Читать книгу Енеїда - Вергілій - Страница 3

Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне Плем'я

Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий

Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська, —

Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу

5 Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм

Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,

Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,

Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам

Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.

10 Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,

Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною

Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.

Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська,[47]

Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий

15 В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,

Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую

Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,

Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.

Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам

20 Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці[48]

На узбережжі, – гладкого вола на жертовнику різав.

Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,

Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.

От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене

25 Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,

Та – навіть мовити страшно – жахливе побачив я диво.

Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь,

Чорна із неї закапала кров, і пасока землю Заплямувала.

Жах мене й дрож охопив, і від страху

30 Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна.

Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину

Смикати – що за причина тут скрита, дізнатися хочу.

Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла.

Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю,

35 Й батька Градіва,[49] що гетів країну тримає в опіці,

Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити.

Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим,

Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись, —

Що ж, говорить чи замовкнуть? – З могили глибокої стогін

40 Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить:

«Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому – спокій!

Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої,

Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю,

Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я!

45 Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало,

Й держална гострі тих ратищ ростуть». Тоді-то тривога

Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом

Стало волосся на тім'ї, а слово у горлі застрягло.

Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше

50 Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського.

Безліч Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську

Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.

Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,

До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,

55 Мав за ніщо він сумління – убив Полідора й насильством

Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,

Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,

Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму

Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.

60 Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,

Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.

Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий

Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим

В темних пов'язках жалоби між чорних сумних кипарисів.

65 Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону

В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.

В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі

Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.[50]

Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,

70 Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,

Друзі на берег виходити стали і судна стягати.

От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.

Є серед моря священна земля,[51] із усіх найлюбіша

Матері доньок Нерея[52] й Нептуну егейському також.

75 Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала,[53]

Божий стрілець прикріпив до Мікону і урвищ Гіару[54]

Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.

Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна

В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану

80 Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов

Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях

Мав він пов'язки і лаври священні, – він зразу ж Анхіса,

Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі,

Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого

85 Став я благати: «Тімбрею, о дай мені рідний притулок,

Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале,

Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили

Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам

Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися».

90 Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола:

Гай божественний, пороги і ціла гора до основи,[55]

І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін.

Ми у покорі вклонились додолу і голос почули:

«Плем'я Дардана суворе, – земля, що найперше пустила

95 В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне

З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір. А там вже

Плем'я Енея на всіх узбережжях володарем буде,

Й діти дітей, і їх покоління далекі». Так мовив

Феб нам, і радість усіх пойняла. Всі жваво питають,

100 Де ж то місцевості ті, до яких Аполлон закликає,

З блудних наказує мандрів вертатись. Тоді, спогадавши

Пам'ять героїв старих, так мій батько: «Послухайте, – каже, —

Люду вожді, і знайте, яка жде вас доля. На морі

Крит є. Юпітера острів великого, й Їда-гора є.[56]

105 Там саме нашого роду колиска. Сто міст там великих,

Кожне з них – царство багате. Якщо не обманює пам'ять,

Звідти і Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський

Берег і вибрав те місце на царство. Ні Троя, ні замок

Ще не стояв там пергамський, в долині селилися люди.

110 Звідти й наставниця наша Кібела, і звідти походять

Сурми лункі корибантів[57] і гаю ідайського шепіт,

Звідти й таємності віри, і леви, що їх запрягали

У колісницю богині. Рушайте, й куди заведуть вас

Божі накази, ходімо і, силі вітрів поклонившись,

115 Їдьмо у царство кносійське.[58] Дорога туди недалека;

Хай нам поможе Юпітер, а ранок вже третьої днини

На узбережжі прикритському флот наш застане». Так каже

Й жертви належні складає богам: вола для Нептуна,

В жертву вола і тобі, Аполлоне прекрасний, ягницю ж

120 Чорну завіям, а білу зефірам прихильним приносить.

Мали ми вістку, що, прогнаний, батьківське царство покинув

Ідоменей, що критські звільнилися всі узбережжя

Й ждуть там на нас, ворогами залишені, вільні оселі.

Ми покидаєм Ортігії пристань, по морю пливемо

125 Попід вакханські узгір'я на Наксос,[59] зелену Донісу,

І Олеар, і Парос сніжно-білий,[60] Кіклади, по морю

В коло розсіяні, їдем по водах, де землі рясніють.

Крики моряцькі у різних змаганнях і спорах лунають,

В прадідню землю на Крит закликають пливти за попутним

130 Вітром, що віє у спину з корми. Аж приїхали, врешті,

В давню країну куретів. Тут швидко будую я мури

Міста, якого так прагнуть, – назвав я його Пергамея.

Назвою втішений люд закликаю, щоб щиро любив він

Вогнища ці і щоб замок високий над містом поставив.

135 Майже всі судна були вже на березі в місці сухому,

Молодь женилась і бралась до праці на новому полі;

Я їм закони давав і оселі. Аж раптом дихнуло

Гниллю повітря, зловійна зараза народу діткнулась,

Поле й сади навістила пора смертоносна. Одні вже

140 З милим життям розстаються, а других з ніг валить хвороба.

Тут іще Сиріус ниви почав неродючі палити:

Зела горіли й засів, який знидів, не дав з чого жити.

Знов до оракула Феба в Ортігії батько по морю

Каже пливти нам і ласки просити, коли вже, нарешті,

145 Буде кінець цій недолі, де скаже шукати розради

Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.

Ніч вже настала, і сон огорнув на землі всі істоти,

Як показалися перед моїми очима священні

Божі подоби й пенати з'явились фрігійські, яких я

150 Виніс із Трої, з вогненного моря, як місто горіло.

Добре у сні пізнавав я їх, бо у відчинені вікна

Повного місяця сяйво широким лилося потоком.

Так говорили вони і словами журбу розганяли:

«Те, що сказав би самому тобі Аполлон, якби сам ти

155 Помандрував до Ортігії, тут він віщує, і нас він

Шле до порогів твоїх. Із тобою ми йшли крізь пожежу

Трої в боях, крізь розбурхане море плили кораблями —

Й внуків твоїх аж до зір зведемо, володіння всесвітнє

Місту дамо;[61] приготуй для могутніх і мури могутні;

160 І не лякайся ти труднощів довгих у втечі й мандрівці.

Треба оселю змінити. Не ці береги тобі радив

І не на Криті звелів Аполлон оселитись делійський.

Є-бо країна, що назву Гесперії має від греків,

Древня країна, у зброї могутня й родючістю славна.

165 Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають,

Землю ту їх покоління назвало Італія йменням,

Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить

Батько Дардан та Іас, а від нього й весь рід наш.[62] Вставай же

Й весело батьку старому слова передай ці незмінні:

170 Хай він шукає Коріта й авзонських земель, бо Юпітер

Не дозволяє тобі оселитись в країні діктейській».[63]

Вражений цими словами й видінням богів, я зірвався

Зараз з постелі, бо був це не сон, але справді віч-на-віч

Бачив я їх, на їх головах бачив вінки я, дивився

175 Їм ув обличчя; по цілому тілі піт лився холодний.

Руки свої я в благанні до неба підношу й зливаю

Вогнище чистим вином. І, цю жертву принісши, іду я

Прямо до батька Анхіса і вістку веселу приношу,

Все по порядку йому викладаю. Він визнав подвійним

180 Рід наш і двох прабатьків,[64] і визнати мусив, що знову

Він помилився у виборі місць стародавніх, і каже:

«Сину, зазнав ти троянської долі, про це лиш Кассандра

Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас

Доля чекає; й Гесперію завжди вона, й італійське

185 Царство тоді споминала. Та хто був би вірив, щоб тевкри

До узбереж гесперійських дійшли і кого могли зрушить

В час той пророцтва Кассандри? Скорімося Фебові й ради

Слухаймо кращої». Так він промовив, і ми на цю мову

Радо пристали усі і покинули нашу оселю.

190 Небагатьох залишаємо там і, піднявши вітрила,

Переїжджаємо в утлих човнах ми безмежну пучину.

Як кораблі опинились в одкритому морі й землі вже

Більше ніде не видно було, тільки небо і море,

Над головою моєю похмурі з'явилися хмари,

195 Бурю і темінь несли вони, й хвилі у пітьмі заграли.

Котять вітри безустанно вали, і хвилі високі

Йдуть щохвилини, і нас розігнало по вирах безодні;

Хмарами день оповився, і темінь змела його світло,

Лиш блискавки безнастанні розшарпують хмари. Ми шлях свій

200 Губимо й сліпо блукаєм по хвилях. Тепер уже навіть

Сам Палінур визнає, що ні дня відрізнити від ночі,

Ані дороги у хвилях безмежних пізнати не може.

Так ми блукаєм по морю три дні і не певні, чи дні це

(Так було темно), й ночей беззоряних стільки ж. І щойно

205 Днини четвертої, врешті, земля почала виринати,

Стали рости перед нами і гори, і дим постелився.

Вниз паруси, налягаєм на весла! І всі мореплавці

Борються, піну збивають, гребуть лазуровії води.

Як врятувався я з моря, то перші Строфад узбережжя

210 Нас прийняли. Строфади – це ті острови в іонійськім

Морі (так греки їх звали), де грізна Келайна та інші

Гарпії мають оселю, відколи закрито Фінеїв

Дім перед ними і давні столи вони з страху лишили.

Більш проклятущих потвор, ні мари жахливішої й гніву

215 Божого не породили ще хвилі стігійські й донині.

Лиця дівочі в птахів тих, та нечисть з їх шлунків стікає,

Руки їх – пазурі справжні, самі ж вони вічно голодні,

Вічно бліді їх обличчя.

А як причалили тут і ввійшли ми у пристань, то бачим

220 Череди цілі веселих биків по роздолах, отари

Кіз на траві, пастухів же ніде біля них не помітно.

Вийшли з ножами до них і на поміч богів закликаєм,

Навіть Юпітера, здобич ділити, а потім лягли ми

На побережжі зміястому учту багату справляти.

225 Аж надлітають зненацька із гір у зловісному леті

Гарпії й з лопотом сильним крильми ударяють, і тягнуть

Їжу із учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;

Крики їх дикі і сопух поганий мішаються разом.

Ми уступаємо й потім далеко під скельним обривом,

230 Між деревами сховавшись, готуємо в тіні глибокій

Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваєм.

А з протилежного боку, з повітря, із сховів невидних

Зграя ота голосна надлітає й, кружляючи, здобич

Кігтями рве, й оскверняє бенкет. Тоді друзям велю я

235 Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.

Так, як сказав я, зробили: мечі поховали по травах,

Скрили щити. От як знов налетіли вони й оглушили

Вереском берег крутий, то Мізен із високої варти

Знак нам подав мідяною сурмою. Встає товариство

240 Й бій почина незвичайний – морських отих птахів мерзенних

Пробує сікти мечами. Але ж ані пер не береться

Гостре залізо, ні тіла пташиного й трохи не ранить.

Птахи ж ті, знявшися аж до найвищих зірок, залишають

Здобич розтерзану ще й наймерзенніший слід після себе.

245 Тільки Келайна одна, на скалі сидячи височенній,

Клята віщунка, такі ось слова із грудей здобуває:

«То за убитих биків і телиць, що ви їх закололи,

Лаомедонта сини, розпочати війну ви готові

Й хочете вигнати гарпій безвинних із їх батьківщини?

250 Отже, моїх ви послухайте слів і їх добре затямте:

Те, що Фебові батько колись провістив всемогутній,

Феб – мені; я ж, із фурій найбільша, це вам провіщаю.[65]

Прагнете ви до Італії й кличете вітер на поміч.

Ви досягнете Італії й ввійдете всі в її пристань,

255 Місто ж, обіцяне вам, не раніш опережете муром,

Доки аж голод страшний і відомста за наші убивства

Вас не примусять бідою столи пообгризані їсти».

Тільки сказала і в лісі, змахнувши крильми, заховалась.

В друзів од страху аж кров захолонула в жилах, і мужність

260 Їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,

Тільки молитися радять лише і складать обітниці, Х

то б це не був, чи богині, чи дикі й огидні ці птахи.

Батько Анхіс з узбережжя долоні з благанням до неба

Зводить і кличе могутніх богів і обіти складає:

265 «Геть відверніть ці погрози, богове, й напасті такої

Не допустіть, порятуйте нас, вірних». Тоді відчепити

Линви звелів він од берега й спущені снасті змотати.

Нот вже вітрила нап'яв, ми по спінених хвилях тікаєм

Шляхом, куди всіх нас вітер легкий закликає й стерничий.

270 От перед нами вже виринає на хвилях лісистий Закінт,

Дуліхій, там далі і Сама, і Неріт скелястий.

Скелі Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;

Землю ми ту проклинаєм, колиску Улісса лихого.

Швидко з'являються нам оповиті у хмари верхів'я

275 Гір Левкадійських і сам уже храм Аполлона, страшного[66]

Для моряків. І, втомлені, в це ми в'їжджаємо місто;

Кинули тут якорі, а кормами об берег оперлись.

Так несподівано ми, суходолу нарешті добившись,

Жертви приносим Юпітеру, їх на жертовниках палим.

280 На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські.

Друзі всі голі блищать від оливи у звичних змаганнях,

Мило на серці, що міст арголійських ми стільки минули,

Хоч утікать довелося, оточеним скрізь ворогами.

Сонце тим часом пробігло все коло великого року

285 І льодовита зима Аквілонами хвилі здіймала.

Тут на одвірках у храмі Абанта могутнього зброю —

Щит прибиваю[67] я вигнутий з міді й карбую там напис:

«Щит цей дарує Еней, у звитяжців данайських віднявши».

Потім усім велю сісти на лави й покинути пристань.

290 Наперегони б'ють веслами друзі і хвилі здіймають.

Зразу згубили з очей ми високі твердині феаків[68]

І допливаєм до краю Епіру; і в пристань хаонську

В'їхавши, ми до Бутрота вступаєм, високого міста.

Тут неймовірна до нашого слуху доходить новина,

295 Що Гелен Пріамід у цих грецьких містах володіє;

Владу обнявши, взяв жінку по Пірру, нащадку Еака,

І Андромаха удруге троянцеві жінкою стала.

Я остовпів на цю звістку, й предивне бажання зродилось:

Поговорити з тим мужем, пізнать його славні пригоди.

300 Вийшов я з пристані, флот залишаючи при узбережжі.

А Андромаха над прахом жертву жалобну за містом

В гаї приносила, де Сімоент неправдивий[69] спливає,

Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили

Гектора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала

305 Й два вівтарі збудувала, щоб вічно ридати над ними.

Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї

З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,

Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла,

Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині

310 Мовить: «Чи в вигляді справді своєму сюди ти приходиш,

Сину богині, як свідок правдивий? Живий ти? Якщо ти

Кинув цей світ, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно,

І голосінням весь сповнила простір. Ледь відповів я

Їй, ошалілій, в зворушенні й коротко так я промовив:

315 «Так, я живий і, на глум всьому лиху, життя зберігаю;

Не сумнівайся, бо дійсність ти бачиш.

Гей, яка доля зустріла тебе після втрати такого

Мужа, чи інше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?

Гекторова Андромахо! Чи й нині ти Піррова жінка?»

320 Очі вона опустила і мовила голосом тихим:

«Найщасливіша з усіх була лише дівчина юна,

Донька Пріамова, що під високими мурами Трої

Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею

Жереба ворог не кидав, не брав її в ложе звитяжець.

325 Різними водами нас повезли по пожежі вітчизни.

Сина Ахілла пиху, всі примхи юнацькі прийшлося[70]

Зносить мені і дітей у рабстві родить. Привернувшись

До Герміони, до Леди онуки, в лаконському шлюбі

Дав він рабові Гелену рабиню – мене у владання.

330 Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин

Помсти богинями, Пірра, Орест біля вівтаря батька

Раптом схопив і звів з цього світу. А звільнена смертю

Неоптолемова частка держави Гелену припала.

Землі усі він хаонськими зве, від троянця Хаона,

335 Царство й своє називає хаонським. На взгір'ї поставив

Тут він Пергам, цю твердиню ілійську. Тобі ж що за доля,

Що за вітри аж сюди, у цей край показали дорогу?

Хто із богів аж до нашого берега вивів неждано?

Як же Асканій, твій син? Чи живий ще, чи дише повітрям?

340 Той, кого в Трої тобі…

Мабуть, сумує хлопчина по втраті матусі? Чи приклад

Батька Енея і Гектора, дядька, у нього хоробрість[71]

Давню і духа великого мужність розбуджує знову?»

Довго вона голосила і сліз безустанні потоки

345 Марно лила, аж поки із мурів твердині міської

Вийшов герой, син Пріама Гелен, і з ним почет численний;

Втішився дуже, пізнавши своїх, і веде їх до себе,

Розповідає й, що слово, то сльози нестримані ронить.

Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжній

350 Має скидатися, висхлий потік, теж названий Ксантом;

Браму я Скайську пізнав і пороги її обіймаю.

Вже-бо і тевкри у дружньому місті усі розгостились.

Цар їх приймає в просторих підсіннях. А серед подвір'я

Вакхові в жертву приносили вина, столи заставляли

355 Посудом з золота, чаші з вином з рук до рук подавали.

Днина минає одна за одною, а вітер в дорогу

Кличе, і Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь

До віщуна[72] й промовляю до нього такими словами:

«Трої потомку, божий провіснику, що розумієш

360 Фебову волю з триніжків і лаврів кларійських, із зірок,

З голосу птиць, із їх лету швидкого, ану ж поясни нам, —

Божа-бо воля мені указала цей шлях як щасливий,

Знаками всі богове мені повеліли своїми

Прямо в Італію їхать за щастям, у землі далекі.

365 Гарпія тільки одна Келайна віщує велике

Лихо нечуване, гнів проклятущий і голод поганий, —

Що ж тут – питаю – почати, щоб лиха позбутись? Яким же

Чином я зможу цей труд побороти?» Гелен у відвіті

В жертву приносить волів, із обрядами згідно, і просить

370 Божого миру, й здіймає вінець з голови пресвятої,

Й взявши за руку мене, веде до твоїх же порогів,

Фебе, збентеженим близькістю бога, – й як жрець провіщає

З уст божественних до мене: «Послухай, сину богині,

(Бо ж, очевидно, сили небесні ведуть тебе морем,

375 Владар богів таку тобі жеребом витягнув долю

І встановив цей порядок), лиш дещо тобі розкажу я

З довгої дії, щоб ти почувавсь безпечніше, як будеш

Їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заїхав.

Більше Геленові знати заказують парки, й Юнона,

380 Донька Сатурна, пророчити не дозволяє. Найперше

Знай, що Італію ту, про яку ти гадаєш, що дуже

Близько вона, і не знаючи, в пристань сусідню бажаєш

В'їхати звідси, її відділяють далекі країни

Й довге, далеке і непрохідне бездоріжжя. Ще доки

385 В'їдеш, то прийдеться в водах Трінакрії вигнути весла,

Суднами хвилі помірять авзонські, й озера підземні

Бачити, й острів Кіркеї еейської, поки ти зможеш

Місто звести у безпечній країні. Затям же ознаки, —

Дам я тобі їх: як стрінеш, безрадний, на березі річки,

390 Далі від світу, у тіні дубів ти веприцю велику,

Що на землі простяглася по опоросі, і вим'я

Тридцять біленьких їй ссе поросят, і сама вона біла, —

Місце під город там буде, й скінчаться труди всі, напевно.

Що доведеться столи поз'їдати, цього ти не бійся,

395 Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.

Тільки ці землі й найближчі оці береги італійські,

Що обмивають їх хвилями нашого моря прибої,

Ти обминай, – там міста всі займають ворожі нам греки.

Локри з Наріксу там місто звели, й всі поля салентійські

400 Ідоменей, що із Лікту, зайняв своїм військом; там є ще

Місто маленьке Петелія, що Філоктет мелібойський

Муром обвів. І затям собі ще, як флот твій за море

Перепливе і жертовник поставить, щоб жертву подяки

Там принести, – тоді, пурпурний плащ одягнувши,[73] закрий ним

405 Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з'явившись

Серед священних вогнів, обряд нанівець не звела той.

Сам ти його зберігай, і нехай збережуть твої друзі,

Й внуки побожні твої хай обряд той святий зберігають.

А як від'їдеш ти звідти і до узбереж сікулійських

410 Гнатиме вітер тебе, і вузенькі ворота Пелору

Ширшати будуть, ти зліва тримайсь од землі і на морі

Зліва пливи, обминаючи берег і море праворуч.[74]

Кажуть, що в давні часи під сильним напором запалась

Глибоко саме в тім місці земля й розступилась (ось стільки

415 Змін може статись на світі за вік такий довгий), раніше

Землі ті дві були вкупі. Та море, всередину вдершись,

Берег Гесперії від сікулійського хвилями ділить,

Ниви й міста на обох узбережжях також підмиває

Стиснена хвиля кипуча. На правому боці засіла

420 Cцілла, а з лівого боку Харібда жорстока, що тричі

Виром глибоким хвилі могутні всисає й безодню

Поперемінне і, знову наверх викидаючи, зорі

Скроплює ними. Сцілла у темній печері сховалась,

Часом лиш звідти вона вихиляється й тягне з собою

425 Судна на скелі. Як зверху дивитись – людське то обличчя,

Груди розкішні дівочі, по пояс то дівчина, нижче ж —

Постать якоїсь потвори морської; вріс в черево вовче

Хвіст дельфіна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахін,

За трінакрійський, об'їдеш і зробиш далеку дорогу,

430 Ніж тільки раз лише глянеш на Сціллу-потвору в печері

Дикій, послухаєш раз лиш, як виють собаками скелі.

Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена є розум,

Є лише віра якась у віщання його і як правду

В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,

435 Запам'ятай собі, сину богині, одне це пророцтво

Передусім і, прошу я й благаю, зваж добре на нього:

Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,

Їй і обіти від щирого серця складай, її, сильну,

В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,

440 Врешті, усе побороти й, лишивши Трінакрію, в'їхать

В край італійський. Щойно туди припливеш ти, нарешті,

І до Кумейського города вступиш, над води пророчі,

І до Аверну, лісами сповитого шумними, – стрінеш

Там ворожбитку,[75] що в шалі, з глибокої скельної прірви

445 Долю віщує й на листі записує знаки й імення.

Так, записавши на листі, віщання ці діва складає

Вряд і лишає закриті в печері. Вони так лежать там,

Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса

Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє,

450 Й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче

В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти

Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли.

Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство

Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть

455 В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний;

Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї.

Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує.

Скаже вона тобі все про народи Італії й війни

Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна

460 Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї

Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати.

Йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню».

Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами,

Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки

465 Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти.

От почали звідусіль вони зносити срібний великий

Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги

З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні —

Неоптолема це зброя. Були і для батька дарунки.

470 Коней додав він іще з візниками.

Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив.

Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати,

Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам.

Фебів віщун[76] тоді в шані глибокій до нього промовив:

475 «Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі

Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни,

Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила.

Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об'їхать;

Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє.

480 То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут

Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?»

Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання

Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій

В дар одіння одержав фрігійське, воно-бо завдати

485 Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.

Й мовить йому: «Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин

Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,

Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.

Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.

490 Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;

Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би».

Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:

«Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,

Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно

495 В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба

Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.

Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки

Тут збудували на кращу – бажаю вам – долю, щоб менше

Грекам були на заваді.[77] Якщо вже до Тібра колись я,

500 Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,

Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим

Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,

Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,

Тим-то і доля одна в них – з обох буде Троя з єдиним

505 Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це».

Їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,

Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.

Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.

Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,

510 При самім морі – весло своє кожен призначене взявши,

Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,

Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,

Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий

Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом

515 Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.

Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,

І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.

А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,

Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,

520 В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила.

Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,

Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну

Землю Італії. Перший Ахат тут «Італія!» крикнув,

Й радісно все товариство вітає Італію гучно.

525 Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,

Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі Сам стоячи на високім.

«Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,

Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами».

530 Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько

Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви:[78]

Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.

Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,

Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море,

535 Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті,

Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно

Храму від берега. Тут я побачив – це перший знак віщий —[79]

Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі

На пасовиську. Тут батько Анхіс: «О земле гостинна,

540 Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають,

Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили

Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок,

Отже, й надію на мир нам ворожать». І от ми благаєм

Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша

545 Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські

Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим,

Шану належну складаєм богині Юноні аргівській.

Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви,

Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм,

550 І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні,

Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть,

Місто Гераклове й далі навпроти – Лацінська богиня[80]

Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить.

Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська,

555 Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі;

Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні

Води гуляють і хвилі довкола піском обертають.

Батько Анхіс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харібда,

Нам-бо Гелен віщував про верхів'я ці й скелі жахливі.

560 Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно».

Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший

Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті.

Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала.

То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить,

565 То в підземелля кудись аж до манів несе нас та хвиля.[81]

Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях,

Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі.

Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило,

Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів.

570 Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.

Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.

То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби

Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову

Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.

575 Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,

Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба

Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,

Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому

Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.

580 Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.

Як утомивши лежанням один бік, він ляже на другий,[82]

З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.

Цілу ми ніч на ту з'яву страшенну з-за лісу дивились.

Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані

585 Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам

Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока

Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.

Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба

Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом

590 Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,

Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні

До узбережжя простяг. Придивляємось – в бруді страшному,

Бороду геть запустив він, а одіж уся реп'яхами

Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,

595 Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.

Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську

Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався

Й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом

До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:

600 «Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,

Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.

Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,

Що на троянські пенати війною пішов я. За те ви,

Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду

605 Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки

Буде потіхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапає

Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,

Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже,

Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут

610 Довго не думає, а подає юнакові правицю, —

Родить надію у нім очевидна оця запорука.

Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:

«Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,

Ахеменід на ім'я; під Трою пішов я, бо батько

615 Мій, Адамаст, був бідняк, – та краще й мені б така доля! —

Тут залишили мене в величезній печері циклопа[83]

Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих

В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,

В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає

620 Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),

Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;

М'ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.

Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він

В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,

625 Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.

Бачив, як їв він чорною кров'ю спливаюче тіло,

Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,

Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого

Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць

630 Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши

І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув

Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м'ясо

Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,

Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом

635 Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили

Око його величезне, яке одиноке з-під лоба

Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський

Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули —

Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні,

640 Линви одріжте й тікайте.

Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері

Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих

Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає,

Плем'я проклятих циклопів блукає по горах високих.

645 Третій раз місяць уже свої роги виповнює світлом,

Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких

Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся,

Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний

Харч – ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають

650 Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.

От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив,

Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я

Здатися, – досить уже, що від диких я тих врятувався.

Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб».

655 Ледве він вимовив це, як ми пастуха Поліфема

Вздріли самого, коли із отарою він із своєю

Сунув з гори, величезний, на берег іздавна знайомий,

Дика потвора, жахлива, огидна, із вибитим оком.

В ході впевняється, взявши у руку обчімхану сосну;

660 Вівці вовнисті при ньому, розрада його одинока,

Втіха в терпінні єдина. —

Тільки дійшов до води і забрів уже глибоко в хвилю,

Взявся вмивати спливаюче кров'ю, роздовбане око.

Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,

665 Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.

Страхом охоплені, ми з прохачем, що нам прислужився,

Далі тікаємо в трепеті, мовчки відрізуєм линви,

І налягаємо разом на весла, й веслуємо дружно.

Він спостеріг і звернувся в той бік, звідки голос доходив

670 І, не спроможен нічого руками вхопити й не годен

Хвиль іонійських в ході дорівнятися, страшно ревнув він;

Хвилі на морі усі затремтіли від реву такого,

Аж затряслася в основах своїх вся земля італійська,

Й Етна крутими печерами гучно також заревіла.

675 Враз ціле кодло циклопів, розбуджене, з гір височенних

Рине на пристань, заповнює берег. А ми споглядаєм,

Як оте братство етнейське, що чолами зір досягає,

Аж із очей те збіговисько іскрами сипле. Буває,

Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,

680 Чи кипариси в шишковім вінку, чи Юпітерів вгору

Виріс то ліс і діброва Діани. А сполох нас гонить

Якнайскоріше розмотувать линви й вітрила під подув

Вітру попутного ставити швидко. Та слово Гелена

Остерігає, що Сцілла й Харібда в путі нас чигають,

685 На волосочку єдиному смерть вже повисла над нами

Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.

Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на поміч

З боку вузького Пелору Борея послав вітровія.

От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,

690 Й попри затоку Мегари, і Тапс низовинний.

Туди-то Ахеменід, друг Улісса нещасного, вказував шлях нам,

Знову пливучи місцями, якими блукав він раніше.

Проти затоки Сіканської водяний острів Племур є,

Той, що давніше Ортігія звався. Алфей, кажуть, річка,

695 Скрито під морем з Еліди пропливши (де нині джерела

Є, Аретузо, твої), в сікулійськії води розлився.

Можним богам того місця з наказу приносимо жертву.

Потім минаю ще землю врожайну, багнисту Гелеру;

Скель ми високих Пахіну звисаючих лиш доторкнулись.

700 Вже й Камаріна, що долею велено їй не мінятись,

Нам появилась, а далі Гелойські поля, там і Гела,

Названа дикої річки ім'ям, а ще далі високі

Мури свої Акрагант уже здалека нам відкриває,

Славний колись найдобірніших коней розплідник. Лишаю

705 Теж і тебе, Селінунте, багатий на пальми, з попутним

Вітром, й моря лілібейські, підводними скелями грізні.

Звідси прийняв мене жалібний берег і пристань Дрепану.

Тут, по негодах на морі лихих, я втрачаю Анхіса,

Батька й розраду мою у журбі і тужливій недолі.

710 Тут, любий батечку мій, ти мене покидаєш в знемозі.

Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,

Навіть і віщий Гелен, хоча стільки страшного пророчив,

Не передрік цього смутку, ні навіть Келайна жорстока.

Так ці скінчились зусилля, така була ціль тим блуканням.

715 Звідти як вирушив я, то привів мене бог в ваші землі».

Так нам батько Еней, коли всі його слухали пильно,

Розповідав про призначення боже й свої мандрування;

Врешті, замовк, закінчивши на цьому, й пішов на спочинок.