Читать книгу Щось більше за нас - Владимир Кириллович Винниченко, Владимир Винниченко - Страница 3

З серцем хрьопнувши дверима, Вася ввійшов до себе в кімнату і, то пощипуючи себе за те місце, де повинні бути вуса, то потираючи по голові, стриженій під їжака, почав ходити швидко й нервово. Та й справді, їй-богу, як його не сердиться! Васі 22 роки, Вася, здається, самостійний уже чоловік, Вася бувший студент Київського університету, «исключенный за безпорядки». Так-таки виключений, виключений! Вася це раз у раз із чистим серцем буде говорити, що б там не базікали його вороги. Вася не перечить (від правди він не ухилявся ніколи і не хоче ухилятися), що він не ходив цілий рік на лекції й без безпорядків, що він навіть не знав, за віщо його виключають. Це правда, та проте, факт фактом, що його виключили. І він має право робити все, що душа його забажає. Та й справді, як він досі тільки знав, що кидав грішми і всіма своїми молодими силами по всяких притонах, йому мати нічого не говорила, присилала навіть грошей. А тепер, як він рішив (так, рішив і твердо рішив!) покінчити з тим, почати нове, розумне життя, – йому не дають. Ну, розсудіть самі Бога ради! Діло стоїть так: Вася познайомився раз з однією панночкою, гарненькою – треба додати – панночкою, але це Васі все одно, головне те, що з панночкою-українкою. Познайомився Вася і в той же вечір догадався, що він – і по крові, і по роду, і по симпатіях – українець. А на другий день він почув, що в йому таяться великі ідеї, широкі наміри, незвичайна сила. Про це, звісно, зараз же дізналася панночка, а за панночкою один гурток, в якім панночка була членом, і Васю ввели в гурток, і Вася вмент переродився. Вася переродився, справив хрестини в «Аркадії» з шансонетками, попрощався з ними, з гуртком, і поїхав до себе на село, де у нього була вдова-мати і 600 десятин власної від батька землі. Ну, посудіть самі, як йому тепер бути: він виніс з кімнати килимки, крісла, ліжко на пружинах, диван, м’які табуретки, повикидав Поль-де-Кока, Золя, постелив на простих дошках одіяло, поставив простий стіл, поклав на нього Шевченка, Толстого і Бокля, і все це – неприємно його матері. Ну, скажіть Бога ради, навіщо Васі, Васі, який переродився і справив навіть хрестини, який уже не Василь Семенович Головатий, а – народний діяч, який листується з гуртком, якого поважає сама панночка за його ідеї, який відкинувся від своїх сусід-знайомих і зіллявся з народом, навіщо, скажіть, цьому Васі м’яка постіль, килимки, крісла, Поль-де-Кок?! Сміховина та й годі! Ні, з цього часу годі! Годі, годі й годі! Вася – самостійний господар і має право робити все, що сам захоче, а не мати. Крісла, пружини – розкіш, а розкіш у такому ділі не повинна бути. Або народ, або розкіш, одно з двох. Народ, народ! Це велика сила, страшенно велика сила, але неосвічена, темна. Ну, та дасть Біг, прийде час і освітиться. Освітиться, освітиться, Вася чує це. Аби більше тільки робітників, і освітиться. Тепер буде так: Вася кидає все нікчемне, кидає університет, усякі забавки і працює для народу. Сам буде в полі, сам коло машини, сам рощот давати, сам продавати, купувати, все сам. Відносин з народом буде багато, народ зрозуміє його наміри, народ побачить ясними очима всю наготу свою, засоромиться, зжахнеться і сам попросить у Васі одежі закрити наготу свою. І Вася не відкаже, він з щирим серцем дасть їм цю одежу.

Він їм навіть уже дає й тепер, але вони, здається, ще не вздріли зовсім наготи своєї. Але нехай не подумає хто, що Вася – соціяліст, революціонер, Боже сохрани! Він тільки працює на українському ґрунті, він тільки хоче дати народові освіту таку, яку народ цей може прийняти, яку може зрозуміти. Це і в гуртку говорилось: це й сам Вася говорить і буде говорити всім і кожному. Нехай на нього брешуть, нехай доносять, нехай навіть заберуть у тюрму, він буде твердий у своїх думках, він постраждає за ідею, він умре навіть за святе діло. Боже мій! Та хіба сам Вася не розуміє, що революція в Росії неможлива, що народ український неприхильний і трохи до цього, що він сам, Вася, не почуває в собі ніяких дум на працю революції! Але скоро українець не може вчитися по-російському, не може говорити й читати на чужій мові, треба дати йому науки на його мові, треба освітити його рідним світлом. Це й в гуртку говорилось не раз, це й Вася раз у раз говорить і буде говорити всім і кожному. І матері, й Сігізмунду Станіславичу скаже. Мати його добра, він знає, і Сігізмунд Станіславич добрий. Хоча про матір його ходить чутка, що у неї в спальні сплять три лакеї по одному кожну ніч, а на четверту ходить Сігізмунд Станіславич, що… ет! варт говорити! Він цьому не вірить, за лакеїв не вірить. Що Сігізмунд Станіславич… Ну, так що?! Вася розуміє, що мати його ще молода, гарна, що вона також чоловік, що… словом, тут нема нічого, що вона полюбила чоловіка. Вася – чоловік XX віку, чоловік освічений, що давно вже покинув старі видумки про законний шлюб, про вінчання і т. ін. Вася знає, що мати його добра, любить його, що його ідеї гарні, наміри чесні, й він піде до неї, припаде їй на груди і скаже, хоча по-російському, але так і скаже: «Мамо! Я ваш син, ви – моя мати. Полюбіть мої ідеї й будемо вкупі працювати»! І вона (о, Вася це прямо таки чує серцем!), вона обійме його, поцілує і скаже: «Вася! Ти любиш ці ідеї, люблю й я їх!» І будуть тоді вкупі вони працювать.

І встав Вася з простої табуретки, і пішов до матері. У суміжній кімнаті горнична Катя якраз щось робила біля вікна і наспівувала:

– Молодчина Катя, – подумав Вася, – українську пісню співає! – І повернувшись до неї, ласкаво спитав:

– А не знаєш, Катю, де пані?

Почувши його голос, Катя здригнулась і трохи засоромилась.

– Я питаю, не знаєш, де пані? – засміявся Вася. – Чого злякалась?

– Та ви так… раптово… Пані, здається, у себе.

– А ти біжи поглянь і мені скажи: я підожду.

– От я січас.

– Стій, стій! Як ти сказала останнє слово?

Катя зупинилась, підняла брови і здивувалась.

– Я нічого не говорила… Яке слово?

– Ні-ні, як ти сказала? Ти сказала, «січас». Ну, що це таке «січас»? Ну, що воно таке?

Катя ще більше підняла брови й навіть перелякалася.

– Та що ж тут такого.

– Та тут нічого такого нема, але навіщо ти говориш «січас», коли можеш сказати «зараз». Хіба ти не розумієш, що ти плутаєш руську мову?.. Ти скажи мені, читала ти Шевченка? Чи ні? Ні?!. Я й забув… Ти читати вмієш?

– Ні.

– Ну… І тобі не сором? Чому ж ти не навчилась? Хіба можна…

– От ще! Чого знайшла б соромитися, хіба я панночка?

– Панночка! Хіба тільки панночкам можна вміти читати, хіба освіта тільки їм потрібна? По-моєму, освіта скоріше потрібна простому народові… Бо ти не знаєш, але темнота… чи то пак… темрява… Ну, так, темрява, по-українському буде «темрява»… Так я говорю….

– Ой, паничу! – оглядаючись на двері, благала Катя. – Я вже піду, а то пані як побачать, то знов будуть сміятися з мене, скажуть, що я знов до вас ночувати ходжу… Бо вони тоді бачили, як ви впускали мене до себе…

– Ну, от! Я їй одно, а вона мені «ночувати». Що перш було, то годі вже тепер; я тепер інший, щоб ти знала… А по-руськи… Ну, йди, йди… боїшся.

– Ох-ох-хо! – важко зітхнув Вася, як Катя вийшла. – Роботи, роботи скільки! Ця читати не вміє, той книжки ніколи не бачив… Ні, годі, годі! Скоріше за працю, скоріше! О, мати… Ні, мати добра… Треба з нею по-російському… Що ж таке, що по-російському? Говорять же по-французькому… Треба бути тільки твердим, прямо твердим, як… як… ну, як камінь, камінь твердий?.. Словом, стояти на своєму і пас!

– Пані в спальні! – просунувши голову в двері, промовила Катя і зараз же сховалась.

– Ну, Господи поможи, – шепнув Вася і, твердо ступаючи, пішов до матері.

– Я, мамо, – почав Вася по-російському, вступаючи в кімнату матері й підходячи до неї, – прийшов серйозно побалакати з вами…

– Ой, Господи! – засміялась мати. – Ти мене лякаєш. Сідай, сідай, голубе, і викладай усе своє серйозне.

Ну, от тепер треба сказати: «Мамо! Я ваш син!» – подумав Вася і промовив:

– Нам треба вияснити… вияснити… все чисто…

– Ну, і виясняй… Тільки, голубчику мій, навіщо ти начепив на себе цю товсту, гидку сорочку? Фу, та від тебе прямо-таки мужиком несе! Ха-ха-ха! Ну, чудачок ти мій!

– От, мамо, я про це й хочу поговорити, – похмуро промовив Вася. – У вас такі погляди на це діло, у мене такі… Я – ваш син, ви – моя мати…

– Ха-ха-ха! – весело відкинулась на спинку крісла мати. – «Я ваш син!» Ох, цього, їй-богу, не можна подумати! Почепив сорочку цю, чоботи, шаравари кучерські і лізе в мої сини. Ха-ха-ха! Ах ти комік, комік! Ну, і навіщо тобі це, га?

– У кожного свої погляди…

– Постій! А не краще одягтись у чисту одежу, причесатися?.. А тобі так до лиця був блакитний комір студентського сюртука… Їй-богу… Ти сам бльондин, у батька ти весь… Потім… Ха-ха-ха! Повиносив крісла, килимки, м’яке ліжко…

– Мамо! – перебив Вася. – Ви мені одно скажіть… і ще от що: не смійтесь…

– Та як же, любий, не сміятися!

– Ну, так я піду і… словом, ми розійдемось. Ви мені прямо скажіть, як ви дивитесь на це… Я, ви самі добре знаєте, вже чоловік самостійний, я можу робити, що захочу… І буду робити… Але мені хотілось би, щоб ви теж… як-небудь… ну, не то що помагали, а… ну, хоч дивились би на це… з другого боку… Так ви мені серйозно скажіть, як ви дивитесь на це?

– Хм… – усміхнулась мати і почала, прикусивши губу: – Я тобі от що скажу. Я тобі намалюю два малюнки. Слухай… От ти тепер сидиш: у простій сорочці, товстій, гидкій, ріже тіло… Ріже, правда?

– Я думаю, для тіла це… навіть… корисно… плоть… убивається…

– Ну-ну… Словом, сорочка ріже тіло, чоботи, мабуть, муляють… Ти спиш тепер на простих дошках, обідаєш якесь чорт-зна-що…

– Чого ж чортзна-що?

– Чортзна-що, чортзна-що, я куштувала… Ти раз у раз у клопоті, турботах, раз у раз з мужиками… Це… я не говорю, що це погано, я сама… ти ж знаєш, бідному мужичкові не відкажу… Але й не турбуюсь за всіх… А ти думаєш, вони тобі дуже дякують? Ха-ха-ха! Якраз… Вони про тебе думають, як ти думаєш про них? Вони сміються з тебе…

– Мамо, це раз у раз…

– Так навіщо ж це? Потім… ти не перебивай… Потім… ти роздаєш якісь книжечки, це може зробити погане вражіння на поліцію, і тебе схоплять. Ну, хоча нічого тобі не буде, але все-таки неприємно… Потім… оце головне, по-моєму; ти бігаєш за Галькою по селу, даруєш їй хустки, перстені, дорогі намиста…

– Мамо!

– Стій-стій, я пам’ятаю, тоді ти будеш малювати. Ну, так один такий малюнок: ти брудний, голодний, розкудовчений, з якимись ідеями на язиці, ганяєш за гарненькою дівчиною по селу на сміх людям, роздаєш робочим книжечки, увільнив від праці Сігізмунда Станіславича і взяв на свої плечі весь клопіт. Так? Для чого це – не будемо говорити?

– Ні, мамо! – сумно промовив Вася. – Це перш усього треба було б спитати… Цей малюнок ваш – для блага ближнього, для освіти неосвіченого, для добра і правди…

– «Братства, свободи і рівности»? Знаю, знаю! Ох ти комік хороший мій! Ну, а други-и-ий малюночок… Ось послухай, та пильне-е-енько… Другий такий. Ти – в студентському сюртуці з блакитним коміром… Ні-ні, не так, не так… Почнемо так… Прокидаєшся ти вранці… Ну, не в шостій, як ти тепер устаєш, а в десятій або одинадцятій. Устаєш, ні-ні, не встаєш, а тільки прокидаєшся. М’яка постіль, так те-е-пло, ні-і-жно… по тілу якась пестощ… Ти потягуєшся, закриваєш очі і… нагадуєш учорашній вечір… або і всю ніч… Коло тебе, нагадуєш, лежала вона…

– Мамо! Це вже… багато…

– Ха-ха-ха! Ти ж знаєш, що я з тобою як із щирим другом раз у раз балакаю… Та й що тут такого?! Не перебивай краще, а слухай… Коло тебе лежала вона – не та замазюрена Галька, а чистенька, пахуча Галя… Ну-ну-ну, не буду, не буду!.. Нагадуєш і ковтаєш слюнки… Потім устаєш помалесеньку, потягуючись, поспівуючи, що хочеш; кличеш Василя і велиш йому подати тобі чи кофе, чи чаю з чудовою сметанкою, зі смачненькими мазурками… Потім одягаєшся і виходиш чистенький, гарненький. Ідеш собі у садок, походжаєш, поспівуєш… Потім хто-небудь приїжджа до нас, ти не ховаєшся, як робиш тепер і як не робив торік, а виходиш, балакаєш, тебе слухають, бо ти розумненький-таки (хоча трошки й дурненький), ти всіх чаруєш… Потім вечір… Я граю на піаніні, ти співаєш, світить у вікно місяць, із саду пахтить… І ні клопоту, ні турбот… Ти подивися на мене… Ха-ха-ха! Та кожний скаже, що я твоя сестра… а через що? Я не люблю журитися, клопотатися, а живу так, як мені хочеться…

І справді, Віра Андріївна прямо-таки могла зачарувати своїми чорними, блискучими очима і ще зовсім свіжим лицем, на котрому грала раз у раз усмішка, повна ніжної, тонкої, пахучої розпусти. І ця розпуста проглядала скрізь по всій її фігурі, і у високому, повному стані, обтягненому міцно темним платтям, і в чорних товстих косах, закручених на потилиці, і в руці маленькій, біленькій, і в погляді, і в поступі, і в голосі. Проглядувалася розпуста і по всій кімнаті, гляділа з стінних малюнків, на котрих були намальовані голі тіла, проглядувала в м’яких канапках, в полутіні закутків, в альбомах з голими тілами, в Поль-де-Кокові, що лежав на столі, в амурах, що цілувалися на занавісах, на килимках з Геркулесами і Венерами. Чулась вона в тонких, гострих пахощах, що розливалися від Віри Андріївни, співала з нот циганських романсів, звеніла з мандоліни, що висіла на стіні, дивилася з розкішного ліжка з горою подушок.

– Не всі так думають, як ви, мамо, і… не всі так живуть! – тихо промовив Вася, глянувши скоса на малюнок. – Якби всі так думали, так…

– Ну-ну, так що?

– Так не було б ні шкіл, ні освіти, нічого.

– Ха-ха-ха! – весело розсміялась Віра Андріївна. – Ах, ти, просвітитель мій! Ну, навіщо воно тобі? Хіба ти поможеш мужичкам? Хіба для тебе ця праця? Мужички тільки розтягнуть твоє добро, обмануть тебе і тим же скінчиться. Ну, навіщо ти відставив Сігізмунда Станіславича? Хіба ти краще його тямиш у хазяйстві?

– Я хочу сам працювати, а не ледарем бути.

– Та хіба ти вік ледарем будеш? Ти скінчиш університет…

– Я кидаю університет, – нахилив голову Вася.

– О! Це ж навіщо?

– А навіщо я буду в ньому? Що він дає? Буду тут жити, хазяйнувати, працювати для свого діла…

– Надінеш кирею, женишся на Гальці, повикидаєш з будинку рояль, книжки… Ха-ха-ха! Наведеш дядьків… Ха-ха-ха!

– Дядьки такі ж люди, як і ми.

– О звісно, звісно! Ха-ха-ха-ха! Дьоготь, регіт, лайка… Зробиш школу в залі, будеш читати їм, як у ту неділю в клуні; тепер тут я, а тоді вже, звісно, мене не буде.

– Мамо, навіщо ця іронія? Я ж не сміюся з вашого життя, я не сміюсь, що ви…

– Що я живу погано? Правда, правда?

– Я цього не говорю…

– Але думаєш?.. Ха-ха-ха! Ну, так знай, що й я лібералка! Ти з одного боку ліберал, а я з другого… Ну, нічого, нічого! Ти краще сядь коло мене, обніми мене… Не хочеш? Ну, я коло тебе сяду… От так… Ну? Я ж твоя мама? Ти ж любиш свою маму? Правда? Мама твоя погана, говорить таке, що й товариш інший не скаже, живе розпусно, має полюбовників…

– Ах, мамо, навіщо це?

– Ні-ні, треба, треба… Я бачу і ти бачиш. Ти осуждаєш. Я бачу… Осуждаєш, правда? – погладжуючи чуба Васі, заглядала йому в очі Віра Андріївна.

– Не мені судить вас, – помовчавши, тихо промовив Вася, і жалко йому до сліз стало матір.

– Ну, значить, ще любиш свою маму, – весело сказала Віра Андріївна. – Любиш, любиш! Ну, а як любиш, то кинеш ці химери, кинеш?

– Е, мамо, – відсунувся зараз же Вася, – я таких підходів не люблю…

– Вася! Це не підходи, не підходи, їй-богу, Вася, голубе, це не підходи! Я так… Ну, як собі хочеш, роби все, тільки це – не підходи… Сядь коло мене, сядь! Ну, так! Віриш, що не підходи?

– Та… вірю….

– Ні, не віриш; але я тобі говорю, що це не підходи! Роби, як хочеш! Я ж бачу все одно, що ці ідеї недовговічні в тобі. Ні, подумай собі: ти молодий, ти ще не жив… Ти проведеш свою молодість в оцій сорочці, на дошках… Та сам потім заплачеш… Краще поїхав би в город, погуляв із товаришами, пожив би, як треба жити… Га, любий?

– Е, мамо! – сумно махнув рукою Вася. – Я вже жив так, остогидло!

– А ти спочинь! Звісно, надокучає одно, спокою треба, а головне, не по багату живи… От, як я… Ха-ха-ха! То спочиваю, то «живу».

– Ні, мамо! – твердо промовив Вася і встав, злегка відвівши руку Віри Андріївни зі своїх плечей. – Мої наміри тверді. Це моє останнє слово… Я кинув те життя і починаю нове… До вас же я повернувся, як до рідної людини, до матері, а ви, – гірко всміхнувся він, – смієтесь із мене!

– Та як же! Ну-ну, не сердься, ну, сядь! Ну, поговоримо! Куди ж ти? Посидь іще!

Вася сів. Віра Андріївна тихо прихилила його голову собі на груди, заглянула йому в очі й почала гладити тихенько й ніжно по щоці. І під це погладжування так тепло зробилось Васі, так мило, так жаль чогось себе, що прийшлось повернути голову й сховати лице під рукою матері.

– Так ти не осуджуєш своєї гидкої мами? – тихо промовила Віра Андріївна й почула, як серце її дуже-дуже забилось, чекаючи одвіту.

– Ні, – прошепотів Вася, й йому ще жалкіше зробилось і себе, й матері, котра в цю хвилину щасливо й радісно посміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко.

– Можна? – почувся голос за дверима і, не дожидаючись одвіту, в кімнату швидко ввійшов добродій у чесучевім піджаці, широких, модних штанах, чорнявий, високий, вусатий.

– Нещастя, Віро Андріївно, – промовив він, сідаючи на кріслі.

– Яке? – схопилась Віра Андріївна і трохи зблідла.

– Упала дівка в барабан, і одірвало шматок ноги…

– О, Боже! Де вона? Де?

– Та ви не турбуйтесь так…

– Я тебе питаю, де вона, де? – крикнула Віра Андріївна.

– Ми не одні, Віро Андріївно! – змішався добродій, поглядівши на Васю, котрий стояв блідий, чекаючи одвіту.

– Ах, Господи! Я тебе питаю, Сігізмунде, де вона, а не скільки нас тут! Та говори ж, говори, де вона? І дуже, дуже?

– Та нічого… Коло білої кухні, привезли її…

Віра Андріївна й Вася зараз же вибігли.

Через пів години Віра Андріївна вернулася розхвильована, сердита й бліда.

– Це все через цього дурня, через цього божевільного, через синка мого! – накинулась вона на Сігізмунда Станіславича. – «Ідеї», «хазяйство»! А ти де був!

– Я ж їздив на поле, я ж тепер в одставці, – усміхнувся Сігізмунд Станіславич. – Звісно, Василь Семенич нікого не поставив для присмотру, дівки розгулялись, почали борюкатися, ну, і впала…

– О, Господи! Я не можу без жаху згадати ногу! Пальці одірвані… один ще висів на шкуринці… м’ясо червоне… кров… Ух! Треба руки вимити… Я вся в крові…

– Це ж чого?!

– Перев’язувала ногу… О, Боже, Боже! Яке нещастя! Ні-ні! Годі! Що хочеш роби, а як-небудь вибий ці ідеї з його голови, бо не одна ще порве собі ногу в барабані. Як знаєш, придумай, видумай… Дай сюди рушник! Видумай, милий, видумай! Це ж не можна так! А потім от що: зроби це для мене! Відвези цю дівку в Київ у больницю! Візьми гроші, на тобі сто-двісті карбованців, тільки нехай вилічать її!

– Та що ти, навіщо сто-двісті?! Карбованців двадцять буде.

– Ну, словом, скільки буде треба. Вези її, вези!

– Та можна й тут.

– Ні-ні! Ну, я тебе прошу, ну, для мене, голубе, повези її сам, здай лікарю хорошому! Вези зараз її, ще на поїзд поспієте!

– Та що ти? Як же так зараз, можна завтра…

– Ні-ні! Ах, Боже, вона ж мучиться, Сігізмунде!

– Ех! – махнув з досадою рукою Сігізмунд і вийшов.

– Сігізмунде, Сігізмунде! – схопилася вмить Віра Андріївна, щось згадавши. – Сігізмунде!

– Ну, чого ще? – відчиняючи двері, похмуро промовив Сігізмунд.

– Не забудь же що-небудь вигадати, щоб нарозумить Василя… Видумай!

– Та добре.

– Так зараз їдеш?

– Та зараз же… Яке милосердя проявилось…

На другий день була субота, й Вася сам давав робочим тижневий рощот. Сонце вже сідало, й тільки верхи залізної криші ще були залиті проміннями, мов золотом. З поля бігли двором корови, телята, задравши хвости, вибрикували коні, мемекали вівці, ревли воли, чувся десь за клунею голос Петра – пастуха, чогось гукала куховарка Гапка, реготались строкові хлопці коло діжки з водою, з села неслася пісня, десь за садом хтось ахикав, галас, регіт, турбота.

– А куди діякон, бісова душа! Куди, бодай тобі повилазило!

– Та гони його на Мотрю, він злякається та побіжить прямо в загін.

– Порадь батькові своєму, дурний! – образилась Мотря.

– Нехай, як побачимося з ним та з твоїм прапрадідом.

– Дай Боже, щоб скоріше!

– Ач, яка гостра! Як сокира, що вітер рубає!

– Хай ти сказишся!

– Ха-ха-ха-ха!

А перед вікном Васіної кімнати стояла купа чоловіків і дівчат, котрих поодинці Вася викликав і рощитував.

– Семен Нужний!

– Ось!

– За три дні по сімдесят, два десять. Так?

– Та так, паничу, почухався Семен Нужний. – Але тут, мабуть, небольшая ошибка.

– Як?

– Та так… Я, значиться, був три дні. Але я єзділ… ще за дєлом, таки ж для економії. Потому, виходить, я вже бил чотири дні, а не три.

– За яким ділом? – похмурився Вася і подумав: «Господи, як пропада українська мова! “За дєлом”».

– Та я ж возіл учорась Сігізмунда Штаниславича до залєзной дороги. Усьо ж таки день.

– От анафема, – шепнув Іван Галка Семенастому. – І тут урве сім гривень! За те, що дівку піддержував.

– Ну, добре, – одвітив Вася й додав ще сімдесят копійок.

– А це, – ніяково протягаючи книжечку, пробурмотів він, – так… дітям вашим книжка. Читати…

– Та у мінє, паничу, нема дітей, я удов… – засміявся Семен Нужний, але книжечку взяв, поторкав її пальцем і поклав за пазуху, моргнувши хлопцям. Хлопці пирснули і повідвертались.

– Трохим Нужний!

– Тю! Та всі Нужні! – почулось у купі. – Кому вони нужні?

– Собаці за п’яту ногу!

– Ви були п’ять день?

– Ні, паничу, шесть; я бил шесть дньов.

«О, знов: “бил”, “дньов!”» – подумав Вася.

– Як же шість? Тут записано п’ять, – подивився Вася в книжку, – ну, так! Трохим Нужний п’ять день. Як же так?

– Та, мабуть, паничу, забили записать, а я шесть дньов бил. Ось даже спросітє у кого вам буде завгодно…

«Ох, як коверкають, ох, як коверкають», – з мукою думав Вася і, не розбираючи вже, давав стільки, скільки йому казали, не забуваючи кожному всунути книжечку.

– Ану, ви, чорняві на три пальці під носом… Розступіться, дайте дорогу!

– Еге ж, який проворний, підожди трохи!

– Та мені ніколи.

– Ну, а ти ж бачиш, що ми танцюємо, потанцюй і ти.

– Та їй-богу, ніколи. Мене панич швидко рощитають.

– Шо там таке? – спитав Вася, рощитуючи вже дівчат.

– Та парубок хоче рощот…

– А як його звуть?

– Корній Буряк. Буряк! – крикнув парубок.

– За тиждень?

– Тиждень.

– Ну, йди, бери!

– А книжка ж нащо, паничу?

– Прочитаєш завтра! – одвітив Вася і нахилився до грошей.

Парубок подивився на книжку, на дівчат, здвигнув плечима і, протовпившись, побіг за чоловіками, що сходили вже на греблю.

– Ну, й чудасія! – крикнув він, наздогнавши їх. – На придачу книжка!

– І тобі? – спитали декотрі.

– І вам хіба дав?

– Дав.

– Тю! Навіщо ж це?

– Ану, яка в тебе… «Від чо-о-го вме-р-ла Ме-ла-ся». І в мене така. Що ж це за знак?

– Може, це… що-небудь…. таке… – покрутив пальцем коло лоба Семен Нужний. – Розумне!

– Буде тобі розумне, – похмуро кинув Трохим, – як побачить становий!

– Ну да!

– От тобі й «ну да»! Хіба не пам’ятаєш, що було торік Карачівському вчителеві, як знайшли у нього книжки?

– Та то ж багато… А в мене одна.

– То все одно… Не бійся, якби що путнє, не давав би він даром… Кумедний, кумедний, а такого москаля підвезе, що… знатимем…

– Та де там! – вмішався Галка. – Хіба такий що зробить? Забавляється прямо з жиру та й годі! Він плохий! Ти ж чув, що він сьогодні говорив: «Я, каже, хочу з вами жити, як брат з братами. Я, каже, раз у раз можу і хочу бути вам у пригоді».

– Аякже! – вір йому! Говорити все можна.

– А що то він щось за якесь «просвіщеніє» казав. Усе щось «просвіщеніє» та «просвіщеніє»?

– Та дурний!

– Хто?

– Та хоч би й панич. Меле, меле… Тут їсти аж душа болить, а він щось базіка… Хоч би вже в школу їхав скоріше.

– Та він, кажуть, уже не поїде в школу, хазяйнувати буде. Та за Галькою бігати…

– Та ну?

– Побий мене Бог!

– Ну, й дурний. Попав дівку, катає її на шарабанах, дарує хустки, вчить читати.

– Дуріють пани!

– Чисто, що дуріють. Тепер книжечки дає. Ну, куди я її притулю! – витягнув Семен Нужний книжечку і розіп’яв на пальцях.

– А на цигарки! Не зна куди діти.

– Тю! Що то за бита голова… Ану-ко, дай тютюнцю! Побачимо, як то воно з буки-аз-ба закуриться… Хм… Ач, ще й м’яке-енька яка! Ач, ач! Ловка книжечка… Ану, кресни огню… Побачиш, хороша книжечка… Ач!

Стали, зробили цигарки, креснули вогню, запалили, похвалили, попрощались і розійшлись по селу, сміючись з кумедного панича.

А тим часом гомін потрохи стих, зайшло сонце, з другого боку виплив місяць, заморгали далекі зорі, забіліли нагорі млини, мов сріблом покриті, зашелестів щось очерет понад ставом, зашепотіли верби, нагинаючись одна до одної й тихо-тихо стало. Пройшли дівчата, прогомоніли, знов ще тихіше стало.

Під водяним млином на якомусь пні сиділи Вася й Галя, обнявшись, щільненько притулившись.

– Чого ви так дивитесь на мене? – нахилила голову Галя. – Я не люблю так!

– Любуюсь твоїми чудовими очима, твоїми чорними бровами, твоїм милим, хорошим лицем…

– Ну, вже пішли розписувати!

– Любуюсь і думаю! – не слухаючи говорив Вася. – Пропаде ця краса дарма! Пропаде!

– А може, не дарма? – засміялась Галя й подивилась прямо в лице Васі.

– Продаси?

– Купіть!

– Що дати?

– Що?.. Що?..

Галя замислилась, потім глянула на Васю, обняла, поцілувала, одіпхнула й промовила:

– Нічого…

– Як же так?

– Комусь іншому продала б, а вам ні.

– А все таки продала б?

– А що ж! Дивиться? Пхи!

– Галю! – похитав головою Вася. – Навіщо ти так говориш? Як тобі не сором!

– Ха-ха-ха, – ніяково розсміялась Галя. – А ви й повірили?

– А повірив і вірю, що продаси…

Галя промовчала й дивилась на греблю, над котрою схилились верби і мов діти закривали, обкутували її тінню, щоб місяць не мішав заспокоїтись натовченій, натруженій за день. Дивилась на ставок, що хлюпався хвильками ледве не біля її ніг, дивилась на хатки, залиті місяцевим світлом, на панський будинок, що глядів у ставок з високої гори, на далекі гаї, на широке поле з розкиданими по ньому скиртами, дивилась, пильно дивилась, а бачила зовсім інше. Мовчав і Вася, і теж дивився, і теж бачив інше.

– Ви бачили мою сестру Марійку? – тихо спитала Галя, не повертаючи голови і все дивлячись кудись.

– Ні, не бачив! Чув за неї, що вона… продала?

– Жаль, що не бачили! От хороша, так хороша!

– Краща за тебе?

– Хм! Куди мені! Висока, біла, брови чорні-чорні… А одягнута як. От одягнута! Усякі кохточки, спідниці панські, шляпи, перстені… От!

– Аж очі загорілись, як за кохточки почала, – сміявся Вася, – мабуть завидно?

– А завидно!

– Так чого ж? Давав же тобі лікар той 50 карбованців, щоб пішла до нього. Біжи, він пошиє все.

– А ви думаєте, не піду? – швидко повернулась до нього Галя й блиснула очима. – І піду!

– І пропадеш!

– Чорт його бери! Вже краще, ніж тут у цьому паскудному селі пропадати. Сами ж кажете, що краса дарма пропаде. Ну, й не буде дарма.

– І мене покинеш? – тихо спитав Вася.

Галя мовчала.

– Ет! – махнула з досадою рукою Галя.

– Що «ет»?

– Охота питати? Знаєте ж, що не покину, так ще…

– Хіба так дуже любиш? – притягаючи її до себе, заглянув він їй у вічі.

– І люблю, дурна!

– За що ж ти любиш?

– За що? – подивилась йому в лице Галя, трохи відкинувшись назад. – Хто його зна, за що!

– От такої.

– Їй-богу, й сама добре не знаю! Ви такий добрий, хороший.

– Та й парубки є добрі, хороші…

– Та є…

– Так чого ж ти парубка не полюбила?

– Парубка?.. Ні, парубка я не полюбила б. Не змогла б. Вони такі брудні, лаються… Ні… А ви… такі гарні, чистенькі… Потім, ви якісь такі чудні собі…

– Це ж як? – засміявся Вася.

– Ану, так, чудні… Одягаєтесь у просте, роздаєте книжки, говорите по-мужицькому… Такі собі плохенькі, добренькі…

«От і ця чудним називає!» – подумав Вася й промовив:

– А хіба це погано?

– Та не погано, але чудно! От за це більш і люблю вас!

– Хіба любиш? А вийдеш заміж і забудеш.

– Я заміж ніколи не піду.

– Як так?

– А так. Не бачила якого-небудь мужика та роботи цієї… Та ще після вас… До вас ще може й пішла б… А тепер… Ну, як я тепер піду за іншого?.. Ну, як? Як? Як я піду, як я люблю мого гарненького, любого панича, краще б я його не бачила… Хай вони загинуть!.. Ви мені тільки одно скажіть: чи всі пани такі хороші, як ви?.. От якби!..

– Люди, Галю, скрізь однакові: є й хороші, є й погані…

– І краще б ва-а-с?.. – протягнула ласкаво-ласкаво Галя і положила його голову собі на груди.

– А я ж що таке? – всміхнувся Вася, обнімаючи її й почуваючи, як кров гарячим полум’ям ударила в голову.

– А таке, що за вас… пішла б, здається, в саме пекло…

– І до мене? – прошепотів Вася.

Галя нічого не одвітила, тільки притулилась, обняла, подивилась у лице і гарячими губами впилася в губи. І почув Вася, як затремтів її стан під рукою, як захвилювались високі груди, як забилось дуже-дуже його серце… Десь далеко кинувся в очі місяць, блиснули її очі, пройшла перед очима його кімната, і тут же чогось згадалась мати, її веселий глум, цікавий малюнок, ідеї… Вася опам’ятувався.

– Так пішла б? – знов спитав він і трохи відсунувся.

– Пішла б… – важко дихаючи, прошепотіла Галя.

– Сьогодні? Зараз?

– Зараз…

– І не побоялась?

– Чого?

– Батька, людей?

– Пхи!

– А сором? А… що ж потім?

– Клопоти. Зате поживу!

І знову Галя припала, знов пахнуло на Васю пеклом кохання, знов стан перегнувся, захвилювався, але Вася здержався, знов відсунувся і тихо почав:

– Ні, Галю… Я не хочу брати на себе гріха… Не хочу… бо люблю тебе… Вір, Галю, що той, которий буде збивати тебе на таке і буде казати, що любить, бреше. Бреше, бо не ти йому потрібна, а тіло твоє…

Галя подивилась на нього, зітхнула, відсунулась і нахилила голову.

– Ти думаєш, чого я тебе люблю? Чого? – нахилився до неї Вася.

Галя мовчала.

– Того, що ти чиста, нетронута… Хіба б я тебе любив, якби ти була «такою»? Ніколи! А що було б, якби ти пішла до мене? Сором, глум… Ну, покохались, а там… Прийшлось би… Та що говорити… Зробилась би такою, як ті, що їх купують на одну ніч. Фі, гидко! І ти, ти, така хороша, мила, була б такою? І я винен? Ні! Рік тому назад я б цього не сказав, а тепер… Знаєш, Галю, я тепер зовсім інший… Тепер я не можу згубити тебе… Краще виходь заміж, хіба таки не найдеться чоловіка на селі до вподоби тобі? Краще ж чесно жити, ніж бути… шлюхою. Приємно б тобі було, якби тебе назвав хто шлюхою? Га?

– Нехай би спробував! – криво всміхалась Галя, піднявши голову, але зараз же нижче нахилила її й змовкла.

– Ото ж то! – зрадів Вася. – Сама знаєш… Але ти не знаєш, які гидкі вони… Господи! І ти була б такою?..

Галя мовчала. Помовчав трохи й Вася і знов почав:

– Хіба вони живуть?.. Що з того, що в них є гроші, одежа… А є в них радість коли? А сором? Та що одежа? Он, ходжу ж я в простій сорочці й нічого… А гроші?.. Тьфу та й годі… Зате настає старість, вони зостаються сами, кожний плює на них, там голод, холод… І ти б хотіла цього?

Галя мовчала.

– Ні, не варт купувати таке добро ціною якого б не було кохання… І ніколи я не візьму на свою душу такого гріха; і тебе прошу, Галю, як буду я як-небудь… коли… так… розпалюсь – словом, забудусь, ти здержуй мене…

– Чудні ви, паничу, – зітхнула Галя і встала.

– Куди ж ти? Постій, ще рано…

– Ні, час додому, спати вже хочеться, – з холодком у голосі одвітила Галя і потягнулась. Вася теж устав, обняв її і пригорнув до себе, шепочучи:

– Хіба не краще без «того» кохатись? Хіба не мило так… Дивись: місяць, зорі… скрізь так гарно… Сам Бог тепер дивиться на нас…

– Чудні ви… – всміхнулась Галя і, потихеньку відвівши від стану його руку, промовила:

– Ну, час уже… Ви не проводжайте мене додому, а то парубки і так проходу не дають… Прощайте!

– Прощай, моя голубко, прощай! Завтра я прийду до тебе…

Поцілувались, пригорнулись, Галя знов усміхнулась, і тихенько розійшлись, оглядаючись, доки не поховались: одна за хатами, а другий за вербами.

«Ні-ні! Так не можна, так не можна! – думав Вася, піднімаючись на гору. – Тут не те, не те… Вона мене не зрозуміла, я бачив, бачив… Що ж робити, що ж робити?.. Звісно, вона заміж тепер не піде… Але й допустити до… лікаря теж не можна… От, Господи! Не можу ж я сам женитися на ній… Чому ж не можу? Не можу, не можу… Мати… Ну, та що? Чому ж не можу? Вона мене любить так, як ніхто любити не буде, я її, я її теж люблю… Ну, так, люблю… Але женитися… Бррр! Але що ж тут такого? Женяться ж інші, чесні… на простих дівчатах… Тільки треба бути чесним і твердим… Головне, твердим… Як братися за такі ідеї, так і робити так… Треба твердим бути, от що!»

Але тут нагадувались товариші, панночки, нагадувався Київ, ресторани, згадувався університет, і Вася знов починав напоминати собі бути твердим. І думка ця не дала йому довго заснути.

З цією думкою прокинувся він на другий день, з цією думкою напився чаю, походив з нею по саду і, нарешті, поїхав верхи в поле «обмислити й рішити її». І, лежачи на могилі високій, з давніх-давен ніколи не ораній, він малював собі такі картини. Ось він уже жонатий на Галі… До нього приїжджають товариші… Що ж тут такого? Хіба як у нього буде жінка Галя, то не можуть приїхати товариші? Вона вже вміє гарно балакати і по-російському, і по-українському. Знає елементарні науки. У них школа. Вона вчить сільських дітей читати, писати. Він по хазяйству. Треба буде тільки найняти ще одного прикажчика. Виписують ноти, вона вчиться грати. А там діти… Його діти, його діти! Господи, та чим же погана така картина?! А Галя? Та вона ж так зрадіє, що й вимовити не можна. Така ж радість їй буде, що з-за одної цеї радости треба женитися. Ні! Годі думати, треба бути твердим! Він зараз їде додому, одягається і йде до Галі. Тільки не треба поки що матері говорити, бо… Словом, не треба поки що…

І наче боячись, щоб не пройшов цей чудовий настрій, щоб не вернулись усякі «малодушні» думки, він піймав стриноженого коня, загнуздав, сів, гикнув і вихором полетів додому. Одягшись у широкі сині штани, в червоний козацький жупан, насунувши набакир сиву, високу, теж козацьку, з червоним верхом шапку, нікому нічого не говорячи, пішов він веселий, радісний на село. Сонце вже почало наближатися на полудень. На селі було тихо-тихо, тільки де-не-де вилетить на тин півень, кукурікне, гордо озирнеться навкруги і знов заховається за тин. Коло інших хат сиділи в холодку жінки, обложені дітьми, іноді вилітав відкілясь із берега регіт, пісня, але зараз же й змовкало: в пилу на дорозі купались і тріпались горобці, грались у хаток купками діти. Вася радісно й весело дивився навкруги, уклонявся жінкам, сміявся з півня, обминав горобців, жаліючи спугнуть їх, і ледве здержував бажання обняти й перецілувати всіх діток замурзаних, забрьоханих, замацапурених. І таки не здержався, підійшов до однієї купки, взяв маленького в одній сорочечці хлопчика, посадив собі на руки і спитав:

– Як тебе звать? Га?

Дітки при такій оказії спершу, звісно, хотіли махнути, хто куди попаде, далі декотрі вже роззявили роти, щоб заплакати як слід від такої образи, хоча вже бігти роздумали, а ще далі (побачивши, що особливої біди для них ніби нема) трохи позаспокоювались і почали навіть роздивлятись на чудернацького дядька. Посаджений же на руки, як розчинив рота й очі, похолонувши від страшенного жаху, так і зостався, дивлячись прямо в рот Васі.

– Як його звуть? – спитав Вася у купки, бачачи, що рот і очі хлопця не думають ізмінятися.

Дітки мовчали, то подивляючись одно на одного, то посміхаючись соромливо, то збираючись плакати.

– Хіба ви німці, що мовчите? – ласкаво засміявся Вася.

Дітки мовчали.

– Ви німці, чи хто такі? Може, євреї?

– Ні, ми не євреї, – промовив один хлопчик і скоса глянув на Васю.

– А хто ж ви такі? Турки? Руські?

– Ні, ми не руські й не турки, – вже трохи сміливіше одвітив хлопчик.

– А хто ж ви?

– Ми граблівці.

– Як граблівці? А тут же й євреї живуть, то й вони ж граблівці?

– Ні, вони не граблівці, вони граблівські євреї! А ми граблівці!..

– Хм! Он як! А ви ж що робите? Граєтесь? У чого ж ви граєтесь?

– У лавушників! – засміявся вже хлопчик, причому декотрі із купки теж засміялись і почали поглядати позад себе.

– Що там? – зацікавився Вася.

Дітки розступились, і Вася побачив клуночки з бумаги, в котрих насипаний був пил. Як то по торгівлі, клуночки були різні – й великі, й малі, і не дуже великі, й не дуже малі. Вася засміявся і спитав:

– А хто ж тут у вас – лавушником?

– А я! – одвітив, сміючись, сміливіший хлопчик.

– Ану, відваж мені півхунта сахару! – показав Вася головою на клуночки і, подивившись на посадженого на руки хлопчика, спустив його помаленьку на землю. Хлопчик, усе так само дивлячись, заховався за дівчинку, що посміхалася на Васю. Лавушник засоромився й нахилив голову.

– Ну, чого ж ти? Ось на тобі навіть гроші за сахар! Оце вам усім! Ну, відваж же півхунта! Я ж купую в тебе!

Лавушник несміливо взяв двадцять копійок, заховав у кишеню і, сміючись, подав Васі один, самий великий клунок. Вася посміхаючись узяв, розгорнув трохи і хотів подивиться всередину клуночка, як умить клуночок розгорнувся. Пил висипався, і в руках Васі зосталась тільки бумажка.

– Розси-и-палось… – дивлячись на бумажку, засміявся Вася й хотів кинути, але зараз же, щось побачивши на ній, швидко розгорнув на руці, прочитав і зблід. Бумажка була з його книжечок.

– Де ви взяли цю бумажку? – ласкаво спитав він лавушника.

– А мені татко дали, щоб ми грались! У їх ще є ціла книжка! Вони половину дали мені, а половину дядькові Остапові на цигарки. І в дядька Остапа є така одна. Він уже половину ту скурив, а ще ціла є… Ще на тиждень хопить! – весело додав хлопчик.

– Хм… Ага, ну, добре! Ну, йдіть, дітки! – промовив Вася, і дітки, підскакуючи, радіючи, побігли до батька й до дядька Остапа показувати гроші, котрі їм дав кумедний дядько.

А кумедний дядько, зім’явши бумажку в руці, йшов і думав:

«Так он як! Так он як! Господи! Я для них працюю, роблю… стараюсь освіту дати, помогти, а вони… На цигарки! Дядько Остап… Ех! Та хіба вони можуть розуміти! Ой, сором же який!.. Ні-ні, не треба на це вважати! Це, може, один так… Треба це взнати… Он щось біліє на вікні… Чимсь вікно затулене… Може, теж книжкою…»

Розбите вікно якраз було затулене книжкою, і Васі зробилось так соромно, так гірко, що він хотів зараз же бігти додому, але згадавши, чого він ішов, пішов далі. І вже його тепер не радували ні півні, ні купки жінок, уже він не жалів спугнути горобців, не підходив до діток, тепер йому було якось соромно і дуже-дуже ніяково за себе, за свої вчинки. А вдумавшись пильно, чого йшов до Галі, він навіть злякався.

– Господи! Як же тепер бути? – подумав він і навіть запинився на хвилину серед улиці. – Як же тепер?.. Хоча що ж тут такого? Треба бути твердим і йти своєю дорогою… Це нічого, це зо всіма так буває… Вони ще зрозуміють мене… Та це ще нічого не означає… Це вікно прямо може так бути, хоча прямо наче умисно… Ні, треба розвідати певно… Певно, певно… Ну, а з Галею? Ні-ні, це все одно… Що задумав, то й роби!

Але сором не проходив, думки йшли далі й малювали йому самі похмурі, погані картини його будущого становища. А ідеї його! Які вони зробились чогось маленькі й навіть…

– Ні-ні! Це нічого не означа! – схоплювався він. – Це ще не кінець! Треба тільки волі, волі!

І знов сором, думки, і знов схоплювання. На призьбі Галіної хати сидів її батько Панас Кваша, дядько, год сорок з лишком, в піджаці того особливого крою, на котрий українець переробить кожну одежину, яка б вона європейська не була, в вузеньких штанах, у брилі й босоніж. Біля нього з черепочків будував хатки маленький, гарненький хлопчик, схожий на Галю як дві краплі води, в сорочці, задрипаній по саму шию.

– Ну, й черкес же ловкий з вас, Василю Семеничу! – добродушно вимовив Панас, обдивляючи зі всіх боків Васю з його наближенням.

– Як черкес? – здивувався Вася і поздоровкався з Панасом. Панас поторсав його руку, трошки посунувся й одвітив:

– Аякже, це ж черкеська одежина, і шапка й чумерка така…

– О, Господи! – метнулось у Васі з приступом сорому, але він посміхнувся і промовив:

– Та надокучило все одно! Ну, і… той… одягся! А ви ж як поживаєте, Панасе Трохимовичу? – поспішив він перемінити тему.

– Е, як поживаю, – засміявся Панас. – От, як бачите, сидю та стережу от цього люципера! Матері у нього нема, так батько за няньку. Он який! – потягнувши за сорочку хлопця, радісно засміявся він.

– Ой, татку! Хатки повалили. От ще!

– О, бачте: сердиться вже! А не сердься на татка!

– Ой, татку! Ну, їй-богу…

– Ну-ну, не буду. Ач, сердитий!

– А Галі, мабуть, нема дома? – спитав Вася.

– Галя? Вона у сусідів. Сину, бігай до Макаренків, поклич Галю, скажи, що панич прийшли. Та хутко, ногами мені біжи! Ну!

Хлопчик піднявся, кинув останній погляд на черепочки й побіг, піднімаючи сорочкою й ногами стовбики пилу.

– Люблю сучих дітей, – з тихою, ласкавою посмішкою повернувся Панас до Васі. – Люблю, що говорить! Ну, та й роблять же вони зате зі мною, що хотять. Коверзують. Он хоч би Марійка! Захотіла – пішла, тепер ця Галина теж. Коло самого батька до паничів залицяється, хе-хе-хе-хе!

І Панас засміявся предобродушним сміхом, поглядаючи на Васю, котрий при цих нежданих словах страшенно змішався, почервонів і не знав, що йому казати. А Панас говорив собі далі, мов не примічаючи нічого:

– Так-таки коло мого носа цілується з ним. А я мовчи. Мовчи, бо сердиться. Хе-хе-хе-хе!

«Чи не навмисне це він?» – подумав Вася і скоса подивився на Панаса, але той сміявся так просто, ясно, що ця думка зараз же щезла, й Васі захотілося, дуже захотілося сказати йому: «А панич цей за це назве її жінкою!» – але… чомусь не сказав, тільки нахилив голову й нахмурився. Панас, ще посміявшись, похитав головою, пробуркотів щось і теж задумався. Потім, піднявши голову, подивився на замисленого Васю і спитав:

– Що зажурились, Василю Семеничу? Що рано женились?

Вася підняв голову, посміхнувся і одвітив:

– Ні, так думаю, як то люди не хотять бачити свого добра! От хоч би наші граблівці! Ви ж знаєте, я давав їм книжки!

– Еге ж, еге ж, – хита головою Панас, ще не розуміючи, до чого йдеться.

– Та й не тільки книжки… Хіба тут одні книжки?

– Ну, так, ну, так…

– Я їм ладен усім помагати… А вони на цигарки порвали книжки, дітям на іграшки дали.

– Та що ви хочете – мужики, одно слово. Хіба він тямить що?

– Але ж тут для його користи! – гаряче вирвалося у Васі. – Тут користь його власна! Я ж хотів, щоб помогти їм, щоб їм жилось краще!

– Е, паничу, – усміхнувся Панас, – що то за слово «краще»? Хтозна, що краще, а що ні? Ніхто. Одному те краще, а другому те…

– Ні, тут кожний скаже, що освіта краще, ніж темрява…

– Е, паничу, не вірте, не вірте, Василю Семеничу. Ніхто не знає, що краще у світі, ніхто не скаже, хто щасливіше, краще живе. От, скажем, я. У мене померла жінка. Здається, горе таке, що й жити не можна, а я живу, та ще й радуюсь. Так-то… Той дума, що панам добре, той дума, що попам добре, та завидують, та завидують. А по-моєму, всяк і щасливий, і нещасливий, і нема ні більше щасливих, ні більше нещасливих. Хто щасливіший, той і нещасливіший. Смієтесь? А так-так. От візьмем, приміром, так. Я кидаю снопи або кошу в полі. Сонце пече, руки болять, піт, пил… аж млісно робиться. Так? Ну, і знаю, що пан сидить тепер у горницях і його й сонце не пече, і піт йому не ллється, але ви думаєте, що йому краще? Хе-хе-хе-хе! Ні-ні! Я покошу, втомлюсь, а потім піду, нап’юсь води, ляжу в холодок і так гарно мені стане після сонця та коси, що ні за які б панські горниці не проміняв би того холодку. От що! Та візьмім хоч скотину, ну, коней, чи що… Ну, приміром, я їду кіньми. От я чогось розсердився. Звісно, чоловік хоч сам винуватий, хоч хто другий, зараз коней бити. Ну, і б’єш уже, не розбираючи, але якось приходиться, що якомусь та більше дістанеться. От як уже, значить, охолонеш, тут і візьме тебе жаль за коней, а надто за того, котрому більше дісталось. Ну, і вже, звісно, потім йому і сінця більше, і вівсеця, і в роботу іноді пожалієш. Звісно, це поки забудеться, а там знов по-старому. От вам і виходить, що він не виграв і не програв. Йому дісталось більше, зате ж і жаліли потім більше… Отак, Василю Семеничу, і з людьми! Того доля придушить, але й пожаліє, того ж і не душить, і не жаліє… От і квіта! Пан має свої радощі, але є в нього й горе; мужик має теж і радощі, й горе. Кому більше радощів, тому й горя більше. Та воно по-іншому й не може бути. За що ж би то Бог давав одному багато, а другому мало? Ні, так не можна… От і ви. Хочете зробити краще… А хіба ви знаєте, чи краще буде їм від книжок ваших? Воно, може, й краще з одного боку, а з другого й гірше… Он що! А краще всього жити, як живеться та Господь дає!

– Ні, Панасе Трохимовичу, – одвітив Вася, подумавши. – Це не так…

– А не так, то як хочете! Купив, не купив, а поторгувати можна! – засміявся Панас Трохимович і, побачивши Галю з хлопчиком, додав:

– Живи, як живеться! Так то… – і задумався.

– А, може, й так! – подумав Вася, і від цієї думки ідея його зробилася ще меншою, навіть нікчемною.

– Чого ж ви сидите тут? – зачервонівшись і задихавшись, промовила Галя, підбігши. – Гайда в хату! Тату…

– Ідіть, ідіть, я ще посиджу трохи! А ти там, Галю, вареничків витягни, принеси меду з льоху! Може, Василь Семенич закусять!

– Ні, спасибі, я обідав, – піднявся Вася і пішов за Галею в хату, почувши себе якось ніяково, але твердячи одну думку: «Треба бути твердим, треба бути твердим!»

Ввійшовши в хату, Галя хотіла виймати вареники, поставила вже навіть на стіл полумисок. Але Вася спинив її.

– Не треба, голубко, не треба! Їй-богу, мені зовсім не до їжі! (Господи, як бути?) Краще сядь коло мене! Ну, так! Скажи, ти дуже-дуже любиш мене? Скажи мені щиро-щиро, як перед самим Богом!

– Та що ви? – засміялась Галя.

– Ні, ти не смійся, скажи! Ну, любиш?

– Господи! Та я ж вам уже сто раз казала! Ну, люблю, люблю, люблю… Так?

– Так… Ну, так от що… А ти дуже любиш? – (Треба бути чесним, треба бути твердим.)

– Дуже, дуже, дуже…

– Ну, так от що: хочеш за мене заміж?

І Вася, ніяково посміхаючись, вижидаючи, став дивитися їй в лице, котре спершу зчервоніло, потім зблідло і, нарешті, засміялось і зробилося знов спокійним.

– Вигадайте ще що, – промовила вона.

– Та я тебе навсправжки питаю! Хочеш? – знов запитав Вася і почав з якимсь вижиданням слідкувати за Галею.

– Та ви таки справді? Не жартуєте? – зблідши, спитала тихо Галя і пильно подивилася на Васю, котрий то хмурився, то ніяково посміхався, то дивився їй в лице, замираючи від якогось жаху…

– Звісно, справді, – усміхнувся Вася, – що ж тут такого? Ну, що ж, підеш? Ну?

Галя мовчала і замислившись дивилася кудись через голову Васі. А Вася дивився на неї і ждав.

– Ні, – відмовила нарешті Галя тихо і наче спокійно, – це ваша химера!

– А ти мені скажи: підеш? – знов усміхнувся Вася і, почувши, що Галя побачила цей посміх, нахилив голову й почервонів.

– Ні, не піду, – одвітила Галя.

– Чого ж не підеш? Як? – начебто дуже здивувався і крикнув Вася, і навіть устав із лави, але, глянувши на Галю, змовк, змішався і знов сів.

– Так не підеш? – тихо промовив він. – Чого ж не підеш?

– Хіба ви сами не знаєте? – спитала Галя.

– А не знаю.

– Хіба я вам пара?

І замовчали обоє.

– Одного я тільки не розумію, – почала Галя тихо і навіть весело, – навіщо це ви таке видумали? Хіба ви перше не думали об сім?

– Думав.

– Ну, то й я ж думала… І видумали, ха-ха-ха-ха-ха-ха! – весело засміялась Галя. – Я думала і давно вже рішила…

Вася попробував теж засміятися, але тільки скривився. Посидівши ще трохи, він попрощався, видумав, що в нього розболілась голова, щоб не задержували, і ледве не вибіг із хати. І соромно, і легко, і важко було йому. А більш усього соромно за цей жупан, у котрому йому тепер прямо мука була йти по селу. «Черкес!» – думав він з полум’ям у лиці і, не дивлячись ні на кого, не піднімаючи голови, швидко йшов селом.

– А я вас, паничу, шукаю! – вмить позад його почувся голос Каті, так що Вася навіть здригнувся.

– За яким ще ділом? – розсердився він. – Чого треба?

– Та вас кличуть пані! Там гості приїхали, якісь паничі з Сігізмундом Станіславичем.

– Гості? Паничі? З Києва?

– Та я не знаю. Вас покликати послали.

– Добре, добре! Так ти знаєш що: ти не йди у горниці, нічого не кажи, словом, зовсім не показуйся пані на очі, я сам піду. Іди собі на село чи купатися, куди хочеш.

– Та мені не можна.

– Ну, куди хочеш, тільки не говори, що бачила мене, я сам зараз іду.

І думаючи об однім, боячись тільки одного – щоб не побачили його «червоного черкеса», як він звав тепер жупан, Вася, крадучись мов злодій, побіг попід тином, переліз у сад, побіг садом і, підкравшись до розчиненого вікна своєї кімнати, вліз у нього і почав швидко й нервово роздягатися. Зім’явши «черкеса» і всю одежу, передягшися в студентський сюртук, він схопив «черкеса», книжки, що лежали купами на столі, замотав їх у якесь лахміття, що лежало на скрині, і засунув далеко під ліжко. Потім кинув туди бриля, шапку, пошукав ще дечого очима і, не знайшовши нічого більше, тяжко зітхнув і пішов у залу, з котрої чути були знайомі голоси товаришів.

– О! Ось і він! – піднялись зараз же всі, як тільки він увійшов.

– А ми, брат, за тобою, – почав Петя Лампадніков, як тільки перші привіти скінчились і всі трохи заспокоїлись. – Он і Сашка, і Ванька з тою ж метою сюди приїхали!

– Це куди? – спитав Вася, не розуміючи.

– Прямісінько в Київ! Скучили вже за тобою! Та й тобі, я думаю, тут невесело.

– Ні, нічого, – криво всміхнувся Вася і поспішив спитати:

– Ви вже давно приїхали?

– Ні, з годину, не більше! Так поїдеш?!

– Та що ти, Бог з тобою! – засміявся Вася. – Не вспів приїхати, вже й знов їхати! Ти все той самий!

– Ну, а що ж? Навіщо мінятися?

– Е, а наш Вася вміє! – засміялась Віра Андріївна.

– Як? – ввічливо нахилився до неї Петя.

– Мамо! – суворо перебив Вася. – Чи не можна обійтись без усяких коментаріїв?

– А! Закохався? – так буцім нічого не знаючи, засміявся Петя і моргнув Вірі Андріївні. – Ну, ми тебе, нехай коханка вибачає, відсіль витягнемо! Це вже як хочеш!

– Ні, я не поїду нікуди! – твердо одвітив Вася. – Я не можу тепер їхати!

– У нього тепер ідеї, він книжечки роздає, – знов умішалась Віра Андріївна.

– Мамо! – гримнув Вася, зчервонівши весь. – Я вас прошу, не зачіпайте об цім розмови! Як хочете, щоб я сидів тут, не зачіпайте цього! Я вже сказав вам свої погляди на це і годі! Хоч би тут саме пекло пішло проти мене, хоч би з цього ніколи нічого не вийшло, я не кину, от що! І нікуди звідсіль не поїду! А тепер гайда краще в столову, та нехай гості з дороги закусять, – додав він спокійніше, і всі мовчки повставали й пішли за ним.

– Нічого, ми його зламаємо, – шепнув Петя Вірі Андріївні. – Дайте часу!

– Будьте ласкаві, я вам буду дуже дякувати.

– Будьте спокійні! Тільки ви мені підсобляйте!

– О, з великою охотою!

І ламання почалось. Перш усього Петя попрохав «випити з дороги» і присилував Васю чокнутися з ним. Потім сказав тост у честь Віри Андріївни «твоей прекрасной і божественной матери» і попрохав чокнутися, потім за минуле випив і присилував до того ж і Васю, котрий, треба додати, і не дуже противився, навіть сам після четвертої чарки, крикнувши: «А, це все одно! Пропало! Все одно!» – почав пити та ще й усіх частувати.

І не вспіло сонце сісти за горою, як Вася був уже зламаний. У той же вечір його мертво-п’яного положили в шарабан, привезли на станцію, перенесли в вагон, і поїзд поніс Васю в Київ. А через місяць Петя, Вася, Саша і Ваня, з котрих перші два – юнкери, а останні студенти, гуляли по Крещатику і залицялись на панночок.

Пройшло два роки. У Шато-де-Флер за окремим столиком сиділо декілька офіцерів. Повз них ходили шансонетки парочками і поодинці, бігали льокаї, проходжувались купчики. Пройшли дві шансонетки. Вмить один із офіцерів схопився, крикнув: «Та не може бути!» – і швидко пішов за шансонетками. Випередивши їх, він повернувся і пішов назад, пильно дивлячись в лице одній. Та скинула на нього очима, хотіла по звичаю шансонеток засміятися і щось сказати, і тільки й вимовила:

– Панич!

– Галя! Так це ти?.. А я дивлюсь… Так он як… Ти давно в Києві?.. Їй-богу, я… прямо…

Офіцер зовсім змішався і не знав, що сказати. Не знала теж і Галя, стоячи й дивлячися на нього і радісно, і соромливо, і дивуючись. Помогла їм друга шансонетка, що засміялася, промовивши:

– Так я тебе буду ждати, Галю! Я їду!

– Добре, добре! – схопилась і опам’яталась Галя. – Та чого ж ми стоїмо? Гайда, походимо! Чи, може, вам треба… Вас, здається, чекають товариші?

Галя вже зовсім чисто говорила по-російському, тільки зостався український акцент, але це навіть було мило. Це зараз же кинулось Васі в думку, хоча він поспішив їй одвітити:

– Ні-ні! Нічого товариші! Я такий радий, що ми таки побачились! Я шукав тебе! Я чув, що ти таки «продала»! Пам’ятаєш, під млином? Господи! Здається, так недавно було! Ну, що, як ти тепер? «Звізда», а?

Галя засоромилась. Це стало приємно йому й нагадало ту Галю в простій одежі, палку, щиру Галю-українку.

– Ну, розкажи, як це було?

– Ет! – махнула вона рукою. – Навіщо?

– А ти так само, як і тоді, махаєш рукою! Не забула, – засміявся Вася. Засміялась і Галя й подивилася пильно на нього.

– І ви не перемінились, тільки кращі зробились, – промовила вона.

– Хіба? А ти теж покращала, ач, яка пишна тепер! А ти дорога? – запитав він тихо і всміхнувся.

Галя подивилась на нього, всміхнулась і промовила:

– Для когось дорога, а для вас ні!

– Знов так говориш, як тоді?

– А ви знов будете так говорити, як і тоді? – всміхнулась Галя.

– Е, ні, – засміявся Вася. – Я тепер скажу от що: сідаймо зараз на коней і гайда до мене! Так?

– Нехай так!

– І ти мені все-все розкажеш? Так?

– Хіба ви не знаєте?

– Вперед лікар?

– Лікар.

– Потім на сцені являється сестра Марійка? Так?

– Так.

– Ну, далі звісно! Їдемо! Будемо згадувати минуле! А тобі його не жалко, Галю?

– Ет! Ви все ж такий зостались. І охота про таке все говорити!

– Та бо само нагадується!

– А ви киньте! Краще думайте об чімсь… Ух, зацілую! – палко прошепотіла вона, сідаючи в екіпаж і притуляючи його руку до свого серця. Вася всміхнувся, сказав кучерові адресу, екіпаж заторохкотів і по хвилині заховався за рогом.

[1901?]