Читать книгу Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Віктор Берестенко - Страница 110

Шевченко – лірик передовсім. Ліричним тоном закрашені всі його твори, він раз у раз звертається в своїй розмові до своїх героїв – і до безщасної Катерини, і до мальовничого Гамалії, і до гайдамак, що нібито обступили поета в петербурзькій кімнаті. Він чудовими ліричними словами починає свого «Сліпого», свою «Княжну». Але цікаво, що ліричні поезії в точному розумінні слова, поезії-сповіді повним цвітом розцвіли у нього не змолоду, як це звичайно буває, а в цілком дозрілому вже віці.

1844 р., тобто через сім літ після «Причинної», вилилося з поетового серця таке інтимне признання:

Велику поетичну сміливість, сміливість генія треба було мати, щоб так звертатись до свого серця: «Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?», «Закрий, серце, очі». Такою сміливістю й граничною щирістю позначено і вірш «Заворожи мені, волхве», де поет звертається до свого друга Щепкіна:

Знов-таки – як ніби прозаїчно, розмовно звучить оте «тім’я розбити» – і яку ж силу почуття воно ховає в собі!

У тому самому ряду стоїть і вірш «Гоголю» з отією глибокою кінцівкою, зі стислою характеристикою своєї і Гоголевої творчості:

У «Заповіті» (1845) чудесно поєднана ніжна мрія поета з високим революційним піднесенням.

Але справжнє буяння Шевченкової лірики припадає на роки ув’язнення, солдатчини, повернення з неї і на останній, петербурзький період. Поет, що ніби досі приховував найпотаємніше, найглибше, найболючіше, найлюбіше, кинувши в «Заповіті» могутній клич до поколінь – «Поховайте та вставайте», проголосивши нечуваної сили безсмертну любов до рідного краю й рідного народу в вірші «Мені однаково», вплівши у філософський роздум про смерть – «Косаря» – гідний нагад, що безжалісний косар «не мине й царя», Шевченко час від часу пише чисто ліричні, глибоко суб’єктивні, автобіографічні признання, яких досі уникала його муза. Як відомо, у Шевченка майже немає так званої любовної лірики у вузькому значенні слова; така лірика з’являється аж 1847 р. в Орській фортеці: «Сонце заходить, гори чорніють…» Ця поезія перегукується з пушкінським «Редеет облаков летучая гряда», та коли для Пушкіна зоря, «звезда» – це тільки один з багатьох його образів, то зоря у Шевченка – і зірка, і світанок – центральний мотив, уособлення всього найдорожчого поетові – жіночої краси й чистоти, дитячої усмішки, рідної країни, мрії про людське, вселюдське щастя, поезії і правди. Простота, з якою сповідається Шевченко перед читачем і перед самим собою, щирість його признань воїстину не мають собі рівних:

Ось яке мав «добром нагріте серце» Тарас Григорович, сам же сказавши колись, що таке серце «вік не прохолоне». І воно не прохололо, воно не знало тільки власного болю – без болю за людину, за людей:

Від свого болю, своєї печалі, свого смутку падала у Шевченка проекція на людські страждання і муки, він переживав їх як свої. А яку треба було мати силу уяви, щоб із пустельного Кос-Аралу, що ним позначено цей вірш, так виразно перенестися думкою в рідне село на Україні, в свою молодість!

Контрастними барвами малює те село Шевченко у всім відомому початку «Княжни». Гнівними залізними прокляттями затаврував він тих, хто пише солодкі елегії про те ж таки село, ситих паничів, що бачили р а й там, де Тарас за дитячих літ своїх бачив пекло…

А раю, раю на землі прагнув усе життя поет, закоханий у світлу красу людини, в світлу красу Катерини, Наймички, Марії.

Якби я був скульптором, то викарбував би саме ці слова на пам’ятнику Шевченкові. Мрією про рай на землі овіяний початок «Наймички», всі персонажі якої передовсім добрі люди. Мрія ця увінчує й поему «Сліпий»:

Але найдивніше, просто-таки неймовірно, як сполучаються з гнівними прокльонами «злим людям», тобто панам, гнобителям, осквернителям жіночої краси й дитячої радості, душогубам і хижакам, – як сполучаються в найтяжчі роки поетового життя – у казематі, в солдатчині – з найчорнішими фарбами фарби найясніші, як виникають «в темній ямі, як на те» сонячні, безхмарні картини, які я не побоюсь назвати ідиліями. Поруч з безмірно печальним «Заросли шляхи тернами на тую країну» – погоже, як літній ранок, «Зацвіла в долині червона калина», поруч з розпачливим «Огні горять, музика грає» – прегарне, як лагідний вечір, «І досі сниться під горою, між вербами та осокою біленька хаточка…» І так до кінця життя поетового: з глибоким зітханням – «Дівча любе, чорнобриве несло з льоху пиво» межує закоханий гімн природі «Ой діброво, темний гаю». За саркастичним «Гімном черничим» безпосередньо виступає залитий сонячним промінням малюнок – «Над Дніпровою сагою», після трагічного «І день іде, і ніч іде» – повне радості й надії «Тече вода з-під явора»… А останній, незадовго до смерті написаний вірш «Чи не покинуть нам, небого» кінчається зверненням до музи:

Це все я веду до того, що душевний діапазон Шевченка був надзвичайно, незмірно широкий – від найглибшого трагізму до висот блакитної радості. У тій частині своєї поезії, яку я умовно назвав колись «жіночою лірикою Шевченка», тобто в піснях від дівочого, від жіночого імені, паралелі до яких я знову-таки не можу знайти в світовій літературі, Шевченко перебрав усю гаму людських почуттів – від розпачливих «Ой люлі, люлі, моя дитино» або «Ой пішла я у яр за водою» – до грайливого «Утоптала стежечку», до визивного, відчайдушного «У перетику ходила…». Відчайдушного – це я не випадково сказав. Пустотлива дівчина, що по черзі кохалась то з мірошником, то з лимаренком, то з бондарем, на питання матері, кого ж вона матиме своїм зятем, жартома відповідає:

Підозріла якась веселість, нарочита якась легкодухість, за якою криється майбутня, може, вже сьогоднішня, трагедія. Можливо, що з цих саме рум’яних безжурних уст незабаром вирветься:

Великий співець гніву, Шевченко був і великим співцем любові. Шевченко був нестримний, титанічно грізний у своїх прокльонах, зверненнях до царів і царят, панів і панят, гнобителів усього живого і гасителів усього світлого. Він вергав на них нещадні громи й блискавки, ніби зібрані з усіх гроз на світі. Не тільки до України, а до великої світової правди звертався він у таких вогненних, багряних рядках:

Так. Грізні, гнівні, жорстокі, нещадні слова. Але не розпачем вони народжені, а вірою в ту невідкладну «правду-мсту», що очистить від скверни і кривди землю, і тоді на ній

Даремно, отже, порівнював великий польський письменник Жеромський Шевченка з італійським поетом-песимістом Леопарді. У Шевченка міг вирватись хвилевий зойк зневіри, але вся істота його, вся його творчість, вся його боротьба звернені були до грядущого царства правди, все серце віддав він отим «малим рабам німим», на сторожі яких «поставив слово», отим Катеринам, Маринам, Маріям, наймичкам, дітям, що гралися «на великдень в соломі» і хвалилися немудрими своїми обновами, отим «невольникам і сиротам», для яких у нього билося в грудях невичерпне джерело ніжності й теплоти, «роботящим умам, роботящим рукам», яким дано «думать, сіять, не ждать і посіяне жать…».

Скорбота Шевченкова нерозлучна була протягом усього його життя з надією й вірою в те, що «настане суд, заговорять і Дніпро, і гори» – і після того праведного суду «світ ясний, невечерній тихо засіяє». Віра в той невечерній світ, у те, що «Сонце йде і за собою день веде», не покидала поета ніде й ніколи. Із передмови-післямови до «Гайдамаків», із «Єретика», із «Заповіту», з «Неофітів», з усієї лірики останнього, петербурзького періоду ми знаємо, що проміння того невичерпного світу бачили віщі очі поета не тільки над Україною, а над усіма народами світу. Він провидів і провіщав:

Шевченко приніс в українську літературу нове слово. Він назнаменував шляхи, якими йшли потім – кожне по-своєму – Панас Мирний, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Павло Грабовський, Василь Стефаник. Він кинув проміння свого генія на всю радянську літературу. Він вивів українську літературу на верховини світової культури. Він усе життя присвятив народові і народам. І нині український народ і всі народи світу вклоняються йому доземним уклоном»112.