Читать книгу Зібрання творів - Василь Стус - Страница 2

Коли ти вірити в добро навик,

то віруй в землю. Віруй в смерть і крики

Тривожні породіль. Нема одвіку

Легкої віри і легких утіх.

Замало й слів, де треба людських рук.

Будинки зводити, мости ладнати,

Чи древні перелоги поорати.

Учися брати віру. Як беруть

Снопи на плечі. Як беруть лопати

Садівники, щоб Землю перерить

І здобрити. Так, як беруть солдати

Гвинтівки в руки – край свій боронить.

Бери у праці втому і печаль,

Глибій у радості, глибій в стражданні,

Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,

Загартувавши серце, ніби сталь.

В роботі научайся, як народ.

До скону свято вірити в добро.

Дерева, вітром підбиті,

Пещені літом і сонцем,

Піднявши вгору долоні,

Пнуться до неба. Зайшлися

У ритуальному танці.

Я заздрю вам, тривожні дерева

Із добрими дитячими очима!

Ви кожен рік оновлюєтесь: Я ж

До цього тільки прагну.

Людино! Коли дерево сторуко

Голубить небо, вітер, і весну,

І день, і ніч, і вечори, і ранки —

Не забувай, що дві твої руки

Не можуть мати спокою ніколи.

Берези – навтьоки!

Трава напнулась,

Згинаються тополі

В три дуги.

І спересердя

Хмари хтось

Прогупує,

Та гнівно ляскають

Білясті батоги.

З зазубринами грім,

Немов рубель,

Пригнічує

Поважні хмари-гарби,

І часто падають

Їздового удари.

Ушпарить – синій

Пучиться рубець.

Воли притомлені,

Схиливши круто голови,

Щипають на ходу

Шалену зелень.

Та в'юниться,

Немов батіг, їздовий:

– Рушай, гроза,

Під райдужну веселку!

Вантажені машини відійшли,

Ми впали на вологе бурячиння

Відпочивать. Згасає повечір'я

Над полем, ніби спорожнілим літом.

Ляга на землю цигарковий дим,

Дівчата щільно туляться. Притихли,

Потомлені: студентки молоді,

До праці до колгоспної не звикли.

І вечоріють. Засинають. Сплять,

У сні коханно розметавши руки…

А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт

Дрімотні перепліскує поля.

І поки котяться вогні згори,

Густою прохолодою віддалені,

Осіннє поле спочива, дозрівши

Дівочими грудьми, немов плодами.

Щоб я не знеміг од щастя.

В руйнівному ритмі,

Щоб радість мене виповнювала —

а не втоляла жагу,

скажи, що прологом ночі

буває вечір. І потім

ще ж день пригаса!..

Додам я:

– Хай буде це наша ніч.

Усміхаються глобусові

Школярі на уроках,

І сонце,

Неначе глобус,

Усміхається школярам,

А за вікном

Реве повесіння,

Вантажене снігом і кригою,

Та лісом тріск іде —

Нові проростають проліски.

Я чую – враз зірвусь. Риданням поночі.

І перетягну горло, мов жгутом,

затисненим в кулак промінням місячним.

Затихни. Все одно поганий друг —

твій крик самотній.

В вікні пливе подвоєна ріка

мого прощання. Синь стає густою,

аж фіолетовою. І рушають зорі —

черлено-ярі п'яні близнюки.

Помру – дорання. Вліво заплива

моя кімната. Коситься вікно.

І так, як місяць утіка з-за хмари,

з-під брів мої важкі втікають очі.

Уже моє загоготіло небо.

У пару пневматичних молотків

ударило. Спливають сосон крони,

мов однокрилі ворони – в пітьму.

І залоскоче серце язичок —

маленькою блакитинкою. Раптом

набухле серце підійде під груди,

ти – між землею і його биттям

затиснений, і вдаришся, мов птаха,

заломиш груддям рятівне крило.

Земля моя! Красо моя! Вкраїно!

Віддаленів твій обрій. Відгримів.

Ти ніби й є. Але тебе немає.

Так ніби кратер залива грозою.

Востаннє перехлюпнулась ріка

мого прощання.

На дальнім березі – високі тіні.

Високі сосни. І високий крик.

І полум'я промовистий язик

тріпоче полотном, палахкотіє

від жовтого до ярого і до

блакитно-синього. Стоять старцями

і остигають чорними серцями

високі тіні. Дивно-невідомі.

Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.

Ось Меч. А це – Зневіра. Це – Завзяття.

А це твоє прочорнене Прокляття.

Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти – завтра.

Стоять Пересторогою. Стоять

близ домовини – мов почесна варта.

Їх не минуть. Тож – не втікай, не варто.

Ще – кілька слів напутніх, як проклять.

Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати

вас буду, предки. Говоріть мені,

чи задаремно розколовся гнівом,

чи задаремно забаглося вщухнути.

Кажіть мені. Я слухаю. Я весь

востаннє виважусь на спізнених порадах,

на нових кривдах і на ваших правдах.

Мені – нелегко. Таж і вам – невесело.

ДОДОМУ!

В ілюмінаторі

вже труби заводські

і терикони —

головою в хмари.

Аеродром!

Спалахують пожари

далеких домен.

Вже крила вечора

відлопотіли.

Замріли зорі.

День гойднувсь і згас.

А ти гориш,

ти твориш, вічно поривний,

о залізнобетонний

мій Донбас!

Йдем на посадку…

Спраглими грудьми

розкрилений

літак на землю падає.

Я скучив за тобою,

рідний мій,

моя важка,

моя вагома радосте.

Ми не перші, і не останні

Під розгойданим небом стали…

Ми добою до бурі поставлені

Лицями славними.

Як могутні дуби-запорожці,

Нам кремезними бути хочеться..

Молодий у борні не поточиться —

Молодий повен моці!

Лиш високого неба,

Тільки б льоту високого —

І спочину не треба,

Ані спокою.

Дружньо линути раді ми,

Занедбавши поради,

Проміж звичними правдами

До незвичної правди.

Юнь вируюча! Молодосте!

Нерозважний Ікаре!

Виростаєш ти гордістю,

Літами караною.

Хай не перші і не останні —

Та завзяттям серця насталені…

У міжзорря! До дальніх гаваней

Вирушаймо!

Щось бризнуло попереду,

Наринуло і вдарило

У груди подорожнього.

Заледве голубим струмком

Бринів поранок між дерев,

А зараз повінь зринула

І ліс заворожила.

І солов'ї, по горло в ніч

Загорнені, почувши шум

Світання, захлинаються,

аж згіркло в горлі.

Бреде в ранковій синяві

Світанний гомін. Дерева

Стоять, мов коні, що прядуть

Сполохано ушима.

Їх вітер скоро осідла,

І довгі поводи напне,

І пустить чвалом. Зустрічать

До себе сонце в гості.

Захмелів землею дуб,

Захмелів коньячним духом,

Почорнівши од натуги,

Золотавіє од дум.

Запорожець – нелинь-дуб

Край борів отаборився.

Дідьком гнаний, вітер нісся,

Шарпав крону, в дупла дув.

Дуб, важкий, неначе дзвін,

Облітає у дзвіночках.

Тільки мало дня і ночі,

Щоби видзвонився він.

Мало років і століть,

Мало зим і хуги мало,

Аби геть пооблітало

Листя із козацьких віть.

Мало років і століть,

І зичливості, і злості.

Він стоїть, простоволосий!

Вітер дме, а він стоїть.

Вітер дме, а він стоїть.

І пірнувши, наче в віру,

В небі горнім, в небі зірнім,

Як вогонь палахкотить.

Наче сонце ще до дня

Свого вершника пускає.

Золота корона сяє.

Тільки – вершник – без коня.

Синій коню! Долинай.

Тільки скоро! Долинай.

Бачиш – поруб? Долинай.

На сю пору.

Нашорошений пролісок —

Ніби зайчик уважний

До вітрів і до шереху

Розвесіння гіркого!

Нашорошений пролісок,

Туги синій вістуне,

Годі смутку! Землі пора

Молодою квітчатись!

Нашорошений пролісок,

Зупиняй подорожнього,

Хай схиляє чоло своє

У доземнім поклоні.

Нашорошений пролісок —

Мов дитячий несмілий крик:

Бути радості на землі,

Доки проліски дзвонять.

Їй-богу, так, напевно, має бути,

Щоб наступала ніч і день згасав.

І восени прощальна туга рути

Видзвонювала в позолоті трав.

Щоб я мужнів, мінився і зростав,

І встиг пізнать, любити і забути,

І згадувати у годину скрути

Тебе одну. Котру одну кохав.

А ти прийшла, мов тінь повечорова,

Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…

І відійшла. І скоро відійшла —

В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.

І як тепер себе переконати,

Що добре вірити? Що благо – тільки ждати?

Ловить кожне вікно по сонечку.

Кожні очі людські.

Кожна краплина води.

Кожне крило метелика.

А ще – в косах,

в піснях заплетено.

А високе чоло?

А вологі губи?

А вимиті росами дерева?

А пряжка міліціонера?

А багнет караульного?

А мідні емблеми на

гембльованій голові?

Всюди – сонце.

Тобою я ввесь проранений.

Вигойдує серце гнів.

Любив. Та любов не вигоює,

Бо й зцілитись не хотів.

Любив – як губив. Як тратив.

І тратами терпко жив.

Намарне чекав розплати.

Даремно. Не заслужив.

Ані прощення. Ні чемної

Відмови – анічогісінько!

Як пісок на зубах – щемів

На серці військо.

Воюйте ж мене, воїтелі!

Вам треба – я можу завити,

Вам треба – я зможу за вітром

Літерами розгубитись між тител.

В понеділок зустрівся з дівчиною.

У вівторок – поцілував.

За першим разом – образилась.

За другим – мовчала.

В середу освідчувався в коханні.

Доводив довго-предовго,

коли четвер пропливав,

як козацький байрак – порогами.

В п'ятницю не прийшов на побачення.

У суботу згадав, але

не прийшов і в неділю.

Накрапив нам дорогу пізній глід,

земля осіння під ногами стогне,

і сонце огненне

лиша на вітті червіньковий слід.

Хай вечір жовтня жовтий і зелений,

та багряніє вечорова даль.

Чиюсь печаль

пронесли на крилі у тренах

останні журавлі…

А ми з тобою палимо багаття,

набравши хмизу. І при цім вогні

виводить тушшю силуети ніч

скорботна і розірвана на шмаття.

І видалося на єдину мить,

що ніч горить, і ми горим, і небо,

розпечене, вже рятувати треба,

бо спалахне й одразу догорить.

Що ніч, мов магма проплива розплавлена,

що й ти, схилившись на моє плече,

шукаєш інших і чужих ночей

і з них у сні, мов риба, виринаєш,

чужа і рідна. Загаса вогонь.

І я один. І ніч самотня тліє…

Боронь мене, печаль моя, боронь

того, хто боронитись не уміє.

Похолодніло. В тебе сон пройшов,

зчорніла ніч нас разом огортає.

– Я так бажаю…

– Завше ти бажаєш, – відповіла, —

і все не знати що.

Ти мене не жури.

Не треба.

Я не знаю, чи зміг би

Пожурити колись тебе…

А тепер угорі

Стільки скорбного неба,

У провалля котрого

Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.

Тільки ж холодно. Холодно.

Тільки ж рук йому не зогріти,

Хоч би він дотягнувся

До найдальшої аж зорі…

Ти мене не жури.

Заблукав я у ночі. Забувся…

Нахоплюся – і тихну,

А стану —

І горлом відчую: не можна

Ніч зволожену

На юначих плечах до світання удвох донести.

Ти мене не жури,

Не кажи, що розлукою

Пахне листя і вітер,

Пахне стежка і ліс…

Хочеш – радістю буду,

Хочеш – буду твоєю мукою.

Лиш не треба, благаю,

Тепер —

Ані слів, ані сліз.

Лиш тепер – я не знаю,

Що зі мною, з тобою – не знаю.

Хто печальний ночами

Пише тушшю скорботу мою.

Місяць дуб розколов

І пильнує за нами,

Бо згубити стежину

Я з тобою боюсь.

Тихо. Тепло. І темно.

Увіходиш ти, щемна,

В груди, в очі, у серце,

Як осінній терпкий настій.

Ну, не сердься! Не сердься!

Недаремно,

О, недаремно,

Розпросторивши крила, вересень

Нас уже наздогнав.

Настиг.

Ніяк не можу зросту я дійти,

І в зрості зупинитися несила..

Я можу все —

Квітчати повесні,

Мов молоду,

Воскреслу землю,

Можу

Спинити річку,

Видовжить життя

Чи вкоротить його —

На все зугарен!

Я можу неба вимірять глибінь,

Як людські груди виміряють кулями.

Пізнать непізнане,

Щоби потому

Його навіки заховати в землю…

Мені життям даровано безсмертя

І вічну молодість.

Я виростав. З землі.

І син землі,

Не можу зупинитись.

Та й спинить

Мене ніхто не може.

Кожен день

Я чую, як болять мене мої

Уміння і звитяги,

Кожен час

Я чую – раптом надірвуться груди,

І серце вискочить, немов гомункул,

І буде глузувати з мене:

– Що

Зробив ти доброго в житті своєму?

Спотворив я,

А не перетворив,

Велику землю,

З людським серцем схожу.

Вона тріпоче

У моїх руках,

Простертих

У світи безкраї…

Погляд

Темніє мій,

І ошелешене

Моє темніє небо

Ніяк не можу

Зросту я дійти,

Не можу вивірить

Свою натуру

Великою любов'ю,

Щоб відчуть

Биття земної магми.

Земле рідна!

Я виросту! Я піднесусь!

Я зможу

Тебе уберегти!

Осінній сад

Свої обтрусить зорі…

І тоді

Прозорий

Од любові й доброти,

Я землю виораю

Для блакитних весен.

Ми дуже часто од душі,

Од серця мовим…

А слово ж може задушить.

Чи станс слово,

Неначе кістка – не дихнуть,

Не продихнути.

Допоки слова не збагнуть,

Не перечути.

В словах не вихлюпни з грудей

Ти серця свого,

Котре під горло підійде

І мучить довго.

Бо в кожнім покрику гучнім,

У кожнім слові,

Ми наші мрії, наші дні

Згубить готов і…

Свої радіння і жалі,

Свої тривоги.

Велеречивих на землі

Рятуйте, боги.

Генерали завше дуже добрі

(бо ж поганий – що за генерал?).

Наш – і справедливий і хоробрий.

Кожному – за батька і за брата.

Захотів – зчинив тривогу-паніку.

Ні спочину хлопцям, ані сну.

Постіль – жужмом. І в пітьму нічну,

прихопивши зброю і лопатки,

речові мішки, уривки мрій —

тих, що при солдатськім узголов'ї…

Несемось, немов на безголов'я.

У шеренги вишикує крик

командирів – і пішли гасати

по яругах, по нічних стежках…

– Бадьоріше повертайтесь, братіки, —

генерал, зціпивши зуби, скаже.

Мов чорти, по груддях біжимо.

Візьмем сопку – то заробим грамоту.

Генерал – як батько для солдата.

Начебто за Богом живемо.

Коли на землю спадає тиша,

коли приморські кручі

затушовує ніч глуха,

Коли близ берега

тільки світло берегового крейсера

та жовчні очі чужих безсонь —

одне море хвилюється,

одне море не може спати,

мов доброволець,

котрий не знає,

як пахне порохом перший бій.

Коли земля повертається від сонця,

ховаючись у тінь капіта —

лістичної сутності тамбережнього материка,

високе небо Аустерліца

чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,

а людські очі

виловлюють з цілого спектра,

ніби рибу, впійману на гачок,

окремі кольори.

В білому небі не видно зір.

Зорі – в чорному небі.

Коли на очі спадає сон.

і ми, потрапляючи в одну з облуд,

думаємо: поснув цілий всесвіт,

на планеті

квітневі брості

у глухі барабанять шиби,

карокорі сади

судомляться од земного крику,

затисненого в маленькі

отерплі кулачки,

до болю стислі.

Вишумовує море,

і повняться дерева

неспокоєм магми.

Коли на землю спадає тиша

яріючих мезозойських зір,

коли приморські кручі

затушовує ніч глуха,

коли близ берега

тільки світло чужих безсонь —

планета обертається

так лагідно,

як матері колишуть

приспане дитинча,

планета летить

своїм завороженим колом.

І тільки магма,

і тільки море,

і тільки сосни

побіля урвища

видають неспокій

благісної землі.

То – пантофлі? Довгий халат?

І собаку кімнатного?

І кохати – закабаляти?

Ах, ти така…

Хай щастить. Хай нас Бог простить.

Най нас чорт. Най нас чорні димове.

Відгорілося. Відкурілось.

Перетрушуймо попілець.

Із багать, із брунатних снів,

із довіри в обіруч —

в моногамію? Згага ж днів

повсякчасно мучить?

Прощавай. Мабуть, більше тебе

не побачу. Навіщо – бачити?

Лжива ладо! Швартуйся до берега,

де собака, халат і тапочки.

Розірвеш? Розметеш? – Ущент?

На лахміття? у клоччя? в друзки?

Обійдеться. Аби з очей —

то й із серця зникають друзі.

Робітники сіли обідати,

примостившись у цеховому подвір'ї.

Хто – на лаві, хто – на жорстві,

а хто – так-таки на землі в холодочку.

Дістають – той кефір,

той – ковбасу, той – редьку,

а той, сівши під зіржавілою акацією,

густо посолений хліба шмат.

Лектор лекцію розпочав

під дружній хрумкіт.

Говорив про поезію —

робітники мовчали.

Говорив про культ особи —

мовчали робітники.

Тільки булькало в пляшці,

в пересохлому горлі булькало.

Говорив про робочий клас.

А той сидів, солодко позіхаючи,

і слухняно чекав

кінця.