Читать книгу Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник) - Василь Земляк - Страница 4

Народився Клим Синиця в місцях недалеких, які в погожі дні, надто осінні, коли повітря буває прозоре і нерухоме, можна легко побачити з Вавилонської гори; колись то був город Козів, не так великий, як багатолюдний, з білими дзвіницями, з руїнами старої фортеці, ярмарками своїми доскочив, було, європейської слави. Згодом од них збереглася лише приказка: «Довгий, як козівський ярмарок». Синиці торгували на тих ярмарках червоною глиною, невичерпні запаси якої залягали там же таки, під їхньою хатою, котру щовесни фарбували в оранжевий колір для реклами свого товару. Коли Клим підріс, батько і його залучив до того нелегкого промислу. Вони виробляли глину вручну, як виробляють хліб, тоді просушували її в холодку, щоб не тріскалась, мандрували з нею по навколишніх селах і міняли на хліб, бо ж свого поля Синиці зроду-віку не мали. Може, й розбагатіли б на тому промислі, якби в далеких селах, де Синиці збували свій товар, не поширилися чутки про двох бунтарів із Козова – батька та сина, – котрі, мовляв, неспроста фарбують села та навіть цілі міста у маків цвіт. Ті небораки були викликані до урядника, і гадки не маючи, якої слави вони зажили на глині. Їм пригрозили реквізувати глинище на користь казни, а їх самих справити до ведмедів, коли вони не припинять червоної агітації. Довелося Синицям шукати іншого хліба. Та коли згодом ними зацікавився перший ревком, то вони не відхрещувались од своїх заслуг, за які батька було призначено головою комнезаму в самому Козові, а сина взято до Першої Кінної, коли та ішла на Варшаву. Самі ноги у Клима Синиці були налаштовані до коня, – довжелезні й могутні, вони затужавіли від глини, яку виносив на собі. В ескадроні сміялися, що у Клима такі ноги, як у самого Будьонного, якого і досі Синиця вважає найкращим кіннотником світу після наполеонівського маршала Мюрата. Клим далеко міг би зайти з тими командирськими ногами, якби якийсь полячок під Бродами не відтяв йому шмат лівої руки по самий лікоть. Зопалу він ще помстився білополякові, наздогнав і зніс його з білого коня, але руки, на якій був Рузин перстенець, не знайшов на полі бою. Тепер носив напівпорожній рукав у кишені галіфе, й комунівські дотепники відразу ж охрестили його Півтораруким.

До нього комуною правив Соснін Інокентій Мстиславович, людина інтелігентна й високоосвічена, листувався з великими людьми з центру, одного з яких вважав своїм близьким другом і навіть позаочі називав не інакше, як Карлом Карловичем. Коли ж Карла Карловича зняли з високих постів, то це чомусь торкнулося і Сосніна, він залишив комуну на роздоріжжі й відбув до Москви виручати товариша. Не знаємо, чим та відданість скінчилася для нього, але він більше не повернувся в комуну, а його кімната в колишньому палаці Родзінських ще довгенько стояла незаймана, комунари сподівалися, що Соснін повернеться. І коли Клим Синиця відімкнув її, заступивши місце Сосніна, то знайшов там рушницю, не почищену після останнього полювання, та невеличку бібліотеку, яку Соснін привіз із собою в Семиводи, коли засновував комуну, а дечим поповнив уже тут, із решток бібліотеки Родзінських. Новий господар виявив там чимало польських видань, які залишаться без ужитку, бо ж польської Клим Синиця не знав і ставився до неї навіть дещо вороже через своє каліцтво.

То була інкрустована кімната на другому поверсі, з венеціанським вікном у сад, на паркове озеро, та з балконом у двір, з якого видно на горі село, де ще й досі декотрі хатинки нагадують Климу Синиці про його «революційну діяльність», бо й сюди свого часу заникували Синиці зі своїм товаром. Стіни в кімнаті були заліплені афоризмами, котрі новий мешканець знайшов підходящими і для себе. Соснін писав їх навмання, без жодної системи та послідовності, й розклеював на видних місцях, щоб завше бути з ними в контакті. Над балконом, на всю ширину скляних дверей, висіли слова: «Якщо у вас помешкання в місті та в селі й ви хочете залишитись у селі, то поспішіть продати своє міське помешкання, інакше все скінчиться навпаки». Та найбільше Климу Синиці припали до душі ось ці слова: «Земля має бути слабкішою від хлібороба, якщо в цій боротьбі вона бодай один раз дістане перевагу, хлібороб загине»[4].

Серед безлічі тих афоризмів Клим Синиця не знайшов жодного, яким міг би скористатися для блага комуни. Він кинувся було шукати рецептів у книжках свого великосвітського попередника, але читання тих великих диваків-утопістів мало зараджувало всім злигодням комуни, яка вже не раз, ще за Сосніна, опинялася на грані банкрутства і зараз також була недалека від цього. Чимало випадкового люду, не заживши тут ні набутку, ні слави, вийшло з неї й кинулося багатіти самотужки, на власному полі, яким наділяли всіх, хто бажав його мати, мало клопочучись, у що це обернеться для загального блага. А тут хліб стояв немолочений, миші трубили його у скиртах. Непрорвані буряки стікались, і підрятувати їх не було жодної змоги, а на велетенську овечу ферму, яку завів ще Соснін, упала пошесть. Звідси пошесть перекинулася на приватні отари й викошувала їх до ноги, побільшуючи й без того велике число недругів комуни. Ще Соснін жартував, що колись в Англії вівці поїли людей, а тут загрожують комуні. Климу ж було не до жартів, він швиденько перерізав овець, тих, що вціліли до його приходу, натопив кілька бодень лою, а м’ясо пустив на комунівську кухню. Шукав порад у самого Фур’є на цей випадок, та, не знайшовши, картав Сосніна за невиправдану пристрасть до овець, з допомогою яких той збирався уславити комуну.

Ось саме в такий неблагодатний для комуни час нагодилася сюди Мальва Кожушна. Вечірньої пори коня з подушечкою, що правила їй за сідло, прив’язала біля парадного ґанку, а сюди піднялася з хворостинкою, в червоних чобітках, які справив Андріян за одну з останніх своїх криниць; була в чорній газовій шалі, під якою сама чистота, обвітрена від їзди, черідка вчепилася до її зеленої сукні, що облягала оті ідеальні лінії, які дощенту були завоювали філософа, коли той відтворював їх на берестовому віці для свого друга Андріяна.

Клим Синиця саме кінчав Фур’є, то був собі по-домашньому, в спідній сорочці, запраній у комунівській пральні, сторопів і, замість того щоб зрадіти пізній гості та посадовити її у глибоке шкіряне крісло, в якому любив попивати чайок Соснін, сам у цілковитому розпачі впав у те крісло. Кажуть, Соснін запрошував на чай комунарок, що приходили в комуну на один сезон, а він – боронь боже, жодна жінка, окрім старої Сіповички, яка прибирала тут раз на тиждень, не переступала аскетичний поріг цієї кімнати з тих пір, як у ній оселився Клим Синиця. З його самітництва пересміхувалися дівчата, злословили жінки, але він сам не мислив комунівського ватажка іншим, гордився своїм однолюбством до відлюднілої Рузі, ще сподівався нишком, що до неї повернеться колись здоровий глузд, тоді кине вона свого осоружного Петра Джуру і прийде сюди, в комуну. І раптом Мальва з чіпкою черідкою на сукні і з червоною хворостинкою, якою поганяла коня. Їхня розмова, якби її записати дослівно, виглядала б чи не отак:

«Чого так прийшла? Всі порядні люди вже сплять о такій порі, а ти тиняєшся по світу, як неприкаяна. Шукаєш собі нову пригодоньку? Тоді це не тут…»

«Я не прийшла, а приїхала сюди на конику… Колись, ще дівчиною, пасла батькові коні разом із хлопцями, гасала на них, як чорт, а цей Андріянів такий покірний, як Андріян. Не вірите? То передалося йому від хазяїна. Це нічого, що я прив’язала його біля парадного ґанку? Чого доброго, ще наслідить там, і тоді дістанеться вам від комуни не так за мене, як за мого коня… Ха-ха-ха!..»

«Тут довкола люди, натруджені, спочивають, не смійся так голосно. В цій газовій шалі тобі чудово, в ній ти сама чистота, але ж я-то знаю, що ти за птаха, і завтра вся комуна знатиме, що ти побувала тут, у Клима Синиці, найстійкішого з комунарів. Кажи, чого тобі від мене треба, сідай на свого коника і лети собі геть. І не зиркай по стінах, однаково ти з усього того нічого не втямиш, крім хіба що отого афоризму про землю й хлібороба…»

«Колись тут жив справжній мужчина, мені подобаються його заклики, мій Андріян вимагав лише клятв, не залишив по собі ніяких ні написів, ні листів, але тоді – вночі, коли я прийшла до нього, то він ще жив і сказав мені, що я можу бути щаслива лише з одною людиною, з його товаришем, який залишився йому вірним до гроба. От я й прийшла, певніше, приїхала до вас на його конику, сама їхала. А ви ж знаєте, що в рові повно вбитих денікінців поховано й один генерал серед них…»

«Он як! Соснін, напевне, зламав би перед тобою свої стрілочки на штанях, які сам прасував через день, коли вірити комунарам. І я не картаю його за це. Але ж я з іншого тіста, мене замішано на червоній глині, про яку і досі ходять легенди. Тому йди собі. Я відсилаю тебе заради комуни, заради Фур’є і Сен-Сімона, дай довоюватися мені до високих істин у любові та революції. А на те, що твій Андріян щось бовкнув про мене в агонії, не зважай, він і досі стоїть перед моїми очима, самотній та чистий, як його криниці».

«Їхала сюди, то вчувалася мені музика в залах цього палацу, ввижалися запалені свічки в канделябрах, жінки в шовках, аж тут життя безрадісне й таке, як скрізь…»

«Горить хліб у скиртах, гинуть вівці, вкинули куркулі якусь пошесть…»

«А ви в такій запраній сорочці, що хочеться зняти її й піти з нею до річки, на кладку… Коли я вас вперше побачила тієї ночі, як ви зайшли з батіжком, то видалось мені, що ви прийшли мене відшмагати. Я так багато наслухалась про вас від Андріяна, що вважала вас ген яким лицарем, ще дівчинкою чула від старших про вашу любов до Рузі, аж ви просто собі запраний, заклопотаний, буденний, такий собі дивак, виліплений із червоної глини. Ха-ха-ха!» – сміялась у душі Мальва, вільна, хтива, поятрена їздою на конику, вижатим степом та римською величчю цього палацу, де сподівалася застати інше життя…

«Нас не люблять, поширюють про нас різні плітки, що ми ніби у ворожій облозі. Живемо скромно та тихо, оркестру мідного не тримаємо, банкетів не влаштовуємо, підлоги не натираємо воском – і навіть ворота комунівські відчиняємо не для всіх. З Денікінського рову вже двічі стріляли по мені, коли я вночі повертався з Глинська. Але ми колись вирвемось із цієї облоги й заживемо тоді іншим життям. Ми вже зараз маємо більше добра, ніж було в маєтку Родзінських. Паровик англійський, молотарка бельгійська, корівок виписали з самої Голландії, маємо свою сироварню, свого поета, і навіть білі лебеді прилетіли до нас цієї весни, хоч не було їх кілька років, і вже ходили плітки, що ті птахи зцуралися комуни».

Підвів її до вікна, показав на паркове озеро – ледь-ледь маячіли там у білому сні…

«А що то від вас тхне ніби лоєм овечим?»

«Білував овець усі ці дні, топив лій, рук робочих у комуні бракує… Тому й доводиться не зважати на своє вожацтво, а робити різну роботу нарівні з усіма. Молочу, скиртую, ходжу за плугом, от тільки не взяв собі норми буряків, бо там п’яти пальців замало, потрібно хоча б сім».

«Усе життя мріяла жити в цьому палаці, такий він мені гарний та загадковий іще з дитячих літ. То чи не вступити мені в комуну? Андріян жалкував, що не вступив сюди…»

«Я знаю, він говорив. Але пізно… Нам потрібні, Мальво, люди хоробрі, самовіддані та безкорисливі. Се асоціація добровільна, як Запорозька Січ. Самітних жінок ми неохоче приймаємо, а паче таких-от. Забагато честі для вавилонської вітрогонки. Ні, живи собі у своїм Вавилоні, тобі спокійніше буде без нас, а нам без тебе».

«Даруйте, що так пізно завітала до вас. Щоб менше бачили – ось чому. Може б, ви провели мене? Боюсь денікінців. Я їду, а вони так і встають з рову один за одним… У вас, певно, коник є, та й сідельце знайдеться?..»

Жнивові пахощі, поснулі будяки на денікінцях, коні стрижуть вухами, знайомляться, чорна шаль розвівається на вітрі – хтозна, чим се може скінчитися?

На мансарді жив комунівський поет, совість і слава комуни, то Клим Синиця взяв рибальське весло, що одиноко стояло в кутку, вийшов на середину кімнати й постукався ним у стелю.

Вдень Володя Яворський варить сир, а вночі пише вірші. Соснін був од них у захопленні, новому ж ватажкові комуни бог не дав хисту розумітися на тому, але не уявляє собі комуни не так без поета, як без сировара, гадаючи, що той не так прославляє комуну своїми віршами, які зрідка друкує місцева газета, як червоними головками сиру, що ними комуна торгує одна на ціле Побужжя. По якійсь хвилі, коли весло знову опинилось у кутку, почулися кроки на східцях, достоту тривожні, й у дверях появився Володя Яворський. З вигляду це був зовсім юнак, у кумачевій сорочці навипуск, у казенних штанях з ушитих галіфе, так що виходили штани щось на зразок гусарських і щільно облягали ноги поета, а взутий був у червоні черевички, переобладнані на чоловічий лад. Для того Володя зрізав підбори (з високих зробив низькі) і вкоротив халявки, що, проте, не могло приховати їх колишньої приналежності. В тих черевичках він скидався на іспанського гранда середніх віків, а до того ще мав високого, непокірного чуба, в очах читалася суворість та незалежність духу, а ніс також був настроєний войовниче, колись його помітно викривлено в боях за свободу, але так, що він не псував портрета, а лиш гармонійно вписувався в нього і свідчив про те, що майбутнє для цього комунарика буде нелегке, хоч у поставі його ще відчувалася хлопчача цнота, а чи то була сором’язливість перед жінкою. Та коли Мальва приснула в жменю, вперше побачивши живого поета, то він прибрав занадміру гордої пози й незалежно кинув ватажкові комуни:

– Якщо я вам потрібен, то ви могли б піднятися до мене. Товариш Соснін це робив частенько, Климе Івановичу…

Клим Синиця вибачився перед ним, бо й справді не хотів його ніскільки применшити, а далі сказав:

– Пам’ятаєш, я колись говорив тобі про мого товариша, того, що копав криниці? А се його вдова, Мальва Кожушна. Приїхала з Вавилона проти ночі. Мені вранці до Глинська, то, може б, ти осідлав коня й провів цю жінку до вітряків, а то й у сам Вавилон?

– Я боюсь денікінців, – щиросердо призналася Мальва.

– Яких денікінців? – перепитав поет, чекаючи за одним приниженням іншого.

– Мертвих, – посміхнувся на Мальву Клим Синиця. – В нашому рові.

Володя пошкодував у душі, що ті денікінці мертві, а не живі, інакше б він показав цій гарній жінці, що таке поет у бою. Соснін, залишаючи комуну, віддав йому на сховок свою шаблю в піхвах, яку він нарешті зможе застосувати.

Повернувшись на мансарду, він вчепив шаблю до пояса, надів стареньку будьонівку, хоч ніч видалася напрочуд теплою, зодяг шкірянку до колін, що також дісталася йому від Сосніна, й пішов до стайні сідлати коня. Ратна ніч уже вчувалася йому, наранжованому до двобою, в якому він і разу не випробував себе як солдат. Але заки розбудив сторожа у стайні та вивів коня, якого тримали в окремій кліті, та заки перевів стремена для себе, бо у Клима Синиці командармські ноги, то дещо спало з нього того ратного духу.

Загарцював Соснінів кінь під балконом (Соснін купив його за великі гроші) з вершником, екіпірованим для шабельного бою, і кинув той боєць занадто голосно:

– Гей, де ви там запропастилися? Виходьте!

Клим Синиця вийшов на балкон, побачив вершника біля ґанку. Кінь під ним прокинувся, грав нетерпляче, Клим подумав про те, чи не повернути хлопця й провести Мальву самому…

Мальва виходить, піднімає з землі подушечку, яку скинув Андріянів кінь, припасовує її, ніби сідло. Вже на коні похоплюється: забула свою хворостинку. Підіймає голову до балкона: «Там десь моя хворостинка». Але Клим не став її шукати.

Тії їхали ступою, спершу знайомилися їхні коні, звикали одне до одного, форкали, стригли вухами, остерігаючись ночі, а далі заговорили і вони, вершники, яких ще ніщо не об’єднувало, окрім хіба що пітьми та пахощів стерновиськ.

Вона зворушена тим, що він, Володя, великий поет (так сказав про нього Клим Синиця), не відмовився проїхатись із нею. Її кінь так близько ступав біля поетового, що тому довелось огризнутися й дещо пригасити оту атмосферу, яка почала встановлюватись між вершниками.

За комунівськими полями починався Денікінський рів, який колись правив за шанці, коні йшли сторожкіше, лячно позирали на кожне шарудіння у заростях, але поет даремно покладав руку на ефес, даремно вглядався в пітьму – жодного, бодай паршивенького денікінця не появилось, але відчуття остраху, проте, не залишало їх обох, в одному місці навіть коні сахнулись од рову і далі самі помчали вершників риссю. Минули Абіссінські горби, на яких народжуються та чубляться чорні вихори, поминули Бубелів хутір, біля вітряків зупинилися. Мальва взяла супутника за руку з вуздечкою, сказала, що ніколи не забуде його лицарства, а як навідається ще в комуну, то завітає до нього в гості. Дуже цікаво їй побачити його житло, вона ніколи не піднімалася вище другого поверху, і то в їхньому панському домі. Володя сказав, що покаже їй самий шпиль того дому, літню вежу, з якої вдень видно півсвіту. Вона пошкодувала, що не зможе приїхати вдень, боїться поговору, але вночі на тій вежі, напевне, ще цікавіше. Поет нічого не міг сказати, вночі він там не бував, з нього досить мансарди…

Повертався Володя трухцем, начебто боявся розвіяти, розтрусити те дивне почуття, яке залишилося од прощання з цією чудною жінкою. Хотілося сміятись, що воно появилось так раптово, і сумно було від того, що воно таке нетривке, летюче, як насіння кульбаби, – досить найменшого вітру, як те насіння гайне у безвість. Йому ж хотілося, щоб воно бодай трішки врослося, вкоренилося в ньому, хотілося принести на свою мансарду і там побути з ним. Але знову рів, і знову жодного денікінця, і жодної живої душі для поєдинку, тоді як те почуття вимагало хоча б маленького подвигу. Та ось зупинився його кінь, уперся передніми ногами в дорогу, застриг вухами, а вершник мимоволі вихопив із піхов шаблю, далека зірка спалахнула в ній.

– Хто тут? – кинув у чорні зарості, з високо занесеною шаблею.

Йому відповіли крізь смішок:

– Денікінці. – Для такого серйозного випадку прийом майже недозволений.

– Які денікінці? Таких зараз нема. За кого ви?

– За царя й отечество… А ти?

– Ану ж покажіться! Вийдіть сюди!

– Як же ми можемо показатися, коли ми самий дух. А ти хто? Теж дух чи комунар?

І коли один із духів виглянув із рову, щоб подивитися, з ким вони мають справу, то кінь став дибки, а вершник мало не гепнувся на дорогу – він уперше повірив в існування духів, проти яких шабля – ніщо, й дременув із поля бою на такому алюрі, що промчав комунівські ворота і зупинився аж у ставу, в заїзді, де дядьки замочують пересохлі колеса возів, і комунівська череда заходить на водопій, коли повертається з паші. Набрав повнісінькі черевички води, лише тоді збагнув, що шабля тут ні до чого, і ледве вклав її до піхов. Кінь теж охолов, угамувався, і герой тихенько посвистав йому, як насвистують коням, заохочуючи їх до пиття.

Почуття до вавилонської вдови облетіло, як кульбаба, залишився тільки якийсь штурпачок у душі – не знана досі підозра, яку та вдова вселила в нього і якій він щойно сам знайшов підтвердження, що злі духи справді оживають у рові і їх можна навіть побачити. Чи сказати про це Климу Синиці, а чи промовчати, цей не вірить в існування духів, тоді як Соснін говорив, що всі великі поети вірили в існування духів і написали про них свої найгеніальніші твори. Он білі лебеді шугають по озеру, теж, як духи, чисті й величні, може, ради них Володя Яворський тримається мансарди та задушливої сироварні, бо ніхто не знає, що він пише вірші на їхніх крилах, що ті птахи зробили його поетом.

Клим Синиця вже бив у рейку, будив комуну до праці. Либонь, злегковажив, що послав з Мальвою сировара. Згадав, що кінчається червоний лак для глянцювання сиру. Вийняв книжечку, записав: «Звернутись до голландських комуністів, аби вислали червоного лаку». Аж тут сам сировар спішився, веде коня за повід, чавкає своїми «мокасинами», волочачи по землі довжелезну шаблю. Посміхнувся Клим Синиця: «Де так довго барився, хлопче?» А той йому на повному серйозі: «Тихо, не кричіть… Провів оце вашу женщину до вітряків. Їду собі один понад ровом, тримаю руку на ефесі, аж тут денікінці. Звичайно, які в біса денікінці, якась сучасна контра зробила засідку, хотіла мене взяти живцем, але я не дався…» Далі з величезним блиском було описано січу, в якій сировар рубався, наче Олеко Дундич, але ж забув, з ким має справу, зайшов занадто далеко у тих своїх вимислах. Клим Синиця наказав йому вийняти шаблю з піхов, спродовга дмухнув на неї й сказав: «Ця шабля ще ніколи не побувала в бою, і я раджу тобі здати її до нашого музею». А що музею ще не було, він тільки збирався заснувати його, то повернув шаблю сироварові, той вклав її до піхов і похнюплено повів коня до стайні. Облітали з нього останні билинки тих дивних почуттів, які так праглося мати від цієї ночі.

Подвір’я наповнилося ревищем корів, від яких відлучали телят на весь день, до повернення з пасовиська; іржанням коней, що вигуляли на вівсах і затівали бійки біля водопою, та ще галасом людським, бо кожного ранку складалося враження, що комуна ось-ось розвалиться, нізащо не почне свого нового дня, хоч звечора все здавалося налагодженим для подальшого її існування якнайкраще. Поет уже знав ті галасливі комунівські світанки і пройшов у свою сироварню без найменшого сум’яття, а гордо і красиво, як ніколи, ніби свідомий своєї високої довершеності. Сьогодні він зварить нечуваний сир, а завтра повезе до Глинська визрілі раніше головки, з ранніх весняних партій.

Десь опівдні, коли нова партія сиру вже була зварена, вироблена і розкладена на полицях у підвалі сироварні, а бригада Володі Яворського вибралась із задухи та смороду на моріжок, щоб перепочити у затінку, до сироварні завітав Клим Синиця. Йому подобався запах сироварні, щоправда, не дуже приємний, але тут він дотримувався принципу одного римського імператора, що гроші не мають запаху. Сироварня, заснована Сосніним для внутрікомунівських потреб, поволі стала чи не найбільшим джерелом прибутків, окрім голландського сиру, виробляла ще й овечу бринзу (до пошесті на овець). Щоб підправити фінансові справи комуни, вироби сироварні вивозили до Глинська. Там червоні головки сиру видавалися справжнім дивом, вони прославляли комуну стократ більше, аніж вірші юного сировара, що вряди-годи появлялись у місцевих газетах. Що більше глинські непмани прагнули відкрити для себе таємницю сироварні, то старанніше комуна оберігала її, аби не втратити свого монопольного становища в цьому рідкісному промислі. Стороннім заходити до сироварні категорично заборонялося, вільний доступ мав сюди лише ватажок комуни, та й то в присутності сировара. Соснін любив бувати тут на самому процесі варіння, під час священнодійства, тоді як Клима Синицю більше цікавила готова продукція, коли вистиглий сир пускав першу сльозу. Ось і зараз комунар порахував червоні головки, що виспіли на полицях, підписав сироварові акта на продаж сиру, а далі сам скуштував шматок з надрізаної дегустаційної головки. Соснін за кілька проб ухитрявся з’їдати її всю, цей обмежувався лише невеличким шматочком, щоразу вихваляючи сировара. Лише зараз він не сказав жодного доброго слова, хоч сир просто танув у роті, його зварено з першого весняного молока. Коли виходив, то наче ненароком згадав про Мальву:

– Що то в неї за манера в’язати коня до парадного? Мало того, що кінь усю ніч стоїть голодний і гризе ґанок, а ще й, чого доброго, комунари подумають, що вона приїздить до мене. Було б сказати їй, нехай забуде сюди дорогу…

І з тим поїхав до молотарки, на найдальше урочище. Там паровик навіжено кричав до пізньої ночі, прохав снопів, а поетові все здавалося, що то Клим Синиця нагадує про себе.

Того вечора якийсь дивний смуток, досі незнайомий поетові, охопив його, на озері допізна не могли вгамуватись білі птахи, шугали, як духи, він і раніше помічав, що ті вразливі істоти немовби здатні перейматися його настроєм. Жалкував, що вчора провів Мальву не до самого дому, як зробив би те путящий парубок, а лише до вітряків, і якби зараз йому заманулося податись до неї, то розшукати її у Вавилоні, напевне, не так уже й просто. Довідався, окрім того, що Синиця наказав сторожам не давати сироварові верхового коня, бо той, мовляв, може занапастити і коня, і себе. Така завбачливість Синиці видалася сироварові просто разючою, юнак, напевне, досі вже був би там, якби йому коня…

Ще й перші вірші не написано про неї, як вона знову примчала на своєму буланому конику. Прив’язала його біля ґанку й, помітивши, що в кімнаті вожака комуни темно, з якимсь легким почуттям піднялась по східцях до мансарди. Щоправда, біля дверей Синиці мимоволі зупинилася, перевела дух і далі ступала зовсім тихо – боялась розбудити вожака, якщо той спить. Але то були даремні перестороги. Довідалась же, що він біля молотарки, і барабанщик у комуні один, то він підмінює барабанщика й навряд чи скоро повернеться. Почувала себе на мансарді вільно, розкуто, дзвінко сміялася, коли поет заходився переповідати їй про свій поєдинок з «денікінцями» минулої ночі.

«Витівки вавилонських парубків, та й тільки», – подумала про себе Мальва. Здогадувалась, що то могли бути брати Соколюки. Вони тримають поле на Абіссінських горбах, де, між іншим, і її десятина, інколи заночовують на жниві, могли помітити Мальву, коли їхала сюди, от і влаштували цю засідку, щоб віднадити Мальву від комуни, а чи й просто заради жарту. Але ж рубатися за неї на шаблях – то вже занадто, хоч Мальві і лестило, що такий великий поет бився за неї з «духами». Сказала ніби жартома, що один дух мав бути чорний і з бородою, а другий білий і в окулярах. Але поет в запалі бою їх прикмет якраз і не завважив, адже вони, духи, безликі…

Сторож проявив твердість, таки не дав коня, і Мальві довелось повертатися додому одній. Цього разу «духи» нагадали про себе на Абіссінських горбах, повз які проїздила. «Гей, Мальво, стій!» Але вона, припавши до гриви, погнала буланого чимдуж. Данько своїх коней замикав на ніч в залізне путо (пересторога великих конокрадів!), то тепер йому не залишилось нічого іншого, як розсміятися на косогорі. Але ж був той сміх не з добрих. Ще не так давно Мальва нізащо не обминула б Абіссінії. Тепер внадилась до білого палацу, що його вдень звідси видно добре, а вночі він ледь-ледь снить. І ось на Абіссінських горбах прохопилося зло до комуни, якого тут не було раніше, прохопилося у Даньковій душі, а то гей як небезпечно для білого палацу…