Читать книгу Програмiст. Науково-фантастична повість - Володимир Безверхній - Страница 5

– Яка зустріч! Олегу, невже це ти?! – гукав високий чоловік, схопивши Олега за руку. – Куди ж ти зник?

Олег обернувся і не повірив власним очам. Перед ним, широко посміхаючись, стояв науковий керівник його дипломного проекту. На вигляд йому було п’ятдесят п’ять років. Він був вищий за Олега майже на голову і набагато ширший в плечах. Його кремезна велична постать звертала на себе увагу. Густе волосся золотистою гривою лягало на плечі, де-не-де відблискуючи сивиною. Коли він стояв спиною до сонця, проміння заливало його волосся і жовто-гаряча грива викликала асоціації із царем звірів. Його ім’я Лев було ніби продовженням темпераменту і характеру. Він досить часто був грізним і агресивним. Але, коли любив своїх студентів, то поводив себе так, як мама-киця зі своїми кошенятами.

– Лев Борисович, дуже радий вас бачити, – щиро зрадів Олег і зупинився.

– Підемо зі мною, я хочу тобі дещо показати, – він міцно стиснув руку Олега і вони швидко рушили вулицею. – Ти і далі працюєш над своїми ідеями? – запитував по дорозі.

– Вам добре відомі мої захоплення.

– Ти не змінився. Я можу сміливо хвалитися своїми здобутками. Пішли до мене в інститут, я тобі покажу результати багаторічної праці, які ти зможеш належним чином оцінити.

Незабаром вони зупинились перед великим багатоповерховим будинком. Це був типовий науково-дослідний інститут, де кілька тисяч вчених працювали над різноманітними проектами. Багатоока споруда щодня приймала у свої обійми кращих синів держави. Всі вони вважали своїм безумовним авторитетом Лева Борисовича, який був останньою інстанцією у вирішенні складних питань. Його наукові висновки обговоренню не підлягали. Вони піднялися на четвертий поверх у добре знайомий кабінет. Олег відкинувся на спинку зручного м’якого крісла і склавши на грудях руки, чекав.

– Ось він, маленький носій інформації з нашими досягненнями, – Лев Борисович тримав у руках диск і задоволено посміхався.

– Не випробовуйте моє терпіння, пане професоре, показуйте швидше, – мовив Олег, підводячись з крісла.

– Зараз ти переконаєшся, що мене не даремно переповнюють емоції.

Лев Борисович натиснув маленьку кнопку і дисковод повільно закрився. Професор тиснув на клавіші, демонструючи Олегу нову програму і її можливості.

– Я працюю над одним цікавим проектом, який має на меті створення штучного інтелекту. Останнім часом мені почало щастити, – говорив професор. – Зараз будь уважний, – і він запустив програму.

Це була складна математична програма, яка в загальному могла розв’язувати досить абстракті математичні задачі. І якщо певним чином поставити завдання – що і демонстрував професор – вона дійсно давала нові знання, якими сучасна математика не володіла. Олег, спостерігаючи за професором і за результатами його дій, був щиро здивований. Він одразу помітив, що деякі дії не пояснювалися звичайною логікою. Подібне повторювалося кілька разів.

– Ну як тобі? – Лев Борисович зазирнув Олегу в очі.

– Мені дуже подобається, – мовив Олег. – Мені б таку програму, коли я вивчав математику. Класно усвідомлювати, що в деяких розділах ти маєш знання, якими не володіє ніхто. Тепер я хотів би вам дещо показати.

Дисковод поглинув черговий диск і під шум працюючого комп’ютера на екрані виникла несподівана картинка. Горизонт ділив навпіл землю й небо, а по центру немовля ловило у капелюшка падаючі зірки.

– Що це? – здивовано подивився на Олега професор.

– Заставка до тестової програми, – відповів Олег. – Я знайшов алгоритм, як можна однозначно встановити, чи є дія програми виконанням інструкції, чи це відхилення від інструкції. Якщо відхилення є, то можна говорити про появу розуму. Ви розумієте, якщо програма має десятки тисяч рядків, то можна видавати бажане за дійсне. Вона виконує інструкції, а проявляє себе як жива істота. Я написав багато програм, поки зрозумів, що без тестової програми подальша робота буде неможлива. Зараз програма просканує результати ваших досліджень.

Лев Борисович склав руки за спиною і слідкував за екраном. Програма запрацювала, проглядаючи кожен крок продемонстрованих професором досягнень. За п’ять хвилин робота була завершена. Висновок вмістився в один рядок :

«Відхилення від інструкції – нуль. Штучного інтелекту не виявлено.»

– Олегу, ти жартуєш? – недовірливо глянув на нього професор.

– Помилки немає, – відповів Олег. – Я стовідсотково підтверджую написане: відхилення від інструкції – нуль.

– Ні! – скрикнув Лев Борисович. Цієї миті він був схожий на величезного розлюченого звіра. – Ти розумієш, що цими словами перекреслюєш усю мою працю за останні роки! Я відмовляюся тобі вірити!

– Ваша програма дійсно давала нові математичні знання, але вони виникали на основі аналогії з тими інструкціями, які були закладені при написанні програми. Мені це добре відомо, я з таким часто стикався. Вона імітувала розум, але дуже переконливо, – якомога спокійніше мовив Олег. – Така поведінка була закладена в інструкціях і вона чітко їх відтворювала. Мені жаль вас розчаровувати, але період подібних дитячих забавок я пройшов ще давно.

Професор різко обернувся до Олега:

– І тобі є чим похвалитися, – сказав він. – Ти чекав, аби я відкрив карти, щоб потім побити їх своїми козирями! – він дивився на Олега, не відводячи погляд. – Говори!

– Тут все, чого я досяг за той час, коли ми бачились востаннє, – Олег дістав новий диск і вставив його у дисковод. – 700 мегабайт безсонних ночей і виправданих очікувань.

Лев Борисович стояв, склавши на грудях руки, і мовчав.

– Я хочу познайомити вас з програмою, яку навчив жити, усвідомлювати себе, – сказав Олег. – Без вступу про спроби і помилки, що привели до такого результату, перейду до головного. Марі, так я її назвав, по справжньому реагує на електронний світ, вона прогресує, відхилення від закладених інструкцій весь час зростають. На даний момент відхилення від початкової інструкції складає п’ять тисяч відсотків. Я вам зараз покажу те, що вона може робити.

Олег запустив програму і став поруч з професором. На блакитному фоні з’явився маленький паросток, який досить швидко перетворився на дивовижну квітку. Пелюстки розкрилися і професор побачив гарну дівчину. Сріблясто-синій одяг міцно обтягував молоде тіло. Вона поправила пишне волосся і посміхнулася.

– Це і є твоя Марі? – запитав Лев Борисович. – Ти хочеш здивувати мене вмінням створювати образи, подібні до людей? – не приховуючи іронії, сказав професор. – Це під силу зробити навіть школяру.

– Не зовсім так, – відповів Олег. – Я навмисне створив таку візуалізацію. Спочатку бавився машинками і вигадував неіснуючих істот. Але пізніше вирішив, що чоловіку природніше і приємніше працювати з дівчиною.

Олег клацнув клавішою F1 і на екрані біля Марі з’явилися п’ятдесят білих квадратів з числами від одиниці до п’ятдесяти. Олег курсором переміщував квадрати, зібравши ряд чисел: 1, 2, 5, 4, 9, 8, 45, 50, 11, 3. Після цього швидко зруйнував його, перемістивши квадрати по екрану у довільному порядку.

– А тепер уважно дивіться, Лев Борисович, – мовив Олег.

Професор побачив, як Марі повільно наближалася до кожного з квадратів і поступово збирала їх. Результат її роботи показав, що вона відновила ряд, створений Олегом:

1, 2, 5, 4, 9, 8, 45, 50, 11, 3

– Зачекай, – мовив Лев Борисович, не зводячи очей з екрану. – Це означає тільки те, що вона може повторювати елементарні операції.

Ні, – заперечив Олег. – Цьому вона навчилася сама. І зараз ви побачили не відтворення інструкцій, а усвідомлену дію на подразнення середовища. Це найпростіший вид творчості, який виникає на основі аналогії. Я впевнений, що з часом вона почне дійсно творити і змінювати свій світ, своє середовище, робити його комфортним для себе і підніметься до рівня могутнього інтелекту.

– Здається, наша зустріч – це подарунок долі. Саме для мене, – сказав професор, розміщуючись у кріслі. – Ти досягнув результатів, які мені навіть і не снилися, тому я не можу дозволити тобі зникнути знову.

– Це не просто, – мовив Олег, – я вільний художник. І в мої подальші плани не входило знову працювати в інституті.

– Я пропоную тобі очолити проект «Альфа», керівником якого до цієї миті був я.

– Ні, така перспектива мене не приваблює, – похитав головою Олег, ховаючи диск.

– Вислухай мене уважно. Цей проект – не іграшка, яку можна покинути у будь-який час. Він контролюється державою і ми повинні за будь-яких умов виконати покладені на нього завдання. З твого боку потрібне чітке цілеспрямоване керівництво, в усьому іншому обмежень не існуватиме. Крім того, скажу тобі відверто, ми не можемо залишити поза увагою людину, яка в питаннях безпеки держави сягнула надто далеко.

– Нічого не скажеш, приваблива пропозиція, – мовив Олег. – Але ж ви позбавляєте мене вибору.

– Іноді найкращий вибір – коли відома лише одна дорога. То як, погоджуєшся? – Лев Борисович нетерпляче кілька разів постукав олівцем по столі і рвучко встав.

– Потрібно подумати, – відповів Олег, приклавши вказівний палець до рота, наче наказував собі не випереджати події.

– Молодість і впертість – риси, які змінити може лише час. – Він зітхнув і після невеличкої паузи вів далі. – Мені відомо, що час від часу помічався неконтрольований доступ до дуже важливих файлів, як в нашій державі, так і в інших. Хакер, який це робив, ніколи не залишав слідів, за ним полюють розвідки семи країн. Ти не знаєш, хто б це міг бути?

– Будь-хто, – відповів Олег.

– Гадаю, ми зрозуміли один одного. Даю тобі на роздуми день

Олег потис професору руку і зачинив за собою двері.