Читать книгу Хрещення Русі - Володимир Духопельников - Страница 4

У цих віруваннях відбилося первісне уявлення людей про те, що в оточуючому світі діють злі і добрі духи. Ці духи перебували в стані безперервної боротьби один з одним. До злих духів слов’яни відносили упирів – мерців, що оживають, вампірів, які нападають на людей і ссуть їх кров і здатні перевтілитися у дорослу людину, в дитину, в тварину і спричинити тим, хто живе на землі, серйозної шкоди. Упирям протистояли добрі духи – берегині, які охороняли життя і спокій людини, плоди його діяльності.

Слов’яни поклонялися і приносили жертви криницям, озерам, річкам, гаям тощо.

Наші далекі предки божествами родючості вважали Рода і Рожаниць. Слов’яни шанували Рода як творця Всесвіту. Він давав людям життя, правив небом, розпоряджався дощем, посилав на землю блискавки, керував підземним царством. Разом з Родом зазвичай виступають Рожаниці – богині родючості. Їх день – 9 вересня – відзначався щороку після завершення сільськогосподарських робіт. Потім на зміну Родові прийшли інші боги. Небо опанував Сварог, якого почали вважати верховним володарем Всесвіту. Бог Ярило став уособлювати собою весну, природу, що пробуджується від зимової сплячки. Свято Ярила в деяких слов’янських народів відзначалося на початку весни, у інших – наприкінці весни, на початку літа.

Свято Купали припадало на 24 червня і було присвячено благодатній дії дощу. Святу передували «русалії» – урочистості, присвячені німфам полів і вод. За слов’янськими віруваннями, русалки викликали дощ, який напував землю. Слов’яни супроводжували свято Купали барвистими дійствами. Напередодні свята на висотах запалювали багаття, через які стрибали разом юнак і дівчина. Потім спускали з гір палаючі колеса, прагнучи, аби вони згасли тільки тоді, коли досягнуть води.

Не менше шанували слов’яни й бога Велеса (Волоса), покровителя худоби й скотарства. У X ст. ім’ям Велеса клялися руські князі, їх дружинники і посли при укладанні мирних договорів з візантійськими монархами. До свята Велеса, яке відзначали 2 і 6 січня, випікали особливе печиво у вигляді свійської худоби. Люди надівали звірині маски, зодягалися у вивернуті кожухи.

Володарем неба слов’яни вважали Сварога. Син Сварога – Сва-рожич – бог вогню, покровитель ковалів і ковальської справи. Слов’яни шанували вогонь, вважаючи, що він проганяє нечисту силу темряви, морок, холод. Вогню приписувалися очисні і цілющі властивості. Під 1114 роком у літописі Сварог названий батьком Дажбога (також бог сонця). У легенді, наведеній у «Повісті минулих літ», Дажбог охороняє закони, встановлені Сварогом, і розправляється з їх порушниками.

У «Слові о полку Ігоревім» йдеться про «дажбожих», «велесо-вих» і «стрибожих» онуків. Тут Дажбог, Велес і Стрибог виступають як творці, тобто всемогутні боги-творці, і в той же час як родоначальники, знамениті предки. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає й інших богів, що визначають долі людей: серед них злобного Дива й Образу (богиню смерті й нещасть).