Читать книгу Дивачка, що закохалася в мозок - Венди Сузуки - Страница 3

Якось уранці я прокинулась і зрозуміла, що досі позбавлена життя. Маючи майже сорок років за плечима і різноманітні винагороди на полицях, ставши відомою на увесь світ нейробіологинею, я досягла того, що багато людей розглядають як геть усе. Я втілила мрію свого життя, ставши керівником власної – успішної та дуже шанованої – нейробіологічної лабораторії обійнявши посаду професора в Нью-Йоркському університеті. Здобути все це було надзвичайно важко з дуже багатьох причин. Переважна більшість моїх подруг від часів аспірантури, де, до речі, хлопців та дівчат було п’ятдесят на п’ятдесят, так чи інакше відійшла від науки. Причини були ті самі, з якими стикаються жінки в будь-якій професії: їхні чоловіки отримали роботу в таких місцях, де не було можливості займатися наукою, або вони зробили перерву, щоб народити дітей, а потім вирішили, що повертатися в науку буде надто складно чи неможливо. Імовірно, їх знеохотила надто велика конкуренція в отриманні грантів або вони просто стомилися від нескінченних годин роботи за невеличку платню і знайшли кращі пропозиції для застосування власного таланту й творчості. Натомість жінок на кшталт мене, які спромоглися втриматися в науці, дуже мало, і нас можна перелічити ледь не по пальцях. Точніше кажучи, зараз кількість жінок серед наукових співробітників у більшості основних американських дослідних центрів становить у середньому 28 відсотків. Несподіване та стрімке, немов на американських гірках, падіння частки жінок з 50 відсотків в аспірантурі до 28 відсотків у наукових відділах – ніби величезне миготливе неонове попередження: «Стережіться! Це територія неабияких складнощів!».

Попри цю невтішну статистику я вперто рухалася вперед: публікувала безліч статей у престижних наукових журналах та отримувала винагороди за свою роботу з анатомії та фізіології функції пам’яті в мозку. Для жінок-учених я була зразком, і колеги мене дуже шанували. Якщо вірити паперам, я побудувала зіркову кар’єру та мала бездоганний послужний список. До того ж, мені подобалася наука – це було моїм справжнім захопленням.

Що ж було не так? Ну… усе інше.

Якщо казати відверто, моє життя було досить пригніченим. Утілюючи свою заповітну мрію, я геть забула про існування звичайного спілкування, а також поняття «бойфренд», у своєму полі зору я не мала жодного чоловіка, крім колег. Через це стосунки з членами мого відділу та моєї лабораторії були напруженими. Коли мій старший колега, разом з яким я викладала, вирішив, що буде писати запитання до екзамену, перевіряти роботи та проводити лабораторні іспити найостаннішої миті, виявилося, що я абсолютно не здатна йому заперечити. Коли одна зі студенток вирішила (не повідомивши мене) значну частку часу, який мала б проводити разом зі мною в лабораторії, присвятити репетиторству, щоб трішки заробити, мене охопило обурення. Я була здатна спілкуватися з іншими вченими у своїй лабораторії лише крізь призму роботи – чи, точніше кажучи, дійсно важку працю без жодних перерв. Я не була спроможна розмовляти з ними про щось інше в житті, бо – з моєї точки зору – у житті не було нічого іншого. О, а я ще не казала, що до того ж була товстою? Двадцять фунтів[1] зайвої ваги, якщо бути точною. Я почувалася жахливо і вперше в житті не розуміла, що робити й у якому напрямку йти далі. У мене дуже добре виходило проводити дослідження та будувати кар’єру, але виявлялося, що

в реальному житті я нічого не тямлю. Не зрозумійте неправильно, мені подобалася моя справа, і я завжди з пристрастю ставилася до науки. Але чи можливо жити роботою і нічим більше?

І тут мене ніби блискавкою вдарило: я зрозуміла, що про щось дуже, дуже важливе чомусь нічого не знаю.

Що робить жінка-науковець, коли усвідомлює, що їй бракує в житті геть усього і що єдине, що вона має в житті, – це наука?

Тож я вирішила провести експеримент на самій собі, і зрештою він ґрунтовно змінив усе моє життя.

Упродовж останніх кількох років я максимально використовувала досвід власних двадцятирічних досліджень у галузі нейробіології і кардинально змінила багато своїх поглядів та уявлень. Я насмілилася вийти за межі світу науки – і побачила цілий новий для мене всесвіт здоров’я й щастя, котрий, за іронією долі, зрештою привів мене на те саме місце, з якого я починала; але за час подорожі всередині мене відбулася кардинальна трансформація.

Узявши за мету змінити власну долю, я відійшла від життя фактично лабораторного пацюка – жінки середнього віку із зайвою вагою, яка багато чого досягла в науці, але ніяк не второпає, як бути ще й здоровою та щасливою, здатною будувати не лише успішну кар’єру, а й значущі стосунки з людьми навколо. На той час я перебувала в найнижчій точці і розуміла, що єдина людина, яка спроможна підняти мене нагору, – це я сама. Мені не хотілося прокинутися якось уранці десять років по тому, п’ятдесятирічною, і відчути, що моє життя досі порожнє і не містить нічого, крім кількох додаткових публікацій, винагород та важливих результатів лабораторних досліджень. Я прагнула набагато більшого.

Чи бажати такого було надто вже сміливо? Чи кожен із нас приречений залишатися тим, ким колись став, і робити все життя ту саму справу, іти колись обраним шляхом до самого кінця?

Але хіба кожен із нас не є багатогранним? Від якої частини себе ви відмовилися заради вашої роботи чи родини, чи того й іншого водночас? А якщо матимете шанс, чи не хотілося б вам об’єднатися з тією втраченою частиною самого себе – можливо, з тією творчою, веселою, життєрадісною, щирою часткою своєї особистості, котра, немов дитина, стрибає по життю, як по квітучому лану, і радіє кожній квіточці? Моя відповідь була «Так, я б дуже цього хотіла!».

Тож коли моє життя дійшло середини, я почала шукати й міцно поєднувати дві колись примусово відірвані одна від одної свої половинки – і ставати щасливою. Авжеж, про те, що таке щастя і як його досягти, написано цілу купу книжок. Перечитавши їх, я збагнула, що щастя полягає у ставленні до обставин життя та спроможності зрушити внутрішній баланс емоцій так, щоб вони з негативних змінилися на позитивні. Крім того, виявилося, що стан щастя передбачає дозвіл собі певних речей: наприклад, кинути чіплятися за роль довготерпеливої жертви, яку цінують виключно за її продуктивність, а натомість дозволити собі стати вільною, досліджувати тільки те, що цікаво, і творити. Ще я дізналася, що щасливими є люди рішучі, які роблять щось у житті з доброї волі, а не з примусу. Щоб стати щасливим, треба робити кроки вперед та активно домагатися власного щастя, а не чекати, коли хтось інший та добрий надішле його вам у подарунковому кошику, оздобленому яскравою червоною стрічкою.

Але як досвідчений учений я все ж таки відчувала, що потребую дечого… скажімо, більш суттєвого, більш відчутного і наукового, що по-справжньому вказало б мені шлях, яким слід іти до щастя. Чому б не застосувати те, що я сама знаю з галузі нейробіології, до мого власного життя? Мені стало зрозуміло: щоб стати щасливою, доведеться використати власний мозок на повну силу, а не лише ту його частину, котра відповідала за проектування експериментів у нейробіології. Я зрозуміла, що мій мозок містить величезні ділянки, якими я припинила користуватися (або користувалася неймовірно мало) відтоді, як заснувала власну лабораторію і розпочала викладацьку кар’єру в Нью-Йоркському університеті. Я мала відчуття, що ці невикористані частини мого мозку починають відмирати. Наприклад, велика ділянка моторних зон мого мозку просто не використовувалася, тому що я майже не рухалася. Сенсорні зони мозку, ділянки, залучені до певних (не дотичних до наукових досліджень) різновидів творчості, і частини мозку, відповідальні за медитацію та духовність, перетворилися на безплідні пустелі, особливо порівняно з тими частинами, у яких вироблялися ідеї нових експериментів, підтримувалися навички дотримування правил та постійно велася самооцінка. Усі ті занурені в науку ділянки буйно квітли й зеленіли, немов сповнені життя джунглі Амазонки. Я зрозуміла, що мені необхідно налагодити зв’язок зі своїм власним мозком – усім ним, – і це стане першим кроком до щастя. Але треба було зробити ще дещо.

Попри мою глибоку любов та повагу до мозку, я також знала, що люди є чимось більшим, ніж просто мозок із його реакціями. У нас є тіло, яке пов’язане з мозком, і завдяки цьому зв’язку ми маємо змогу взаємодіяти з навколишнім світом. Тож не лише частини мого мозку не стимулювалися роками. Своїм тілом я також нехтувала. Мені потрібно було не просто стимулювати бездіяльні частини мозку – ще більше мені було треба починати працювати з усім своїм тілом. По суті, я поступово розуміла, що стану щастя досягають тоді, коли ми не лише збалансовано користуємося всіма частинами даного нам мозку, а й узгоджуємо сигнали мозку з діями нашого тіла.

Гарною, просто казковою новиною є така: коли ми розпочинаємо активувати мозок та потроху налагоджуємо зв’язок між ним та своїм тілом, коли починаємо усвідомлювати те, що наш мозок робить для нас і для створення чудового та нерозривного зв’язку між собою та тілом, то самі собі надаємо винятковий, неповторний шанс примусити власний мозок працювати краще. Іншими словами, наше мислення загострюється, а ємність нашої пам’яті зростає. Ми вчимося по максимуму використовувати гарні аспекти нашого оточення (зокрема й власне тіло) та захищатися від поганих (як-от стрес, негативні думки, травми чи згубні звички).

Моя власна подорож почалася з регулярних занять аеробікою з невеличким украпленням йоги для рівноваги. Це сталося після багатьох років життя в стилі лінивої домосідки. Бачити й відчувати, як моє тіло стає сильнішим, було для мене нарівні з магічним поштовхом. Я відчула нову для себе впевненість у власному фізичному існуванні, якої в мене не було з дитинства. Завдяки цій наново набутій упевненості я відчула себе сильною і навіть трохи сексуальною, а мій настрій злетів на фантастичну висоту і дедали покращувався, що більше я працювала над собою. Моє тіло увесь час навчалося робити нові для нього речі, і виявилося, що моєму мозкові це подобається! Покращився не лише мій настрій, а й мої пам’ять та увага. Я почала насолоджуватися життям, припинила гостро реагувати на стреси й відчула приплив творчих ідей. Я навіть використала свою нову пристрасть до фізичних вправ у науковій роботі: почала випробовувати нові способи ставити запитання та вивчати нові питання в галузі вивчення мозку, про які навіть не замислювалася раніше. Але найдивовижнішою зміною стало те, що ця нова впевненість, мої фізична форма та гарний настрій потроху віддаляли мене від нудної, трудоголічної, що тримає все під контролем, звиклої не знати відпочинку «вченої персони», яку я так дбайливо культивувала в собі стільки років. Я відчула тяжіння до давно втрачених захоплень і знову почала радіти життю.

І треба сказати, що таємничою зброєю, яка допомогла активувати мозок і використати всю міць зв’язку між тілом і розумом, тим джином із пляшки, котрий допоміг мені стати щасливою, була нейробіологія. До мене прийшло усвідомлення, що я є живим зразком нейробіології; усе, що я роблю зі своїм тілом, змінює мій розум. На краще! Коли ця істина опинилася в полі мого зору, я вже знала: повернення назад не буде. Мені відкрилося, що, витрачаючи час на розвиток раніше невідомих вимірів власної особистості, я яскравіше, довершеніше відчуваю себе собою. Я була на 100 відсотків мотивована впровадити зміни, необхідні, щоб я відчула щастя, щоби позбавилася власних негативних моделей мислення, залишаючись зосередженою на меті та дотримуватися обраного для її досягнення курсу. Тож я хочу донести до вас, що, з точки зору нейробіології, ви здатні зробити самі себе щасливими – варто лише застосувати для цього свій мозок.

Сьогодні мені сорок дев’ять років. Я в гарній формі, щаслива, маю активне, веселе та дивовижне соціальне життя і як ніколи раніше активно будую власну кар’єру. Я подорожую всією земною кулею з лекціями та доповідями, проводжу бесіди та роблю презентації на конференціях – для колег-нейробіологів, лікарів та студентів-медиків, для знаменитостей та дітей усіх вікових категорій. Через те що наразі всі цікавляться особливостями та можливостями мозку, я зі своєю роботою користуюся значним попитом. Я виступаю з лекціями на конференціях TED[2] та із доповідями на Moth[3], роблю доповіді перед великими групами вчених. Але попри таку зайнятість, я продовжую регулярно виконувати фізичні вправи, які дали мені змогу стати на шлях змін. Треба сказати, що я не лише викладаю студентам старших курсів у Нью-Йоркському університеті курс нейробіології, який містить фізичні вправи, а ще й щотижня даю безоплатні уроки фізкультури, і моя група відкрита для всіх охочих із Нью-Йоркського університету та решти мешканців Нью-Йорка. І ці вправи-бесіди-зустрічі я роблю щодня!

У цій книжці я хочу поділитися з вами власним досвідом, як домогтися стану щастя, розповісти, як досягла його я сама – у тому самому житті, яке в 40 років викликало в мене відчуття туги. Ще я хочу розповісти вам про процеси, які приводять до таких змін. Відтепер усі відомості про нейробіологічні дослідження та дослідження в галузі вивчення мозку, які ви почуєте в новинах, будуть для вас зрозумілими та актуальними. Я запропоную вам поради та спосіб мислення, які засновані не лише на моєму власному досвіді, але й на новітніших та найцінніших даних досліджень, проведених у нейробіології в наш час та раніше. Тому я й називаю книжку «Дивачка, що закохалася в мозок» особистою програмою: вона не схожа на інструкції з поступового зменшення кількості калорій у добовому раціоні. Це радше комплект доступних порад, які можна змінювати й пристосовувати до будь-якого характеру, місця та способу життя людини, а також методики та наукові факти, що нададуть вам сили змінюватися, зростати, використовувати свій такий гнучкий та здатний до адаптації мозок на повну силу.

Крім того, я хочу поділитися з вами власними думками та досвідом, а також досвідом і думками легендарних учених-нейробіологів. Вони розкриють перед вами ті шляхи, якими ми йшли до розуміння мозку… і навіть деякі досі невідомі нам таємниці.

Кожний розділ книжки містить практичні рекомендації, виведені з провідних нейробіологічних концепцій, – ці поради будуть корисними для вашого повсякденного життя. А ще те, що я називаю «Струси мозку», – чотирихвилинні комплекси коротеньких вправ, які допоможуть вам швидко поновити енергію та працювати далі на повну силу, полипшити настрій і покращити швидкість та якість мислення. Ці «Струси мозку» зроблять концепції нейробіології зрозумілими та придатними для кожного. Тож коли потребуватимете швидко примусити мозок працювати, а часу або бажання виконувати фізичні вправи у вас не буде й водночас ваш настрій волатиме про поліпшення, – зробіть «Струси мозку»!

Готові використати власний мозок, щоб наново почати власне життя? Чудово! Почнімо.