Читать книгу Поринь у книгу - Влад Ковтуненко - Страница 4

– Як тобі книга? – запитав батько, коли ввечері вони з Максимом сиділи за довгим столом, наминаючи спагеті з кисло-солодким соусом, таким, як колись готувала мама. Кухарка спробувала приготувати щось схоже, але частинки маминої душі в ньому не було, через що хлопцю здавалося, що він їсть спагеті, политі лимонним соком.

– Ще не читав. Не було часу. Завтра контрольна і потрібно гарно підготуватися, а то вчителька мозок виїсть.

– Максе, я ж тобі сотню разів казав – одне твоє слово і виїдати мозок будуть їй.

Максим хотів з’їсти трохи спагеті, але апетит чомусь зникав. Та й ці слова батька. Вони лякали. Він був радий, що батько обіймає таку високу посаду, може вирішити будь-яку проблему, і є одним із тих, хто вирішує долю цілої країни. Але ці слова. Невже всі, хто перебувають при владі, відчувають себе ледь не богами?

– Ні, дякую. Я хочу сам довести їй, що потрібно рахуватися з чужою думкою.

– І як? – батько посміхнувся. – Твоя Ельвіра Дмитрівна – викладач радянського гарту. Це дуже принципіальні та черстві люди.

– Я не думаю, що вона така. Можливо, у неї були проблеми в житті. Все-таки радянське минуле вважається тяжким.

– Що радянське минуле, що українське майбутнє – усі вони тяжкі. Але дивлячись для кого. Для нас єдиною тяжкістю була, – чоловік на мить завагався. Чи варто це казати? Чи варто нагадувати сину про смерть матері? Він уже дорослий, та й виглядає куди краще, ніж перший рік після її похорону. Вони будуть змушені це згадувати. Страшна подія назавжди залишає за собою слід, але мовчати та не згадувати про неї, як про щось страшне, не варто. Так усе швидше призвичається і, можливо, колись їм стане легше, – смерть матері.

Батько подивився на Максима. Ні сліз, нічого. Схоже, все не так погано, як він думав. Максим більш-менш звик.

– Для нас це єдина тяжкість, – продовжив він. – Для інших тяжкістю є нестача грошей, тяжка хвороба когось із близьких, або безліч інших проблем. Тому для всіх життя є тяжким і ставати такою черствою бабцею, як твоя Ельвіра, – це, навпаки, слабкість. Так, їх вчили за іншими законами. За суворими законам. І вони продовжують вчити вас за ними. Але принижувати дітей, не давати їм виказувати свою думку – це низько.

– Можливо, вона зміниться, – Максим опустив очі і просто дивився в тарілку, уникаючи батькових зелених очей.

– Ні, синку – не зміниться. Її можна або змінити силою, або потрібно чекати.

– Чого чекати?

«Доки цю бабу на пенсію під зад виженуть, чого ж іще?» – подумав чоловік, але казати такого сину не варто. Натомість, він промовив:

– Не важливо. Коли дочекаєшся, то дізнаєшся, – батько відпив із келиха з вином. – Як прочитаєш книгу, розповіси про що вона? Може і я колись візьму почитати.

– Не думаю, що тобі сподобається книга про виживання.

– Хтозна. Я теж ніколи не міг подумати, що мій син вивчить англійську у сім років і буде перекладати тексти, над якими навіть я сидітиму годинами зі словником.

– Це все мама. Якби не вона, я б не полюбив цього письменника, – Максим знову подивився на тарілку. Ні, апетиту немає. Зараз спагеті більше нагадували купу черв’яків, залитих якоюсь блювотиною. – А як ти дістав цю книгу? Це ж перший примірник книги одного з найвеличніших письменників. Вона повинна зберігатися десь у музеї, чи хоча б у його родичів.