Читать книгу Графиня - Володимир Лис - Страница 6

І все ж я пішов не до Інги, а до своєї кімнати, прагнучи, аби там нікого не було – ані мого сусіда, ані Інги. Там і не виявилося жодної живої душі, тільки порожнеча довкола. Порожнеча, більша за саму кімнату.

«Розкажи їй усе і негайно повертайся», – прочитав я ще раз.

Я побачив себе поруч із Інгою. На доріжці, що вела з пансіонату в ліс. Потім на тій, що кликала вниз до такого бажаного моря. А як вона не хотіла спускатися тією небезпечною стежкою!

«Ти навіжений», – казала вона.

Чи ми ще були тоді на «ви»? Не пригадаю. Я пішов тоді сам по стежці. На її очах. «Зачекайте!» – гукнула вона і теж почала спускатися. Бач – зачекайте. На «ви», це я пригадав.

Тепер я встав і підійшов до вікна. І пошкодував, як і першого дня, коли тут оселився, що з нього не видно моря. Дуже мені захотілося побачити море, розбурхане, свавільне, живе. А найбільше – те вітрило, що боролося з вітром, зі штормом, з долею. І тут я пригадав далекий вогник, який ми бачили вночі. Вогник у морі, який просвічувався крізь гірський ліс.

Я уявив себе на тій далекій яхті, серед ревища хвиль, які раз по раз накочуються на невеличке суденце. На моїх губах з’явився солоний присмак морської води.

Я вчепився руками за підвіконник. Не від того, що справді перенісся уявою на ту яхту чи нічний корабель, а тому, що раптом, цієї миті, збагнув, як мені не хочеться покидати і це море, і пансіонат, Інгу, розривати ту невидиму шкаралупу, яка оточувала напівреальний світ, всередині якого я жив ці кілька тижнів. Спало на думку, що я зрікаюся самого себе. То була химерна і неправдива думка, я її прогнав, боячись, що зачеплюся за неї, що вона стане моїм виправданням.

Я рвучко підвів голову, звільняючись і від думки-спокуси, й від видива, що неминуче мало з’явитися. Прикро лише, що я не бачу моря за вікном. Моря, до якого я ходив прощатися, це я тепер добре розумію. Десь там, за морем, далеко, була Туреччина, ще далі десятки екзотичних країн, які я колись так жагуче прагнув побачити. Як це давно було, наче не в моєму дитинстві.

Я раптом побачив себе маленьким. Зовсім маленьким. Скільки ж мені років – п’ять, чотири, шість? Я йду стежкою, а мене веде за руку незнайома тітка. І тут я підводжу голову, дивлюся на неї і впізнаю. Це ж Марія, тітка Марія, хазяйка вже старого художника Платона. Вона така, якою я її полишив у Густому Лузі. А я (це ж таки я) – маленький хлопчик, котрого вона тримає за руку.

– Тітонько Маріє, куди ми йдемо? – наважуюся спитати я.

Вона дивиться на мене і посміхається з легкою іронією і зверхністю.

– Тихо, цить, дурне хлопчисько, – гримає вона. – Ніхто не має знати, куди ми йдемо. Ніхто. Навіть ми самі.

– Як це? – дивуюся я.

– А так, – каже вона. – Ми покидаємо наше містечко назавжди. Он там, – показує вона кудись у далечину, – там, у лісі, я тебе покину, а сама піду далі. До далеких незвіданих країв.

– Ви мене покинете? – тремтячим голоском перепитую я.

– А чому б і ні? – Марія дивиться ще більш насмішкувато і зневажливо. – Чому б і ні? Хто ти такий, щоб я йшла далі з тобою?

– Я… я маленький хлопчик, – лепечу перелякано. – Не кидайте мене, тітонько. Я боюся сам серед лісу.

І тут я починаю рости. Знову я, той, хто виріс, іду поруч із Марією. Тільки тепер Марія молода, така, якою я вперше її побачив. Довга розкішна коса звисає аж до пояса. Я милуюся її поставою.

«Але хіба в неї була тоді така коса?» – запитую себе.

Отямлююся. До чого це видиво? Я ж зовсім не це прагнув побачити. Марія – моє минуле. І раптом з болем думаю, що Інга – вже теж моє минуле. Чому? Навіщо? Хто послав ту дивну телеграму? І чому я так повірив у неї і готовий покоритися?

– Чому? – кажу я вголос.