Читать книгу Незвичайні пригоди горобчика Чиріка - Володимир Кривенко - Страница 4

Після того випадку пройшов деякий час і Чирік став помічати, якісь дивні зміни в лісі; листячко стало міняти свій колір на жовтий та бурий. Ранки стали прохолодними, птахів стало помітно менше, дядько Михайло наносив у свій барліг сухого сіна і кілька днів вовтузився там, роблячи собі м'яку перину. Запитав Чирік дядька Михайла:

– А нащо ви, дядько Михайле, таку теплу постіль робите?

– Так зима ж скоро, – пробурмотів дядько Михайло, – треба раніш спати вкладатися, поки Білі Мухи не налетіли.

Здивувався Чирік – дядько Михайло такий великий та дужий, а якихось мух боїться… Запитати дядька Михайла про тих страшних мух Чирік не наважився, а вирішив довідатись про них у дідуся Чика.

Зраділи дідусь і бабуся онукові; гасає всенький день по лісові з друзями, але й нас, стареньких, не забуває! Кинулись вони пригощати онучка самим найсмачнішим, що у них було, але Чирік від всього відмовився і сказав:

– Дідусю, я до тебе у справі – розкажи мені про Білих Мух яких, навіть, дядько Михайло боїться. Вони що, такі несмачні, чи кусаються-колються, як ті голки акації?

– Так, онучку, – сказав дідусь, – вони і несмачні і кусаються люто бо дуже-дуже холодні. Вони обтрушують всі листочки з дерев, заганяють всіх смачненьких жучків-черв'ячків в недоступні для нас укриття, крім того, ми змушені будемо переселитися в село, поближче до людей. Там можна знайти теплий закуток. Люди в селах та містах влаштовують для нас годівнички, щоб ми взимку не пропали з голоду та холоду.

– Ой! – перелякано цвірінькнув Чирік. – Я не хочу зими! Я хочу, щоб завжди було тепло!

– А хто ж хоче мерзнути та голодувати, – посміхнувся дідусь Чик.

– Так вже заведено, – похитала головою бабуся Чикиня. – Тільки ластівки та великі птахи відлітають у Вирій, великі водоплаваючі птахи взимку не можуть тут прогодуватись бо вода стає твердою, мов той камінь, а ластівки харчуються лише в повітрі, а взимку в повітрі лише люті, холодні, Білі Мухи…

– А що таке Вирій? Запитав Чирік.

– Вирій, – замріяно мовив дідусь Чик, – то такий край, де завжди тепло і багато-пребагато смачної їжі.

– То летімо й ми туди! – Вигукнув в захваті Чирік. – Чим ми гірші за ластівок?

– Ми, онучку, не гірші, ми – інші. Летіти туди дуже-дуже далеко, та ще й через велику-превелику воду, що зветься морем, де ні присісти ні перепочити. Ластівки, он, все літо, не присідаючи, у небі кружляли, а ми лише з кущика на кущик пурхали… Де ж нам море перелетіти?

– Дідусь твій в молодості теж у Вирій попробував злітати, – посміхнулась бабуся Чикиня.

– Молодий, завзятий був, але дурний, – сумно похитав головою дідусь Чик. – Ледве не загинув!

Похнюпивши дзьобика випурхнув Чирік з дідусевого гніздечка та й полетів додому. Втім, додому йому теж не хотілося, сів він на гіллячку біля барлогу і тут в його маленькій голівці сяйнула думка;