Читать книгу Клітка, або Дискотека 80-х - Василь Врублевський - Страница 5

Пізній вечір (власне, ніч). Парк. Алейка обіч «Клітки».

Лавочка під крислатим кленом.

На стовпі трохи оддалік блимає – ніби світломузика – неоновий ліхтар.

На лавочці – троє дівчат: Алька, Жанка, Лєнка (Воркута). П’ють вино «Аліготе» – із пляшки, по черзі: зробивши ковток, передають пляшку із рук в руки. Закушують шоколадом (розгорнута обгортка із гіркою плиточок – на лавочці).

Алька(співає):

Воркута. Алько! А коли тебе перший раз, тобі скільки було?

Алька. Тринадцять…

Воркута (до Жанки). Бреше?

Жанка. Бреше, мабуть.

Воркута. А без понтів? Скільки?

Алька. Тринадцять!

Воркута. Що, справді тринадцять?

Алька. А то!

Воркута (до Жанки). А тобі?

Жанка. П’ятнадцять… Здається… (Згадує, подумки рахує). Ну да! П’ятнадцять.

Воркута. О, то я між вами стара дєва!

Жанка. В смислі?

Воркута. А мені вже шістнадцять було… Якраз на дні народження і…

Жанка. Напоїли – і?..

Алька. Напоїла – і!.. Вона напоїла… Січеш?

Жанка. А! Любов? Да?

Воркута. Ага. Любов. Велика і красива…

Алька. А толку?

Воркута. Толку мало… Я ж за ним, падло, півроку ушивалася. Думала: дам – і все, мій буде… На день народження покликала у ліс, на шашлики… Тиждень предків на пецики крутила… А він!.. «Нічого, – каже, падла, – не пам’ятаю, а значить, нічого й не було!» Гуд бай, аривідерчі, «вон пашла»!..

Жанка. А ти?

Алька. Вона й пішла. По повній програмі і на всю котушку! П’ятирічку за два роки, ударниця туда!

Воркута. Нічого… Пару раз потім підвалював: відика кликав подивитися, ну і те-се… Але я його відшила. Із принципу…

Алька. Принципова!

Жанка. І правильно!

Воркута (роздратовано). Сама знаю, що правильно, що неправильно! Без тебе!

Жанка. Ти чого? Я ж…

Алька. Ну, хватить вам! Завелися!.. (Співає, Воркута із Жанкою підхоплюють):

Жанка. Ну що, гайда по хазах? Засиділися ми… (До Воркути). Глянь-но, котра вже на твоєму «писку моди»?

Воркута (подивившись на годинник – невеличке «сердечко», із кришечкою, на довгому ланцюжку через шию). Ого! Половина першої! І справді, пора! Пішли, Алько.

Алька. Ви йдіть.

Воркута. А ти.

Алька. А куди мені йти? Додому краще не потикатися. Мати уб’є…

Воркута. Так вже й уб’є?

Алька. Як не вб’є, то все одно не пустить у хату… Так що мені що тут, що на сходах у під’їзді до ранку куняти – все одно. Тут навіть краще.

Воркута. Не дурій! Пішли. Пустить, куди вона дінеться?!

Алька. Не пустить. Сказала: щоб у десять була вдома, – і хана: рівно в десять двері на замок, ключ під подушку. І хоч ти що!..

Жанка. Так батько, може, впустить? У тебе ж батько є?

Алька. І батько є, і сестра молодша. Тільки вони матір бояться, як вогню… Це раніше батя мене захищав, поки не запив по-чорному. А тепер – фігушки заступиться! Боїться, що матір в ЛТП його здасть…

Воркута. Ну, гаразд. Пішли до мене. Може, проканає якось тихенько пробратися у спальню… А ні, то викину із вікна якийсь куртяк, у нашім дворі на дитячій площадці перекантуєшся до ранку. Там є хатка на курячих ніжках. Нормально, я вже там ночувала, коли із предками посварилася і з дому пішла. Класно було! Залізла, лежу, у віконце зиру. До дванадцяти батько під під’їздом курив одна за одною, ждав, що вернуся. А пізніше вже й матір вискочила. І давай мене шукати. Батько в один бік біжить, мати – в другий… Потім збіжаться, заскочать у квартиру – а мене нема! Знов біжать… Так до ранку і бігали… Я дивилась, дивилась, та й заснула… А вранці прихожу – прикиньте! – предки як шовкові: обнімають, плачуть, цілують, мало не в ноги падають… Отак-от!.. То що, Алько, до мене?

Алька (знизує плечима). А що робити?.. Пішли…