Читать книгу Енеїда - Вергілій - Страница 4

Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна

Рана ця в серці її палає вогнем невидимим.

З пам'яті в неї не сходить велика хоробрість героя

Й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ,

5 Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку.

З Фебовим світлом рання зоря уже світ оглядала,[84]

Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею

Мовила так до сестри, що горю її співчувала:

«Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?

10 Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку,

Що за велична постава у нього, відвага, хоробрість?

Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок.

Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки

Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив.

15 Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше

Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене

Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні

Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі,

Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся,

20 Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея,

З днини тієї, як злочином брата сплямилися кров'ю[85]

Наші пенати, – єдиний лиш він почуття в мені зрушив,

Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,

Я відчуваю. Та хай підо мною розступиться краще

25 Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу

Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б,

Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати.

Той, що з'єднався зі мною у першім коханні, в могилі, —

Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає», —

30 Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами.

Анна на це: «Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш

В смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши

Ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання?

Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все це?

35 Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців

Не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато

Владців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі

Живлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?

Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла?

40 Тут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу;

Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна

Сірта, й безводна країна, і плем'я баркеїв шалене.

Нащо спогадувать війни, що з Тіру грозять, і погрози

Рідного брата?

45 То провидіння божисте, здається мені, і Юнони

Ласка вітрами ці судна ілійські сюди ось пригнали.

Сестро, подумай, які будуть славні і місто, й держава

За допомогою мужа такого? Якими ділами

Слава пунійців при збройній помочі тевкрів засяє!

50 Божої ласки проси, і, жертву благальну принісши,

Гостям годи, і придумуй причини якісь зволікання, —

Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Оріон посилає,

Ще не зрихтовані судна, й погода іще не підхожа».

Цими словами запалює серце жагучим коханням,

55 В душу надію вливає, із серця жене несміливість.

Зразу ж до храмів ідуть вони й жертвами миру благають;

В жертву овечок приносять добірних, за звичаєм предків,

Закононосній Церері, і Фебові, й батьку Ліею,[86]

Передусім же Юноні, святій опікунці подружжя.

60 Чашу сама бере в руки красуня Дідона й корові

Білій зливає між роги чи перед богами проходить

При вівтарях переповнених, жертвами свято шанує,

В груди відкриті тваринам живим ще вона заглядає

Пристрасно, в них-бо шукає поради. Пустії пророцтва!

65 Що допоможуть ті жертви і храми у шалі кохання?

Вогник незримий утробу з'їдає, і рана невидна

В неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає

Жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту.

Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою

70 В критському лісі пастух, що стрілами сипле навколо,

Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла.

Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори,

В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна.

От із собою Енея вона скрізь по городу водить,

75 Місто усе і сідонські багатства показує, хоче

Щось пояснити, та рве на півслові. А день звечоріє —

Знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне

Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно

З уст випиває. А потім, коли вже розійдуться, й світло

80 Місяця згасне, і темінь настане, й, заходячи, зорі

Кличуть до сну, то в порожніх покоях самотня сумує

І на покинуте ложе лягає сама, відчуває

Близько й, хоча і відсутнього, бачить його біля себе —

Або, полонена образом батьковим, ніжно до лона

85 Горне Асканія – може, обдурить любов невимовну.

Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних

Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків

Задля війни не будують; припинено все споруджати —

Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.

90 Жінка Юпітера мила, лише зміркувавши, що та вже

В путах хвороби, та й про поговір їй, шаленій, байдуже,

Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:

«Славу величну і здобич пресвітлу ви разом придбали —

Ти і твій син. Великі і славні всі будуть богове,

95 Як два боги одну жінку обманом своїм подолають.

Знаю і те я прекрасно, що ти, наших мурів злякавшись,

Мала в підозрі гостинні доми в Карфагені могутнім.

Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?

Чом не укласти нам вічного миру і не одружить їх?

100 Ти досягнула, чого так бажала у серці своєму:

Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить.

Отже, керуймо цим спільним народом на рівних началах:

Хай і вона чоловіку-фрігійцеві служить як жінка,

Хай і тірійці, як придане, ввійдуть в твоє володіння».

105 Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди,

Щоб італійську могутність загнати на берег лівійський,

Відповідає Венера: «Хто буде такий нерозумний,

Щоб не годився на це і з тобою війну починав би?

Тільки б усе те, про що ти говориш, щасливо здійснилось!

110 Та непокоїть мене і доля, і те, чи Юпітер

Згоден, щоб спільне було у пунійців з троянцями місто;

Схвалить чи ні він союз тих народів, сполучення їхнє.

Ти його жінка, тобі таки личить його попросити;

Йди, я піду за тобою». На це знов цариця Юнона:

115 «Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу

Те повести все, що статися має, скажу коротенько:

Завтра на лови Еней і Дідона нещасна до гаю

Виїхать хочуть, як тільки Тітан своє раннє проміння

Світові завтра появить і землю почне осявати,

120 Чорну зішлю градову на них тучу, коли гарячкове

Заметушаться ловці й опережуть сітями ізвори,

Зливою змию, заграю громами із хмарного неба.

Все товариство тоді розбіжиться і в темряві зникне.

Вождь тоді Трої й Дідона, обоє, вбіжать до печери

125 Разом. З'явлюся і я там, якщо ж і твоя на те буде

Воля, то їх у подружжя зв'яжу я навік, – хай належна

Буде йому. Тут же буде й весілля?» На те Кітерея

Згоду дала й усміхнулась, бо підступ її зрозуміла.[87]

Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора,

130 І засвітилося небо промінням, а молодь добірна

З брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця,

Й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські

З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця

В спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі.

135 Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу, – в оздобі

З пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила, Піною вкриті.

Аж, зрештою, вийшла із почтом великим:

Шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах,

І сагайдак золотий, із золота шпилька у косах,

140 Застібка з золота шати багряні на ній запинає.

От і фрігійський з'явився загін, і з Іулом веселим

Всі виступають. Та серед усіх сам Еней найпишніший

Між товариством з'явився й з'єднав ті загони обидва.

Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає

145 І прибуває з Лікії на Делос, щоб тут відновити

Знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш

Жителі Криту й дріопи строкаті, іще й агатірси;[88]

Сам він ступає верхів'ями Кінту, і кучері буйні

Лавром вінчає м'яким, і вінець золотий накладає,

150 Й стріли на плечах дзвенять, – та нічим же не гірший від нього,

Ідучи верхи, Еней: такою він сяє красою.

А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї,

З гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись,

Олені з другого боку поля пробігають розлогі,

155 Куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають.

А молоденький Асканій на борзому конику грає

По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;

Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий,

Або запінений дикий кабан на путі нагодився.

160 Але тим часом по цілому небу знялися великі

Шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом.

Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська,

З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні,

Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки

165 З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру

Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона,[89]

Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо

І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах.[90]

Мить та найпершою горя і смерті причиною стала.

170 З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання;

Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу:

Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити.

Зараз пішла по лівійських просторих містах

Поголоска, В світі від неї швидкішої гиді ніде не буває.

175 В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі;

Спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба,

Ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає.

Кажуть, що мати Земля породила її, бо сердита

В гніві була на богів; тож її, вже останню дитину,

180 Кея сестру й Енкелада, у бігу швидку й бистрокрилу,

Їм породила, потвору велику й страшну, – скільки в неї

Пер є на тілі, то стільки є й бистрих очей попід ними —

Дивно сказать – стільки ж уст і у них язиків стільки ж само,

Стільки ж і вух насторожених. В темряві ночі літає

185 Поміж землею і небом; і скиглить, очей не заплющить

Навіть в солодкому сні. Вдень сидить, вигляда на вершечках

Башт, на високих покрівлях, міста з них лякає великі,

Бо й на брехливі вістки завзято чатує, й на правду.

Ця Поголоска на всякі лади просувалась між людом,

190 Тішачись дуже, що може про правду й неправду співати:

Ширила скрізь, що приїхав Еней із троянського роду

І одружитися з ним побажала прекрасна Дідона;

Що цілу зиму уже, забувши про справи державні,

Тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються.

195 Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня.

Далі до Ярба-царя завертає вона свої кроки,

Серце у нього словами розпалює, лють викликає.

Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів,

Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім

200 Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму

Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала

Кров'ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки.

Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті

В храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями,

205 Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився:

«О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський

В жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах,

Вакха ленейського дар, чи ти бачиш, що діється вколо?[91]

Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш?

210 Може, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас,

І гуркіт Їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні,

Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй

Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, —

Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея

215 На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим

Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським[92]

Нині підв'язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви

В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском».

Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився,

220 Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару,

Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить,

Й ось що Юпітер йому доручає: «Послухай, мій сину,

Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій

Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він

225 Долі шука в Карфагені тірійському й не пам'ятає

Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого

Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази

Вирвала цілим із грецької січі.[93] Казала, що буде

Владарем він у Італії, повний могутньої сили

230 Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду,

Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі.

Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава,

І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути,

То чи пожалує батько Асканію й римського замку?

235 Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу,

І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських?

Хай відпливає. На цьому й усе – так йому сповістиш ти».

Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.

Спершу сандалії ті золоті він на ноги взуває,

240 Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води

Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку, якою[94]

Тіні бліді то одні викликає він з Орка, то інші

Гонить у Тартар страшний, нею сни навіває і будить,

Навіть мерцям відкриваючи очі; керує вітрами

245 Й перепливає він нею по хмарах бурхливих. У льоті

Бачить і верх кам'яний, і стіни стрімчасті Атланта,

Що досягає верхів'ями самого неба, Атланта,

Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорні

Хмари кругом, і бурі з дощами шугають над нею.

250 Плечі йому засипають сніги, з підборіддя в старого

Плинуть потоки, і льодом страшна борода узялася.

Вперше отут, на крилах злітаючи рівних, Кілленець

Став, з того місця він кинувсь на хвилі усім своїм тілом,

Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато

255 Риби, низько літає над самими хвилями моря.

Саме отак, поміж небом й землею літаючи, близько

Берега Лівії, всюди піщаного, різав повітря,

Йдучи від діда по матері[95] прямо, Кілленський потомок.

Щойно ступнями крилатими хиж він торкнувсь африканських,

260 Бачить Енея, як той укріпляє фортецю й будинки

Ставить нові. У нього при боці був меч, що вогнистим

Яспісом сяяв, мов зорі; на плечі накинув кирею,

Пурпуром з Тіру горіла вона, – дар багатий Дідони, —

Золотом ніжно її вишивала. Енеєві зразу

265 Мовить він: «Ставиш підвалини під Карфаген ти високий,

Жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш!

А про державу свою і призначення власне забув ти?

Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних,

Що потрясає своєю могутністю небо і землю, —

270 З подувом вітру звелів він накази тобі передати:

Що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився?

Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава

І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,

То пригадай, що Асканій росте, твій потомок, майбутній

275 Твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство

Й римська належить земля». Це Кілленець сказав і, на слові

Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись

В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.

Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів,

280 Cтало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.

Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:

Так він злякався цієї богів остороги й наказу.

Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця

В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?

285 Перебігає з одного на друге він мислю швидкою,

Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.

Б'ється він так із думками, й найкращою ця ось здається:

Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна

Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз

290 Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять.

Сам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає

Й не сподівається, що розіб'ється їх щире кохання,

Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу

Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще.

295 Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.

Хитрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити

Тих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,

Певного й то боячися. Їй, ошалілій, доносить

Та ж Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають.

300 Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,

Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,

Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято

І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.

Врешті сама до Енея приходить і так промовляє:

305 «Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний

Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю?

Чи не задержить тебе вже ніщо – ані наше кохання,

Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине

Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш

310 І в буревії північні пливти поспішаєш по морю?

Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі

Їхав, а Троя стара ще стояла б, – чи їхав би в Трою

Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю

Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого

315 Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля

Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила

Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле, —

Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку,

Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене

320 Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці

Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе

Й чесне ім'я моє давнє, що ним аж до зір величалась.

Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась,

Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш?

325 Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій

Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул

Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе,

Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький

Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд, —

330 Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня».

Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово,

Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій, —

Врешті він коротко каже: «Царице, ніколи не міг би

Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала.

335 Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум

Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом.

Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії

Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи

Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком

340 Я не вважався і шлюбних я уз не шукав.

Якби доля Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі,