Читать книгу Горить свiча - Володимир Малик - Страница 4

1

Скрипнули двері – і Добриня розплющив очі. До покою зайшов воєвода Дмитро у супроводі невисокого, плечистого чоловіка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: і борода, і чуб, і очі, і одяг. Тільки зуби блиснули сніговою білизною, коли він розкрив рота, щоб привітатись. Воєвода підійшов до ліжка.

– Ну, як ся маєш, хлопче? Болить?

– Болить.

– Я привів тобі лікаря. Це гречин Василакій, він подивиться твою рану і зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпів.

– Потерплю, – тихо відповів Добриня і підвів голову. – А як там Менгу? Не повернувся?

– Слава Богу, щез, клятий! З Дарниці пішов прямо на Бориспіль… Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?

Краєм ока спостерігаючи, як гречин виймає із дерев’яної скриньки різне лікарське причандалля, Добриня заперечив.

– Ні, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижі і заздрісні… Вони вже побачили Київ, дізналися про його багатства і не заспокояться доти, доки не візьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла!

– Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвідував підступи до Києва?

– Тільки так… Правда, він покладав деякі надії на своїх послів, які повинні були умовити киян піддатися йому по добрій волі, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околиці міста, роздивився все, що міг, і повернувся назад, до Батия…

– Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?

– От сього не знаю. Може, скоро, а може, влітку чи восени… Це вже як йому заманеться.

Воєвода замислився. На його крутому лобі туго зійшлися до перенісся густі брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.

– А може, й не прийде? Все ж може трапитися – до весни правець його схопить або якась інша болячка задушить. От і не прийде!

Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився від болю.

– Ну, сподіватися на таку випадковість не слід. Батий ще не такий старий і не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його місце стане Менгу або хтось інший з Чінгісханових нащадків. Може, ще безпощадніший!

Підійшов лікар – і їхня розмова припинилася.

Гречин присів на ліжко, поклав пораненому долоню на лоба.

– Повернись-но, хлопче, до мене спиною – я подивлюся, що там у тебе.

Добриня обережно перевернувся і тут же засичав: несподіваним ривком лікар висмикнув із тіла наконечник стріли, що вже встиг вкипіти в рану.

– Ой!

Василакій притримав його за плече.

– Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зіпсована кров! Тобі пощастило: стріла наприкінці польоту втратила пробивну силу і застряла в лопатці, але кістки не роздробила. – І несподівано запитав: – Жону маєш?

– Ні, не маю.

– Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! – Василакій відрізав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани і туго перев’язав довгим тонким рушником. – Відпочивай! А я завтра навідаюсь…

Зібравши свої речі, він безшумно вийшов.

– Тиждень чи два! – вигукнув Добриня, коли двері зачинилися. – Нiяк мені лежати тут тиждень чи два!

– Чому? Хіба тобі тут погано? – нахмурився боярин.

– Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живі там мої? А може, порубані-постріляні? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?

– Я розумію тебе. Але не поспішай – видужай спочатку! Якщо твої родичі живі-здорові, то й через тиждень чи два побачиш їх, а якщо ні – то ні сьогодні, ні через тиждень уже нічим їм не зарадиш, – сказав Дмитро і, несподівано сівши на ліжко, нагнувся і поцілував Добриню в чоло. – Дякую, друже мій, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її! Я довічний твій боржник. Довічний!..

Добриня зніяковів.

– Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на вал. Я казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна.

– Ніде правди діти, – погодився боярин. – Найменшенька вона у нас – от і розбалували. Особливо прив’язалися до неї ми з бояринею, коли зник Ілько… От ми всю любов нашу перенесли на Янку… Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мій… А тепер – лежи і видужуй! Може, тобі щось треба – кажи! Все тобі буде – їжа, одяг, кінь, зброя! Все буде!

– Дякую, боярине, за щедрість… Але зараз мені нічого не треба. Хіба що одну дрібницю – ножиці і дзеркальце, щоб підстригти свої патли, що виросли, як у попа, та бороду й вуса підправити або й зовсім обстригти.

Дмитро усміхнувся.

– Тільки й того?.. Я зараз пришлю Василакія. Він не тільки умілий, знаючий лікар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так і зробить… Цей гречин – на всі руки майстер.

Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев’яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.

– Хочеш стати гарним, юначе?

– Хочу стати молодим.

– Молодість та здоров’я – то і є краса… Помаленьку підводься і сідай на стілець – я почаклую біля тебе. Ось так! – Василакій узяв до рук гребінця і ножиці. – Але спочатку поглянь на себе. Бачиш?

Добриня заглянув у піднесене гречином добре відполіроване жовтувате дзеркало і побачив у ньому незнайомого, зовсім чужого чоловіка з патлатою кучмою на голові і густою скуйовдженою бородою.

Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася!

Він уперше так зблизька і так пильно розглядав себе, бо раніше міг робити це, лише дивлячись у воду, і був здивований і збентежений тим, що побачив.

– Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всіх! – не втримався від зітхання Добриня, повертаючи дзеркало лікареві.

Василакій блиснув зубами.

– Ось що таке молодість! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мої літа цього вже не відчуваєш!

– Скільки ж вам?

– З півсотні звернуло… – і Василакій почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба.

– Ви служите у боярина?

– Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тім числі і воєводі Дмитру та його домочадцям. Двері багатьох київських вельмож широко і гостинно розчиняються переді мною. Навіть князівські. Бо хвороба нікого не минає.

– І давно ви вже в Києві?

– Та вже встиг стати справжнім киянином, бо приїхав на Русь за п’ять літ до того, як помер князь Рюрик44, батько князя Володимира Рюриковича.

– Ого, тридцять літ! А додому не тягне?

– Ще й як тягне! Як згадаю свої Салоніки, то, здається, на крилах пролетів би, аби хоч раз глянути на рідні місця, на голубе море, на дикі гори, на дорогі серцю могили матері та батька… Батьківщиною, мій юначе, завжди є та земля, де ти прожив перші двадцять літ, а потім проживи ти в іншому, навіть кращому, місці і сорок, і шістдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства і твоєї юності, бо дитячі та юнацькі почуття і враження, свіжі, чисті, найсильніші, залишаються в серці назавжди. А ще коли та земля – прекрасна Еллада…

Василакій поклацав ножицями і надовго замовк, задумливо задивившись у вікно.

– То чому ж вам не повернутися додому, лікарю? Що вас тут тримає?

Гречин знову заклацав ножицями – заходився стригти бороду.

– Не так це все просто, голубе… Більшу частину життя я прожив тут, у Києві, тут одружився, завів дітей, збудував будинок, маю добрий зарібок. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домівку, а тепер, коли постарів, все частіше в серце навідуються спогади про батьківщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди… Та як поїдеш? Дружина-русинка не пускає – боїться, що помру в дорозі чи половці в полон потягнуть, сини та дочки теж відмовляють. Ну, а внуків, моїх маленьких горобенят, сам не в силі залишити… Дома навряд чи застану я кого-небудь живого із своїх: батьки ще при мені померли, брати та сестри, – а я був наймолодший, – теж, мабуть, досі Богові душі повіддавали. Кого я там зустріну, хто мене привітає – племінники та племінниці? Я не знаю, чи вони взагалі є у мене, а якщо є, то не дуже зрадіють дядькові, якого носило по світах аж цілих тридцять літ!

Розмова не заважала Василакієві працювати. Довкола на підлозі вже лежали купи обкарнаного з Добрининої голови та бороди волосся. Вправні рухливі пальці швидко вмокнули тугу волосяну щіточку в окріп, збили в невеличкій мисочці мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, і спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кістяною колодочкою.

Шкребучи Добринину щоку, Василакій вів далі:

– Київ став для мене другою батьківщиною. Отож одна живе нині направду переді мною, перед моїми очима – Русь, а друга, Еллада, – в моєму серці. Як спомин… Я вже змирився з думкою, що ніколи більше не побачу своєї коханої Греції, ніколи не вдихну на повні груди неповторного запаху лавра та магнолії, не почую плескоту хвиль найласкавішого в світі моря – Егейського. Тут уже і помиратиму…

– Ну, що ви, лікарю! Навіщо такі сумні думки?

– Е-е, голубе, ми короткочасні гості на цьому світі. Не встигаєш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вічність уже стукає до тебе в двері – виходь!.. Добре, що Менгу-ханові не захотілося мерзнути під валами Києва. А коли б трапилося навпаки? От і був би кінець! Може, не всім, та багатьом. Бо я не вірю, що Київ витримає облогу. Адже Переяслав і Чернігів не витримали, а захисники там не менш мужні, ніж наші! – Василакій намочив у гарячій воді рушничок і витер ним залишки мила на Добрининому обличчі. – Ну, парубче, тепер видно, що ти й справді парубок, а не старий дід! Поглянь у дзеркало! Впізнаєш себе? Це, братику, мистецтво – змінювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо…

– Однак у вас борода!

Василакій усміхнувся.

– З ким поведешся, у того і наберешся! – і подав дзеркало.

Добриня глянув – і обімлів.

– Ой! Невже це я?

На нього дивилося чиєсь чуже, незнайоме обличчя: худі, обсмалені морозом щоки блищали, як вичинена шкіра. Тепер, коли раптом не стало вусів і бороди, виразніше виділялися брови і особливо очі, що напружено слідкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий дніпровською водою, а нині підрізаний над чолом і поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупній довгастій голові.

Щоб краще себе розгледіти, Добриня повернувся до вікна. Та різкий біль у спині пронизав його тіло наскрізь. Він схитнувся, випустив дзеркало.

– Ти забув, хлопче, що нині одержав гостинця від Менгу-хана, – пробурчав Василакій, підхоплюючи його попід руки. – Лягай, сину, лягай – і не ворушися!

І допоміг йому добратися до ліжка.

2

Поки Василакій, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи біль, тихо лежав на лівому боці, обличчям до вікна, і дивився крізь вузькі шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останні два дні, і не вірив сам собі. Мов крізь марево, ввижалося жовте, з рідкими вусами і такою ж рідкою бородою обличчя Менгу, купання у дніпровському прогної, сперечання Жокте з киянами і вбивство послів, а сьогодні – вбивство у відповідь цілої сотні полонеників… Невже це не сон? Невже він сам був учасником цих страшних подій?

Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нині лежить у чистій постелі київського тисяцького, ще вчора за своє життя, яке кожної миті могла обірвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогодні він вільний і тим – щасливий.

Яке це щастя – бути вільним! Не бути рабом!

Він не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним двері. Біль поволі затихав, приємне тепло огорнуло його зі всіх боків, і, сам того не помічаючи, він склепив повіки…

Прокинувся від того, що відчув на собі чийсь пильний погляд. Розплющив очі – і побачив посеред хоромини Янку з великою дерев’яною тацею в руках. Він ще не зовсім прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрімоти, а тому подумав, що побачив її вві сні. Вразив його погляд дівчини і вираз її обличчя: на ньому вимальовувався крайній подив. Йому навіть здалося, що вона аж злякалася і ось-ось випустить з рук тацю, на якій принесла йому вечерю.

Ця думка остаточно вивела його із сонного заціпеніння – і він підняв голову.

– Янко, ти?

Дівчина злякано відступила на крок.

– А ти… хто?

Це здивувало його.

– Як – хто? Я – Добриня… – Він підвівся, сів на ліжку і, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усміхнувся. – А-а, ось чому ти сумніваєшся… Що я без бороди та вусів? Правда? Так це ж ваш Василакій, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впізнав! А я таки справді Добриня! Їй-богу, я!

Янка все ще пильно приглядалася до нього, ніби сумнівалася – вірити чи не вірити. Потім поставила тацю на стіл і тихо сказала:

– Ось – матінка прислала тобі вечерю… Їж!.. І поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував від поранення або й смерті… Я вдячна тобі, а особливо – тато та мама… Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало… А я тебе справді спочатку не впізнала – аж сторопіла, побачивши зовсім чужого чоловіка. А тепер бачу: ніс і очі – ті ж…

– Добре, що хоч по носу впізнала.

– Ледве впізнала – так ти змінився! То був старий смерд, а тепер – ніби молодий боярин або й князь!

– Ото! – усміхнувся Добриня. – Які в тебе крайнощі! То був старий – тепер став молодим. Був раб, смерд – тепер боярин або й князь… Так, чого доброго, я ще й справді високо носа задеру!

– Ну, не дуже задирай! – фиркнула Янка. – Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити і в князівський чи боярський одяг!

Вона навіть вередливо притупнула ногою.

– А я й не ряджусь в їхній одяг, – серйозно відповів на те Добриня, зачеплений за живе. – Куди мені! Аби лиш трохи загоїлася рана, так і полечу в свій Калиновий Кут! Якщо мунгали не дійшли туди, то я буду найщасливішою людиною на світі! І нехай тоді князь чи боярин зрівняється щастям зі мною!

– Я бачу, ти сердишся, – примирливо сказала юна бояришня. – Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю своєму рятівникові… Їж – і поправляйся, бо без цього не доїдеш ти до свого Калинового Кута! – І вона, крутнувшись на одній нозі, вибігла прудко з хоромини.

3

Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з’явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші – заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:

– Слава Богу, пронесло!

В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені – боярин Микола Дмитрович та Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв’язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.

– Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?

– Рвуся, боярине.

– Завтра поїдеш… Для тебе вже все приготовлено в дорогу. І кінь стоїть під сідлом – це тобі подарунок від мене і нас усіх.

– Дякую, боярине, – вклонився Добриня. – Вік пам’ятатиму всіх вас!

– Не поспішай дякувати… Я сказав не все…

– Я слухаю, боярине.

– Бачиш, Київ залишився сиротою: князь наш утік, забравши з собою військо. А я не думаю, що Батий обмежиться однією розвідкою. Раз була розвідка, то рано чи пізно і вся орда прийде сюди. А у нас – обмаль зброї. Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг. А де її взяти? Криці потрібно, багато криці! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живі, витопиш її і привезеш до Києва, прямо мені, бо думати про все місто, поки немає князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярі зробили з неї те, що нам потрібно… Зрозумів?

– Зрозумів, боярине. Якщо батько та брати живі, я скажу їм, і ми вже постараємося!

– Друже мій, якщо, не дай Боже, нікого з твоїх немає в живих, бо ж минуло аж п’ять років, як ти розстався з ними, то збирай сільських умільців, копай руду і витоплюй крицю сам. Без неї Києву – як без рук!

– Розумію, боярине, і зроблю все, що зможу, – запевнив Добриня.

Другого дня після сніданку він вийшов з гостинного боярського дому. Ще тільки-тільки піднімався на сході край неба, розганяючи імлисті ранкові сутінки, а на дворі вже поралися боярські челядники, біля стайні бив копитом осідланий кінь, а поряд з ним бовваніла невеличка жіноча постать.

– Янка? Ти що тут робиш? – здивувався Добриня, підійшовши ближче і впізнавши бояришню.

Дівчина зніяковіла. Пальці її змерзли, і вона ніяк не могла прив’язати невеличку торбинку до саквів, приторочених до сідла.

– Та… – і замовкла в нерішучості. – Подарунок…

– Що там?

– Приїдеш додому – побачиш… Не питай, а допоможи мені! Пальці покоцюбли – нічого не можу вдіяти…

– То давай сюди, – і Добриня запхнув торбинку собі за пазуху, думаючи, що там сніданок, яким він поласує, коли доїде до Білгорода. – Дякую, що принесла, бояришне, і будь щаслива та долі мила!

Не відповівши, Янка потупотіла до ґанку і зникла в хоромах, грюкнувши дверима.

Добриня вивів коня за ворота, скочив у сідло і помчав до Білгородських воріт – на виїзд. Поминувши їх і не дуже поспішаючи, поїхав униз, до Либідської долини.

Тим часом зійшло сонце – і над засніженою землею зарожевів ясний морозний світанок. З-за київських гір блиснули червонясті промені і освітили все довкола. І тоді, не так з голоду, як з цікавості Добриня вийняв з-за пазухи торбинку і, розв’язавши, витягнув з неї якийсь тугий білий сувій. Розгорнув – і остовпів. Гаряча хвиля раптово вдарила в серце: у руках він тримав гарно вишиту шовковою заполоччю лляну сорочку. Подарунок юної бояришні!.. Так ось воно що! Янка! Напевне ж, сама вишивала й шила? І кому? Смердові, упослідженому рабові! Невже, невже це тільки дяка за порятунок?

Лице його спаленіло. Серце забилося частіше. Він не знав, що думати. Невже Янка, оте вередливе дівчисько, що тільки-но стає дорослою дівчиною, невже вона знайшла в ньому щось таке, що зворухнуло її ще напівдитячу душу? Та ні, не може такого бути, відгонив він від себе подібні думки. Щоб дочка воєводи, боярина, тисяцького, другої після князя особи в місті, раптом проявила якісь почуття до смерда, колишнього полоненика? Ні, ні, кинь про це думати, хлопче! Адже вона відверто і не раз говорила, що ти – раб, смерд!.. Правда, в її очах іноді спалахували якісь вогники зацікавленості, щось у них жило таке, що не раз змушувало його задумуватись і хвилюватись. Особливо це було помітно в останні дні, коли вона, замість челядниці, приносила сніданок, обід та вечерю, ставила на стіл і, зашарівшись, поспішно виходила з хоромини. Та разом з тим він добре пам’ятав її слова «смерд», «раб», що не раз зривалися з її уст і болюче, мов батогом, стьобали по серцю.

Він обережно згорнув сорочку, засунув у торбинку і заховав за пазуху. Відчувши неувагу вершника, кінь з рисі перейшов на помірну ходу, та Добриня не помітив цього. Перед очима все стояла Янка. То він уявляв, якою вона була, коли вони вперше зустрілися за боярським столом, – жвавою, пустотливою отроковицею, у якої часто проривалася якась наївна, мила дитинність, то пригадав вираз подиву і страху на її обличчі, коли він, захищаючи на валу від стріл, зненацька схопив її за плечі і притиснув до грудей, то, нарешті, спливло перед очима її розгублене личко, коли вона в поспіху прив’язувала до саквів свою торбинку.

Коли б хто-небудь міг у цю мить побачити його збоку, то помітив би на його обличчі задумливу усмішку, яка то з’являлася і ясніла, то поволі вкривалася холодною тінню, але не зникала зовсім. Янка стояла перед ним, мов жива, і він бачив її темні, з іскринками, очі, пушисті коси, чув її дзвінкий голос, що саме, як і у хлопців, ламався і іноді ставав грудним, мелодійним.

Врешті він струснув головою, мов хотів відігнати від себе набридливе марево, і вдарив коня ногами.

– Но-о!

Від Києва до Білгорода двадцять верстов, і цей шлях Добриня подолав якось непомітно і швидко, бо був він добре вторований монгольською кіннотою та ногами полонеників. Подекуди край дороги лежали трупи тих, хто пристав і кого нападники добили своїми дерев’яними довбешками-шокпарами. Коли він наближався, від трупів нехотя піднімалося в небо вороння.

На серці ставало важко. Як і чим зустріне його Калиновий Кут?

Ще здалеку, їдучи полем, почув, як у Білгороді дзвонили до обідні, побачив золоті хрести церков, високі земляні вали і потемнілі дубові заборола по ньому. Ворота були зачинені. Нажахані несподіваним нападом монголів, білгородці стояли на надбрамній вежі і мовчки дивилися на одинокого вершника.

– Хто такий? Звідки і куди їдеш? – запитали його, коли він наблизився. – Що чути про монголів? Ворота відчиняти?

Заїздити в Білгород Добриня наміру не мав: хотів якомога швидше добратися додому. Повідомивши білгородців, що у Києві тихо, що Менгу-хан відійшов зі своїми туменами за Дніпро, запитав:

– Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи ні?

Білгородці не знали цього.

– Полонеників з того краю вели, та хтозна, з яких сіл, бо їх же там багато – і Некраші, і Мутижир, і Ясногород, і Музичі, і Княжичі, і Жорнівка, і Калиновий Кут, і Личанка, і Звенигород45… Побачиш сам!

Білгород – на половині путі від Києва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добрині значно довшою, хоча він тепер і підганяв притомленого коня.

Ще не доїжджаючи до Жорнівки і Княжичів, побачив, що вони спалені. Вітер порозносив попіл, і довкола лежали чорні сніги. Пахло гаром. Над згарищами кружляло вороння.

Добриня аж сп’янів від того смороду-чаду і їхав сам не свій. Чим ближче було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не присипаний снігом бір, він давно уже побачив би Калиновий Кут, бо ж від нього до Жорнівки лише дві чи три верстви. Та ліс стояв довкола, мов стіна, – не проглянути.

Ще з лісової дороги йому в вічі сяйнули позолочені хрести Лисівського монастиря. Серце забилося частіше. Швидше, конику, швидше! А коли виїхав з лісу на широку поляну, що високим пагорбом обривалася над Ірпенем, з грудей вирвався радісний стогін-клекіт: на тому боці, за широкою, приметеною снігом ірпінською заплавою, темніли знайомі хатини, з димарів піднімалися в небо сизо-бурі передвечірні дими. Калиновий Кут стояв цілий-цілісінький і варив вечерю!

Добриня зупинив коня. Перед ним як на долоні лежало рідне село! Скільки разів у безсонні зимові ночі уявлялося воно йому, як рвалася до нього його душа! І тепер він – вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше!

В монастир не заїхав – поминув. Поспішав. Накатана санна дорога через Ірпінь та луг вивела його на Широкий Берег, а звідти – до Рокитного озера, де на льоду, біля ополонки, якась жінка прала хустя. Біля неї вешталося невеличке хлоп’я у кудлатій овечій шапці, насунутій на самі очі.

Жінка підвела на мить закутану вовняною хусткою голову, глянула на вершника, що наближався до неї, і знову схилилася над ополонкою.

– Добрий вечір, – привітався Добриня, спинивши коня. – Чия будеш, молодице? Як тебе звати?

Почувши його голос, жінка враз стрепенулася, випросталася. Мокра сорочка вислизнула з її рук.

– Ой! – вихопився у неї з грудей дивний вигук – чи то зачудування, чи радощів, чи болю.

– Ну, чого злякалася? Я Добриня із роду Сичів. Чула? А ти чия?

Жінка схопилася за серце, ще раз зойкнула і поволі почала осідати на темний, залитий водою лід. З її зблідних уст раптом зірвався болісний зойк:

– Добрине! Добрику!

Той голос змусив Добриню птахом злетіти з коня і підхопити майже знепритомнілу жінку.

– Милано, ти?

Він підняв її, повернув обличчям до світла. Дивився на неї, страшенно вражений.

– Я, Добрику! Я! – жіночий голос здригнувся і затих, з очей бризнули сльози.

Він притиснув її до грудей.

– Милано, сама доля звела нас сьогодні! Хіба це не добре знамення?

– Ой Добрику, не на добро ся зустріч!

– Як? Ти не рада, що я живий?

Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях.

– Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стільки літ? Адже ж ти нічого не знаєш! – вигукнула вона з відчаєм у голосі.

– А що ж трапилося? Що?

Милана заридала ще голосніше.

– Добрику! Любий мій! Де ж ти подівся? Ми всі гадали, що тебе вже і на світі немає!

Добринин погляд раптом упав на хлоп’я, що злякано зирило на нього, і страшний здогад пронизав його мозок.

– І ти…

– І я вийшла заміж, Добрику! – зойкнула знову Милана. – Вийшла заміж…

– За кого? Милано! – Йому здалося, що він гукнув на весь Калиновий Кут, але помертвілі уста ледве вимовили ті слова.

– За Василя.

– Якого Василя?

Милана провела рукою по лицю, мовби хотіла пересвідчитися, що вона не спить, і тихо, ніби сама до себе, промовила:

– Боже! Він таки нічого не знає! – І похилила голову. – За твого брата Василя, Добрику. За твого брата…

– За мого брата! – Ця звістка ще дужче вразила і приголомшила Добриню. Він довго не міг вимовити жодного слова і оніміло, безтямно дивився у зелені Миланині очі. Потім тихо запитав: – Як же це сталося? Ти покохала його? І він тебе?

Милана схлипнула, губи її скривилися.

– Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся. І ніхто не знав, де ти подівся. Усі були впевнені, що ти загинув, бо саме тоді по нашому краї шастали половці… Твої батьки навіть заупокійну службу відправили за твою загиблу душу… Я скніла душею цілий рік. А потім Василь заслав до мене сватів…

– Васильку! Брате! – з болем вигукнув Добриня. – Хто б міг подумати! Ми ж були з ним не тільки братами, а й друзями!

Милана вивільнилася з його рук, витерла хусткою сльози.

– Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Він тебе любив – і досі згадує, і досі сумує за тобою… Він хороший, Василь…

У Миланиному голосі забринів осуд.

Добриня зніяковів. Справді, чому він повинен щось мати супроти брата? Хіба Василь винен, що так сталося? І хіба було б легше на серці, коли б Милану взяв хтось чужий?

Він глянув на хлоп’я.

– Це твій синок?

– Мій і Василів, – відповіла Милана.

Добриня підійшов до хлоп’яти.

– Як тебе звати, малий?

– Я Доблиня, Доблик, – і хлоп’я шморгнуло посинілим носиком.

Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.

– Ти назвала його Добринею?

– І я, і Василь… А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?

Сум’яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.

Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці – воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п’ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікого!

Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.

– Як дома? Усі живі-здорові?

– Слава Богу, усі живі й здорові.

– Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили…

– Бог милував: до нас не дійшли.

– Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!

– Іди сам. А я доперу – і незабаром теж прийду.

Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.

– Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.

Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.

4

Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими – то господині топили печі, варили вечерю.

Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.

Стомлений кінь ішов поволі, і Добриня не підганяв його, а, забувши враз про все, навіть про несподівану зустріч з Миланою, жадібним зором окидав знайомі з дитинства місця.

Калиновий Кут лежав на низькому мисі, оточеному з трьох боків річками, а з четвертого – Рокитним озером. На південь від нього протікав спокійний ясноводий Ірпінь, що звивисто петляв по широкому лузі, прозваному Широким Берегом. З заходу його відділяла від Княжичів невеличка заболочена річечка Олешня, а з півночі – від лісу – глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду і витоплювали крицю. Понад берегом тих річок, а також над озерами стояли гіллясті кущі калини, що й дала назву селу.

Ось і рідна хатина під очеретяною стріхою. Посеред двору – стара гілляста груша-дичка, на городі – батьківська кузня. Добриня ударив коня – швидше, швидше! На подвір’ї птахом злетів з нього, прочинив двері – і вступив до темних сіней, а там навпомацки, по пам’яті, знайшов двері – шарпнув на себе і вступив до низької напівтемної хатини.

Все тут було таким, ніби вчора вийшов звідси. Праворуч – піч, у якій гоготав веселий вогонь, ліворуч, попід стіною, широка лава, в кутку – стіл, над ним, на покуті, дві потемнілі ікони, а за піччю – піл для спання. Під стелею, на вишмульганій до блиску ворині висить одяг.

В хатині було гамірно, але, як тільки скрипнули двері, гомін стих, і всі враз повернулися до незнайомця у незвичному для села міському одязі.

Його не впізнавали, і він стояв біля порога мовчки, не в силі вимовити жодного слова. До того ж після сонячного світла очі ніяк не хотіли призвичаїтися до жовтавої напівтемряви, що стояла в хатині.

Тоді він зняв шапку і низько вклонився. І в ту ж мить від печі метнулася до нього мати, припала йому до грудей і голосно зойкнула таким рідним і таким далеким голосом:

– Добрику! Добрику-у! Синочку мій!

На її крик до нього кинулися всі: батько, брати Василь та Іванко, сестриця Ганночка, яку він ледве впізнав у вродливій чорнявій дівчині, що повисла у нього на плечі, якась молодиця, мабуть, братова́, з малюком, що тримався за спідницю і спідлоба зиркав на незнайомого пришельця.

Він відчував, що ось-ось розплачеться, бо так раптом щось боляче заклекотало в грудях, так міцно перехопило подих!.. Нарешті він вдома! Серед найрідніших, найдорожчих людей! Невже це не сон? Невже доля зберегла і його, і їх усіх, аби вони гуртом зазнали нині такого несподіваного, неймовірного щастя, яке й не снилося йому ніколи?

– Добрику, Добрику! – тихо жебоніла крізь сльози щаслива мати, припадаючи головою до його грудей.

– Добрику, братику! – вторувала їй радісно Ганночка.

Вони всі гуртом обступили його, обнімали, цілували, гладили плечі, голову, руки, мовби хотіли пересвідчитися, що це справді він. А він теж усіх обнімав, цілував і, врешті, не втримавшись, на радощах таки заплакав. І всі заплакали разом з ним.

А потім вони не знали, куди його посадити, ніби це було зараз найголовніше. А посадивши, дивувалися з його несподіваної з’яви, з його не сільського, не смердівського одягу і з його голеного обличчя, що було таким незвичним для його віку – безвусим, безбородим, ніби він все ще був отроком, як і багато літ тому. А найдужче дивувалися і раділи з того, що ось він тут, серед них, живий-живісінький, бо давно звиклися з думкою, що його вже й на світі немає, і поховали його в своїх серцях.

Коли перші почуття уляглися, Добриня роздягнувся, попросив батька:

– Там, на вулиці, мій кінь, тату, заведіть його в стайню та напійте і нагодуйте, бо промчав він сорок верстов – аж із Києва!

Поки батько порав коня, а мати з Ганночкою готували вечерю, Добриня сидів з братами біля столу.

Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на носі, сидів навпроти, червонів, пітнів і винувато бликав на старшого брата, мабуть, натужно думаючи, як сповістити йому, що його колишня наречена стала жоною середульшого з братів. Він не знав, що Добриня вже розмовляв з Миланою і все йому відомо, і мучився від думки – що йому сказати?

Розуміючи, що Василеві зараз нелегко, Добриня, хоч і сам почувався незручно, прийшов йому на допомогу.

– Гарний у тебе синок, Василю, – сказав він. – Дякую, що Добринею назвав…

– Ти бачив Милану? – Василь підняв очі і ще сильніше почервонів.

– Бачив. На озері, біля ополонки…

– Ну, й що?..

– Я радий, що ви побралися.

– Справді? А я думав… – Василь запнувся. – Що ти…

Добриня знову виручив його.

– А мені… Мені не судилося… Не всі тії та вінчаються, що любляться та кохаються, брате.

– І ти не маєш жалю на мене? І на Милану?

– Я вам бажаю щастя!

Василь полегшено зітхнув, очі його заясніли. Видно було, що з його душі спав тягар.

– Дякую, брате. У тебе добре серце.

Щоб змінити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевів погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Підморгнув Іванкові:

– А це твоя?

– Моя, – відповів юний, ще безвусий Іванко. – Агафія… А по-простому – Гапка, або Гафійка.

– Із якого роду?

– Із роду Лебедичів, Корнія Лебедича дочка…

– Гарна молодиця… А наслідника як назвали?

– Теж Добриком… Добринею… – Чорнявий Іванко усміхнувся широко, приязно і своїм ясним поглядом приголубив жону і сина.

Добриня крякнув, здивовано розвів руками.

– І цього в мою честь?

– І цього на згадку про тебе, брате.

– Мабуть, довго житиму, коли ви всі мене так любите.

– Живи, брате, всім на радість, – відповів Іванко.

В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила біля порога цеберце з білизною, роздяглася сама, розкутала Добри-ка – і той відразу побіг до двоюрідного братика. Милана була бліда, дивилася сторожко, напружено, ніби виважувала, що тут трапилося без неї і як їй триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася і залишилася у полотняній вишитій сорочці і сукняній плахті, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду і гарну, ніби і не минуло тих проклятих п’ять років, що розлучили їх. Туга русява коса золотисто-срібною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка і гнучка, як молода очеретина.

Добриня відчув, як знову заскніло-заскімлило серце, а в душі почала підніматися важка хвиля жалю. Розум казав: «Змирися! Що втратив, того не повернеш!» А серце кричало-волало: «Не хочу, не можу змиритися, бо втрачено найдорожче – щастя».

Він сидів мовчки, закам’яніло. Помітивши, як глипнула на нього від печі Ганночка, подав їй ледь помітний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не зрозуміла, або ж навмисне не захотіла зрозуміти і запитала голосно:

– Милано, чому не вітаєшся з гостем? Хіба не впізнала?

Милана зашарілася.

– Впізнала відразу… Ще там, на озері… Коли Добриня їхав додому…

– Ну й що?

– А нічого! – твердо відповіла молодиця. – Привіталися, та й по всьому! А тобі що?

– Мені? – здвигнула плечима Ганночка. – Мені теж нічого!

– Ну то й мовчи! – відрізала Милана сердито.

Зайшов батько – і сварка, що назрівала, припинилася. Мати подала вечерю. Їли мовчки, як здавна було заведено в їхній сім’ї та й повсюдно на селах. Спочатку з великої череп’яної миски сьорбали дерев’яними ложками запашний, з олією та цибулею, пшоняний куліш, заїдаючи його житнім хлібом, а потім на закуску були пироги з сиром та калиною. Запивали їх холодним молоком, Добриня весь час переводив погляд з одного обличчя на інше.

Мати за ці роки постаріла, змарніла. У косах заіскрилася сивина, а в кутиках вуст з’явилися якісь нові, гіркі рисочки – зморщечки. Чи не його раптове і негадане зникнення наклало цей відбиток на її колись моложаве і гарне обличчя?

Батько і раніше був сивий, а тепер побілів ще дужче, хоча чуприну мав густу, буйну. Темне від постійного вогню і чаду в кузні обличчя ще дужче потемніло, виразнішими стали опіки на ньому від бризок розжареної окалини, що з силою розлітається на всі боки з-під молота. І очі примеркли, вицвіли. Тільки руки залишилися ті ж, що й раніше, міцні, дужі, загрубілі, мов витягнуті з води дубові корчаги.

Брати споважніли, роздалися в плечах, запустили бороди й вуси, але різнилися між собою: Василь, ясноокий, русявий, скидався рисами обличчя на матір, а Іванко, темночубий, кароокий, – на батька. Та все ж зміни в їхній зовнішності були незначні.

Одна Ганночка змінилася невпізнанно: виросла, розквітла. Коли б зустрів не дома, а десь-інде, то й не впізнав би. Тугі щоки пашіли здоров’ям, ясно-карі, як і в нього, очі випромінювали якесь тепле, ніби сонячне світло, а чорна лискуча коса, заквітчана голубим кісником, важко спадала по спині до самого пояса!

Гарна! Дівчина на виданні!

Після вечері вони довго розмовляли. Спочатку Добриня розпитав, що нового в селі, як вони жили ці роки, хто із односельчан та родичів помер, хто одружився, вийшов заміж, а потім розповів про себе – як потрапив у полон до половців хана Котяна, як завезли вони його в Половецьку землю і як він там гибів від голоду, холоду, знущань та рабської роботи. А тепер нове лихо – татари.

Він розповів про все, що з ним трапилося за останні роки.

Мати схлипувала і витирала сльози, Ганночка зіщулилася, мов пташина, коли над нею завис кібець, Милана і Агафія попритискували до себе дітей, і в їхніх очах застиг жах, а чоловіки, поклавши на стіл кулаки, сиділи нахмурені й суворі.

– Що ж це за плем’я таке люте йде на нас, сину? Невже Бог послав його за гріхи наші? Скільки городів наших уже впало, скільки люду вибито – і ніхто не зупинить його, не заверне назад? Чому? – спитав батько. – Невже наші князі розучилися воювати? Невже витязі перевелися на нашій землі? Скажи мені… Тільки чудо врятувало Калиновий Кут, коли бузувіри палили Княжичі та Жорнівку…

– Це ваше щастя, що вони не дісталися сюди, – похитав головою Добриня. – А то б…

– Невже вони повернуться? Як ти гадаєш, Добрине? – спитав Іванко, з сумом глянувши на Агафію та синка. – Невже і до нас дістануть? А може, пронесе? Може, їм уже вистачить тієї крові, що пролили на нашій землі?

– Не вистачить, – похмуро відповів Добриня. – Ой, боюся, не вистачить… Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Київ, то аж моторошно стає. Чує моє серце, повернуться – сумніву не маю!

Всі пригнічено мовчали. Одні діти, не звертаючи уваги на старших, бавилися нехитрими іграшками, весело цвірінчали, а то й тузалися, не поділивши щось між собою.

– Що ж нам робити? – спитав батько. – Ждати смерті, як віл обуха, чи тікати світ за очі?

Добриня підпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда, рік, проведений у стані ворога, багато чого навчив. Не раз він бачив неймовірну жорстокість завойовників: людей – і старих, і малих – витинали до ноги, добро грабували, а оселі спалювали. Іноді ж, особливо на селах, лише грабували, ґвалтували, але не вбивали і не палили – щадили майбутніх данників. Рятувалися також ті, хто заздалегідь тікав у недоступні місця, де їх ніхто не міг знайти, – в глухі ліси, в болота, яри, печери. А коли навала котилася далі, поверталися додому… Та хто може поручитися, що найгірше лихо обмине стороною Калиновий Кут?

– Кияни, звичайно, будуть оборонятися, – тихо, з роздумом промовив він. – Хоча князь Михайло залишив їх, ніхто і думки не має піддатися ворогові без бою. Воєвода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому криці, щоб київські ковалі мали з чого накувати мечів та наконечників для списів та стріл. Я пообіцяв. Тож уже з завтрашнього дня треба нам ставати до роботи…

– Криці ми заготовимо, – сказав батько. – Вона допоможе киянам. А як же нам? Хто порятує Калиновий Кут?

– Самим треба рятуватися!

– Таж як?

– Передусім у лісі, на горах, на найвищому дереві, а може, й на кількох деревах влаштуємо виту, щоб стежити за дорогами. Якщо вчасно помітимо нападників, то зможемо втекти з села в ліси, заховатися в непролазних нетрях, у хащах, у ямах та криївках, які зробимо заздалегідь. Когось, звичайно, знайдуть. Але ж не всіх! Комусь пощастить врятуватись…

– Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших слідах у снігу швидко знайдуть нас і переловлять, мов куріпок, – зітхнув Василь.

– Цьому можна зарадити, – заперечив Добриня. – Після кожного снігопаду треба буде наробити в усі кінці безліч слідів – пройти пішки, проїхати верхи чи на санях. Це зіб’є татар з пантелику… До того ж вони самі, коли оточуватимуть село, залишать після себе ще більше слідів… Але ж вони можуть напасти не взимку, а весною, літом чи восени. Тоді легше буде заховатися… Знаю, не всім пощастить, але ж не всіх і знайдуть – хтось і врятується… А що можна ще зробити?

– Будемо битися! – вигукнув Іванко запально. – Жінок і дітей відправимо в ліс, а самі – за луки, за списи, за сокири та й станемо на супостата!

– І що-бо ти кажеш! – безнадійно махнув рукою батько. – Половина Русі не вистояла, а ти хочеш, щоб Калиновий Кут зупинив таку страшну силу! Марна надія!

– Чому марна, батьку? – на підтримку брата став Добриня. – Я згоден з Іванком… Сила у Батия справді страшна, велика, але ж і вона не безконечна! Коли б кожне наше місто, кожне село, б’ючись із ворогом так, як билися козельці, переяславці або чернігівці, відривали від тієї сили тільки по сто татарських багатурів, то колись їй, тій силі, неминуче прийшов би кінець. Хіба не так?.. Я бачив, скільки їх полягло під Переяславом та Черніговом, і скажу вам – не мало! Не сто і не двісті, а десять раз по сто і по двісті! І коли б так усюди… Їх так само вражає стріла, меч і спис, як і нас, то чому, справді, не стати в Калиновому Куті на прю з ними, чому хоч трохи не підрізати, не присмалити їм тут крила! Земля наша велика, та шкода – кожен у ній сам по собі! Ех, коли б ми всі зібралися гуртом, у полі, коли б усі наші князі звели свої дружини в одне місце та виставили супроти Батия усю свою силу – що б він тоді сказав? Знаю, Батий хоче завоювати не тільки нас, а й увесь світ – аж до Останнього моря! Та світ великий – у пельку не влізе! Звичайно, якщо самі не всунемо голову, а будемо до смерті битися з ворогом!

У Іванка блиснули очі, Василь теж розпростав плечі, вслухаючись у мову Добрині. Та мати раптом заплакала, обняла внучат і почала приказувати:

– Мої дітоньки-и! Мої голуб’ятонька-а! Мої щебетушечки! Та що ж вас чекає, мої дорогесенькі!

– Цить, Маріє! Завела! – гримнув батько. – І так на душі важко!

– Тобі важко, Пилипе, то помовч! – махнула на нього рукою мати. – А мені легше, як виплачусь!

І заголосила ще дужче.

Молодиці і собі почали схлипувати і пригортати дітей, мовби вже зараз їх потрібно було захистити від видимої смерті.

Гнітючий сум наліг кожному на плечі, на душу і гнув до землі, мов важкий камінь. Всі мовчали. Один батько, висловлюючи спільні почуття, тихо прошепотів:

– Ідуть племена дикі, незнані! Ідуть гоги й магоги! Невірні моавитяни!.. Що ж буде з нами? Що то буде?..

Довго ще, до самих півнів, точилася в хатині важка, некваплива бесіда, перериваючись то моторошними мовчанка-ми, коли кожен думав щось своє, нерадісне, то тихим жіночим схлипуванням, то несподіваним скриком дітей, що вже поснули. І не бриніли в тій бесіді ні радощі, ні веселощі, як це буває при зустрічах рідних людей після багаторічної розлуки, а світилися в очах лише відчай, туга і страх, як у тих, кого жде завтра неминучий судний день.

5

Князь Данило Романович і здивувався вельми, і стурбувався, коли до його хоромини поспішно зайшов двірський Вавило і сповістив, що з Києва з малою дружиною прибув у Галич великий князь київський Михайло Всеволодович.

– Де ж він? – Данило відсунув книжку і легко схопився з ромейського позолоченого дзиґлика, ніби йому було не сорок років, а лише дев’ятнадцять. – Проси!

– Він на Золотому Току, княже, – вклонився Вавило. – З почтом.

– Чому ж мене не попередили раніше? Я б зустрів за містом.

– Князь київський так мчав, що ніякий гонець не міг його обігнати. Всі ледве тримаються на ногах…

– Ось як! Тоді – воєвод у покої, і хай там приготують для них що потрібно, гриднів – у гридницю, а князя проси до мене!

Вавило вклонився і зник за дверима. Князь Данило рвучко заходив по хоромині, міркуючи над тим, яка причина привела київського князя в Галич. Однак ніякої видимої причини не знаходив. Залишилося одно – чекати.

Він накинув на себе червоне князівське корзно і підійшов до великого дзеркала в позолоченій оправі. Ні, не милуватися собою, бо його діяльна, палка натура не залишала йому вільної хвилини для цього жіночого заняття, а лише причесати гребінкою чорнявого непокірного чуба та розправити коротко підстрижену бороду і невеликі вуса.

Був він увесь тугий і міцний, як молодий дуб. Струнка постава, широкі плечі, гордо посаджена голова, високе чоло і ясні очі – все в цій людині свідчило, що природа щедро наділила його і силою і розумом.

Причепурившись, він знову закрокував по просторій хоромині. І зразу ж думкою сягнув на сімнадцять літ назад. Тоді він уперше близько зійшовся в Києві на князівському снемі46 з Михайлом Всеволодовичем, своїм близьким родичем, бо князь Михайло держав його старшу сестру Олену.

То був грізний рік. Не знати звідки на Половецьку землю прийшло нечувано сильне військо – монголо-татарське. Половці намагалися оборонятися, але були розбиті. Навіть найсильніший їхній хан Юрій Кончакович був убитий, Данило Коб’якович теж. Прибігли половецькі хани – Котян та інші – на Русь і сказали руським князям: «Якщо ви нам не допоможете, то сьогодні ми були побиті, а ви завтра побиті будете».

І зібрали тоді галицький князь Мстислав Мстиславич Удалий та київський князь Мстислав Романович багатьох руських князів на снем і вирішили так: «Краще нам зустріти їх на чужій землі, ніж на своїй». І були тоді на тому снемі, окрім багатьох інших, також Данило Романович та Михайло Всеволодович, і хоча князеві Данилу було тоді лише двадцять два роки, а князеві Михайлу за сорок, вони числилися молодшими князями і не відали між собою неприязні, а були родичами, друзями.

Зібралися руські князі на Дніпрі, на Зарубі, а звідти пішли на низ, до острова Варязького, а потім – до Олешшя, і коли переходили Дніпро вбрід, то від множества людей не видно було води. А бродники галицькі прийшли по Дністру на двох тисячах човнів і піднялися по Дніпру до Хортиці, де також був брід на бистрині. І прибули сюди татарські передові загони, щоб подивитися на руські човни і руських воїнів.

Руські стрільці напали і перемогли їх і йшли за ними вісім днів аж до ріки Калки, поки не зустрілися з татарськими сторожовими загонами. Тоді наказав Мстислав Мстиславич Данилові та іншим молодшим князям атакувати татар. А іншим, найстаршим, князям – Мстиславу Київському та Мстиславу Чернігівському – нічого не сказав, бо між ним і тими князями була давня ворожда. І ті, нічого не знаючи, залишилися стояти на місці.

Так із-за князівських незгод була роз’єднана руська сила. А була вона не мала. Великий князь київський Мстислав Романович наказав полічити всіх воїнів, коли князі зібралися на пониззі Дніпра, і вийшло небувале, неймовірно велике число – сто три тисячі. Відколи стояла під сонцем Руська земля, вона ніколи ще не збирала такої кількості ратних людей. А ще ж половці обіцяли виставити п’ятдесят тисяч вершників!

Зійшлися супротивні полки. І була січа люта. Добре пам’ятає князь Данило, ніби це було вчора, своїх сподвижників, витязів волинських, бо був він тоді князем володимирським, Семена Олюєвича і Василька Гавриловича. Ударили вони втрьох і погнали татар, побиваючи їх. А за Данилом кинулись інші князі – Мстислав Німий, і Олег Курський, і бродники галицькі з боярами Юрієм Домажиричем та Держи-краєм Владиславичем. Тут він, Данило, був поранений списом у груди, та, будучи молодим, незвичайно дужим та хоробрим, спочатку не помітив цього. Був поранений також і Василько Гаврилович.

Тим часом підійшли головні сили хана Джучі та Субедей-багагура і вдарили на половців, і ті, рятуючись, кинулися тікати і роз’єднали галицько-волинські полки.

Хмари стріл сипонули на них, так що затьмили сонце. Падали люди, падали коні, придавлюючи собою верхівців, і не стало ніякої змоги пробиватися далі вперед. І з цієї миті почали русичі відступати, а потім і тікати – аж до Дніпра.

Добре пам’ятає князь Данило, що раптом, тікаючи, відчув велику спрагу і слабість у всьому тілі. І нахилився до струмка, щоб напитися, і побачив як із його грудей у воду упали червоні краплини. Тут він зрозумів, що поранений…

Важко, боляче згадувати той день 16 червня 1223 року, чорний день Русі. Лише кожен десятий воїн добрався до Дніпра, а звідти додому. Татари наздоганяли втікачів і нещадно рубали, забираючи коней, зброю та одяг. Потім вогненним смерчем прокотилися по південних окраїнах руських земель, дійшовши мало не до Чернігова.

Ще страшнішою була доля київських та чернігівських полків Мстислава Київського та Мстислава Чернігівського, яких Мстислав Мстиславич Удалий не сповістив про початок битви. Ці полки стояли окремо, на кам’янистому правому березі Калки, і дізналися про початок битви тільки тоді, коли почули вдалині шум, крики, тупіт та іржання коней, брязкіт мечів. Спочатку ніхто нічого не міг зрозуміти. Що сталося? Хто на кого напав? Татари на русичів чи русичі на татар? Потім від Мстислава Удалого прискакав гонець з проханням прийти на допомогу, бо, мовляв, половці не втрималися, почали відступати і розладнали галицькі та волинські полки. Розгнівався великий князь на Мстислава Удалого і довго вагався – допомагати йому чи не допомагати? Деякі молодші князі і воєводи без дозволу великого князя кинулися на поле бою. Першим серед них був Михайло Всеволодович… Бачачи це, Мстислав Романович нарешті дав наказ перейти Калку і вступити в бій. Та було пізно. Татари вже встигли розгромити половців і зім’яти, розбити полки Мстислава Удалого та Данила Романовича. Почався загальний відступ, що скоро переріс у безладну втечу.

Тепер Мстиславу Романовичу потрібно було думати не про те, як допомогти галичанам, волинянам та половцям, а як урятувати своїх киян та чернігівців. І він відвів свої війська за Калку, на старе місце, і тут поспіхом поставив табір – обніс його камінням та частоколом. Три дні тривала оборона, люди знемагали від ран та спраги, від пекучого сонця. Розуміючи, що довго протриматися не пощастить, великий князь послав до татарських воєвод Черкана та Тешкана, а особливо до воєводи донських бродників Плоскині довірених людей на переговори. Зрадник Плоскиня дав слово, що нікого не уб’ють, а випустять усіх за викуп. Повіривши його облудним словам, русичі вийшли з табору. І тоді кочовики накинулися на них з усіх боків і всіх до одного перебили, а князів та воєвод поклали на землю, покрили дошками і на тому помості бенкетували доти, доки нещасні полоненики там сконали.

Калка47! Коротке колюче слово, що буде вічно ятрити серце невгасимим болем. Калка! Невеличка степова річечка, притока Кальміуса! Ти могла б стати місцем нашої звитяги, якби знайшовся сильний і розумний вождь, що зібрав би все військо в один кулак. Могла б! Але не стала – через нерозум, через князівські незгоди та чвари, заздрість та роз’єднання… Натомість стала нашою неславою, нашою мóкою і непоправною втратою – спільною могилою для тисяч і тисяч руських витязів…

Хто ж винен? Мстислав Удалий та Мстислав Київський, ворожда між якими привела до роз’єднання війська? Половці, що кинулися тікати від першого натиску татар і розладнали стрій галицько-волинських полків? Чи й він сам та інші молодші князі, які могли сказати своє слово і наполягти на об’єднанні, але не сказали і не наполягли?

Може, коли б вони тоді на Калці винищили військо хана Джучі, – а така можливість була, – то тепер не прийшов би і не погромив Рязанської та Суздальської земель його син Батий, не тікали б звідти в Галичину та на Волинь тисячі втікачів – бояр, ремісників, смердів? Може…

Тут плин його думок перервався: до хоромини зайшов князь Михайло.

Данило викинув наперед руки – пішов йому назустріч.

– Брате! Я радий бачити тебе в Галичі! Мій дім – твій дім! Ти сам! А де ж твоя жона, а моя сестра, Олена? Де твої домочадці?

– Я так поспішав, що залишив їх на півдорозі з дружиною. Вони незабаром прибудуть до тебе. А зі мною лише боярин Федір, мій духівник Іван та невеликий почет.

Вони почоломкалися. Данило запросив князя сідати.

– Спасибі, брате, – розправив сиві вуса Михайло Всеволодович. – Я теж радий, що дістався до тебе. Хоча між нами було всього – і доброго, і злого, я думаю, ти не пам’ятатимеш зла, як і я його не пам’ятаю, і допоможеш нам у нашій біді.

– Що ж трапилося, брате? Кажи!

Михайло Всеволодович підняв стомлені очі, гірко усміхнувся.

– Калка і через багато літ нагадує про себе, бо там ми повелися не мудро…

– Калка? – здивувався Данило Романович, вражений тим, що київський князь мовби прочитав його нинішні думки-спогади про давно відшумілі події. – Яким чином?

– Ми втекли з Києва, брате.

– Втекли з Києва? Чому?

– Мунгали підступили… Ти знаєш, що навесні упав Переяслав, а це хан Менгу сплюндрував Чернігів і підійшов до Києва…

– О Боже! Була битва?

– Битви не було. З якими силами було обороняти Київ? У мене всього жменька дружинників! Тож я, не чекаючи, поки мунгали перекриють всі входи й виходи з міста, вирішив їхати до тебе та до короля угорців Бели, щоб просити допомоги. Поодинці ми нічого не вдіємо – татари поб’ють нас! Пам’ятаєш Калку?

– Ще б пак!

– Я довго думав у той вечір – як бути? Обороняти Київ і вмерти смертю витязя – достойно. Але так ми ніколи не переможемо страшного ворога, який загрожує всім – і нам, і угорцям, і полякам, і німцям… То я й подумав: хто ж об’єднає всі ці сили, якщо я загину в Києві? Я – великий князь, мені і належить це зробити! Ось чому я тут…

– А як же Київ?

– Замість себе я залишив там тисяцького Дмитра. Це хоробрий і розумний боярин…

– Я його знаю. Муж справді достойний.

– Я наказав йому силами городян захищати місто до останку. Але не думаю, що Київ довго протримається. Дуже нерівні сили.

– Шкода столиці нашої…

– Ти гадаєш, брате, що я міг би зробити там більше, ніж зробить Дмитро? Ти мене осуджуєш?

– Ні, не осуджую, хоча кияни, мабуть, осудять. Перед твоїм приходом мені теж пригадалася Калка. Ми там зазнали поразки тому, що були роз’єднані – половці самі по собі, волинські та галицькі полки самі по собі, а князі київський та чернігівський взагалі навіть не знали, що ми розпочали битву… Тому мені зрозумілі твої турботи, брате.

– Я радий чути це.

– Однак мені не зрозуміло, як я можу допомогти Києву? Вести туди свою дружину? Так татари ж оточать її в полі і знищать так же, як колись на Калці…

– Ні, я мислю інакше. До цього кожне наше місто оборонялося самотужки. Звичайно, скількись татар гинуло при цьому теж, але наших значно більше. Тож, мабуть, нам треба просити допомоги у короля угорців Бели, об’єднатися з ним, а може, ще й з поляками – і разом стати супроти Батия. І не оборонятися в містах, а в полі зійтися у відкритому бою.

– Я згоден з тобою, брате, – кивнув головою Данило. – От тільки чи погодиться на такий союз Бела? Дуже вже угорські королі зазіхали на Галичину та навіть і на Волинь. Скільки з-за цього пролилося крові і нашої, і їхньої!

– Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки… Гадаю, це допоможе і вкласти, і скріпити наш воєнний союз.

– Спробуй, брате. Якщо Київ і Естергом дійдуть згоди, то і я пристану до вашого союзу, та ще й скріплю його шлюбом сина Лева з молодшою донькою Бели. А там будемо думати, як залучити і поляків до нього. Коли б пощастило це зробити, тоді Батий, вірю я, був би нам не страшний. Тоді б і в поле можна було вийти та позмагатися з ним. Отже, як я розумію, ти перепочинеш кілька днів у Галичі і знову – в дорогу?

– Так, брате, і знову в дорогу. Тільки не через кілька днів, а завтра. Час не жде!

– Як хочеш, брате. До твоїх послуг, як повернешся, буде місто Луцьк – для прокорму сім’ї та дружини.

– Дякую, брате. Хоча не завжди ми жили в злагоді, але я бачу, що ти маєш добре серце і не пам’ятаєш образ і зла. Ще раз дякую тобі.

– Нема за що, княже. Ми брати і повинні жити, як брати… А тепер ходімо до трапезної. Уже обідня пора – час і підкріпитися.

6

Зима видалася сніжною, вітряною. Удень трохи прояснялося, затихало, а надвечір з заходу задував вітер, шелестів в очеретяних та солом’яних стріхах, жбурляв снігом, закручував такою віхолою, хурделицею, що вранці вийдеш із хижі – і берися за лопату, бо ні до криниці дійти, ні до кузні, ні до хліва.

Калиновий Кут лежав під снігом, як під білою пуховою ковдрою, відрізаний від усього світу. Що там, далі, за лісами, за борами? Що там діється у тому незнаному великому світі? Чи не наступають знову татари? Чи не виринуть раптом із-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю?

Страшний погром, якого зазнали від Батиєвих орд Переяславщина та Сіверщина, нагнав великого жаху на Київщину, Волинь, Галичину та на інші землі. Всі зі страхом чекали своєї черги – ось-ось прийде біда! Разом з тим кожному хотілося вірити – а може, пронесе? Може ж трапитися так, що Батий зламає собі карк, схопить його трясця, що він уже, нарешті, наситився кров’ю людською і облишив намір завойовувати чужі землі? Це була дуже непевна і хистка надія, але людям притаманно завжди сподіватися на краще, і вони, часто всупереч здоровому глуздові, сподівалися. І хоча тремтіли, сиділи на місці, бо ж куди втечеш від долі та й де шукати захисту?

Калиновий Кут тремтів теж, бо багатьом і досі стоять перед очима чорні згарища сусідніх Княжичів, Музичів, Жорнівки та замерзлі, обгризені хижими звірами та здичавілими собаками трупи побитих людей. Принишк, тремтів – і жив. Навіть іноді веселився.

Напередодні Великого посту наступав масний тиждень – Масляна.

В суботу батько сказав:

– Годі! Напрацювалися! Заготовили криці на дві підводи – аби довезли до Києва. Завтра Масниця! Цей тиждень будемо відпочивати!

– Як годі, то й годі, – відразу погодилися Василь та Іванко. – Руки вже аж гудуть!

Добриня промовчав, але й він був радий відпочинкові, бо, справді, цілий місяць усі працювали від зорі до зорі. П’ятдесят пудів криці далися їм нелегко! Земля замерзла – довбати копаницями руду було так важко, що довелося запрошувати односельчан на поміч. Спасибі – ніхто не відмовив. Коли почули, що залізо потрібне Києву для виготовлення стріл, списів та мечів, кожен день приходило на допомогу по кілька чоловіків. Але ж основний тягар лягав на нього, на братів та батька. Окрім руди, заготовляли вугілля, довбали глину для тиглів, працювали в кузні… Щовечора приходили до хати задимлені, стомлені. Ледве встигали вмитися та повечеряти, як знемагав сон. А рано-вранці – знову роздмухували вогонь у горні. І так щодня…

Почувши про Масницю, Ганночка приступила до Добрині.

– Добрику, братику, зроби на озері крутилку! Хай усеньке село зійдеться на гулі та побачить, який гарний у мене брат!

– І він прийде? – спитав, усміхаючись, Добриня.

– Про кого ти? – не зрозуміла Ганночка.

– Ну, той, хто впав тобі в око.

Ганночка почервоніла.

– Немає такого.

– Не кажи! Я давненько помітив, що з тобою щось діється. З нетерпінням ждеш вечора, наряджаєшся, видивляєшся на себе у відро з водою, – дражнив сестру Добриня. – А це вірна ознака, що закохалася. От тільки не знаю, хто ж буде моїм родичем…

Ганночка спалахнула ще дужче, засміялася.

– Зроби крутилку – отоді й побачиш!

– Та зроблю вже, якщо старе колесо знайдеться.

– Якщо старого не знайдеться, нове з воза знімемо!

Василь та Іван похитали головами, а батько лагідно прогув:

– Ну й коза! Хіба такій відмовиш?

Наступного ранку Добриня знайшов колесо, довгу міцну ворину, дубовий кілок, лом, молот – виніс усе це на озеро. Йому на допомогу вийшли Василь та Іван з дерев’яними лопатами. Спочатку на льоду розчистили від снігу велике коло, посередині ломом пробили в льоду дірку, вставили в неї кілок і молотом забили в дно. На кілок наділи колесо, до нього прив’язали ворину, а з обох кінців її – санчата. Крутилка готова – тільки держись!

Після обіду вся сім’я, окрім батьків, вийшла на озеро.

Ганночка побачила крутилку, що вже добре вмерзла в лід, – сплеснула на радощах руками. Очі її заблищали.

– Братику! Який же ти хороший! – І цмокнула Добриню в щоку. – Покатай!

Вона сіла на одні санчата, Іванко вмостився на другі.

– Ану, братики, понатужтеся!

Добриня з Василем засунули кілки між шпиці колеса і почали крутити. Санчата спочатку заскрипіли, зрушили з місця, потім засковзили по гладенькому льоду все швидше і швидше.

Ганночка запищала, заверещала від утіхи, міцніше вхопилася руками за тичку, щоб не злетіти в сніг. Іванко на другому кінці заухкав від радощів також, розхристав кожуха, виставивши назустріч морозному вітрові почервонілу від холоду шию.

– Швидше! Швидше!

Санчата літали по колу мов птахи. Стугонів лунко лід, заливалася веселим сміхом Ганночка, вигукував щось захмелілий від морозяного вітру Іванко – і голосна луна покотилася понад Рокитним озером до села. Потім каталися Милана з Гафійкою – легко, повільно, бо молодиці тримали маленьких Добриків.

З ближніх хат вигулькнули люди. Спочатку одна постать, потім друга, третя почимчикувала навпростець, по снігу, через городи, до озера. Згодом вістка про крутилку швидко рознеслася по дальніх вулицях – і парубки та дівчата, а за ними і малеча поспішили на це веселе зимове гуляння. Ставали колом, перегукувались, пересміювались, а дітваки шниряли поміж дорослими, штовхалися, гралися в сніжки.

Добриня з Василем відійшли вбік, Милана та Гафійка звільнили санчата для інших, бо кожному ж хотілося зазнати втіхи від швидкої їзди. Дехто не міг утриматися – зривався з санчат і поковзом летів у пухкий сніг, під ноги тим, хто стояв довкола і ждав своєї черги. Тоді його зі сміхом і гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували.

Всім було весело. Поприходили також молоді чоловіки з молодицями та дітьми, навіть старі повилазили з хат – при-човпли, щоб подивитися, як веселиться молодь. В кожухах, свитках, овечих шапках, чоботях і личаках, жінки – в домотканих хустках з овечої вовни, всі раптом забули про тривоги, які непокоїли їх вдень і вночі, про смертельну небезпеку, що причаїлася десь у далекому полі Половецькому, жартували, сміялися, каталися на крутилці.

Здавалося, весь Калиновий Кут зібрався тут, на льоду Рокитного озера, по берегах якого у тихому сні, під білими снігами, снили гіллясті рокити.

Тільки зараз Добриня до кінця відчув і зрозумів не розумом, а серцем, що він з іншого, чужого світу, яким для нього була половецька та татарська неволя, повернувся в світ звичний і рідний – додому. Багатьох хлопців і дівчат він не впізнавав – виросли, стали дорослими. Інші постаріли, заросли бородами, але його впізнавали, махали вітально руками або підходили, радо поплескували по плечах, тиснули руки. Це ті, з ким він ще не зустрічався. А з тими, хто приходив допомагати в роботі – в рудку чи в кузню, вітався як з добрими друзями.

Десь у гамірливому натовпі загубилася Ганночка, зникли Василь та Іванко, а він стояв одинаком і радів з того, що своєю нехитрою крутилкою приніс землякам радість.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі – і побачив на протилежному боці кола, серед людей, Милану, зустрівся з її поглядом. І такий біль у ньому вичитав, такий смуток і таку любов, що йому перехопило подих. Вона вже, мабуть, довго так дивилася на нього, бо нічого і нікого побіля себе не помічала, була заглиблена в себе, в свої думки і навіть не чула, як пхикав, простягаючи до мами рученята, маленький Добрик.

На її очах стояли сльози.

У Добрині обірвалося щось у душі. Так ось як кохала і кохає його й досі Милана! Довгі роки невідомості, коли всі поклали на ньому хрест, не пригасили її почуттів. Ні заміжжя, ні народження сина, ні приналежність до його роду не змогли вбити в ній того кохання, що спалахнуло в її серці п’ять з лишком років тому, а тепер, коли він несподівано з’явився, розгорілося, видно, ще з більшою силою.

Бідна, бідна Милана! Як же їй важко! Як потрібно стримуватися, щоб у сім’ї не видати себе, своїх почуттів жодним словом, жодним поглядом – перед Василем, перед батьками, перед Іванком та Ганночкою, що має таке пильне око і такий гострий язик, перед ним, зрештою! А тут те почуття прорвалося, і вона з ним нічого не змогла подіяти. Мабуть, дуже вже почувала себе нещасливою у заміжжі, коли не змогла стриматися.

Милана помітила, що він на неї дивиться, і почервоніла, але очей не опустила. Тільки вуста її розкрилися назустріч йому, і з них, здалося Добрині, злетіло одне-єдине слово, що пролунало в його ушах, мов грім: «Добрику-у!»

На одну коротку мить він втратив самовладання і аж подався вперед. Якийсь внутрішній вихор ураз розчахнув його нутро, пекучим вогнем струсонув, опалив серце, ударив у голову і потьмарив свідомість.

Як він утримався, щоб не кинутися до неї, не схопити її на руки і не понести на очах у всього народу геть – хоч і світ за очі! Однак утримався, ніби приріс ногами до землі! Стиснув зуби і серце – і так стояв у страшній душевній напрузі, аж поки не затих той вихор, що збурив почуття, і поки не прояснився розум.

І тут він побачив, як до Милани підійшов Василь, щось сказав їй. Жінка здригнулася, мов зігнала з себе примарний сон, враз зів’яла, оглянулася довкола, узяла маленького Добрика за ручку і, ще раз кинувши якийсь благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася і вслід за Василем зникла у натовпі.

У Добрининих грудях важко бухкало серце, а в голові гуло. Він поволі приходив до тями. Що з ним сталося? Яка сила закрутила його, мов тріску, і замалим не затягнула у глибокий вир, з якого годі було б вибратися? Як би він дивився у вічі братові? Батькам? Ні, слава Богу, що вихор, налетівши раптово і на якийсь час збаламутивши його душу, так же раптово і щез, як з’явився.

Минулого не воскресити. Хіба для того повернувся він з далеких доріг до отчого дому, щоб принести в нього розлад і горе?

Потім перед його внутрішнім зором зринуло юне личко київської бояришні, зринуло мимоволі, зовсім несподівано. Інколи, правда, він згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку, але сьогодні про дівчину і думки не було – і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з’явилася перед ним. Її темні, з іскринками, оченята сумно заглянули йому в душу, ніби кликали до себе, і він гірко усміхнувся. Ну, навіщо ти думаєш про неї? Навіщо згадуєш? Поглянь на небо – високо? Отак і смердові до боярина – ще вище! Янка – бояришня, дочка другої після князя людини в місті! У самому Києві! Схаменися, парубче! Забудь! Викинь з думок!

Він тихо зітхнув і попростував додому. Над озером стояв людський гомін, чувся дівочий сміх, дитячий вереск. Під полозками санчат дзвінко гримів кришталевий лід. А він ішов поволі, мовчки, і серце його скніло від неясної тривоги і невдоволення. І тільки тоді, коли з-за снігових кучугур виглянули темні стріхи батьківської хижі, прискорив ходу.

7

Масниця. Радісне праслов’янське свято проводів зими. Цілий тиждень перед Великим постом над Калиновим Кутом стояв смачний дух свіжоспечених млинців, що разом з димом викочувався з широких, виплетених з лози та обмазаних глиною коминів і розносився по всьому селу. Пекли їх у кожній хатині, перекладали сиром, заливали сметаною – і знову ставили в печі, щоб достигли, розімліли, засмажилися. Пригощали ними гостей, а потім самі йшли в гості, щоб поласувати чужими млинцями, що чомусь здавалися смачнішими, ніж удома.

У середу Ганночка з самого ранку почала чепуритися: лугом та сушеним любистком змила голову, одяглася в чисту сорочку, нову плахту і барвисту корсетку. Кілька разів заглянула в цеберце з водою – чи гарна?

– Ти куди? – здивувався Добриня. – До кого так рано?

– На Широкий Берег – до Лебедів… І тебе запрошували.

– До Лебедів? Хто б же міг там мене запрошувати?

Ганночка грайливо повела очима.

– Є там така. Тільки ти на неї і не глянув, коли вона була на озері, а все не зводив очей з…

– Ганночко! – ледве встиг обірвати сестрину мову Добриня, вражений тим, що його і Миланина таємниця – зовсім не таємниця для цієї спостережливої і проникливої дівчини. – На кого ж я мав дивитися? Я знаю рід Лебедів, але ж там усе були дрібні діти!

– Дрібні! Коли ж то було! А тепер там… – Ганночка спалахнула, як мальва на сонці. – А тепер там…

– Ага, ось воно що! – здогадався Добриня. – Як же його звати?

– Кузьмою… А ти звідки знаєш? – Ганночка була збита з пантелику.

– Кузьма… Кузьма… Я щось не пам’ятаю такого…

– Ну, де б же тобі пам’ятати! Йому було лише п’ятнадцять років, як ти зник з села… А тепер він… Тепер він…

– Гарний хлопець? – не то запитав, не то закінчив обірвану мову сестри Добриня.

– Гарний… – Ганночка зашарілася ще дужче. – А Росиця ще краща!

– Росиця? Хто це?

– Ну, його сестра молодша.

– Та, якої я не запримітив?

– Ти здогадливий.

– І вона запрошувала мене на млинці?

– Казала: приходь з братом.

– Гм, доведеться піти… Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.

Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою – вона пряла пряжу – і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же й опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Ганночці:

– Поїдемо! Я запряжу коня в сани!

У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом та сметаною.

Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.

– Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! – защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. – Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь – хто до нас завітав!

З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.

– А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу – там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! – і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.

– Ну й ведмідь! – Добриня потер затерплу руку. – Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам’ятаю, безштаньком бігав…

– Го-го-го! Коли те було! – зареготав Кузьма. – А тепер, коли зустріну в лісі ведмедя, то не я від нього втікаю, а він від мене!..

Він сміявся гучно, розгонисто, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі. Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.

Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добриню, вів далі.

– А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам’ятаю.

– Яким «таким»? – спитав Добриня.

– Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим…

– Не занадто мудрим і не дуже дурним, – скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.

– Ну, я такого не сказав, – знову зареготав Кузьма. – А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся… Гей, дівчата, ви чуєте – серед нас об’явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?

– Колодки йому на шию! Колодки! – закричали дівчата. – Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!

– Та жону придбати!

– Та діток годувати!

– Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб не забув ніколи, як справляв Масницю у Лебедів!

Росиця зашарілася, метнулася в сіни – внесла пару важких шевських колодок, зв’язаних вірьовочкою, і повісила на шию Добрині.

Всі втішно заплескали в долоні.

– До танцю! До танцю! Де гуслярі?

Добриня розвеселів – від щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, від молодечої сили, що буяла в його тілі, від радісних юних облич, що обступали довкола, від рідного духу, в якому виріс і який знову обгорнув його.

Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:

Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п’ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?

Та зараз не до спогадів. Його з Росицею оточили дівчата, теж співали, сміялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися із сил і в знемозі не попадали на ослони. Тоді він зняв з шиї колодки і повісив їх на шию Росиці.

– Хай наша господиня знайде цього року собі господаря! – і закружляв з нею по тісній хатині, аж задвигтіла під його ногами глиняна долівка.

А дівчата тут же защебетали:

Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива. Її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.

Добриня не зводив з неї очей – замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі – і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!

Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.

– Вже все прочахло! До столу! До столу!

Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все – навіть ложки пооблизували.

– Мало, мало! – загукали парубки. – Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!

Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата не відставали від хлопців – натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї – став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв’язалася житнім перевеслом – стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.

Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.

– Поїхали по селу! По селу! Надвір! – залунали голоси.

Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під’їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі – теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури – ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.

Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рідне село. Зачувши звуки бубнів і гуслів, галас і співи молоді, з хат виходили люди, схилялися на плетені з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.

Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родів – Вовків, Лебедів, Сичів, Орлів, Журавлів, Ведмедів, Шульгів, або Сульгів, Рябоволів, Бойків та інших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивіялися з його пам’яті.

Сам він належав до роду Сичів. Селилися Сичі біля Рокитного озера. Про Лебедів знав менше – вони займали найдальший куток біля Широкого Берега, а Росицю та її брата Кузьму майже не пам’ятав. Підросла молодь, розквітла. Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому молодець – гарна пара для Ганночки! Аби ж тільки щастя їм!

Добриня не здивувався, коли побачив, як Ганночка, мов коза, першою стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справді кохаються… А от Росиця, заквітчана зеленою омелою, дарма що молода і що люди могли хтозна-як подумати про неї, не побоялася сісти до нього в сани. Невже він їй так сподобався? І коли вона встигла його запримітити? Невже це його доля, його судьба?

А він? Чи зуміє відповісти їй взаємністю? Чи зуміє забути, вирвати з серця Милану? Мусить! Милана – братова жона, відрізана скиба, про неї треба забути назавжди і навіть не згадувати! Братова жона!.. Але є ще одна істота на світі, про яку він – хочеш не хочеш – та й згадує: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чиї оченята сняться йому в парубоцьких снах!

Янка!

Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дівча!

Він гірко усміхнувся своїм думкам.

Ну навіщо ти думаєш про неї, Добрине? Навіщо згадуєш її? Хіба не розумієш, що тобі до неї – як до сонця? Смерд – і бояришня! Монгольський богол – і донька воєводи київського! Хіба ці поняття сумісні? Забудь про неї думати, як і про Милану!

Тим часом ряджені їхали по селу. Зупинялися там, де просила котра-небудь із дівчат. Тоді вона йшла до хати і виносила макітру млинців. Всі оточували її, хапали ті млинці – і знову сміх, галас, веселощі. Гули бубни, гули гуслі. Танцювали ряджені – у вивернутих вовною назовні кожухах, з розмальованими обличчями, схожі на диких звірів, чортів, відьом та русалок.

Потім коні мчали далі, і в їхніх гривах розвівалися на вітрі барвисті стрічки, і над селом лунав дзвінкий дівочий сміх та парубоцький жарт.

Хтось надумав:

– А давайте поїдемо за село! У поле! В ліс!

Інший порадив:

– На Ірпінь! З горбів покатаємося!

Це сподобалося всім.

– Поїдемо! Поїдемо!

До них пристало ще кілька саней – з інших кутків, і чимала валка ряджених вихопилася за коворот48 – помчала по наїждженій дорозі мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до річки, а з другого боку – до яру.

Тут хлопці повипрягали коней, повитягали з саней дишлі.

– Сідайте! Хто не боїться перевернутися – до мене!

Добриня теж випряг коня, прив’язав до груші. Сани притягнув на край кручі, сам сів попереду, щоб правувати ними. Біля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопці й дівчата. Хтось підштовхнув ззаду – і сани, набираючи швидкості, завихрюючи за собою пухкий сніг, помчали з гори.

Було весело. Швидка їзда захоплювала. Обличчя розпаленіли, з уст зривався сміх і спів. Потім дівчата від страху почали попискувати, тулитися до парубків, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду річку і зупинився далеко посеред засніженого лугу.

– Приїхали! А тепер, хлопці, тягніть сани нагору!

Хлопці, мов молоді лошаки, швидко потягнули назад, а Добриня на правах господаря йшов з дівчатами по їхньому сліду і підганяв:

– Но! Соб! Гаття!

Росиця не відставала від нього, і її щасливі очі сяяли радістю. Бо хіба ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого – і ти вже на сьомому небі!

Назустріч їм з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в снігу. Кумельгом покотилося прямо на дівчат.

– Р-р-р!..

Дівчата заверещали, сипонули врозтіч.

– Ой людоньки-и!..

Страховисько підвелося на ноги – з відкинутої назад ведмежої голови висунулася чорна чуприна Кузьми. Він реготав – аж заливався.

Дівчата накинулися на нього з кулаками, почали штовхати під боки, а Кузьма відмахувався, падав у сніг, качався в ньому, як у пухові, рикав, мов роздратований ведмідь, і намагався піймати котру-небудь із них.

Сміх, виск, веселощі…

А Добрині якось стало не по собі. Звідкілясь здалеку, з-за лісу, з-за білих снігів, враз долинув до нього гіркий запах диму, жіночий зойк, дитячий плач, тупіт копит, брязкіт шабель і чужий гортанний вигук: гурракх, гурракх!..

Спогад? Марево?

Так, несподіваний спогад, що жив у його пам’яті і не міг вивіятися з неї, гострим болем пронизав йому серце… Як тихо і гарно навкруги! В якому тихоплинному сні стоїть під снігом зелений бір за Ірпенем! Як ясно сяє в голубому небі золоте сонце! І як весело лунає парубочий сміх, і щастям сяють дівочі очі!

Чи ж надовго все це?

Він зупинився і стояв задуманий, похмурий, заглиблений у свої важкі спогади, аж поки раптом не відчув дотик чиєїсь теплої руки і ніжний голос сестри не вивів його з холодного тупого заціпеніння:

– Добрику, Добрику, що з тобою? Що?