Читать книгу Зібрання творів - Василь Стус - Страница 4

Добрий день, мій рядок кароокий,

побратиме моїх безсонь!

Зупини її, мить високу,

для моїх молитовних долонь.

Сивий голубе, біль мій зичений,

вечоровий і пелехатий,

більше чутий, аніж помічений,

більше мічений, ніж крилатий.

Слово, слово, – достиглий смут мій!

Набираючи висоту,

порятуй од важкої скрути

і од радості порятуй,

поки, круглі, цвітуть долоні,

поки з серця ростуть пелюстки,

поки думи, як дзвони довгі,

і як дзвони, круглі такі,

ти любов'ю мене, наче амфору,

доливай, довіряй добру.

За розквітлу купальську папороть

я пером і горбом віддарю.

Люблю дозвілля степове безкрає,

могутні м'язи рідної землі,

і запах чебрецю, і жайворонів крик,

і ластівок тривогу.

Німує древній сум в важкій ріллі,

і тракторист у довгій самотині

звіряє в пісні, простій і легкій,

свою любов, котрої він, напевне,

ніяк не може звірити коханій.

Десь коник, заховавшись у траву,

бездумно сюркотить собі помалу

і заколисує пожовклий степ

нехитрим співом.

Межею ж, креслячи невтомною рукою

якісь недовідомі письмена,

прошкує осінь. Хмара супокійна

на неї задивилася згори.

Заким пролізеш у голки вушко —

обдерешся, як пес в шелюгах.

Все побільше – лишаєш із одягом,

все поменше – з собою.

На тім боці, вузькім, мов шпара,

ніби цвинтар обпатраних душ.

На тім боці – стільки всякої всячини,

а ти, як бубон, голісінький.

Підв'язали в раю нитками

сороміцьке тіло твоє.

Набігає брижами обурення,

жаль – брижиться.

На цім боці стаєш, мов матінка

народила, випрямила до губ.

На цім боці – все на одну мірку.

Все – плазує.

Ліс випустив мене з своїх обіймів,

степам віддавши лагідно. Пішов

глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки —

все поновила, сплутавши, зима.

І як тут зможеш вибитись на шлях,

коли ти сам, мов дерево, котрому

верхів'я зрізане. Коли тобі

якийсь неспокій душу облягає,

ще й примітає віхола сліди!

Іти б і йти – до паморочі. Доки

десь не впадеш, простерши уперед

отерплі руки. Я тебе шукав,

посестро-зраднице, ворожко Зимо!

Не відволодати душі —

біль груди переріс.

Єдине: хочеш – задушись

чи – головою вниз.

Один! Один! Як є – один,

один – на цілий світ!!!

І усамітнених годин

цей опівнічний лід.

Як сонце посмерку пече!

Як приском обдає!

І так повільно час тече,

і так – життя твоє.

Ой жаль стоїть по всіх кутках,

ой фіолетний жаль,

і трясця садить гопака,

і вурдиться печаль.

Вже не знайтись межи поразк,

хоч сто мене – в мені,

коли у грудях – сто відраз

і кожна з них – до днів,

котрі прожив, припавши ниць

до болю. Ридма – ріс

(так хмара плаче – горілиць

і так – чумацький віз).

Сни самознищення і сни,

де тільки самолють.

Смертельно-хорі кажани

об архітрави б'ють.

Затята, проклята, мовчить

відьомська довга ніч.

Лишень під ранок прокричить

пітьмою п'яний сич,

несповна розуму.

Сто років, як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці —

слова шугають над Дніпром.

Звіром вити, горілку пити – і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти спите вірнопідданого лице.

І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ

І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!