Читать книгу Фізіологія жіночої депресії - Вікторія Андрусів - Страница 7

…Я прокинулася з думкою, що нікому на цьому світі по-справжньому не потрібна. Тобто, звичайно, я потрібна багатьом, і я можу навіть скласти градуйовану шкалу потрібності тим чи іншим людям. Але щоб хтось відчував у мені потребу просто так, без зайвих «тому що» прийти до мене на горнятко кави і сказати:

– Знаєш, мені так потрібна твоя порада, та навіть не порада, а ти – така, як ти є, з усіма своїми примхами, з перевагами, з вадами, інколи зухвала, інколи як дитина, інколи цинічна, інколи сентиментальна, але ти мені потрібна – і крапка.

Але ніхто мені такого не каже, бо я далеко від дому. Мені навіть тут ніхто не телефонує, окрім у справах. І я не маю кому сказати: «Ходімо на каву!», бо тут так не прийнято, і якщо я це робитиму, скажуть: «От дурна українка – нав’язлива як власне всі оці східнослов’яни…» Тому я цього не роблю. То тільки вдома я можу обдзвонити півміста, щоб піти десь на каву, хоч можу взагалі нікуди не йти, а випити її на власній кухні. Але ж спілкування – велика сила!..

Отже, ранок прийшов із небажанням розплющувати очі (а це означає перервати своє існування ТАМ і впасти у летаргічний сон ТУТ, з нетерпінням очікуючи вечора). Найстрашнішим є стан, коли людина не хоче повертатися до реальності, коли і тіло, і розум відкидають цю реальність усім своїм єством. Як правило, так просинаються люди, яким нікуди себе діти, нікуди іти, у яких ранок схожий на обід, обід – на вечір, а сьогодні – на завтра. У мене ж ситуація інша, і коли у тебе є безліч обов’язків, то це лякає. Я вмикаю свій організм на програму «Мені потрібно на роботу». Згадую всю літературу для депресуючих – чому б взагалі не написати про це посібник? Монтень зі своїми порадами тут просто безпомічний. Найперше – це бездоганно виглядати, щоб подобатись собі, тобто самостійно продукувати позитивні емоції. Заглядаю у дзеркало, бачу там обличчя, яке абсолютно (на щастя!) не відповідає моєму критичному внутрішньому стану. А це ще гірше, бо навіть якби я й надумала комусь поскаржитись, мені все одно ніхто б не повірив. Півгодини тру зуби, врешті-решт забувши сполоснути щітку, ретельно обмірковую сьогоднішній гардероб, варю каву, механічно роблю кілька фізичних вправ, без жодного ентузіазму сідаю на тренажер, тут же встаю, бо мені цього не хочеться… Натще ковтаю йогурт, усвідомлюючи все ж таки, що це позитивно діє на шлунок, роблю бездоганний макіяж, акуратно зачісуюсь, складаю папери, забуваю випити каву і виходжу з дому…

У цьому місці завжди настає переломний момент, оскільки сідаючи до автівки у мене на краще змінюється настрій – я дуже люблю швидкість і музику під час швидкості. Ретельно підбираю диск. Фіджеральд, Міллер, Бенсон, Сантана…Я слухаю джаз… Я їду на роботу. І це трохи відволікає, бо у мене є якась певна мета. Але я дуже швидко помічаю, що музика не викликає у мене звичайних емоцій, крім того, я на неї навіть не реагую, а, що найгірше, навіть не думаю, куди їду і навіщо. Та внутрішній автомат ввімкнено, і я чітко знаю, що приїду туди, куди мені потрібно. Ловлю себе на думці – про що ж я тоді думаю і взагалі – чим спричинена ця жахлива апатія. Пригадую все, що сталося протягом останнього часу і могло б мене розчулити. Тут же згадую філософські постулати про неординарність мислення людей творчих, тобто присутність думок про думки і таке інакше, і з жахом роблю висновок, що мені доведеться так мучитись до кінця мого віку, і спинити цей процес неможливо жодними штучним втручанням. А з іншого боку це доводить, що людина я таки дійсно творча. Згадую відразу всі знайомі мені трагічні автобіографії представників Мельпомени і розумію, що таке майбутнє мене не дуже влаштовує.

Я нормальна жінка у повному розумінні слова. Я реагую на чоловічу стать, а не на жінок, звірят чи незрілих хлопчиків, я вмію варити борщ і ніжитись у ванні, поряд з Гессе я можу читати дешеві збірнички вульгарних анекдотів, я радо проводжу час із сином і мрію, щоб їх у мене було найменше три, тобто я є звичайнісінька жінка без будь-яких сексуальних чи фізіологічних збочень. Це, звичайно, віддаляє мене від приналежності до творчої богеми, але не заважає мені писати (виходить, і тут я чужинка, і там – не своя). Тоді я починаю себе картати, порівнювати свою долю з життям звичайних людей, які пересуваються по всій земній кулі. Ставити собі запитання: а як же обездолені – каліки, інваліди, голодуючі третього світу, інші, які за своє життя не зазнали жодного разу депресивної агонії, бо те життя у них подібне до виживання, і їм ніколи порпатися у власних нутрощах та й не хочеться. Потім я починаю шкодувати всіх людей важкої фізичної праці. Уявляю їх після важкого робочого дня у полі чи за верстатами змученими, але щасливими. (Де тільки взявся такий образ? Мабуть, із старих фільмів соціалістичного періоду). Уявляю жінок, обвішаних клунками з довгими батонами, овочами та дешевою ковбасою, і як вони поспішають додому, варять вечерю, лягають побіч хропучого та смердючого пивом і тютюном чоловіка, і ніхто не може сперечатися, що вони – не щасливі від цього. Навпаки – вони навіть не здогадуються про психологічну апатію і з чим її їдять, і настрій їхній щезає тільки тоді, коли вчасно не видають зарплату чи без попередження переносять вихідний.

Потім я пригадую ще якісь наукові догмати, теорію пошуку першопричини для можливої ліквідації наслідків подібних станів і т. п. Починаю робити самоаналіз, адже ще вчора зі мною було все гаразд і я залишалась успішною, розумною, зібраною, енергійною, позитивно зарядженою, а сьогодні відчуваю себе, як пісковий годинник у медичному кабінеті, котрий різко (як завжди це роблять медсестри) перевернули з ніг на голову (хоча не зрозуміти, де ноги, а де голова) і там, де було повно, вмить стало спустошено…

Довго перебираю у пам’яті всі події останнього часу, аж дістаюся до якихось глибинних джерел, як от причини розриву з людьми, які мене протягом життя оточували, опікали, зужиткували (хто як), роблю жахливий висновок, що у всьому винна я сама, і тут – «Еврика!» – я за якусь долю миті доходжу найнесподіванішого висновку: мій настрій обумовлений тим, що останнім часом я прокидаюсь у ліжку сама! І смішно від того, що все так банально, і ні до чого якісь глибинні пошуки першопричин чи скрупульозні самоаналізи…

… Я приїжджаю на роботу, спілкуюся з людьми, дивлюся на їхні обличчя, мені байдуже, що вони про мене думають і чи здогадуються, що технологія виробництва нашої продукції цікавить мене найменше у світі. Я не помічаю навіть флірту німецьких партнерів, які навідалися проконтролювати те виробництво. Вони зі співчуттям роблять висновок, що я – «синя панчоха» (хоч загалом я маю зовні досить миролюбний і життєрадісний вигляд) і це мене дратує ще більше. Вони неглибокі люди, і не можуть бачити, що коїться у мене в середині, хоч досить одного прискіпливо уважного погляду, і у моїй особі вони б знайшли чуйного і вірного колегу (а може, друга).

Я намагаюсь якомога довше розтягнути свій робочий час, з жахом думаю про невичерпність решти дня і про те, що потрібно повертатись додому, а це для мене кара Божа, бо там божевільно жовті стіни, про які я так довго мріяла, і щойно втілила свою дизайнерську мрію у життя, як одразу вони почали мене дратувати, немов червона хустка бика на кориді.

Отже, я знаю, що додому не піду, бо мене там ніхто не чекає, а кожній людині потрібно, щоб хтось її десь чекав – кожному необхідно відчувати свою потрібність.

Їду з роботи і усвідомлюю, що за дорогою я зовсім не стежу, і настільки занурена у роздуми, що цілком усвідомлюю власну небезпеку для водіїв, які намагаються мене спочатку підігнати, вмикаючи свої клаксони, а потім перегнати, висунувши середнього пальця вільної від керування руки у навмисне для цього (!) приспущене вікно. Я маю право їхати як хочу, оскільки мінімальних обмежень на дорозі не існує, отже моє пересування крайньою правою смугою може тривати хоч до завтра, це нікого не мало б займати, тому я не звертаю на лихачів жодної уваги, і мене навіть не бентежить їхня нетактовність.

Паркую машину біля будинку (благо, у центрі міста) і, не заскочивши навіть за малою потребою (краще зайду до найближчої кав’ярні), іду на колонаду. Дивлюся на людей, які юрмами снують туди – сюди, бо відпустковий сезон ще не закінчився. Вони такі смішні, ці люди. Я не хизуюся, але не можу не бачити цього: якісь німці зелено-кавового кольору стоять і півгодини розглядають дерево, яке стоїть тут уже сто років (у нас вдома всі алеї обсаджені такими деревами). Вони фотографують його, і себе на його тлі, і взагалі всі все навкруги фотографують – світ схибнувся на фотографії. Скрізь навколо люди у якихось неприродних позах з фальшивими посмішками завмерло чекають того заповітного «клац» і тут же розслаблюються, бо увічнили своє тут перебування. Ось гурт італійців, як завжди дуже збуджених і крикливих, ледь встигає за своїм таким же скаженим гідом, який несе довжелезну палицю з барвистою стрічкою, щоб вони не загубилися. А ті зовсім не слухають розповіді про це старовинне місто, бо після їхнього Рима, Флоренції та Венеції їх не здивуєш уже нічим. Вони голосно розмовляють між собою, дивляться на строкату стрічку, сміються, випромінюють добро, бо їх з дитинства навчили посміхатися, навіть якщо на те нема жодної причини. Вони насичені своїм сонцем, морем і апельсинами, і їм нема жодної справи ні до кого, крім самих себе. Чого не скажеш про росіян, яким цікаво все і про всіх. Рожево-синьо-червоно-зелено-безсмако-будь-яке привертає їхню увагу, і вони помічають усіх і все, що їх оточує. На відміну від італійців, їм цікава ця культура, ці звичаї, ця мода. Тут нарешті вони можуть збагнути, як чудернацько і смішно виглядають у своїх коштовних шатах і конгломератних зачісках, бо тут цінності у людей абсолютно інші. Вони розуміють, що тут – Європа, і найважливіше для них – не осоромитись…

Я усвідомлюю, що впродовж дня весь час перебуваю поміж людей (кажуть, що в моєму стані це допомагає), але цілком не відчуваю їхньої присутності. Зухвало фіксую зацікавлені погляди чоловіків і при цьому ненависні зирки їхніх жінок, цинічно зауважую різницю у зовнішньому вигляді на свою користь, відчуваю, як за мною оглядаються, поїдають очима і як стікають патьоками хтивої слини їхні погляди по моїх і без високих підборів струнких ногах. І від цього мені хочеться вити, бо ті ноги носять щось набагато змістовніше і цікавіше, ніж просто гарне тіло, і до того важливішого чомусь діла нікому нема, і я можу годинами так блукати по вилощених, вимитих до непристойності вулицях, і ніхто не скаже теплого слова, і ніхто не помітить, що насправді мені дуже самотньо, і що я у цьому місті як інопланетянка, як, власне, у всіх інших містах теж.

Найбільше, що може статися і що найчастіше стається – це пропозиція серед вулиці, причому виключно російською мовою – тут, у самому серці Західної Європи: «Девушка, давайте сходим сегодня в ресторан, или в казино»… У мене на язику засихає: «Да пошел ты со своим казино!» – але я вимушено всміхаюсь і мовчки хитаю головою, мовляв, ні, не можу, хоч насправді мені нічого не заважає це зробити. «Ну и зря!» – чуєш відповідь, неначе у тому казино чи в ресторані тобі розкриється зміст життя і ти зрозумієш, нарешті, для чого народилася.

Заглядаю у очі перехожим і не бачу нічого – нічого людського, нічого глибокого, і стає від цього моторошно, бо не лишень нема про що говорити, а вже й не хочеться. Згадую побіжно хлопчика, який днями так само хтиво впивався у мене поглядом, а потім ходив за мною по п’ятах, і я відчувала його гарячий подих на своїй потилиці. Я чомусь дала все ж таки свій телефонний номер, і ми розмовляли лише двічі чи тричі, і він розповів мені, що чекав на мене все життя, і закохався палко та з першого погляду, і питав мене (правда, ніяково), чи може зайти якось до мене на каву, і бачив при тому мій вираз обличчя, який я ніколи не можу приховати. І мені було його шкода, бо я не могла пояснити йому, що цього не потрібно робити, і що у мене своєрідне ставлення до стосунків чоловіка і жінки.

Я не страждаю педофілією і не люблю вже майже зрілих чоловіків, але ще з дитячим мізком. Взагалі кохання – це насправді дуже класна річ. Це не лише тертя двох тіл із бажанням досягти миттєвого ефекту тілесної ейфорії, а щось набагато більше, коли фізична єдність гармонує з єдністю духовною. Тільки тоді відчуваєш себе, наче у космосі. Як я могла пояснити це все йому, у якого в жилах тече змішана напівіталійська, розбавлена спермою нестямна кров, а дванадцять років різниці не на мою користь не справляють на нього жодної розгубленості чи ніяковості. Я читаю у телефоні його повідомлення з сотою пропозицією зустрітися і відчуваю, що це починає отруювати моє, й без того з гірким присмаком, існування. Може, я занадто прискіплива до нього і усвідомлюю це, бо хіба ж він винен, що народився занадто пізно, а я занадто цинічна і розумію, що все бачення прекрасного, яке сформував у ньому батько – власник крамниці коштовностей, полягає у привабливих жіночих сідничках і дорогих діамантах. Коли я розповідала йому, що знімаю фільми і пишу книги, він повторював щоразу: «Ти дуже розумна, а це дуже погано для гарної жінки…»

Він хотів поділитись зі мною своїм найсокровеннішим, розповідав про батька, який покинув їх, коли йому не було ще й десяти, довго описував, яка в нього гарна мама і які страшні речі кояться у його душі, коли на матір хтось звертає увагу. Нещодавно якийсь чолов’яга запросив маму на вечерю, а хлопець ладен був його забити і не пустив навіть на поріг будинку, бо мама ж бо його рідна, а чолов’яга – невідомо хто і звідки, хоч, судячи з усього, мамі він був глибоко не байдужим. І коли він все це розповів, я хотіла спочатку сміятись, а потім випадково заплакала, а він не міг збагнути чому, і я йому розтлумачила, що у мене також росте син, а його ревнощі я відчуваю, навіть перебуваючи за тисячу кілометрів від нього і що у почутій історії я побачила дзеркальне відображення свого життя років через надцять. Все це нагадувало мені якийсь фаталізм.

Я пишу відповідь на його повідомлення, що страшезно заклопотана як бізнес-леді (не відповісти – нетактовно, сама ж йому залишила свій номер). Думаю, тепер треба обережніше розгулювати містом, оскільки ми можемо випадково зустрітися, і тоді моя іпостась ділової жінки буде зневажена. Заходжу до однієї за одною крамниць, знову пригадую можливі шляхи зняття депресії, наприклад, придбати щось новеньке і тим самим відволікти свою увагу на приємність. І хто тільки вигадав таку нісенітницю? Купую енні чоботи, знаючи наперед, що скоро їх не взую, бо ще попередні лежать нечіпані, і, не отримуючи від цього жодних позитивних емоцій, крокую додому.

Знаю ще кілька таємних способів, які б могли допомогти, наприклад, вдатися до фізичних вправ і примусити працювати тіло, щоб притупити діяльність мозкових клітин, поплавати, приміром, у басейні, але для цього потрібно все ж таки зайти додому, перевдягнутись і взяти необхідні речі. Це треба зробити дуже швидко, аби не помітити жовтих стін і відчути, що там нікого немає, тому я миттєво це все проробляю і біжу у кросівочках і з заплетеними кісками у спорткомплекс. Там мене всі зустрічають посмішкою, адже я – постійний відвідувач. Вони ж не знають, що я тут лікуюсь від невиліковної шизофренії, і раді бачити людину, яка так ретельно стежить за своїм фізичним станом. Ловлю себе на думці, що кожен з них просто розгубився б, якби випадково зміг дізнатися, що коїться у моїй голові. Відпрацьовую як автомат свій кілометр запливу і, вдягаючись, з жахом розумію, що на вулиці вже майже ніч і хоч-не-хоч треба повертатись додому.

Басейн знаходиться за два кроки від мого помешкання, але я розтягую свій шлях до непристойності. Заходжу купити якихось харчів невідомо для кого, знаючи, що сама їх не їстиму – просто, щоб створити вигляд, наче вдома хтось чекає, дуже голодний і страшезно радий мене бачити. Помічаю дорогою бабусю, яка копирсається у смітнику (а, може, вона лишень виглядає як бабця?). На мить уявляю власну старість (скоріше за все, я скінчу так само, якщо не гірше) і віддаю їй щойно куплені кобліжки і сік (все одно я їх ніколи не їм). Вона дивиться на мене якось підозріло (краще б я запропонувала їй пива), без особливої вдячності, але кобліжки бере…

Все! Вороття нема. Я повертаюсь у жовті стіни.

Я не вживаю антидепресанти і не п’ю без товариства алкоголь, бо знаю, що до першого звикаєш, а друге допомагає виключно під час самого процесу, а згодом стає набагато гірше (наступає стан афекту). Я беру в руки книгу, гортаю, і не можу збагнути, про що там написано. Я вмикаю комп’ютер, заглядаю у порожню поштову скриньку і ловлю себе на думці, що він мені не потрібен – Інтернет мене не цікавить, а писати я звикла олівцем і на папері. Я жахаюсь від усвідомлення можливої власної деградації і всоте себе запитую:

– Навіщо? Навіщо це все – таке беззмістовне, пусте, фальшиве, тимчасове, непевне, яке можна називати єдиним словом – людська метушня? Я ще раз намагаюсь збагнути слова, почуті у церкві під час недільної служби: людина приходить у цей світ самотньою, і самотньою його покидає. То навіщо ж тоді вона, власне, на цей світ приходить?…

Я починаю роздумувати над тим, як одні люди пишуть книжки, а потім інші люди пишуть книжки про перших, аналізуючи тонкощі і причини їхнього особливого душевного стану. Але чомусь до голови нікому не прийде, що ті перші – просто дуже самотні і зовсім мало потрібно для них зробити, аби уникнути приреченості і трагізму. Я думаю про Ломброзо, який ототожнював геніальність і шизофренію, я думаю про Фройда, який аналізував самотність у зрілому віці як наслідок нестачі батьківського тепла у дитинстві. Я думаю про Достоєвського, Кафку і Камю, які вкладали власний фаталізм у образи самовбивць і так до кінця і не збагнули, як знайти власну гармонію зі світом, і де та межа, той малесенький важіль, які опускають тебе на певному етапі до відчуття цілковитої відчуженості від усього…

Я лягаю у ліжко. Не вимикаю телевізор до ранку, щоб не дай, Боже, прокинутись серед ночі, усвідомити тишу і по-справжньому второпати – поряд же зовсім нікого нема. І страшнішого за це немає нічого у світі.

Але є у моїй голові і тимчасово заспокійливе – я не накладу на себе руки.

Принаймні, сьогодні…