Читать книгу Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник) - Василь Земляк - Страница 5

…Останнє спалення Вавилона відбулося двадцять років тому, саме в жнива, коли у ці загалом благодатні краї ін’якого літа проникає з півдня таврійська суша. Од неї болить голова, зупиняються вітряки на горбах, а на курних дорогах встають маревні замки, в яких мешкають хіба що вищезлі таври – засновники Вавилона. У тому ніби й непорушному склепінні з дива дивного чубляться височенні чорні смерчі й, одриваючись од землі, плиском падають за фіолетові обрії. Вавилон спалахнув саме такої днини, опівдні, коли женці в степу ладналися відполуднувати невеселі зажинки на панському полі.

Пожежа скинулася з хати Соколюків, миттю переметнулася на сусідів, а далі пішла жерти солом’яні материки бідаків, не щадячи по дорозі й залізні дахи, згортаючи їх у білі сувої, легкі, мов пір’їнки, та палячи ними в небо. Женці бігли на пожежу з косами та серпами, ніби лихо те міг заподіяти турок чи татарин, котрі в давнину не раз розорювали Вавилон. Проте інколи ми буваємо несправедливі до наших старих ворогів. Паліїв схопили у глинищі, місці для такого випадку безпечному й навіть по-своєму затишному, пов’язали їх належним чином та спровадили у Глинськ до пристава заодно з батечком їхнім Миколаєм Соколюком.

Одному палієві, Данькові, було тоді десять років, другому ж, Лук’янові, щось близько цього (різниця була в кількох днях та десяти місяцях). З допомогою різок на допиті легко з’ясувалося, як спалено Вавилон. Виявилося, що справжнім винуватцем трагедії був сусідський кіт, котрий унадився в Соколюкові бур’яни і все боже літечко спивав там курячі яйця, аж доки ці два шибеники не здогадалися вчепити йому ґнота, облитого гасом. Підпалений кіт обрав найближче горище для цієї нечуваної помсти.

Паліям тепер по тридцять років з тією ж різницею в десять місяців та кілька днів, але вдруге палити Вавилон вони не наважуються, хоч інколи і виникає таке бажання, надто в Данька.

Нині знову жнива, та ось уже котрий день обидва не можуть вибратись на своє поле, розкидане, як і в їхнього сусіди Явтуха, в кількох місцях світу. Один шмат під Чупринками, другий – під Козовом, а третій, найбільший, але чорті-що, на самій Абіссінії – так звуться руді горби, які до землеустрою належали хіба що господу богу. За ті горби мати прокляла з кісточками землеміра Кенду – німця паршивого, рідних своїх волоскомівців, але завдяки старшому синові Даньку Абіссінські горби повертали насіння з лишком. Тепер на них осипався ячмінь з пониклими вусами, мов у Явтуха, саме враз косити його, але ж мати могла померти з хвилі на хвилю, тож менший, Лук’ян, боявся залишатись удома сам, без Данька. До того ж мати звеліла, аби вони конче були на її смерті обидва, сини й самі передчували, що мати щось приберігає для них, але не могли того відняти од неї довчасу. Її затятість дратувала обох, та більше Данька, котрий не міг бути при матері невідступно і в душі побоювався, що її одкровення може дістатися меншому братові.

Аби не марнувати часу та бути напохваті, Данько молотить на точку жито, привезене вночі з-під Чупринок. Його ціп стугонливий на світанку всіх будить, а надвечір приколихує. Не вмовкає навіть у полудень, коли все живе ховається від задухи, хіба що цап Фабіян в поті лиця чимчикує на обід до Явтуха Голого. Час від часу молотник скроплює точок, аби не пилив, зволожує капиці і знову б’є безугавно зав’яленим ціпом, всередині якого неначе стогне якась змучена, запрацьована жива істота. «Зовсім очманів наш Данько», – каже про нього мати, якій зараз над усе хотілося б тиші.

Менший мовчить, він, прецінь, знає, звідки в Данькові таке завзяття. На одного працюють бджоли, на іншого міхи ковальські, третьому бог дитину колише – вітер оберта вітряки, а в цім подвір’ї щось більше за ціпа вигадати не можуть. Лук’ян вкинувся було в голуби, та скоро збагнув: то майже те саме, що розводити горобців, – сьогодні вони ніби й твої, а назавтра знялися на крила і вже обрали собі іншого хазяїна. Недарма Фабіян жартує з цього приводу, напевне, маючи на увазі свого цапа: все, що здатне літати, не може належати комусь одному. А проте Лук’ян не зводить голубів, має їх безліч та кілька рідкісних пар викохує для душі. На ньому лежать усі інші турботи по господарству: корівка, котру він сам доїть; кури, що все норовлять нестись у Явтухових бур’янах; качки-цесарки, яких щовечора не може докликатись із ставу; замочування й тіпання конопель; виплекування турецьких тютюнів для Данька; баштан, який був справжнім нещастям для Явтухових дітисьок; уся городина від розсади до шаткування капусти на зиму – то все також його клопіт відтоді, як занедужала мати.

Поле ж тримається на Данькові, він пропадає там від снігу до снігу, певен, що воно саме здатне поставити їх міцніше на ноги. Поле виснажує, особливо в осінню него-ду, тому на меншого брата падає ще один обов’язок: приносити для Данька гарячі обіди. Той робить це з великим занепокоєнням, аби ті обіди не схолонули в дорозі. Данько завше дивується, як це Лук’янові вдається, і після кожного такого обіду шанує брата ще більше. А все діло в рушничках: ними Лук’яньо кутає горнята, коли несе їх за тридев’ять земель, під голодні Чупринки, в яких споконвіку плодилося жебрацтво. «Звідки ви, діду?» – «З Чупринок». Вавилонський жебрак ліпше дасть собі вирвати язика, аніж признається, звідки він.

Зараз Лук’яньо не відходить од матері, сидить на ослінчику й вишиває червоним хрестиком для себе сорочку, скроєну напередодні у глинського кравця, що в нього обшиваються всі більш-менш заможні вавилоняни й ті, котрі тягнуться до них з останніх жил, бо найбільша ганьба для вавилонянина – вийти на люди в нікудишній сорочці. Те зовсім не означає, що штани тут малось ні за що, та сорочка була своєрідною візиткою для тутешнього шляхетства, вже й так залишиться, напевне, довіку: в якій ти сорочці?

Лук’ян має великий хист до того, пів-Вавилона в його вишиванках, і навіть їхній сусід Явтух, якому він з великим натхненням оздобив сорочку ще до чвар. Тоді Пріся іще не починала сипати хлопчиків для Явтушка, то він хизується сорочкою й досі. На котромусь фатальному хрестику Лук’ян, а з ним і Данько мають посиротіти…

Червоний клубочок на долівці перекидався дедалі нервовіше, непомітно меншав, а коли Лук’ян знімав окуляри, щоб протерти їх, то клубочок перепочивав, ніби щось живе. Лук’ян завів окуляри знедавна, рятується ними від короткозорості, на те напоумив його Фабіян, довівши особистим прикладом великі переваги цього, як він гадав, найгуманнішого людського винаходу. Мати ж ніяк не може до того звикнути.

– І звідки воно до тебе вчепилося?

– Що, мамо? – підводить Лук’ян свої окуляри до неї.

– Оте каліцтво твоє. Сліпота…

– А мені байдуже. Я звик.

– То чи не від того, що тобі пупа втиналось до книжки? Хтось підсунув повитусі молитовничка. А букви маленькі-маленькі…

– Це того, якого Данько скурив?

– Спалив, негідник, таку пам’ятку…

Данькові ж – про це Лук’ян щойно довідався – втиналось пупа до ложки, від того невситимість до їжі, а отже, й до роботи. Хіба знаєш, якого тебе загадують, коли з’являєшся на світ.

– А звідки ж у Данька конокрадство? – поцікавився Лук’ян.

– Соколюки тут ні при чім. То я винна. В моєму роду була колись ця хвороба. Діда мого чумаки вбили. Волів крав на чумацькій дорозі…

– Волів? – здивувався Лук’ян, радий за брата, що віднині той не такий уже самотній, як уявлялося досі.

– Дід полював за диманами[5]. На масті тронувся. А Данько ж на чому?..

– Йому масть нічого не важить. Йому інше.

– А що ж інше? Гроші?.. Де ж вони?..

– Пригода, мамо… Хіба ви не помітили, який Данько, коли крадений кінь ірже у стайні?.. Хоч до рани клади…

Дивна річ, вавилонські коні могли жити собі спокійно, за якимись неписаними конокрадськими законами вони не будили в Данькові жодних поганих пристрастей. Жертву ж обиралось у далеких селах. Зараз марив баским коником, якого випильнував на останньому глинському ярмарку. Вже мав про нього всі конокрадські притики, що з них починає жевріти в грудях нова пригода: коник той з Овечого, невеличкого, але заможного сільця, хазяїна звати Ларіоном Батюгом, на хаті дерев’яний півник стоїть…

– Клич того навіженого, – без зла в голосі попрохала мати, а про себе подумала: «На котромусь кінському ярмарку зашмагають його дядьки батогами, й тобі, Лук’яньо, доведеться забрати його прах додому… Яке ганьбисько!»

Клубочок занишк під лавою, там за ним недремно пильнував кіт, чекаючи, поки той угамується зовсім, аби перебрати вишивання в свої лапи. Лук’ян метнувся на ґанок.

– Що там, братику? – запитав чорнобородий Данько з білих снопів, якими обставив точка так густо, що жодна зернина не могла б випасти у спориш…

– Мерщій, Даньку!

– Гадаєш, так легко померти, як тобі здається? Зараз доб’ю снопа і прийду.

– Недарма тобі пупа підтято до ложки! – вихопився Лук’ян на братів непоспіх.

– До чого-до чого?!

– До тієї щербатої ложки, з якої ти й нині їси.

– А тобі ж до чого? – поцікавився Данько.

– Мені? Коли хочеш знати, до молитовника!

– Я ж то думаю, чому ти в нас така бозя! – розсміявся Данько. Вибравшись зі снопів, він затримав Лук’яна на ґанку.

– Це й усе, що вони збиралися нам сказати перед смертю?

– А що, хіба тобі не цікаво, чому ти такий живеш на світі?

– Який? Ну ж бо, ну, я хочу почути…

І дав «бозі» гарного запотиличника. На ґанку виник шпаркий бій, що скінчився миром, як завше. Але ж смерть не могла чекати, і коли обидва зайшли до хати в синівській покорі та печалі, то в них уже не було матері, лише кіт грався долі червоним клубочком, котив його лапами, наче жаринку, вибрав собі час для забавки.

Матері не люблять, щоб діти бачили, як вони вмирають. Тільки совісно стало обом за свою бійку на ґанку. Хлопці й раніше полюбляли почубитися ні за що, але материн макогін мирив їх в одну хвилю, тепер він висітиме на шворці біля мисника, навіть якщо вони й убиватимуть один одного на смерть. Уже заради того одного їй належало б жити. В кожній хаті має бути свій миротворець.

Тільки запалили свічку під образами, як прилетів батько на її смерть і накрив їй білим рушником очі, бо ж самі вони не здогадалися б те зробити. Батька задушено в глиняниках за панський скарб, який дістався йому, коли розбирали пана. Задушено посторонком. Одні твердять, що скарб він віддав своїм убивцям, їх навіть називали поіменно, нібито вони відразу після того забагатіли, інші ж і досі шукають той скарб у глиняниках у ніч на Івана Купала. «Най шукають», – говорила на те стара Соколючка синам. Батька ховали без них, вони тоді обидва були в солдатах на австрійському фронті, то тепер і батькові поставили свічку перед його богом Миколаєм-чудотворцем. Запаливши її, Данько стояв перед нею як укопаний.

– Даремно вбили Миколая Соколюка. Не було ніякого скарбу…

– Ні, Даньку, не даремно… Скарб був. Але його заклято. Заклято, щоб не дістався нікому. Ще тоді, як убили батька.

– Лук’яню, братику, чого ж ти мовчиш? – кинувся до нього Данько.

– Я поклявся не чіпати… їм поклявся, – показав на небіжчицю.

– Що??? – схопив його за груди Данько.

Лук’янові потерпло в ступнях, наче він стояв на мурашнику.

– Відчепись!.. Уже бачу в твоїх очах убивцю…

– А що я останні жили висотую з себе – цього ти не бачиш?..

Щось гупнуло в комині. То міг нагадати про себе домовик. Узимку він гріється там на перекладині, звісивши босі замохнатілі ноги. Неодмінно босі, аби міг нечутно ступати по своїх володіннях. Тепер таких сінешніх коминів не ставлять, будують комини з лежаками, і домовики, ці добрі духи, оселяються там неохоче. Тому щастя в нових оселях ще менше, ніж у старих. Данько відпустив брата, перейшов на сумирний лад.

– Я знав, матінка щось приберігають для нас… Але ж люті які, хай бог простить на слові. Стільки років мовчати! Ура!!! – потряс він кулаками в повітрі, зовсім збожеволівши.

– Золото мстиве, а тим паче у нашому злиденному Вавилоні. Клянися отут, перед матір’ю, що ти голови не втратиш, коли тебе вразить золото в очі.

– Клянусь хрестом, що буду шовковий і признаю тебе над собою віднині й назавше, бо ти вже маєш те, чого я ще не маю.

– Авжеж, Даньку, тепер я один маю ту тайну в собі. Ні, брешу. Ще Фабіян слухав у сінях. Причаївся, гад, і слухав.

– Чоловік? – вжахнувся Данько.

– Ні, цап. Я напудив його віничком геть.

– То погано, що вже знає третій…

– Але ж то цап, Даньку!

– Е, всяке буває на світі. Ану ж воно не цап, а сам Фабіян перекинувся в цапа? Що тоді?..

– Цур тобі! Що ти мелеш, Даньку! Останній характерник скінчився на великому Мамаєві.

– Не вір жодному чорту рогатому… А де, Лук’яню?

– Під грушею-спасівчанкою…

Тільки вийшли з хати, як одразу прикрість.

На заповітному місці, під грушею-спасівчанкою, котру видно з самого Глинська, коли вона заквітає біло і який тиждень чи й два стоїть в ореолі, лежав цап і жував жуйку, як роблять це по обіді всі парнокопитні. Обидва зупинилися перед ним як укопані. Це вже було занадто навіть для Фабіяна. Так і кортіло його запитати: «Це не ви, Фабіяне?» Та хіба ж він признається.

У цапових очах не світилося ні крихти розуму, він, напевне, щойно пообідав у Явтуха, той подався в поле, забрав Прісю, навіть діток зайняв на колоски, а цей причвалав сюди, захотілося йому полежати в холодочку саме під цією грушею, хоч у Явтуховім подвір’ї така ж спасівчанка. Чому не залишитися там, а конче лізти сюди і прикидатись отаким дурником на золоті? Реакція була негайна, якої і належало чекати за такого збігу обставин: Данько пішов по ціп. Негідник під грушею не мав жодного уявлення, як розгорталися б події далі, якби не нагодився сам його хазяїн зі складаним метром за халявою. Фабіяна ніколи не кличуть, він сам здогадується, коли надійти. Між іншим, цап також.

– Померли?

– Померли, – зашерх на точку Данько з ціпом.

– Малі діти не дають спати, а великі діти не дають жити, – натякнув він на Данькове конокрадство. – Як так мучитися, то краще до праотців…

І пішов до хати, а до того, що спочивав на золоті, прилетіла бабка, вмостилась на кінчику рога і застригла крильцями від задухи. Такої золотої літунки обидва зроду не бачили. Нишком переглянулися, збагнувши цю прикмету…

За Фабіяном миттю нагодилися усі оті санітари смерті, яких ніхто ніколи не призначає, а вони самі водяться у Вавилоні з правіку, як і ті, що приймають новонароджених. Одні відповідають за початок життя, інші за його кінець, і ніхто не сміє виступати у цих двох ролях від одної особи. Напівмістичні вавилонські бабусі знали своє діло, спорядили не одну смерть, долівку скидали оріховим листям супроти мухи, запалили свічки для всіх великомучениць, починаючи з Варвари, заспівали пісень над Соколючкою, а в перепочинках між тим шепотілися про щось дуже для них істотне. Вмовкали, коли котрийсь із синів навідувався до хати, щоб постояти біля матері, поспіхом шукали нової пісні й інколи замість тужної починали веселу, щоправда, тоном журливим, сини ж відносили те до витонченості ритуалу й самі відчували певне полегшення в своїй синівській печалі.

Тим часом хліб осипався, нічия смерть не могла б одірвати від жнив такого заповзятця, як їхній сусід Явтух, то він прийшов до небіжчиці вночі, привів Прісю, стояли вони в парі, стояли мовчки, невигойна ненависть палахкотіла до Соколюків у волохатих грудях Явтуха, запало йому в голову, що мали вони поперемінно обидва великий інтерес до Прісі, а Пріся до них, також поперемінно, се міг бути останній випадок для замирення, і Явтушок скористався з нього, прийшов. Собою він був невеличкий, волохатий, як пирій на його полі під Чупринками, біловусий, а ще нагадаємо – червонорукий та червононогий, як підварений рачок, – то все від злоби на Соколюків, яку він тамував у собі цілі роки. Проте жевріло у ньому щось приємне, принаймні для цапа, як було з’ясовано ще раніше. Пріся стояла при ньому гарна, пругка, журна, пахло від неї жнивом. Пріся плакала тихо, аби не зачув Явтушок, бо знову подумає бозна-що. Коли виходили, запитав Лук’яна:

– Мати нічого не заповідала вам?

– А що?

– Мала б заповідати дещо… – Він хихикнув лукаво в жменю і виштовхав Прісю з хати.

Данько білував бичка у клуні при ліхтарі, який висів на бантині, на запах крові чи на світло до клуні зліталися кажани, такі бентежні, що Явтухові здалося, ніби вони вилітали з його волохатих грудей. Коли прийшли додому, він заходився бити Прісю ще в сінях, ні за що ні про що, як боже бачиш, він мав велику душевну необхідність бити її просто так, на майбутнє. Досипав ніч на новому возі, під грушею, цим єдиним деревом у його подвір’ї, цього літа не вродило на ній жодної грушки, і це лише підсилювало ненависть до Соколюків. Кажани зліталися зі своїх ловів і тихо гніздилися йому в грудях, складаючи там свої натомлені перетинчасті крила.

Одне око раз по раз розвиднювалося на возі, але нічого істотного не уздріло в подвір’ї Соколюків до кінця ночі, а звідтіля до самісінького світанку за возом пильнувало недремне віконце в чотири шибки. Десь за досвіта з хати вийшов Данько з круглою рогозянкою в руці, підійшов до груші, постояв на заповітному місці в якомусь солодкому роздумі, а далі поставив плетенку і подався на грушу неквапом, наче ягуар. Задумав струсити всі спілі грушки, щоб люд, який збереться на похорон, не мав сюди жодних понадок. Гупання струшуваних груш розбудило на возі й друге око. Явтушок зліз, розім’яв тіло і навіщось також подерся на свою заяловілу грушу, теж спасівчанку, й заходився трусити її спересердя. Не впало жодної груші. Данько засміявся з того у своїм гіллі. Явтушкові соромно було злазити, та, власне, й ні до чого, і він просидів там ще довгенько, аж поки його не покликала Пріся до снідання. їжачком скинувся на землю, пішов до хати.

На похороні, попереду збираної дружини музик, ішов мій батько з кларнетом – найбільший музикант у Вавилоні, й грав для Соколючки щось на диво веселе. Вона доводилась йому свахою, так то могло бути останнє соло для свахи. Лише на цвинтарі він зіграв для неї реквієм чи щось подібне. Всі інші музики мовчали, своїм неоковирним залізяччям, достоту розладнаним на весняних весіллях, не могли дістати до вершин кларнета. Лише бубон в кількох місцях дозволив собі нагадати про себе як найдавніший людський інструмент. Його було змайстровано зі шкіри старого цапа, який орудував у Вавилоні задовго до появи Фабіяна, десь на самім кордоні двох століть. Чи, бува, не тому цап Фабіян з особливим інтересом дослухався до бубна, щоразу сягаючи думками у те невтішне майбутнє, коли у Вавилоні появиться іще один бубон і цап Фабіян, як і його попередник, залишиться лише в мажорних згуках, та ще, може, з його рогів напиляють гребінчиків для вавилонянок. Цап ловив себе на тому, що завше думав на цвинтарі про свій безславний кінець. У такі хвилини він тихо оплакував самого себе, а вавилонянам здавалося, що він оплакує їх. Людська наївність…

Пробурмотівши подячне слово до народу, який облишив жнива і прийшов на похорон їхньої матінки, Данько подумав про те, що варто було б провідати могилу батечка на старих поховиськах і воздати належне його пам’яті. Але тривога за скарб гнала їх у тришия з цього непривітного поселення душ, де Миколай Соколюк цієї ж ночі довідається від дружини, що він наклав головою не задарма, що його скарб дістанеться синам. І хоч як Данько квапився з кладовища, ведучи попід ручки меншого братця й пам’ятаючи, що з похорону належить повертатися ґречно й журливо, а хитрі та ще живкі вавилонські бабусі випередили його, а може, й не ходили на цвинтар, і знайшли за краще влаштувати вечерю не в хаті, де ще витав дух небіжчиці, а в подвір’ї, під грушею-спасівчанкою, власне, як Данько і побоювався. Явтушок із Прісею також були вже тут. Пріся в білому фартушку порядкувала на вечері, а вічно скривджений Явтушок всівся саме на тому місці, де був скарб, і червоні ноги його немовби запашіли від золотого сяйва, яке струменіло з-під землі. Можете уявити собі душевний стан Данька за таких обставин, причому не було жодного способу прибрати Явтушка з означеного місця, а туди посадовити надійнішого чоловіка або ж сісти самому. Явтушок одразу кинувся б докопуватися причини такого переміщення, і діло могло б обернутися ще на гірше. Тому Данько всівся проти нього і намагався не помічати його ніг, які просто купалися в золоті, аж поки це оприкріло Явтушкові, він хвацько, майже по-татарськи, підібгав під себе свої осоружні ноги, добре відомі Вавилонові з ранньої весни до пізніх заморозків. Данькові коштувало великих зусиль залишитися зовні байдужим до цих невеличких змін у возсіданні Явтушка на золоті.

Народу стеклося проханого і непроханого, вавилоняни – великі мастаки поїсти та випити на дурничку, столів на таку ораву забракло б, тому розмістилися на траві, розгорнувши у дві доріжки цілий сувій невибіленого полотна, за яким і всівся опечалений Вавилон. У всіх були підстави сподіватися саме такої вечері, хоча й небіжчиця належала до людей не вельми маєтних. Її спадщина була у всіх на очах, не знали тільки про неоплачений контракт за плуга-семерика та ще про дещо (тут бабусі перешіптувалися найтаємничіше про загадкову мальовану скриню з нечуваними скарбами пана Родзінського, за які наклав головою Микола Соколюк). На цій вечері з’явилися перші ознаки того, що «бородаті сирітки» вже підняли віко над скринею, бо заставили підгрушшя печеним і вареним, і прісні бабусі просто губилися, за що їм хапатися раніше: за голуб’ятину, за бичка, стушкованого велетенськими шматками з молодою картоплею, чи за полив’яні карафки з горілкою, які дуже швидко перетворили поминальну вечерю на дещо веселе й безжурне.

Перший упився Явтушок, то Соколюки з великою охотою схопили його за ноги та руки й хотіли було перекинути через пліт, у високі бур’яни, які він зростив у своєму подвір’ї, але Пріся вблагала їх не робити цього, до того ж сам Явтушок обм’як, подобрів, не пручався, його занесли і поклали на возі, од якого ще пахло стельмашнею. Там він заснув, задудів носом, як одуд, аж поки не схаменувся, згадавши про Прісю. Підвівся на возі й, погукавши її роз’яріло (либонь, рештки свідомості його все ще трималися на злобі до Соколюків), упав знову і більше не заважав Прісі господинювати на вечері.

Далі Фабіян втратив відчуття сторін світу, і тут негайно ж нагадав про себе відданий йому в таких випадках товариш, який повів філософа додому, на Татарські вали, де вони знову, принаймні до якоїсь наступної оказії, житимуть легко й безклопітно, без ніякої журби про завтрашній день як одного, так і другого. Цього разу цап повів філософа не дуже певно, бо і його підпоїли старі бешкетниці, намішавши йому горілки в колотуху – ті полюбляють поглузувати з цапа, гадаючи, що він є уособленням самого вавилонського диявола, він-бо ж істота покірна і водночас безмежно горда, коли йдеться про честь обох Фабіянів.

Потім подерлися вавилонські бабусі на Белебень, колись вони були чарами та окрасою Вавилона, за них билися парубки на ярмарках, а нині декотрі вже не могли втрапити до своїх домівок, проклинаючи небіжчицю та вавилонські горби заодно. Останніми розбрелися так звані гарбузові родичі, які вважають, що й похорони влаштовуються для того, аби на них побачитись і не зачужіти зовсім. Був серед них і Панько Кочубей, дядечко в третіх Соколюкам. Пріся ще з кількома жінками в білих робкоопівських хустинках прибрала все, скатала полотно, перемила посуд і пішла до Явтушка, який затих на возі.

– Ну й публіка… – роздумливо сказав Лук’ян, коли брати залишилися під хатою самі. – Бабусі чого варті! А то ж із них пішов нинішній Вавилон, ге, Даньку?

– А ти видів, де Явтушок умостився? Я мало не осліп, коли його ноги опливли золотим маревом. Варто йому було простягти руку, як він уже там. Я міркую, що саме враз діставати сьогодні, поки Явтушок конає на возі. Як ти гадаєш, Лук’янцю?

Той висловив побоювання, що Явтушок міг лише прикинутися п’яним, бо ж пив на вечері не більше за інших. «А скільки тому велетню треба?» – посміхнувся Данько. Він вважав, що кращого вечора скоро не буде. Очі в нього горіли, а в голосі було стільки трепету, наче він розмовляв із краденим конем. Лук’ян погодився…

Скарби добувають у цілковитій тиші, може, не менш скорбній, ніж та, за якої їх ховали від людства. Вщух у голові веселий лемент поминальної вечері; ущерблений місяць вихопив з далечі чорні вітряки, що вічно поривалися кудись, але так і залишились прикутими до своїх горбів. Сироти сиділи під хатою, на призьбі, й чекали перегуку вавилонських півнів. За народним повір’ям, скарби належить добувати опівночі, найкраще це священнодійство вдається в ніч на Івана Купала, в ті хвилини, коли зажевріє папороть. Ту ніч вони змарнували на гойдалці, потім, як за часів Перуна, стрибали через вогнище. Лук’ян спалив тієї ночі свої штани, і взагалі тоді ще і гадки не малося про скарб. Тож сиділи під хатою, бентежні, урочисті, сповнені суму й надій. Перший озвався Явтухів півень, далі засвідчили північ вавилонські дідугани десь на горі, а тоді вже прокинувся їхній (либонь, далося взнаки те, що напередодні Данько приголомшив його ціпом). Брати знялися і пішли до груші, що стільки років була улюбленим місцем усіляких родинних та парубоцьких учт і збіговиськ.

Що глибше вкопувалися, то менше віри лишалось у кожного, а тут ще траплялися раз по раз струхлявілі цурпалки – то було коріння, порубане до них. Данько хапав його, розглядав, чи воно, бува, не свіже, навіть нюхав навіщось і примовляв: «Злегковажив наш батечко, злегковажив, трясця його матері. Все пропало, Лук’яню, тут уже побували до нас з тобою…» – «То Явтух, то Явтух, – трагічно шепотів Лук’яньо. – Ти ж бачиш, що в нього все як з води». – «А поготів хлопчики», – зажартував Данько, натякаючи на свою причетність до Явтухових синів. Щоправда, Явтуху тим не лише не заподіяно жодної шкоди, більше того, на хлопчиків йому перепало під час землеустрою кілька десятин зайвої землі. При бажанні Соколюки могли б зробити з Явтуха великого землевласника, чого насправді їм не хотілося аж ніяк. І коли вже говорити правду, то, окрім дітей, не такі вже великі Явтухові статки. Проте скарб міг дістатися йому, бо копати ставало дедалі легше, а це могло свідчити, що тут побували до них, але ж по корінню видно, що сталося це не тепер, а десь невдовзі по тому, як скарб опинився тут. Данько упрів, як миша (від безнадії), а Лук’яньо (так його називав брат у хвилини великої розпуки) загубив окуляри в ямі й без них осліп. За їхнім глибоким переконанням, Явтух, у чиїх руках уже давно міг опинитися скарб, спокійнісінько мав спати на возі з вибраним дишлом (у такий спосіб він чатував воза).

– Що там? – стрепенувся Данько, зачувши скрегіт заступа об залізо. Сам він орудував сокирою, підсікав коріння.

Лук’яньо прошепотів напівпобожно:

– Іржа. Але то ще не благородний метал.

Далі були такі делікатні, чемні, обережні, наче те, чого вони ще не мали, було живе, з ногами, руками, очима, поки що заплющеними, і з грудьми, які вже дихали під землею.

– Обережно, Лук’яню, не колупни до живого…

Ще ніколи не любив він свого братика так ніжно, як у ці хвилини. Данько засік сокиру в корінь і взявся розгрібати землю руками.

Та коли вони обидва вже стояли на скрині з кованим віком, коли те досі привидне щастя вже не могло зникнути, Данько посіяв ще один сумнів ось такими словами: «А тепер уяви, Лук’яню, що ця скриня порожня, що її випатрували до нас…»

Лук’ян раніше ніколи не думав, що передчуття багатства може бути таким страхітливо тривожним. Він ладен був побити Данька за його маловір’я. У ямі млосно пахло свіжою землею, золотом і цвіллю зотлілого коріння, напевне, порубаного ще батьком, як тепер могли здогадуватися сини. Зминали такі щасливі хвилини, що не було ніякого бажання зупиняти їх і виймати скарб нагору.

– Спершу поглянь, що там нагорі, – сказав Данько, а сам усівся навпочіпки й закурив у ямі. Ледь чутно шелестіла над ними стара груша, символ давнього й колись великого роду, який міг трагічно скінчитися цієї ночі, але й міг вибухнути з новою силою.

– Ну, що там у Вавилоні? – запитав Данько з ями.

І Лук’ян відповів йому одним словом:

– Тьма…

Десь далеко збиралося на грозу, місяць затонув у чорних сувоях, щезли в сум’ятті ночі вітряки, на горбах ні шпариночки – спить осоружне людство, а цим також поспішати нікуди. Людям у їхньому становищі належить гарненько подумати про своє майбутнє, яке видалось обом тепер хисткішим, ніж будь-коли, адже не відали, ким стануть вони через кілька хвилин. Ще дітьми наслухалися страшних історій про скарби. Вавилон притих, зачаївся, ніби чекає, що з ними скоїться, коли вони піднімуть віко.

Лук’ян заглянув до ями, Данько все палить, обдумує щось підступне, страшне. Лук’янові стало моторошно, він ладен віддати все, аби завтра мати можливість стояти в подвір’ї з решетом, як досі, й скликати голубів на землю, він сипле їм лише жменьку зерна, щоб ті не одвикали від нього, розуміли свого володаря.

– Про що ти там думаєш, Даньку? Нічого не загадуй наперед…

– Як ти гадаєш, Лук’яню, коли я стану багатим, чи зможу кинути конокрадство? Чи аж тоді кину, як уб’ють мене, зашмагають батогами, коли піймають? Який напуст… – Данько мало не плакав у ямі.

– І справді, де воно в тобі взялося? В нашому роду волів крали, голубів крали, а коней ніхто не крав. Ти, бува, не циган? Кажуть, колись вавилонянки грішили з циганами.

– Не чую в собі циганської крові. І цигани мені байдужі, коли приїздять сюди. От тільки не збагнути тобі якоїсь дикої сили в людині. За ту одну ніч, коли полюєш на гарного коня, так настраждаєшся, намучишся, що потім стаєш смиренним і тихим на ціле літо. Коли виплеснеш ту болість із себе, то така полегкість, наче народився вдруге. Коли б я вчився далі, то, напевне, став би великим чоловіком. А так усе окошилося на конях. Ти ж знаєш, що я не маю на цьому ані фантинки. Лише Мальві дотікалося дещо, один-другий гостинець. Але яке то диво, коли чужого коня переховуєш у стайні. Його десь там шукають по ярмарках, а ти його пестиш, напуваєш, говориш із ним, він звикає до тебе, як людина, а потім розстаєшся з ним уночі, певен, що колись знову побачиш його на кінському ярмарку. Е, ти нічого в цьому не тямиш, Лук’яню. Не можна жити на світі отакою собі бозею, як ти, людина мусить мати хворобу до чогось. Хочеш, я коли-небудь візьму тебе з собою? Це така зараза, що як спробуєш один раз, то на все життя.

– Ні, Даньку. Я весь тремчу, коли крадений кінь ірже у хліві. Дивно, що Явтух тебе не злапав досі.

– А для мене те іржання – як пісня, тривожна і дика. Тоді і Явтух мені пусте, і навіть Мальва стає непотрібною. Хочеться тільки тиші й гойдалки. Що не кінь – то скарб. Лізь сюди, я один не впораюсь, мені чутно, як воно дихає…

– Боюсь тебе, Даньку.

– Невже ти міг щось подумати?

– Можливо, то ненароком, але викинь сокиру, тоді полізу.

Данько встав, подав Лук’янові сокиру, той пожбурив її до дровітні, на якій вони вже багато років рубають дрова, потім підняли скарб нагору, очистили від землі й ще живий, теплий понесли до клуні. Данько причинив двері, засвітив ліхтаря. На бантині сушилася шкура з бичка, якого зарізано для поминальної вечері, вавилонські давно не куштували такої смачної телятини, а голубів скільки понищено для печені, але то був лише вступ до сорока днів, які влаштують вони для цілого Вавилона. Данько знайшов ломика, зірвав із петель замка, старовинного, мідного і, перш ніж підняти віко, сказав:

– Будемо благати бога, щоб він оборонив нас од усякої напасті та від поганого ока. Щоб золото не засліпило нас обох, прошу всевишнього за тебе й за себе, а не далі неділі поставимо йому свічки в обох глинських церквах – на вознесенні і на спаса. Не забудемо і нашу вапницю…

Явтух у самій спідній білизні вже стояв під клунею, ще на вечері він перший помітив золоте сяйво на своїх ногах, збагнув, що то скарб, прикинувся п’яним і, як тільки вечеря скінчилася, місця собі не міг знайти, пильнував недремно за кожним рухом своїх сусідів. Тепер знайшов собі підглядник (із пересохлої дошки колись випав сучок, і цю сучину Явтух виявив зразу, ледь у клуні засвітло).

Данькові хотілося кричати, рвати на собі чуба від радості, качатися на околотах, проте він знайшов у собі сили прибрати урочистості, а Лук’ян перестав дихати на цій ритуальній миті, після якої чхати їм на всіх вавилонських добродіїв. Вавилон віднині й надовго буде стояти під ними, якщо вони доживуть цю ніч до кінця, якщо доля не кине їх у страшну безодню, наближення якої Лук’ян майже передчуває…

– Ну, слава Миколаю Соколюку, родителю нашому!..

Данько підняв віко й отетерів, а вражений Лук’ян розсміявся безжурно, як хлопчисько.

У скрині була зброя, дбайливо змащена і складена не гарячково. Зброя різних віків і поколінь. Фамільна колекція панів Родзінських. Мечі у срібних піхвах, турецькі криві шаблі, козацькі мушкети, мідний бунчук із рештками чорного хвоста, гетьманська булава, срібне стремено і сталева сітчата кольчуга з якогось довговидого князя. А під тим середньовічним мотлохом – зброя новіших епох: «сміт», два тульські пістолі, дробовик і мідна мисливська труба, якою єгері скликали зграї гончих… Трубу в кількох місцях побила синя іржа.

Усе те було викладено на солому, і кожен міг вибрати собі зброю, яка йому найбільше до вподоби. Лук’ян узяв собі дробовика і єгерську трубу, а Данько – дамаського меча, острогу, яку хвацько припасував до чобота, і тульського пістоля. Гетьманська булава, оздоблена камінням, все ще лежала на соломі, як щось непотрібне, хоч саме вона викликала найбільше захоплення у Явтуха, котрий розумівся на коштовностях не більше за цих новоспечених лицарів. А втім, вони також звернули на неї увагу, коли взялися складати все до скрині. На держаку було вигравіювано латинню: «Koniecpolski».

Данько засунув булаву за пояс, де носив її колись гетьман Конецпольський, зачинив віко, а далі обидва лицарі всілися на околотах поміркувати про свої справи, що видалися їм набагато гіршими, аніж були до цієї ночі. Миколая Соколюка обізвано чи не останнім дурнем, який наклав головою, можна сказати, майже ні за що, в м’яких тонах перепало і матінці. Поминальну вечерю для неї могли відбути скромніше й дешевше, якби не надії на скарб, який обернувся для них справжнім лихом. Адже не знали, як з ним бути, куди подіти увесь той мотлох, що, може, й мав якусь цінність у палаці Родзінських, але в цій клуні після першої миті захоплення не вартий був і мідного шеляга.

Та зовсім не так думалося про те людині під клунею. Явтушка вразило своїм осіянням не лише каміння на булаві, від якого посвітлішало в клуні, а й дещо важливіше, його життя стало б неможливим із такими озброєними сусідами, яких він зараз спостерігав на околотах не так з ненавистю, як із заздрістю. Він уявив собі Прісю біля підглядинка: один лицар був величніший за другого. Але тут сталося зовсім не передбачене для нього. Роса свіжа, то босий Явтушок прохолонув на ній і закашляв під клунею на свою погибель.

Соколюкам видалось, ніби хтось душився чи когось душили. Сумніву не могло бути: Явтух! Задмухали світло і якусь мить стояли нерухомо в пітьмі. Лук’янові уявився батько, задушений у глиняниках посторонками. Вони як-найтихіше вибралися з клуні, обійшли її довкола, та Явтушок у білому вже встиг переметнути в своє подвір’я. Ті два лицарі також поспішали туди, однак не з кращими намірами. Явтушок ще міг би гайнути до Прісі, але ж тим виказав би себе – й залишився там, де був покладений звечора.

Віз, як завше, стояв посеред двору з вибраним дишлом, і коли брати підкралися до нього, то побачили на возі Явтуха в білому. Він спав горілиць, розкидавши білі вуса, посвистуючи носом, небесний віз тихо котився над ним. Тим скінчилися всі сум’яття, і пришельцям стало якось ніяково за свій прихід. Та коли б вони самі не блукали зараз по інших світах та були уважніші, то побачили б, що ступні Явтушка (вони стриміли пальцями догори, як у мерців або ж у великих акторів) були мокрі, щойно вмиті росою. Явтух із жахом подумав про це й чув потребу сховати кудись свої мокрі ноги, тому перекинувся на бік, обличчям до напасників, а ноги забгав у сіно. Замість посвисту почулося спершу тоненьке, а далі те осоружне харчання, наче йому перерізано горло дамаським мечем. Лук’ян перший не витримав і пішов геть від воза, а за ним стиха почвалав і Данько, гадаючи, що і білий привид не був Явтухом, а був то сам диявол – вічний переслідувач тих, хто добуває скарби. Решту ночі Данько бився з турками на старих вавилонських валах, біля неіснуючої тепер південної вежі, Лук’яньо ж спав без жодних сновидінь.

Розбійників було схоплено в клуні, на околотах. Вони спали при всіх лицарських обладунках, хтозна-які лиха заподіявши людству цієї ночі. Лук’ян здався відразу (він служив на війні в хімічній команді), а Данько ще намагався чинити опір, схопившись за булаву Конецпольського. Та коли два карабіни вперлися йому в груди, він розсміявся і підняв руки. Їх роззброїли, вчинили трус і тепер ніяк не могли вмістити всю зброю до скрині, не то скриня поменшала, не то зброї побільшало.

Явтухів віз стояв там, де завше, а біля воза хрумкотів зелену мішанку змилений кінь, на якому Явтух верхи доскочив до Глинська і повернувся з нарядом міліції. Операцією керував сам начальник міліції Пилип Македонський, який уперто називав себе Філіпом, гадаючи, що це щось може додати до його і без того високої особи.

У пойняті для протоколу було взято Даринку, пастушку, що саме нагодилася забирати до череди корівку Соколюків. Корівка була недоєна, то Лук’яньо видоїв, аби не горіло молоко. Македонський заніс прізвище пастушки до акта, а далі сказав їй, що до конфіскації їх майна вона, досі бездомне дівчисько, стає єдиною господинею в цьому маєтку. Данько передав їй в’язку ключів од усього, що замикалося, а Лук’яньо прохав її за баштан та за голубів, які без нього можуть здичавіти: «Не забувай сипати їм щоранку по жменьці зерна, а дітисьок Явтухових гони з баштана, бо не дадуть доспіти жодному кавунцеві, а то все гарні сорти, і я не хотів би зводити насіння…» Далі їм було наказано запрягти коня у воза, згромадити туди скарб, а самим сісти на скриню, аби Вавилон міг бачити, що їх забиралося не даремно.

Коли арештованих виводили з дому, Явтух стояв біля воріт із розбитою до крові сідницею, посміхався лукаво, але незлобиво: його Пріся, як він гадав, віднині народжуватиме діток лише від нього, бо більше не бігатиме до Соколюків як не по сіль, то по сірники, тільки-но Явтух одвинеться з дому. Досить того, що троє чи й усі четверо з восьми скидаються як не на Данька, то на Лук’яна. Зараз Пріся вибігла з хати й остовпіла, побачивши обох Соколюків на скрині, під конвоєм міліції.

– Ой, батечку, за віщо це їх?

Явтух не став пояснювати, лишень посміхався зухвало в білі ячмінні вуса, що звисали не так похнюплено, як раніше.

Соколюки сподівалися, що їх довезуть до сільради, а там їхній дядечко в третіх Панько Кочубей вирятує їх із цієї халепи. Але, як на те, дядечка не виявилося на службі. Боніфація також не було, той ще здосвіта в полі, якого вхитрився мати аж дві десятини. Сільрадівський виконавець Савка Чибіс, який мав звичку сміятися з усього і без пуття, признався Македонському, де слід шукати їхнього дядечка о цій порі: чистять кабанців або ж тут, у Вавилоні, або ж на сусідньому селі, куди голова мають честь заникувати, бо ніхто не може зрівнятися з ним у тих тонкощах.

Обурений Македонський знову забрався на бричку й подався до котрогось із маєтних вавилонян переснідати. Найімовірніше, що тим хлібосолом був Матвій Гусак, власник вітряка та чималенької пасіки. Він полюбляв похвалятися, ніби на нього працюють вітер і бджоли, наївно гадаючи, що обидві ці сили не мають ніякого стосунку до радянської влади.

Сніданок явно затягся, тому арештованим було дозволено злізти зі скрині й піти до вітру (в таких ситуаціях у тому є велика потреба), а що поводилися вони досить пристойно і не виказали жодної спроби до втечі, було їм дозволено полежати під старою шовковицею й поласувати її плодами, що аж ніяк не могло бути ознакою пом’якшення їх вини. Тим благом користувалися і досі до них усі арештовані, доки їх подальша доля вирішувалась у сільраді, тобто доки на них писав Боніфацій перепровадження до Глинська.

Затривожилась мурашня, що полюбляє жити під солодкою шовковицею, і зараз нагадала Лук’янові бентежне людство, хоч Фабіян вважав мурашок пришельцями з якоїсь іншої планети, зважаючи на їх високу організацію. «Цікаво, – подумав Лук’ян, – чи є у них в’язниці, а коли є, то це вони принесли з собою чи перейняли від людей уже тут, на Землі?» Він щось угледів у «пришельців» і всміхнувся. То два вартові, на диво жваві і пильні, перепроваджували третю особу, яка з усіх сил цупила на собі щось біле, набагато більше за себе, схоже на мініатюрний дирижабль. То була звичайна собі лялечка, з якої, напевне, має вилупитися цар, інакше б навіщо отим двом воякам так доглядати за нею. Лук’ян помітив, що декотрі дирижаблики переправлялись у підземелля без жодної охорони. Ще й не вродилось, а вже починається нерівність…

Повернувся Македонський не такий суворий та непідкупний, як досі, маузер теліпався при самій землі – саме враз відпустити їх з миром, але ж їхній дядечко в третіх (яка шкода, що не в других) так і не появився, лише десь далеко вищали кабанці, котрих він позбавляв чоловічої статі. Коли ж арештовані знову опинилися на скрині, то Савка Чибіс засміявся, мовляв, який гарний рід іде прахом, поки Панько Кочубей облагороджує кабанців для знаменитого вавилонського сала. Сей талант він чудово сполучав зі службою в сільраді, якою, коли голова був відсутній, правив Боніфацій. За звичку сміятись у найтрагічніші хвилини прозвано виконавця божевільним Савкою, бо в кожному Вавилоні має бути свій божевільний для повноти картини – конче хтось має бути ним, якщо навіть такого і нема насправді.

За вітряками Пилип Македонський поклав на коліна маузер – мало що ті два розбійники можуть намислити в полі. Вони ж сиділи собі сумирно на панській скрині, де найбільшим злом проти них, як натякнув один із конвоїрів, є булава Конецпольського, бо ж одразу робить їх політичними. Не бралося до уваги, що то був гетьман польський, який не має ніякого стосунку до Вавилона. Конвоїр сказав, що іноземець лише ускладнює справу, бо з усіма своїми гетьманами вже давно покінчено.

Спека починалася злобива, як і тоді, двадцять років тому, коли їх везли до пристава за спалення Вавилона. Запопадлива мурашка ще там, під шовковицею, забралася Данькові під сорочку і тепер жалила його що є моці, не маючи жодного бажання подорожувати з ними до глинської тюрми. Данько ж не міг уполювати її, бо ще хтозна, як зреагував би на той жест власник маузера. Десь далеко, на розораних комунарських полях, здійнявся чорний смерч і побіг їм навперейми. Якби ж то він скинув Пилипа з брички! Але смерч той комунівський видихався, навзнак упав посеред поля, не діставши брички, й погас, як порхавка. Натомість із його решток стали появлятися на дорозі міражні замки, мінливі та непостійні, в яких однині їм доведеться жити й страждати за всі оті звойовані й неприборкані покоління, що чорними смерчами вставали одні проти одних цієї ночі, а тим часом Соколюкам на погибель.

Коли проїздили повз рідні Абіссінські горби, Лук’яньо заплакав стиха, а Данько замугикав пісеньку, щоб меншого брата не могли почути конвої. Бо саме зі сліз і починаються всі нещастя для політичних. Можливо, то була мить, коли Данько уявив би себе майже революціонером, а Лук’янові малося б знати, що ті не плачуть, йдуть на смерть відважно та гордо. Недарма парубки прозивають Лук’яна Бозею. Циган штурхнув Бозю під бік, аби той узяв себе в руки. Ніби схаменувшись, Лук’яньо став дослухатися мелодії, та скоро збагнув, що то була пісня без слів, була то туга по Абіссінських горбах…

Прощайте, Абіссінські горби! Без нього ви знову станете опаленим та рудим пристановиськом вихорів. Більше не чути вам запашного сміху Мальви Кожушної, котра мала спадок сюди, доки її Андріян копав криниці на дальніх степових селах. А як захворів сухотами, то його десятина на самім челепочку зовсім перейшла на Данькові руки. Тепер Мальві ні для кого сміятись, ні до кого викрадатись із білих бузинових ночей…

На косогорі в будяках, що саме прокидалися малиново від ночі, плигав спутаний Андріянів коник, шукаючи паші, а на самім челепочку Мальва жала плохеньке перестояне жито. Загледівши Соколюків на скрині та в супроводі конвою, вона першу мить розсміялася – з чого б то така напасть! – а відтак ніби скам’яніла вся, бо ж не далі як учора, на похороні, обіцяв їй Данько звалити те жито на валки з першою ж росою. Вона приїхала, як домовилися, досвітня й поятрена їздою на конику, та, не діждавшись косаря, сама стала з серпом до жита. Десятина на самій горі давала не стільки того хліба, як свободи для Мальви. «Куди, Мальво?» – «На свою десятину…» Чей не одну нічку гордий Андріянів коник бився тут із виробленими Даньковими простолюдами, яких триножилось на ніч, аби менше дивилися на небо, а паслись на нічийному косогорі. Впізнавши їх, тепер він підняв голову, заіржав прощально, мабуть, не мав до них ніякого зла. Тільки Мальва так і залишилася стояти, мов не своя, не подала ніякого знаку Соколюкам. Ану ж цієї ночі вони вбили когось із вавилонських багатинь заради тієї скрині, на якій сидять? Безліч припущень разом скинувсь у Мальвиній голові. Знала про Данькову пристрасть до чужих коней, а в кому сидить одна болячка, то поруч може бути й друга, іще страшніша. Мала ж досить своєї неслави, аби встрявати ще в їхню. Удала, ніби не знається з Соколюками, та й заходилась далі жито жати, не так високо, як досі, а при самій землі.

Лук’яньо зиркнув на Данька, той раптом примовк на скрині й весь кипів десь звідтіля, зсередини. То ж не так і давно лежали обоє на возі, коні гризлися в будяках, а Чумацький Шлях, усе ще ніби усіяний сіллю, кликав потомлених у нездійсненні мандрівки… Тим часом Андріянів коник плигав-плигав крізь будяки, аж поки не забрався в Даньків овес, на волоть. Данько ніби озвірів, зіп’явся на ноги:

– Забери коня, в три душу мать!..

То кричало в нім інше…

Не сів, доки Мальва не пішла завертати коня зі шкоди. Взяла його за повід і повела межею на свою десятину. Аж як сів, то сказав через ледь стримуване ридання:

– Хрест на ній ставлю однині й до скону…

– Не той пес, що одмовить суці, – посміхнувся Лук’ян.

– Ось! – І Данько поклав хрест на розбурхані груди.

А коник посумував на десятині та й знову задріботів на волоть.

Не плигав, аби не побачили його з дороги.

Данько ж не став більше займати жницю, однаково не почула б його так здалека, і коник, аж доки було видно його, привільно жирував собі у вівсі. Не так шкода того, що з’їсть, як того, що столочить, змарнує без пуття. На тому ніби й замкнулася їхня дорога: все припадала до землі Мальва, та на білих вівсах знову навіщось заплигав коник…

– Тепер уся надія на Фабіяна… – тихо, для брата, сказав Лук’ян.

– На цапа? – думав про своє Данько.

– Чому ж? На самого Левка Хороброго…

Данько розсміявся, чим насторожив Македонського. Адже ті, що норовлять утекти, завше видають себе за легковажних. Інакше-бо чого сміятися.

Проте нема світу по наш Вавилон! Де іще ви побачите такого бравого філософа, якого сам цап граціозно веде звивистими вуличками на сніданок до Соколюків? Обидва Фабіяни ще нічого не відають, що стряслося цієї ночі з хлібосолами, й розраховують усього лише на рештки поминальної вечері, що нею Соколюки заткнули за пояс багатьох вавилонських багатинь. Такого райського підгрушшя, либонь, ще не було ні в кого. Грушки самі падали в колотуху, їх виймали звідтіля за корінчики й кидали цапові, який поїдав їх із великим задоволенням. Та й карафок недопитих чималенько залишилося на рушниках. А кому б іще спало на думку нагодувати майже королівською голуб’ятиною цілий Вавилон! У самому поступі на такий сніданок уже відчуваєш насолоду…

А Явтух стоїть на воринах (сьогодні саме неділя, його день), легко вловлює хід думок тих двох гультяїв, одного з яких так гаряче прагнув мати, й хитро посміхається у свої запідлілі вуса, що звисають, як два немічні колоски з одної соломини.

– Прочунялись? – привітав їх, натякаючи на вчорашнє.

– А вас також було винесено в непристойному вигляді, – віддячив філософ.

– Хе-хе, де вже тим бусурманам тягатися з Явтухом! – І відразу до діла, ніби не буде для того якогось благопристойнішого випадку. – Слухайте, перепишіть на мене цю вашу скотинку. Їй-богу, вона вам ні до чого. Просто глум якийсь – такий великий філософ і з цапом! Вам-бо з неї яка вигода? Пройдисвіт. Обідає в мене, а вечеряє в Раденьких. Ганьбить вас та й тільки… Я б ще вам за нього карбованця втяв. Карбованець нині, хо-хо, гарантується золотом… Два забагато, а одного б карбованця дав. Ось! – і витягнув його з-за ворин, у штанях тримав напоготові.

– Не можу продати товариша.

– А як він здохне сам по собі? Скотинний вік – вік недовгий! Якась мить, господи прости. Та й прожив уже чималенько. Ген, скільки кілець на паничах…

– Ні, Явтуше, я вашого брата бідака знаю й не хочу, аби цап кінчав життя в кабалі. Не для того я викупив його з одного рабства, аби продати до іншого. Буть йому при мені…

Той, про кого йшлося, удостоїв увагою лише верхню Явтухову половину й легко доуявив собі, що діється нижче, де штани. Там таке хитросплетіння латок, розібратись у якому годна лише Пріся. «То чи не краще, – подумав цап, – купити собі за того карбованця нові штани?» Й повів філософа далі, сподіваючись застати райське підгрушшя неприбраним від учора. Явтушок, передчуваючи, якого облизня вони схоплять у спорожнілім подвір’ї Соколюків, ядушливо засміявся їм услід. Філософ у свою чергу подумав, що вже краще бути собі просто цапом, аніж середняком. І щиро застеріг товариша: «Облиш ходити до цього перевертня, бо пропадеш ні за цапову душу. А те, що я з ним розвітуюсь, – то пусте. Що більше я когось ненавиджу, то меншим ворогом вважаю його для себе».

Рештки поминальної вечері в Соколюків виявилися такими невичерпними, що сніданок, уже без господарів, із невеличким перепочинком на обід, тривав до вечора, а ввечері обидва вирушили в комуну виручати братів. Після довгих обмірковувань філософ зупинився на тому, що найкраще, якби за Соколюків заступився сам ватажок комуни. Отож цап і вів туди свого товариша, чудово орієнтуючись на сторонах світу.

Фабіяни не скаржились на здоров’я, але обидва хворіли однією й тією самою хворобою – невідчуттям сторін світу. На цапа ця хвороба напосідала у дні жорстоких голодувань, переважно взимку та ранньої весни, коли всі ласощі цього прекрасного світу замикали (від нього!) в льохах та стодолах. Що порожніший був цапів шлунок, то важче переносив він цю безумну хворобу і завше кидався в протилежний бік од рідної домівки, вічно порожньої. Скажімо, додому повертати на північ, до вітряків, а він чеберяє на південь, хоч добре знає, що бреде не в ту сторону світу. До Фабіяна-чоловіка ця хвороба чіплялася в двох випадках: коли потрапляв до великого міста, то сторони світу для нього зміщувалися найдивовижніше по відношенню до рідного Вавилона; другий випадок уже на той час був досить поширений, і на ньому не варто зупинятись. Дякувати долі, хвороба навідувалася до них не одночасно, й кожного разу здоровий міг підсобити хворому, що, певна річ, аж ніяк не зараджувало хронічному перебігу хвороби, а лише сприяло її загостренню.

До речі, чи не настав уже час розповісти про обох Фабіянів, а надто про Фабіяна-філософа, докладніше, адже нам не раз ще доведеться зустрічатися з ними? Певно, що пора. Додамо лише, що комуну вже здолав сон, доки ті два заступці за Соколюків дісталися на її подвір’я. Світилося лише вікно Клима Синиці. Філософ порадів із того. А цапові довелося поспати біля парадного ґанку, він не вмів ходити по крутих східцях, де кількість сходинок перевищує звичні вавилонські норми…

Та ось Мальва знову завадила доброму випадку віддати нарешті належне філософу й бодай стисло розповісти про його життя. Дожавши свою нивку й нажирувавши коня на Даньковому вівсі, Мальва повернулась додому, викупалась у Чебреці, прибралася в зелену сукню та в чобітки й примчала в комуну пізніше звичайного. Неабияк здивувалась, заставши біля ґанку Фабіянового цапа. Значить, і господар тут. Не стала будити цапа, та і якомога тихше піднялася по східцях до поета. Але мансарда була порожня, то Мальва не стала затримуватись там, спустилася вниз і пройшла через двір до сироварні. Залізне коліща так і лежало неприбране посеред подвір’я, Мальва зачепилась за нього в потемках і ледве не впала. Коли прочинила двері, поет скоріше розгубився, аніж здивувався з її появи. Запах цвілого сиру видався Мальві нестерпним, може, від незвички. Сировар працював у чепчику, в білому халаті та в калошах, явно завеликих, тому ступав обережно, щоб не визутися з них. Його ж знамениті взуванці стояли біля поріжка, виваливши червоні язики, а одежа була складена на ослінчику. Йому допомагала наводити глянець на головках зовсім юна комунарка, напевне, з сезонних, які приходили в комуну на одне літо.

Тут готувались до ярмарку. А біля ґанку тим часом цап, прокинувшись, упізнав вавилонського коника, доволі сумного, й ніяк бідолаха не міг второпати, чому той тут. Адже добре пам’ятав, що хазяїн ішов сюди разом з ним пішки. Власне, цап майже ніс його на собі й натрудився як ніколи. Загледівши вишивану подушечку на коневі, цап іще раз спробував збагнути усі хитросплетіння цього життя і на зворотній дорозі радніше хотів би бачити свого хазяїна на тій подушечці, аніж знову вести його до Вавилона пішки. А між тим є ще люди, які заздрять на цапове життя…

Удосвіта поет вирушив до Глинська зі своїм неоціненним товаром. Червоні головки були спаковані в кошики і прикриті брезентом. Мальва чекала на поета, як і умовились, біля Денікінського рову, легка і чиста, як серпанковий світанок. Очі в неї усміхались од щастя, вона зовсім по-дівчачому вибралася на воза, ледь той зупинився. Була в червоних чобітках, у сукні та плахті, під якою, вже на візку, вільно могла ховати свої коліна. Пахло від неї не то чебрецем, не то якимось іншим зіллям. Обом ні про що не хотілося говорити, бо ж було те мовчання вище та зрозуміліше для них за найпалкіші слова.

Перед самим Глинськом Володя похизувався шаблею, яку досі тримав під соломою. Мало що може скоїтись у дорозі, коли продасть сир і доведеться сидіти на мішечку комунівських грошей. Вжахнувшись думки, що він може опинитись у тюрмі за свою шаблю, вона похапцем притрусила її соломою і чомусь знітилась, умовкла. Ще Володя помітив її збентеження, коли проїздили повз глинську тюрму, але він не завважив, що в одному з віконець божеволіє Данько Соколюк, страшний, хоч поки що безпорадний суперник. «Що за оден?» – запитав брата Лук’яна. Мальва Кожушна лише зиркнула туди й опустила очі, побоялася зустрітися поглядом з Даньком, котрий появився у заґратованому віконці, як докір із неволі.

Їхній віз протиснувся крізь ярмаркову штовханину до рундуків, здебільшого порожніх, зупинився біля одного з них, з червоним дашком. Мальва допомогла сироварові звантажити кошики, потім на полиці було викладено червоні головки, одна впала, викотилась через поріжок на майдан, похилий до Південного Бугу, то Мальва ледь наздогнала її під сміх публіки, обдмухала й поклала на найвищу поличку. Може, саме через оту головку відразу ж потягся до рундучка люд ярмарковий. Сировар запнувся у білий фартух і заходився виважувати на терезах кому цілу головку, а кому лише шматочок, для проби, гроші від покупців приймала його помічниця.

Ось підійшов до рундучка сам товариш Тесля, секретар райпарткому, з якоюсь високою панею, чи не з Варею Шатровою, про яку гомоніли навіть у тюрмі, вибрав найкращу головку, попрохав зважити. Перш ніж покласти її до кошика, Тесля довго тримав ту головку на руках, розглядав її проти сонця, наче диво якесь, тоді розплатився за неї й повів свою господиню до пташиних рядів із примовклим пов’язаним птаством. Люду стовпилося біля комунівського рундучка, як ніде. Мальва ледь встигала лічити гроші, червоних головок на полицях ставало дедалі менше та менше. Данько за ґратами картав продавців сиру, що ті дешево спускають свій товар. «Я за вас, тату, стільки заправлю, що вас і сам чорт не купить», – відповів на те Лук’ян, і собі доп’явшись до віконця, що виявилося для нього зависоке.

Коли все було переважено і продано, кмітливі господарі рундучка склали свої терези, поскидали лозові кошики один в один, від чого їх стало на возі наполовину менше, ніж було досі, вимостили соломою передка та й поїхали собі з ярмарку, тільки не додому, не повз в’язницю, як чекав Данько, а повернули до старого млина, в котрому з деяких пір було засновано так звану пролетарську корчму. Облишимо їх там і розповімо про філософа з вічного Вавилона, бо ж який Вавилон може обійтись без свого філософа, і те сказати, доконче з цапом, як воно склалося у житті.