Читать книгу Поринь у книгу - Влад Ковтуненко - Страница 2

Максим мчав коридором і лише іноді оглядався назад. Здавалося, якщо він не спуститься на перший поверх якнайшвидше, Ельвіра виповзе зі свого кабінету, мов якесь чудовисько із фільмів жахів, та дістане його. І знову почне виїдати мозок розповідями про те, що лише вона знає все на світі й ніхто не сміє з нею сперечатися.

Коридори опустіли швидко. Учні покинули ліцей із першим дзеленчанням дзвоника. Ніхто не бажав залишатися в цій будівлі надовго. Коли вранці приходиш на навчання – цілий день тільки й думаєш про те, якби швидше піти додому, подалі від підручників, нудних уроків та ще занудніших вчителів.

Швиденько забравши із роздягальні куртку, хлопець одягнувся та вийшов з ліцею. Варто було опинитися на вулиці, як холодний вітер пройшовся тілом, розтріпуючи світле волосся та пробираючись під одяг. І це травень. Такому холоду позаздрив би й грудень.

Крізь затягнуте хмарами небо ледь пробивалося сонячне світло, але все навколо залишалося похмурим, навіюючи смуток. Зіпсований на уроці настрій Максима погіршився. Навіть передчуття поїздки з батьком у парк та кафе не допомагало повернути усмішку. Єдине, чого зараз бажав Максим: щоби цей день скінчився й настав новий – сонячний і радісний.

Максим обвів поглядом подвір’я ліцею. Здавалося, вони розмовляли з Ельвірою хвилини дві, однак за цей час усі учні встигли роз’їхатись по домівках. Скрізь пусто, і лише шум проїжджаючих повз ліцей автомобілів оживляв усе навколо.

Максим подивився на вулицю за воротами. Машини батька ніде не було. Невже він знову запізнюється? Хлопець пройшов до воріт. На тротуарі, де батько завжди залишав свій «Range Rover», стояло лише чотири незнайомих автомобілі, котрі, найімовірніше, належали вчителям, які досі залишались у ліцеї та закінчували вовтузитись із журналами.

Запізнення батька не дивувало, адже він ніколи не приїжджав вчасно, майже завжди змушуючи Максима чекати то двадцять хвилин, то півгодини. Робота в нього важка, тому розрахувати час було неможливо. Та хіба він не міг спробувати приїхати вчасно хоча б сьогодні? У день народження сина.

Максим сів на лаву поруч із воротами, передчуваючи довге очікування.

– Мамо, мамо, – заволав якийсь хлопчик на дитячому майданчику неподалік ліцею. Максим обернувся на голос і смуток сильніше охопив його серце. – Я хочу морозива.

– Яке морозиво? – обурилася мама. Попри суворість у голосі, говорила вона ніжно, з любов’ю. – Холод який. Ще не вистачало, щоби горло заболіло.

– Ну, ма! Хочу морозиво, будь ласочка.

– Добре, ходімо й купимо. Але з’їси вдома.

– Ура, – хлопчик зіскочив із гойдалки й підбіг до матері. – Швидше, швидше, – застрибав він на місці і вони разом пішли в бік магазину.

«Мамо! Мамо! Ну купи мені цю книгу. Я так хочу її прочитати».

«Ой, Максиме, ти за свої десять років прочитав книжок більше, ніж я за три десятки».

Смуток підібрався до горла, утворивши там густий клубок, який неможливо було проковтнути. Максим знову оглянувся, сподіваючись побачити автомобіль батька, але його не було.

Максим подивився вслід матері та її сина і перед очима виникла схожа картина, лише з однією відмінністю: йшов він та його мама. Вони повільно гуляли – щасливі та усміхнені. Їх остання прогулянка була дуже давно, але хлопець пам’ятав той день у Маріїнському парку, мов вчорашній. То був один із кращих днів у житті. На жаль, повторити його не судилося.

– Мамо, а купиш мені ще «Фанти»? – закричав хлопчик, на що жінка лише усміхнулася.

Максим продовжував спостерігати за всім навколо. Зайняти себе не було чим, а батька чекати потрібно. Можна, авжеж, дістати із рюкзака книгу та підготуватися до завтрашніх уроків, аби не витрачати даремно час, та смуток не давав зосередитися, плутав думки та пробуджував спогади, від яких гіршало на душі.

«Мама завжди приходила вчасно. Не запізнювалася ніколи».

Від спогадів про матір на очі Максима навернулися сльози. Він витер їх, боячись, що хтось може побачити. Хлопцям не можна плакати. Його батько ніколи не плакав, навіть на похороні мами. Не зронив жодної сльозинки. Стояв із кам’яним обличчям, ніби жінка не померла, а задрімала.

Хлопець обхопив себе руками й затремтів. Пронизливому вітру не заважали ні куртка, ні піджак під нею. Коли Максим уже відчув, що руки більше схожі на шматки льоду, з-за рогу вулиці нарешті виїхав знайомий автомобіль батька, загальмувавши біля воріт ліцею. Не чекаючи ні секунди, Максим побіг до нього, аби зігрітись у теплому салоні.

– З днем народження, синку, – сказав батько, обдарувавши його усмішкою.

Умостившись за задньому сидінні, Максим кивнув головою:

– Дякую.

– Ти якийсь невеселий. Щось трапилось? – батько подивився на Максима великими зеленими очима, які проникали у саму душу.

– Та ні, усе добре.

– Точно? Може, хтось ображає?

– Ні, усе добре. Просто вчителька погану оцінку поставила, – Максим згадав Ельвіру Дмитрівну й тіло затремтіло вже не від холоду.

– Не вивчив щось? – батько відвернувся та завів двигун. За мить, автомобіль рушив з місця.

– Виразив власну думку, – відповів хлопець, подивившись сумними очима на відображення батька в дзеркалі заднього виду.

– У якому сенсі?

– Ну ми проходили розповідь Джека Лондона і додому задали написати твір та пояснити, як я ставлюсь до головного героя цього твору. Я й написав, що ніяк, бо вважаю, що раніше він був бандитом, – Максим відірвався від відображення очей батька і подивився на вулицю за вікном. – А вчительці це не сподобалося, бо вона не згодна зі мною.

– А в розповіді про це не сказано?

– Ні, просто розповідається, як його кинув друг і залишив одного виживати серед дикої природи. А про минуле нічого. Хоча купа натяків на те, що він був нехорошою людиною.

– Хочеш я їй завтра поясню, що ти маєш рацію? – зелені очі батька запалали, як тільки чоловік почув, що сина хтось ображає. – Ти ж мене знаєш. Я сам можу пояснити, а можу попросити вашого директора і він пояснить цій вчительці, з ким варто сперечатися, а з ким – ні.

– Не треба, будь ласка, – хлопець знову подивився на вулицю. Він побачив знайомі будинки. Вони їдуть додому? Невже батько передумав святкувати день народження?

– Як хочеш. Але, буде ще чіплятися…

– А куди ми їдемо? – перебив Максим.

Обличчя батька потьмяніло:

– Добре, що ти спитав. Не хотів сам казати, але ми не можемо сьогодні нікуди поїхати.

Гіршого настрою бути не могло, тому Максим не змінився на обличчі, мов взагалі не засмутився.

– Максиме, зрозумій. Я з колегами зараз працюю над актом, який є дуже важливим для нашої країни, ще й виникли деякі проблеми з бізнесом. Людина, якій я довіряв, уже не справляється і потрібно підшукувати когось на заміну. Ще й конкуренти почали нахабніти. Тому я залишився майже без вільного часу. Потрібно все терміново закінчити, доки…

– Нічого страшного, – знову перебив Максим. – У мене сьогодні теж немає настрою. Та й контрольна завтра, потрібно багато повторити.

Батько усміхнувся.

– Чудово, тоді домовимося, – автомобіль загальмував біля новенької багатоповерхівки, яка височіла над іншими будівлями, – на вихідних ми з тобою обов’язково поїдемо до торговельного центру, який нещодавно відкрився під Києвом. Там є великий парк розваг. Прокатаємося на всіх атракціонах по десять разів. А потім ще й у кафе. Можеш і друзів із собою взяти.

Максим видавив із себе усмішку, яка більше нагадувала вишкіряння. Чомусь настрою взагалі не було. Навіть обіцянки батька не підіймали його.

– То що? Згоден?

– Добре, – Максим усміхнувся ще ширше, хоча прекрасно розумів, що батько міг сьогодні говорити одне, а в неділю сказати взагалі інше. Якщо в нього знову з’явиться якась робота, то про обіцянку сину він не згадає.

– Все ж, попри те, що сьогодні поїхати ми не можемо, про подарунок я не забув. Витратив багато сил та часу, щоби знайти його, але зміг, – чоловік дістав з-під піджака невеликий пакунок, запечатаний у картонну обгортку. Найімовірніше – книга. Невже та, про яку Максим мріяв ще з десяти років?

Очі хлопця засяяли. Уперше за день він щиро усміхнувся.

– Це, – невпевнено сказав Максим, беручи в тремтячі руки подарунок. – Це вона?

– Хто? – батько вдав, що не розуміє, про що йде мова.

– Це та книга, яку я просив? – Максим дивився на запакований подарунок так, наче то був злиток золота, а не звичайна книга.

Батько знизав плечима:

– Не знаю. Біжи додому. Там розпечатаєш і побачиш: та книга, чи не та.

– Дякую, тату.

У схожі моменти мама завжди нахилялася до сина щокою, натякаючи, що пора віддячити їй поцілунком. Батька ж хлопець поцілувати не наважувався.

– Я не ображаюся, що ти не зміг сьогодні поїхати. Я люблю тебе й без цього.

Батько хотів сказати щось у відповідь, але в кишені завібрував телефон. Махнувши сину рукою, він притулив телефон до вуха.

Максим відкрив двері велетенського автомобіля й зіскочив на тротуар. Махнувши батьку, він сподівався, що той махне у відповідь, чи хоча б усміхнеться на прощання, але той повністю поринув у розмову по телефону. За секунду, автомобіль рушив із місця. Максим же побіг додому, бажаючи якнайшвидше відкрити подарунок.