Читать книгу Фізіологія жіночої депресії - Вікторія Андрусів - Страница 6

… Сивий Дідо-камінь, пролежавши сто років у міській бруківці, був сьогодні засмучений. Поряд зводили нову будівлю (вулицю очікувала тотально-пекельна реконструкція), і молоде лискуче каміння, нещодавно привезене з позаміського кар’єру для фундаменту, відверто кепкувало з заклопотаного пенсіонера.

– Що, Діду, – прискіпався один, особливо нахабний і гострий на слівце камінець, – будемо руйнувати старе і будувати нове? – і підленько так хихотів: – Ось дивіться! Ваша сива голова зовсім стерлася від сторічного шурхання по ній людських підборів. А ми станемо підвалинами модерного офісу чи банку. Кожен перехожий задивлятиметься на нас як на досконалість дизайну. Згодом ми увічнимо місто ще однією пам’яткою сучасної архітектури. А ви так і лежатимете собі серед дороги, нічого не побачивши у житті, окрім стоптаних підошов. І врешті підете у землю так і не дізнавшись, що світ, виявляється, не лише битий шлях, а насправді великий і неосяжний. І завойовувати його нам, молодим, – камінець гордовито блиснув своїм гострим, природою відточеним ребром.

– Даремно, синку, ти так гадаєш, – задумливо відказав сивий камінь. – Прожили ми тут життя непросте і цікаве. А скільки довелось винести на своїй обтесаній роками спині, то лиш сам Богонько знає. Та й до всього, десь ми з тобою далека рідня, може ти мені праправнуком будеш, бо привезли нас колись звідтіля, що й тебе, з того самого кар’єру, якому вже понад сотню літ…

І Дідові-каменю пригадалася чомусь його молодість – благородна і шляхетна, як чоботи шляхтичів, які по ньому ступали…

– Знаєш, синку, каменем бути непросто, – шепелявив стертими зубами Дідо, – адже знання і пам’ять, які залишають за собою минулі покоління, зосереджуються всередині нас. І чим багатша історія міста, у яке тебе заклали, тим більшу енергетику випромінюють наші кам’яні серця. Ми пролежали тут сто років, і наші спини винесли на собі стільки подій, що не під силу жодній людині.

… Клали нас незадовго до того, як почали зводити будинок Святої Гізелли. Не думав я тоді, що ця подія стане такою значущою у моєму житті. Ми, молоде і сире каміння, стали прикрасою однієї з перших мощених вулиць міста. Але ми не розуміли тоді, що нестимемо у собі також його історію. Спостерігали, що коїться обабіч нас, всотували у себе знання, як ті школярі-першорічки, і поступово наші спини зігрівалися і обростали пам’яттю. І тоді зрозуміли, що ми і це місто – одне ціле, ми – його вічно живе минуле.

Саме тут, біля будинку Гізелли, у якому кілька десятків дівчаток здобували релігійну і музичну освіту і де з кожного вікна вранці лунали їхні дзвінкі співи, я, твердий і непідступний, дізнався, що таке кохання. Так, так, синку, кохання! Не смійся зі старого Діда, бо камінь уміє як всотувати у себе інформацію, так і прив’язуватися до чогось такого, що дає йому тепло та енергію. Звичайно, це не була жива істота – люди занадто холодні, порівняно з нами. Це не була одна з тих миловидних церковних вихованок, чиї тендітні ніжки у однакових чорних черевичках дріботіли по нас щодня до костелу на службу і назад. Ні!

Коли на другому поверсі дівочого інтернату облаштовували капличку «Серце Ісуса», там, у невеличкій ніші, розмістили незвичайної краси скульптуру Святої Гізелли. Моє кам’яне нутро відчувало, що буде там щось незвичайне, невимовно зворушливе.

І я ревно спостерігав, як погруддя прекрасної жінки навіки (здавалось тоді!) зводиться над нашими занімілими від здивування і захоплення спинами. Я не знав, що то була за жінка, бо був ще такий молодий і необтесаний, як ти. Але я відчував у її погляді шляхетність і благородну кров. І коли вона широко розкритими чистими очима дивилася поперед себе, нікого не помічаючи навколо, і наче заглядала у майбутнє, я ладен був вибухнути вулканічною лавою, розлитися перед нею річкою, зробити будь-що аби тільки вона помітила мене серед десятків, сотень інших… – Дідова кам’яна спина спітніла від спогадів.

– А хто ж вона була, Діду? – молодий камінь зацікавився дідовим оповіданням. Не чекав він почути від сивого дідугана історію про кохання.

– А була то, синку, дружина першого угорського короля Іштвана Святого. І сама вона стала Святою, бо по його смерті, вернулася на батьківщину – у Баварію, постриглася у черниці й назавжди зреклася усіх земних благ.

– І ви, Діду, усі закарбовані тут сто років весь свій вік вклонялися, немов іконі, одній жінці?!

– Де там пак, сину… Якби вона всі сто років простояла тут, то я би був певний, що прожив свій вік немарно, устилаючись перед нею хідником. Але яке ж то кохання без страждань і розлуки…

Я оберігав її багато років. Я пишався її благородним станом, коли повз неї несли прах Ференца Ракоці II та Міклоша Берчені. Величезною процесією на чолі зі святими отцями, пишно і урочисто везли їх із Туреччини на рідну землю, в Угорщину. І не було жодної людини у тій процесії, яка би не підняла догори голову і не замилувалась моєю Гізеллою.

А коли незабаром сталася велика пожежа, що спопелила чи не всю вулицю і першу у місті синагогу, єдине, чого я боявся найбільше, щоб полум’я не сягнуло дорогого для мене постаменту.

Я шкодував, що лежу замурований у бруківку, а не стою захисною стіною, мов фортеця, перед її величністю королевою. Я спікався у розпачі від власної безпомічності. Але того разу обійшлося – вона залишилася зі мною.

А вулиця тим часом розросталася, як і саме місто, і одні за одними витягувались стіни нових споруд, які стали німими свідками тих часів. Принаймні, ті з них, які збереглися.

… Пам’ятаю, синку, як будували Василіянський монастир. У внутрішньому дворику була казкова церква – єдине свідчення про древнє перебування тут греків.

Пам’ятаю, однієї неділі зібралася громада людей, заговорили у храмі дзвони, і довга процесія рушила по наших спинах освячувати наріжний камінь монастиря.

Процокотіли по нас копита Фірцакових коней (він був тоді єпископом і дуже хворів, тому і їхав у кареті, а не йшов). Але саме він освячував камінь, і перший вдарив по ньому, символізуючи початок будівництва.

Носили наші сірі спини і Йосипа Бокшая, який писав у Василіянській церкві Василя Великого із ченцями. Обдарували нас своїм теплом і Волошин, і Дністрянський… Буремні пожежі забрали знамениті монастирські дзвони… І чого тільки, сину, не довелось пережити, та з кожним роком ми ставали загартованішими і мужнішими, бо в нас пульсувала особлива кров – історія.

– Ну, а що, Діду, ваша Гізелла?

– А Гізелла, хлопче… З Гізеллою довелось розлучитися. І так мені боліло за нею і було самотньо… Як прийшли совєти, зняли хрест із даху, інтернат закрили, а скульптуру замурували. І наша гвардія твердих і мужніх сірих сердець вишикувалась у прощальний стрій почесної варти, поки очі сумної королівни не загородила мурована стіна. «Поглянь на мене хоч тепер, – волало моє серце. – Ти ж ніколи мене більше не побачиш!» Та Гізелла дивилася прямо перед собою, так і не схиливши голови.

… Старий камінь плакав…Чи то легенький дощик, який щойно пробіг містом услід за хмаринкою, залишив на ньому вологі сліди… Цього ніхто не знав. Не личило плакати Дідові з кам’яним серцем, але то були перші сльози у його житті.

– Знаєш, сину, п’ятдесят років я чекав свою Гізеллу. П’ятдесят років я дивився на замуровану стіну, знаючи, що вона там є, але не може бачити світ. Піввіку я вірив, що станеться диво, якесь чаклунство, і я знову побачу її очі – очі моєї прекрасної Святої. І чаклунство сталося!

Одного дня наш спокій потурбували колеса важкої вантажівки. Люди у робах будівельників камінь за каменем почали розбирати від даху старий інтернат – починалася реконструкція старого міста. Серце моє тьохкало, мов у сполошеного пташеняти. Я знав, що там, за муром, спить моя Гізелла. А раптом вони пошкодять її? А раптом необережним махом зіб’ють постамент на землю і він розпадеться на найдрібніші друзки? А раптом вони взагалі не знають про її існування ТАМ?!

За все життя я не хвилювався так, як тоді. Але будівельники знали про існування королівни. Цеглина за цеглиною багаторічна стіна вивільняла її від довічного, здавалось б, ув’язнення. І я знову побачив її очі – очі, які снилися мені піввіку, які я бачив перед собою кожного світанку. Вони залишилися такими ж чистими і благородними. Це були очі Святої.

Щастя заполонило мене, і далі я не бачив уже нічого. Ні як на грубих шнурах опускали скульптуру на землю, ні як укладали на вантажівку – обережно, щоб не пошкодити, ні як уже з «чистою» совістю руйнували будівлю… Я знав єдине: моя кохана жива, вона знову побачила світ, і нарешті я зможу вмерти спокійно… Моя Гізелла жива…

…Молодий камінь, нещодавно привезений з кар’єру, мовчав. Він знав, що незабаром стане фасадом модерної будівлі на місці старої зруйнованої церковної школи, що буде прикрасою нового старого міста, але це якось вже не дуже його втішало. Він думав про те, що таке пам’ять, історія, вічність…

А неподалік вже насупився каток для асфальту, і люди у робочих комбінезонах перетягували червоною стрічкою вулицю. Вони готувались заливати нову дорогу і голосно розмовляли:

– …Добре таки шлях колись мостили. Дивися, камінню сто років, а йому хоч би що. Бруківка, наче щойно викладена, – казав один, поцокуючи чоботом по старій Дідовій спині…

– Шкода навіть заливати, – відповідав йому інший, – ще б років сто ця кладка пролежала. Але нічим не зарадиш, адже ця вулиця – наша візитна картка…То ж починаймо!..