінь.

– Є такі люди, – сказав він, – зустрінеш їх – і жди невдачі.

Справді, на тихому плесі їхні поплавці стриміли мертво, як забиті гвіздки, – хоч би тобі хвостом щось торкнуло, де там, ні хвоста, ні лусочки.

– Мабуть, упав тиск, – мовив Стах. – Щось у скронях шумить. Бач, ніде й не скинеться.

Він зозла жбурляв у воду балабухи каші з макухою, мастив олією пальці, пересував поплавець на жилці, міняючи глибину, – нічого.

Вже давно зійшло сонце, але тепла не було – зривався холодний північний вітер. І коли сіверко увійшов у силу, коли він погнав високу хвилю і думка була вже змотуватися, несподівано почався жадібний кльов. Хвиля накривала поплавці, підкидала їх, як смітину, однак таку погоду карась любив і хапав наживку майже на льоту, ще до того, як вона опуститься на дно.

– А я тобі що казав? – ожив Стах, вкидаючи до садка пузатого карася-метиса. – За північного вітру тут завжди отак, тільки встигай тягати. Бач, бач!

– Так що нічо’ не проспали, даремно ти сердився.

Їм стало весело, легко, і вони говорили, сміялися, навіть кричали, бо вітер шумів у вухах, та риба ловилася і ловилась, не лякаючись того крику, і вони хвалили цю невідь-як збережену річку, підхвалювали один одного за спритність, кмітливість, а найбільшу хвалу співали цьому північному дужому вітрові, реготалися, коли він зірвав зі Стаха капелюха й пошпурив у воду (на щастя, прибився до берега), просили його не втихати, бо ще не знали, що треба цей вітер проклясти, цей вітер уже розносив по світі страшну біду, він дув із Чорнобиля, який гримнув ще до того, як вони поїхали з Києва, але ж ніхто нічого не знав, ніхто нічичирк.

І навіть у неділю, коли зайшов Сергій і сказав, так, між іншим, що хлопці-шофери з київського рейсу чули, начебто сталась якась аварія на Чорнобильській атомній станції, навіть тоді і Микола, і Стах пропустили те поміж вух: що зробиш, день у день трапляються десь аварії, без цього теж не обходиться.

Стареньке запорошене радівце у Миколиній хаті шкабарчало Хазановим і Жванецьким, хрипіло Висоцьким, нагадувало про широку гласність, і якби сталося щось страшне, то, певна річ, припинило б зубоскальство та співи й сказало б, що так і так, біда, людоньки добрі, велика біда, і давайте у першу чергу рятувати діток, вони ж не винні, що старі пеньки довели до цього, рятуймо їх, відклавши усе на світі, і не тільки тому, що вони не винні, навіть не розуміють, що сталося, а тому, що це – наше майбутнє, це наш народ.

Просякнутий пилюгою Стахів «брехунець» про це мовчав, світ сміявся, співав, викрикував гучні слова, і Микола зі Стахом також сміялися, співали, проголошували тости за річку, за вдалу риболовлю і за північний вітер зокрема.

Потім Сергій мотоциклом відвозив Стаха на вечірній поїзд, і Микола теж вмостився у люльку («Я тебе проведу, старенький»), і на темному пероні районного полустанка вони також сміялись, дуріли, на прощання буцалися лобами, як молоденькі бички, що бралися в ріжки, і Стах насилу встиг скочити в поїзд, стрибнув уже на ходу і визирав із-за плеча сердитої провідниці, а Микола махав йому важким допотопним капелюхом, який чомусь опинився на його голові, і кричав: «Попутного вітру тобі! Північного!» – хоч попутний вітер мав би віяти з півдня, поїзд ішов звідти.

Коли Стаха забрала далина, Миколі ураз зробилося сумно, самотньо, маркітно, він попросив Сергія відвезти його в містечко на пошту: вирішив подзвонити Софії.

Автоматичного зв’язку з Києвом не було, довелося з півгодини почекати, поки телефоністка попросила його в кабіну, Микола зайшов, узяв трубку і не встиг ще сказати два слова, як Софія його перебила й загукала таким голосом, аж Миколу обсипав мороз: що сталося? Йому відлягло, коли дізнався, що малий здоровий, усі живі й здорові, а лихо в якомусь реакторі (слово, правда, погрозливе), який здумав бабахнути зовсім невчасно. Софія, мабуть, панікує, про небезпеку «мирного атома» Микола ніколи не чув, ходили плітки, що може прорвати Київське море й тоді всім капець, це правда, а про реактор навіть чуток не було. Щось тут не те, панікує Софія, дивується, в який він льох заховався, що нічого не знає і досі не виїхав додому. А може, вона хитрує, може, навмисне перебільшує, аби він вернувся? Ні, це вже було б чорті-й-що. Треба їхати. Через день-другий ліквідують аварію, і він повернеться сюди знов.

– Сьогодні поїзд уже пішов, – сказав Микола. – Виїду завтра.

Київський залізничний вокзал його приголомшив. Небачені натовпи на пероні, тіснява біля кас, у проходах, шум-гам, крик, плач – бо діти. Скрізь діти, діти, діти.

Серце Миколине стислось: Петрусь.

У всіх на вустах одне слово – радіація. Промовляють його тривожно, промовляють жартома, і скептично, й байдуже, і з переляком – у кого які нерви. Але частіше з іронією: каміння ж з неба не пада.

На зупинці таксі також стовпотворіння. Цих людей не збагнеш. Те з Києва, а те в Київ. Якийсь вертеп. Гра.

Два мужички у черзі зовсім щасливі:

– Тепер магазини завалять горілкою. Кажуть, радіацію як рукою зніма. У Чорнобилі навіть шоферам і міліції видають спиртяку. Хоч залийся.

– Я зразу казав, що з цим сухим законом у них ні хрена не вийде. Не рощитали, хе-хе-хе. Пшик.

– Точно, що пшик, – раденько підтакнув другий.

Таксист Миколі трапився взагалі навіжений. Це був гладкий черевань з великим масним лицем і орденськими планками на голубій форменій сорочці.

– Козлы! – кричав він цілу дорогу. – Кто же так делает, сволочи? Невозможно достать билет. Да остановите вы все поезда, остановите самолеты, разверните всех в другую сторону и посадите детей. Женщин и детей. Все санатории им! Все дома отдыха и курорты! Нас, ветеранов, к чертям собачьим, потерпим, пока все выяснится. Всех, всех к чертям, есть только женщины и дети. Сначала вывезти их, а потом уже решать, что и как, чем это пахнет. А они воюют с алкоголиками. Да клал я большую кучу на тех алкоголиков, сейчас не время думать о них! Наша задача… – Стікаючи потом, він говорив з таким затято-значущим виразом на обличчі, наче крутив не бублика «Волги», а кермо всієї держави.

Микола лишив йому тридцять копійок «на чай». За красномовство та нещадність до власних нервів.

Софія була вдома, відпросилася з роботи і малого теж у садок не відводила, Петрусь кинувсь йому на шию: «Тато! Тато приїхав!» – а Микола, притискаючи Петруся до грудей, так і застиг з круглими очима: у хаті був погромний розгардіяш. Шафа навстіж, шухляди висунуті, на дивані розкиданий одяг, білизна, усе догори дном, а на підлозі величезний чемодан і в ньому дивовижна мішанина: сукні, шуба, гречана крупа, кросівки, чобітки, ліфчик, баночка меду, млинок для кави, іграшкова машинка… Тільки жіноча логіка могла це змішати докупи, і з чисто жіночою логікою Софія пояснила:

– Здуріти можна: то говорили, що евакуюватимуть увесь Київ, і я вже зібралася в дорогу, тебе виглядаю, а це подзвонила з роботи Ліда і каже, що реактора погасили, чи піском закидали, чи рóботи там щось зробили, ну, не знаю, але начебто все гаразд.

– Що каже радіо, преса? – спитав Микола, розуміючи безглуздя цих слів: сам працював у газетах, знає, що вони можуть сказати.

Софія щось говорила про радіаційний фон, про те, що не можна відчиняти балкон і вікна, про стронцій, академіка Веліхова, про те, що треба капати йод у молоко, але молока пити не можна, уже ходять по руках рецепти, що їсти, а що ні, – одне слово, розповідь її нагадувала оту валізу, де змішалася гречана крупа з ліфчиками, і годі було второпати щось до пуття.

Але, що цікаво, справа була не в жіночій логіці, Микола передзвонив до хлопців у видавництво, розмовляв з багатьма знайомими, серед яких були вчені мужі – фізики, лікарі, біологи, – і жоден із них до ладу нічого не пояснив, навпаки, суперечили один одному і ще більше збили його з пантелику. Фізик казав дати малому йод, а лікар – ні в якому разі, біолог радив не відчиняти кватирки, а журналіст пораяв сідати на балконі за пляшчиною «Каберне» (щодо червоного сухого, то тут усі сходилися на одній думці – вражаюча одностайність). Усе це обростало новими версіями й побрехеньками, до очамріння, і найрозумнішим було б затулити вуха й нікого не слухати, щоб не здуріти, як каже Софія, але ж так хотілося вилущити з тої шкаралущі хоч крихітку правди.

І вже зовсім бісило те, що «жіноча логіка» взяла гору і в офіційних діях: було рішення вивозити школярів у літні табори, чимдалі від зони нещастя (де межа тій зоні?), а тим часом дітлашки в дитсадочках пересипалися пісочком і збирали кульбаби, за що їм добрі дяді як компенсацію привозили молоко аж із Полтавщини.

Що більше слухав Микола розумних та компетентних людей (голова від того розпухла), то все твердіше ставав на думці, що наймудрішу річ він почув від отого таксиста, якого мав тоді трохи не за божевільного: ну їх усіх до біса, спершу треба вивезти малого, а потім розбиратися, що й до чого. Третій день сушить мізки плітками замість того, щоб відправити Софію з Петрусем десь далі від цієї халепи. Бабота.

Софія ж, навпаки, відколи приїхав Микола, якось ураз заспокоїлася, зібраний у дорогу скарб розіклала назад на полички і наступного дня вже пішла на роботу, а коли ввечері він запропонував їй негайно взяти відпустку і десь поїхати з Петрусем, спитала здивовано:

– Куди ж нам їхати? Добре тим, у кого родичі далеко живуть, а твої ж до зони ще ближче.

– Щось придумаємо. Може, дістанем кудись путівку чи й до знайомих десь можна попроситися. Врешті-решт, неважко зняти кімнату в Криму. Хочеш до моря?

Софія знизала плечима.

– Я теж з вами поїду, – сказав Микола. – Влаштуємося, і повернуся до Києва, доведеться пошукати служби. Цей Чорнобиль висотає з нас усе до копійки. Я піду на роботу, а ти зможеш там жити з малим до снігу.

– А як же твій сценарій?

– Вдома писатиму. Та й не це тепер головне. – Софіїне вагання виводило його з рівноваги – навіть не вагання, а якась загальмована байдужість.

Корінна киянка, вона уявити собі не могла, як це люди живуть у Донецьку, Черкасах чи, не доведи Господи, в якихось Кобеляках, не кажучи вже про село. Коли вони їздили відпочивати, Софія навіть на морі, яким мало не марила всю зиму, на другому тижні починала нудьгувати і в думках була вже у Києві – розповідала подружкам, як чудесно провела відпустку, яке цього літа ласкаве сонце в Криму, демонструвала їм свою лимонно-ніжну смагу і супермодний купальник (упасти можна), який приховував тільки животик. І взагалі житейські втіхи радували Софію не самі по собі, а найперше тим, що про них можна потім комусь розповідати і в думках та уяві бачити їх ще знадливішими.

Зрештою, це стосувалось не тільки його дружини, а, мабуть, усіх жінок, у кожному разі тих, що приходили до Софії і, зачинившись на кухні, ахкали там та сплескували у долоні: «Та ні! Та ти що? Та невже? Ой, держіть мене, упаду!» Підійди до них такої хвилини й скажи, що прилетіли марсіани, сіли якраз біля будинку, подружечки нетерпеливо замахають руками й вигукнуть в один голос: «Та підожди ти зі своїми марсіанами!»

Софії не хотілося їхати, Микола це розумів і по-своєму співчував їй, проте дратувало, що вона з ним не щира. Софіїна співробітниця Ліда, настільки у всьому відверта, що Микола червонів, коли вона сповідалась у своїх інтимних гріхах, та прямо заявила: «Краще рік прожити у Києві, аніж сто літ у Владивостоці». Хоч запитай її, чим же воно краще, щоб аж так – один до ста, ніколи не скаже, ніби це щось набагато інтимніше за ті Лідині смакування, від яких у Миколи в’яли вуха.

– Може, в дитячий санаторій його прилаштуєш? – сказала Софія.

– Туберкульозний? Чи дебільний? – не стримався він.

– Ну чому… Ти ж маєш друзів в Одесі.

– Я хочу, щоб і ти виїхала.

– За мене не бійся, не пропаду. З нашої редакції якраз дременув один чоловічок, і мені обіцяють підвищення.

– Поздоровляю.

– Не сердься, – сказала вона. – Я хочу, щоб усім нам було добре. Я – це не ти. Якщо піду з телебачення, то потім більше туди не потраплю. А бути всього-на-всього тільки жінкою, навіть жінкою видатного кіносценариста, – всміхнулася Софія, – я не хочу.

– Ну що ж, дерзай, – холодно мовив він.

– От ти знову сердишся. Думаєш, я іронізую. А я вірю у твою зірку, вірю, що всі журнали ще проситимуть вірші, які лежать у тебе в шухлядах. О, слухай, зовсім забула… Двічі дзвонив Говік з Єревана.

– Говік? Що казав?

– Просив, щоб ти завіз до них Петруся. Але я його так далеко не відпущу. До Одеси можна щотижня навідуватись, а туди? Ні, я цього не переживу. Так і сказала йому.

– А він?

– Образився. Каже, що приїде і сам забере малого. А якщо не дамо, то вкраде його.

– Говік такий, – сказав Микола. – Може, справді поїхати у Вірменію? То ж моя друга батьківщина.

– Не треба. У такий світ… Я собі місця тоді не знайду. Послухай мене, добре?

Вона подивилася Миколі в очі довгим гарячим поглядом, у якому, крім довіри і згоди, була ще й вина. Можливо, так йому тільки здавалось, надто помисливим став однедавна, треба простіше дивитись на речі. Кажуть, спільна біда єднає і ворогів, але в усьому є свої винятки, трапляється, мабуть, і навпаки, роз’єднує близьких, хоч завжди сподіваєшся тільки на краще.

– Добре, – сказав Микола. – Хай буде по-твоєму.

П’ятого травня він з Петрусем виїхав до Одеси.

– Все зробимо, не переживай, – гув низьким басом Іван Квашеїда, колишній Миколин однокурсник, а тепер редактор обласної газети. – Це тобі Адеса, для нас усе це формальності.

Квашеїда відкинувся на спинку свого робочого крісла, й одне його око дивилося на клавіші селектора, а друге на Миколу. Він був задоволений, що Погорілий бачить його у цьому кріслі, у цьому просторому кабінеті, за цим величезним двотумбовим столом із селектором – ознакою немаленької влади. Вони ніколи не дружили, однак і не ворогували, а зо два місяці тому зустрілися у видавництві, де працював Микола і куди Квашеїда завозив збірку своїх нарисів, зустрілися, любенько поговорили, і Квашеїда просив, щоб, незалежно від долі його рукопису, Микола приїжджав до Одеси, а там уже не пошкодує.

Квашеїда справді зрадів, коли Микола подзвонив, що хоче приїхати, навіть послав на вокзал свого шофера, щоб зустрів столичного гостя, і Микола грішним ділом подумав, що Квашеїда ще не знає, що він пішов з видавництва, того так забігав: «За санаторій домовлено, номер у готелі заброньовано, поживи якийсь тиждень, провідуватимеш малого, поки звикне, а тим часом організуємо тобі рибалку, шашличок і так далі, для нас усе це формальності. Це тобі, друже, Адеса, не пропадеш». Про свій рукопис – ні слова, і Микола присоромив себе, що так подумав про Квашеїду, Іван з дорогою душею доводив, що друзі пізнаються в біді, а не в меркантильному «ти – мені, я – тобі». Він спритно, як піаніст-віртуоз, натискав на клавіші селектора, щоб швидше покінчити з усіма «формальностями», й одним оком підбадьорливо дивився на Миколу, а той, силкуючись показати своє ненав’язливе, недогідливе захоплення владою Квашеїди, знічено вибачався:

– Пробач, що завдав тобі стільки клопоту.

І поглядав на принишклого Петруся, який відчував, що всі ці розмови стосуються в першу чергу його, але не знав, чим воно все закінчиться, і тому сидів тихенький і насторожений.

– Перестань, які там клопоти, – обривав його Квашеїда. – Треба – то треба. Ми он за півтисячі кілометрів, та й то в горлі дере, – показував на свій випнутий борлачок-колінце. – Віриш, вранці голюся і чую, як лезо до щитовидки прилипає, наче магнітом його притягує. Ну, це таке, давай ближче до діла. Зараз мій шофер завезе тебе в готель, потім у курортно-санаторне управління, там заповниш папірці, ну, формальності всякі, і звідти прямо в санаторій. Я б сам поїхав з тобою, але треба в друкарню. Нічого, десь о п’ятій зайду в готель, повечеряємо.

– І хлопців запроси, – нагадав Микола. – Ну, з управління, ще там кого, сам знаєш. Щоб по-людськи було.

Квашеїда слів на вітер не кидав, усе справді виявилося чистою формальністю, і Миколу скрізь приймали як столичного ревізора, правда, стало якось не по собі, коли в санаторній картці довелося написати, що в Петруся погано з очима: так і наврочити можна, – забобонно подумав Микола. Наче б і мусив радіти, що все так добре виходить, а ні, якийсь туман збирався йому у грудях.

Санаторій був у гарному місці – затишний куточок майже у центрі Одеси: тихо, просторо, зелено, а внизу, там, за крутосхилом, синя морська далина.

Він з Петрусем за руку йшов до адміністративного корпусу гравієвою доріжкою, дивувався тиші, наче це був не дитячий санаторій, а притулок для пристарілих – ніде ні малюка, ні дитячого писку, потім здогадався, що зараз, мабуть, тиха година, всі сплять, і раптом відчув, як Петрусева ручка дужче і дужче стискає його руку, ось уп’ється, що не відірвеш, і серце Миколине теж стискалося і стискалось. Йому було б легше, аби він малого справді привіз сюди на лікування, а так не полишало якесь відчуття скореності, печаль гнаного блукальця – на своїй землі, але проклятого блукальця, і печаль ця у ньому росла й гострішала, передавалася, мабуть, і Петрусеві, бо чого ж його пальчики так вп’ялися йому в руку.

Літня лікарка з широким, пласким і добрим обличчям оглядала малого з ніг до голови, придивлялася до білків у очах, просила показати язика і тим часом лагідно розпитувала, як його звуть, скільки років, і, коли Петрусь відповів, вигукнула з овечим задоволенням у голосі:

– О-о-о, да он у вас хохленок! Вы шо, со Львова? – спитала зовсім дурне, бо в карточці було ясно написано, звідки дитина родом.

– Ні, ми з Києва, – сказав Микола.

– А, понятно, понятно, – покивала вона головою, і її широке лице посмутніло, проте в голосі ще бриніло веселе здивування: – Ти смотри, из Киева, а какой щырый.

Вона почала ськати Петрусевого чубчика, приглядаючись до кожної волосинки, і Микола отетерів:

– Ви думаєте, у нього воші?

– Не сердитесь, – сказала вона. – Всякое бывает. Я делаю то, шо мне положено.

Зайшла няня, і лікарка звернулась до неї:

– Авдотья Свиридовна, ведите этого симпатичного мальчика, да поласковей с ним. Он не знает по-русски, смотрите, чтоб детки его не обижали.

– Він знає російську, – сказав Микола.

Лікарка аж рота відкрила, коли він узяв малого за руку й промовив голосно:

– Арі гинанг, балік-джан[1].

Слов’янська чи, може, й світова печаль щеміла у кожній жилочці.

Уже в іншій кімнаті він тремтячими руками відкривав сумку, діставав звідти підмінний Петрусевий одяг – маєчки, трусики, гольфики, сорочечки, – і на кожній одежині червоніло слово, вишите Софією: «Погорілий», «Погорілий», «Погорілий»…

– Тепер ти, синку, житимеш у цьому садочку, – сказав він і всміхнувся Петрусеві. – Увечері я прийду до тебе.

– А от цього робити не треба, – тихо сказала йому Явдоха Свиридівна. – Ви ж дитині зробите гірше. Вони тут швидко звикають, а коли приходять батьки, починають плакати. Не треба травмувати. Я його зараз забавлю, а ви йдіть собі нищечком.

У готельному номері стояв сивий чад, приходили і приходили якісь люди, кожен із пляшкою (одеські погрібки позачиняли, і найпідходящішим місцем для того, щоб розговітися, був готель), знайомилися, випивали по чарці і починали говорити про роботу (спершу про роботу!), вирішували тут якісь свої службові проблеми.

– Ти вибачай, – дихав в обличчя Миколі розчервонілий і ще добріший од випитого Іван Квашеїда. – Вибачай, що стільки народу, але кожен із них тобі знадобиться. Це тобі Адеса, без друзів тут ні кроку не ступиш, а з друзями – все формальності. Он той, в окулярах, знаєш хто? О-о-о! Ну, давай ще по одній, не журись, не пропаде твій Петрусь. Я! Я особисто його провідуватиму.

Закусивши копченим палтусом, принесеним, здається, отим, в окулярах, і витираючи руки клаптем газети, Квашеїда спитав ніби між іншим:

– Мій рукопис уже рецензували?

Все-таки спитав, не витримав.

– Я пішов з видавництва, – сказав Микола.

– Пішо-о-о-ов?

– Так, назовсім.

Миколі здалося, що зараз Квашеїда також встане й піде, але він знову був несправедливий до нього. Квашеїда помовчав, стримуючи гикавку, потім спитав:

– І де ж ти тепер?

– На творчій роботі.

– Ну й молодець! – похвалив він. – Я б сам залюбки на все плюнув, та не виходить… Ні, ти не думай…

– Я нічого не думаю, – сказав Микола. – Я знав, що ти й так усе для мене зробиш.

– А чого ж. Скільки хоч тут живи. А ні, давай до мене на дачу. Дешевше обійдеться. І до малого близенько, будеш провідувати. Я знаю, що це таке – одна дитина. У мене теж одне, донька, пальчика врізало, а серце кров’ю обливається. Ми з нею щовечора у жмурки граємося. То це вона знайде мене, регоче, потім і каже: «А тепер я буду шукатися!» От які вони, «шукатися», – сміявся Квашеїда.

Квашеїда сміявся, хтось виголошував тост, але його ніхто не слухав, усі говорили разом, і кожен чув лише себе, обличчя розпливалися в сивому чаді, а в Миколи у грудях знов збирався туман, і маленька гаряча ручка стискала й стискала його руку…

Він вийшов у ванну, вмився і непомітно вислизнув з кімнати. Біля під’їзду стояла Квашеїдина службова «Волга», шофер сидів за кермом і читав книжку.

– Підкинь мене до санаторію, – попросив Микола.

Саме була вечеря, дітлашки сиділи у відкритій літній їдальні під брезентовим тентом, і Микола здалеку помітив білу Петрусеву голівку, схилену над тарілкою. Він став за голим стовбуром платана і чекав. Малий щось ніби відчув, озирнувся, глянув на платан і нічого не побачив.

Коли, повечерявши, дітвора висипала на подвір’я, Микола вийшов з-за дерева, і Петрусь побачив його відразу, кинувся назустріч:

– Тату! Та!

– Ну, що ти робив тут сьогодні?

– Малював, – сказав Петрусь. – Ти казав, що жив у лісі коло річки, і я хотів намалювати тебе там. Але ж у лісі дуже-дуже багато дерев, і вони не поміщаються на моєму малюнку. – Петрусь опустив голову, потім звів на Миколу сумні очі. – Забери мене звідси. Не кидай мене.

І від того, що він не плакав, не вередував, а вимовив це з дорослою приреченістю в голосі, вимовив без надії, Миколі перехопило подих. Узяв малого на руки, притиснув до себе, сказав:

– Не покину, синку. Я тебе не покину ніколи.

Квашеїда довго не міг второпати, що сталося, розводив руками, допитувався, чи не образив хто їх, але Микола його заспокоїв, спасибі, усе чудово, тільки, будь ласка, дістань бодай один квиток на поїзд, і назвав таку станцію, про яку Іван Квашеїда ніколи не чув, однак пообіцяв не вагаючись:

– Квиток – коли завгодно, це для нас формальності.

Сьомого травня Микола з Петрусем зійшов з поїзда на тому полустаночку, з якого ще кілька днів тому сам вирушав на Київ.