Читать книгу Ностальгія - Василь Шкляр - Страница 5

Софії не було, мовчав телефон у Стаха, ніхто не дзвонив до Миколи, і тільки за стіною після передиху знов надривалася кішка: а-а-а, – знобливо і моторошно, хоч бери та виламуй сусідові двері або викликай міліцію, чи пожежників, чи кого там іще.

Щоб заглушити той крик, Микола увімкнув телевізор, думав подивитися програму «Час», але й перед телевізором довго не всидів, ніде не міг загріти собі місця і знову, як припутень, тинявся з кутка в куток, блукав очима по знайомих речах, наче щось шукав і ніяк не знаходив.

Узяв на ліжку розгорнуту книжку, покрутив у руках, пробіг очима кілька рядків, ніби в них міг натрапити на якусь розгадку, і поклав назад, мимоволі завваживши, що кладе її точнісінько на те саме місце, і соромлячись цього. Химера якась – усе тут йому до дрібнички знайоме, відколи поїхав, ніщо не змінилося, а таке відчуття, мовби зайшов у чужу квартиру, боїться до всього торкнутись.

Годі! Підійшов до вікна, відчинив кватирку, прислухаючись до шуму вулиці, однак і там було безлюдно і порожньо, дарма що стояв ласкавий червневий вечір.

Що це?.. Нагорі у сусідів захрипіла музика, потім ритмічно затупало в стелю – танцюють, чи що? Нехай танцюють, хоч видно, що будинок цей ще не вимер, люди тут є, живуть, веселяться, зійшлися до гурту, як у кращі часи, а йому, либонь, доведеться вечеряти самому. Добре, що забіг до комісійного, не хотів стояти по чергах у гастрономі, поспішав, а головне ж – розбагатів, пачка новеньких банкнот муляла кишеню, і він запасся харчами у комісійному: як ласувать, так ласувать, казав той, бий, жінко, ціле яйце в борщ. Хліб у целофановій торбинці, правда, узявся цвіллю (Софія взагалі хліба майже не їсть, щоб не повніти), але нічого, є шинка, овеча бринза – під червоне сухе кращого не придумаєш. А прийде Софія, то ще й наварить вареників, вона це вміє, навчилась, не те що колись, – вони й досі сміються, згадуючи ті вареники.

Це було ще до їхнього одруження, Софія вперше покликала Миколу до себе додому, щоб познайомити з батьком (вони жили вдвох), і під ту врочисту подію спитала зарані, що б таке приготувати на обід, аби Микола переконався, що його майбутня жіночка розуміється не лише на любощах та на теорії літературознавства (тут вона дістала «відмінно», хоч іспит приймав не професор Христич, яким так захоплювався Микола), його любій жіночці і на кухні немає ціни, так що кажи, не соромся, все буде, як у ліпших ресторанах Парижа.

Тоді Микола й попросив наварити вареників з картоплею, але не таких ото мізерних пельменчиків, як ліплять манірні міські господарочки, а справжніх селянських вареників, завбільшки з кулак, та ще й з вишкварками, одне слово, таких, що не знайдеш ані в Парижі, ні в Лондоні, а тепер уже, на жаль, і в Полтаві.

– Добре, Микольцю, добре, лебедику, ти ж тільки приходь, не запізнюйся, – припрошувала його Софія, як лисичка журавля. – Я для тебе, як для себе.

Підстрижений, напахчений перукарським «Шипром», з букетом жоржин у затерплій руці, Микола в призначений час подзвонив у двері і, коли вони відчинилися, аж заточився: він що – переплутав квартиру?

На порозі стояв професор Христич. Веселий, усміхнений, домашній, він був не такий, яким Микола бачив його в університеті, бачив не часто, кілька разів, але впізнав би де і коли завгодно цього незвичайного чоловіка.

Він і екзамен приймав незвичайно, тим і запам’ятався дужче за інших, дарма що Микола ніколи не слухав його лекцій, тільки чув, що ходили на них навіть студенти інших факультетів. З цього й почалася тоді розмова.

– Щось я, голубе, наче вперше вас бачу, – сказав професор Христич, коли Микола підготувався до відповіді і сів навпроти нього.

– Я навчався в Єревані. Тому не відвідував ваших лекцій.

– А, за обміном студентів? Вивчаєте там вірменську? – здогадався професор Христич, і погляд його пом’якшав.

– Так, там складаю іспити з вірменських предметів, а в нас із українських.

– Цікаво, цікаво… – Він розгорнув Миколину залікову книжку. – Ну, і як успіхи?

– Нічого.

– Розмовляти навчилися?

– Начебто.

– А зможете мені відповідати вірменською? – раптом спитав професор Христич, і хитрі іскорки зблиснули в його очах.

– Ви знаєте мову? – здивувався Микола.

– Вашу відповідь я зрозумію.

– Що ж, тоді спробую.

– Скажіть, будь ласка. – Професор Христич, несподівано збуджений, підвівся і заходив по аудиторії. – Якби вам довелося укладати антологію українського оповідання для вірменського читача, на кому б ви зупинили свій вибір? З радянського періоду.

Микола замислився, потім почав називати імена й не стримався від усмішки: така відповідь, певна річ, зрозуміла всіма мовами. Але професор Христич слухав його серйозно, схвально кивав головою, особливо тоді, коли Микола все далі відходив од шкільної, та й вузівської програми, називав тих, чиї скромні книжечки можна було знайти хіба в букіністів.

– А тепер давайте антологію поетів, – задоволено сказав професор Христич і, перш ніж Микола почав відповідати, узяв залікову книжку й поставив оцінку.

Потім спитав:

– Ви зараз когось перекладаєте?

– Так, Хоренаці.

– Історика? – здивувався професор Христич.

– Так, перекладаю його історію Вірменії. Надзвичайно цікава книга.

– Хто ж вам замовив таку складну роботу?

– Ніхто.

– Гм… Святе наше дивацтво. Це ж, здається, у Вірменії видатних перекладачів оголошували святими?

– Так, у п’ятому сторіччі.

– І ви не боїтеся, що цю книжку можуть не видати? Пропаде стільки труда.

– Я ще не думав над цим.

– Що ж, бажаю вам успіху. Від щирого серця. – Професор дивився на Миколу з таким захопленням, ніби той був видатним вірменським перекладачем і жив у п’ятому сторіччі.

Минуло півтора тисячоліття, і святий тлумач Микола Погорілий, підстрижений, напахчений дешевим одеколоном, з букетом жоржин у затерплій руці, стояв перед уважно-веселим професором Христичем, а той чемно припрошував його до своєї господи, знайомився:

– Кость Гнатович. Софіїн тато.

Миколу він, звичайно, як і годиться професорові, не впізнав, але вдавав, що знає його сто літ, Софія, не без того, розповіла батькові, хто той щасливчик, на котрого вона кинула оком, а Миколі, капосне, не зізналося, чия вона доця, і тепер, вийшовши йому назустріч, теж домашня, у фартушку, пухкенька, лукаво мружила чорні очка, ховаючи обличчя в букеті жоржин.

– Ну, ти, Сонечко, готуй на стіл, а ми тим часом посидимо в мене, – сказав Кость Гнатович і провів Миколу до свого кабінету.

Це була невеличка, навіть тісна кімнатка, всуціль заставлена книжками, – на стінах, на столі, на підвіконні, підлозі – книги, книги, книги, і жодного тобі передплатного видання, на які тепер мода, це були старі рідкісні фоліанти й брошурки, у тиснених золотом оправах і зовсім сіреньких палітурках.

Микола аж затрусився, приглядаючись до корінців: Грушевський, Соловйов, Винниченко, Аркас, Метерлінк, Даль… і зовсім невідомі автори, котрих колись видавали у золоті багатьма томами, а тепер про них ні слуху ні духу.

Кость Гнатович був задоволений, однак сказав:

– З вами не можна ходити на чорний книжковий ринок.

– Чому?

– Дуже вже загоряються очі. Видають ціну. Треба спокійненько дивитися, наче воно нікому не треба. Тоді продавець поступливіший. Ось. – Він обережно дістав з полички сіру тоненьку книжечку. – Хвильовий. Вірші і проза. Я б віддав за неї дванадцять томів Дюма і всього Дрюона, але придурився байдужим і купив книжечку генія за безцінь. Ні, ви не подумайте, що я маю щось проти Дюма чи Дрюона, мене просто дивують ринкові парадокси.

Він натоптав люлечку, розпихкав її, спитав несподівано:

– Як ваш Хоренаці?

– Ви не забули?

– Чого ж.

– Рухаю помаленьку.

– З видавцями не говорили?

– Ні, там ще чимало роботи.

– Нічого, рухайте. Добра робота не пропадає. Не тепер, то колись побачить світ. Любимо балакать про дружбу, а не знаємо історії одне одного. Конкретно вам ще нічого не замовляли перекласти?

– Пропонували один роман. Виробничий. Я відмовився.

– Невже ніхто не розуміє, що це зневага до людини: мовляв, ти працюй, а ми тебе будемо оспівувати. Та не потрібні нікому такі співи!

Кость Гнатович розійшовся і говорив, говорив, забувши потягувати люлечку, й вона пригасла в його руці. Хотів було знов розкурити, але тут почувся медовий лисиччин голос:

– Прошу до столу!

О, що то за стіл був – розбігалися очі: салатики, бутербродики, вінегретики, грибочки, рибка, лимончик, смажені курчатка, соус, а посеред столу на великому тарелі… що то? начинена гуска? поросятко? – ні, то лискотів присмачений салом, притрушений вишкварочками один-єдиний, зате ж який величезний вареник.

Винувато всміхаючись, Софія стала пояснювати, що ліпила, ліпила ті варенички, і вони все їй здавались дрібними, сім разів переліплювала, боялась не вгодити Миколі, а потім у відчаї розкачала все тісто в одну вареницю, заліпила у неї всеньку картоплю і вкинула у воду, а вареник, поки варився, виріс ще більший, насилу вмістився в каструлі, ну, нічого, зате мізерним його не назвеш, призволяйся, лебедику, не гордуй.

Усі вони дуже потішилися Софіїним кулінарним мистецтвом, а найдужче – Кость Гнатович, який тремтів над дочкою, молився на неї (це була його пізня і єдина дитина, бо молодість Христича минула на Соловках), отож і тут він готовий був розцілувати своє Сонечко, свою розумну, кмітливу, дотепну доцю і її золоті ручки, які ліплять такі чудові вареники. Ні, такого не снилось ніяким Парижам, Кость Гнатович може підтвердити, він був там, читав кілька лекцій у Сорбонні, вареників у Парижі і вдень зі свічкою не знайдеш, хіба оце – і він поставив на стіл пляшку «Камю».

Вони розрізали ножиком те диво кулінарії навпіл (Софія тіста ні-ні) і не могли нахвалитися ним, хоч, правду сказати, вареник був недовареним і пріснуватим.

Кость Гнатович швидко захмелів, видно, не дуже звиклий до цього діла, але підливав у чарочки французький коньяк, сповна віддавався доброму настрою і навіть запропонував Миколі зіграти в карти – ні, не в бридж, не в преферанс, а в звичайнісінького підкидного дурня.

Микола навішав йому погонів, дивуючись, що Кость Гнатович бере так близько до серця поразки – сердився, кидав карти, весь час перепитував, що козир, і плутав чирву з пікою (пізніше Софія сказала Миколі, що тато дальтонік, купував для неї в Парижі сукні та блузки й попереплутував не тільки кольори, а й розміри).

Втім, картярські баталії не посіяли ворожнечі, навпаки, Кость Гнатович потягся до Миколи всією душею, радів, що Софії трапився путній хлопець, а не якесь джинсове сміття без роду і племені, не мав нічого проти такого зятя, хоч мови про це не заводив ніколи, був делікатний і стриманий. Одного разу він запросив Миколу походити Подолом (любив цей куточок), багато говорив про історію, розповідав про кожен старий будинок, церкву, камінчик, про давні ремесла і відьомські шабаші на Лисій горі, а потім завів його до одного єврея-книжника, спитав, що є новенького, і, стримуючи трем у руках, викупив у того збірочку віршів Тодося Осьмачки, про якого Микола ніколи й не чув, – маленьку книжечку, видану в часи непу.

І знову рушили пішки Подолом, Кость Гнатович говорив, зітхав, щось пригадував, але за цілий день він жодного разу не обмовився й словом про Софію, про Миколині стосунки з нею, наче те його зовсім не обходило, наче звела їх, двох чоловіків, не вона, а любов до історії, до книжок, до отого всіма забутого (ні, не всіма) поета Тодося Осьмачки. Коли вони прощалися на зупинці трамвая, професор простягнув Миколі ту книжечку:

– Візьміть, це вам.

– Навіщо? – розгубився Микола (бачив, що Кость Гнатович виклав за неї майже його музейну зарплатню).

– Візьміть, візьміть… Може, колись укладатимете антологію для вірменів. – Професор знов здивував його своєю чіпкою пам’яттю. – Справжню, без білих плям… Я вже, мабуть, до того часу не доживу, а ви повинні. Мусите дожити.

І все-таки, коли вони з Софією вирішили побратись, Миколі шкребло на душі, що от він стане професорським зятем, спробуй тоді комусь доведи, що це з любові, що розрахунку тут ніякого, – люди давно вже не вірять казочкам про кохання, та й взагалі ніхто тебе слухать не буде, збоку видніше, у чому тут заковика. Однак смішно було б через це відцуратись Софії, і єдине, що Микола міг тут зробити, це наполягти на своїй незалежності – після одруження він навідріз одмовився йти у прийми, хоч свого кутка, як і годилося епохальному поетові, не мав, наймав тоді в Голосієві у приватному будинку щось на зразок сіней, але, на щастя, через них не ходили і брали по-божому – двадцять п’ять карбованців.

Комірне те мало ще й ту перевагу, що недалечко стояв будинок, у якому жив Максим Рильський (тепер там музей), поруч був Голосіївський ліс, тут ще витав дух великого поета, усе тут дихало поезією, і Миколі навіть подобалися круті сходи, що вели на високу гору і якими йому щодня доводилося спинатися до своїх сіней-хоромів.

Часом йому здавалося, що, підіймаючись сходами, він чує важке дихання старого поета, котрий також повертається до своєї домівки після трудового клопітного дня (академік, депутат, директор інституту, член ста комісій – матінко рідна, скільки витримує на собі чоловік). Ось він, нароблений, зморений, зупиняється на східцях, щоб перевести подих, помічає Миколу, і лагідна усмішка зганяє втому з його обличчя.

– Як поживаєш? – питає.

– Нічого, дякую.

– Де ж нічого, коли не друкують?

– Переживемо. У вас теж було, що не друкували.

– Я був старший, – смутнішає він. – І вже зміцнілий. А ти ж молоденький, гляди, не зламайся.

– Не зламаюся.

– Я б тобі, синку, підморгнув, але ж мене вже немає.

– Ви є, ви й так мені помагаєте.

– Скільки платять у музеї? На куриво вистачає?

– Не журюся.

– Ну й молодець, не журися, пиши. Не пропадемо, – підбадьорює він і чимчикує далі сходами вгору, щоб мерщій сісти за вірші, переклади, статті, редагування, рецензії, відгуки, поспішає до свого робочого столу, а на його згорбленій спині – академія, інститут, депутатство, членство, комісії, перекомісії, секретарство… Нема коли розбалакувати.

Іноді, правда, Максим Тадейович вертався в доброму гуморі і пристоював надовше.

– Привіт! – гукав, знімаючи капелюх, і Миколі здавалося, що від утоми над його білою головою парує легенький туманець, як ото над весняним полем після дощу.

– Доброго вечора!

– Як поживають наші вірмени?

– Живуть.

– Люблю їх, чортів.

– Я знаю, ви там бували. У мене навіть фото висить на стіні: Аветік Ісаакян, ви, Вахтанг Ананян. На полюванні.

– Було, було, – схиляє він голову. – Минулося. Варпет Аветік раніше од мене пішов. А Вахтанг ще живий?

– Живий. Мені пощастило порозмовляти з ним у Єревані.

– То хороший письменник.

– Він згадував про вас. І відкрив одну таємницю, ви не розсердитесь?

– Кажи, чого там. Мені немає чого приховувати.

– Пам’ятаєте, як ви полювали на куріпок?

– В Араратській долині?

– Так, тоді ви стріляли без промашки.

– Я взагалі був добрим стрільцем. Хоча… – Він засоромився, що похвалив себе. – Не завжди.

– Так от, Вахтанг Ананян розповів, що вони так любили вас, так хотіли вам догодити у всьому, що, потерпаючи за ваше полювання, попросили бувалого мисливця Хосіка, аби той підстрахував вас.

– Як це – підстрахував?

– Хосік – снайпер, і коли ви спускали курок, він це помічав і вистрілював разом із вами. Секунда в секунду. А ви думали, що влучаєте ви.

– Ох, ці вірмени, – засміявся він. – І тут перехитрили. Але все одно я їх люблю.

– Вони ж хотіли, щоб краще…

– Ти, синку, цього нікому не розказуй, добре?

– Домовились.

У прийми він не пішов, однак довелося розпрощатися з Голосієвим, бо його сіням-хоромам далеко було навіть до того куреня, в якому з милим рай, – двоє в тій кліточці не поміщалися. Найняли однокімнатну квартиру на Березняках (Софія якраз пішла працювати коректором), щоправда, Кость Гнатович ще довго умовляв їх жити разом, але врешті зрозумів Миколу і в їхню сім’ю не втручався. У свою трикімнатну він забрав із села сестру-одиначку, яка доглядала за ним, як за дитиною, та й Софія батька не забувала, бігала туди часто – стільки прожити удвох, то що тут казати, скучатимеш. Тим більше професор Христич якось раптово підупав здоров’ям, мусив навіть одмовитися від люлечки, і Миколу, бувало, ні-ні та й кольне думка: чи не те, що він одірвав Софію від батька, так його поранило?

Микола й сам став частіше навідувати Костя Гнатовича, проте таких гарячих розмов, як раніше, між ними не виходило, професор швидко стомлювався, йому почала зраджувати колись така чіпка пам’ять, говорив плутано, щось уже погасло у ньому, таке, як витік вогонь з чоловіка, і люлечку за давньою звичкою часом ще потягував, але порожню, теж без вогню.

Якось Микола, щоб розворушити його, почав хвалитися, що майже закінчив роботу над перекладом Хоренаці, і в затуманеному погляді професора зблиснула живинка, він майже пошепки прочитав невідомі Миколі рядки:

Живинка в його очах знову пригасла, взяв до рота порожню люлечку, із тихим посвистом тягнув через неї повітря, і здавалось, йому вже нічого не треба – ні вогню, ні диму. Нічого.

Але серце ще билося. Вимучене сибірами та інфарктами, воно билось ще довго, навіть тоді, коли, вважай, уже не було чоловіка.

Професор Христич був ще живий, коли Миколу викликали в прокуратуру. Уже нічого не пам’ятав, але ще жив.