Читать книгу Горить свiча - Володимир Малик - Страница 5

1

В перший день Великого посту Добриня з братом Іванком вирушили до Києва. На санях у кожного – круглі лозові кошелі з крицею, рептух вівса та чимала в’язка сіна – для коней, полотняна торбина з житнім хлібом та замерзлим салом – для себе.

Виїхали вдосвіта, їхали цілий день, а Білгородські ворота поминули перед самим закриттям, коли вже добре сутеніло. За Софією повернули ліворуч – до садиби тисяцького Дмитра. Та не проїхали й сотні кроків, як із завулка вимчав невеликий загін вершників і зупинився перед ними.

Передній, мабуть, старший, запитав:

– Хто такі?

Добриня натягнув віжки.

– Тпр-р-у-у!.. Веземо крицю до тисяцького Дмитра.

– До тисяцького Дмитра? – перепитав старший, і в його голосі прозвучав подив, замішаний на недоброзичливості чи то навіть на ворожості. – А хіба вам не відомо, що боярин Дмитро вже не тисяцький?

Новина вразила Добриню. Він цього не знав.

– Не тисяцький? Як? Чому?

– Чоловіче, ти що – з неба впав? – вигукнув старший. – Таж до Києва повернувся великий князь Володимир Рюрикович! Чув про такого? Він довгий час був великим князем київським, аж поки Михайло Чернігівський силою не відібрав у нього престольного Києва. Тепер він, слава Богу, знову тут і, замість Дмитра, настановив нового тисяцького – боярина Домажира.

– Це новина для нас, – відповів Добриня. – Але справи вона не міняє. Тоді ми повеземо свій товар до боярина Дмитра.

– Чекай, чекай! – старший підняв руку. – Твій голос мені здається дуже знайомим. Десь я вже чув його! Як тебе звати?

– Добринею.

– Добринею? А ти часом не той Добриня, що разом з татарським посольством прибув до Києва?

Якийсь час старший мовчав. У густій морозяній імлі його обличчя ледве виднілося, але Добриня все ж помітив, як раптом воно здригнулося, а очі блиснули недобрим вогнем.

– Я таки не помилився! Це ти – Добриня! – вигукнув той злорадісно. – А мене ти впізнав?

– Ні.

– А я Доман… Пам’ятаєш? Той, кого ти за груди брав… От ми й зустрілися! Ха-ха! Зустрілися! Ти не сподівався? Аякже! Ти думав, що мене вже й на світі немає, а я, як бачиш, тут! Живий! Та не тільки живий, а ще й на службі у князя Володимира Рюриковича!.. Ану, з саней, смерде, та стань перед боярином! Скинь шапку!

Добриня накинув віжки на рожен і зліз з саней. Його враз охопило почуття небезпеки. Доман! Хіба можна забути це незвичне ім’я – Доман49? Хіба можна забути той день і посольство Менгу-каана? А сутичку з Доманом? Його шалені погрози?.. Та він і зараз погрожує. До того ж тепер він має якусь владу, бо ж очолює загін князівської міської сторожі. Мабуть, новий князь випустив його з поруба та ще й приласкав…

Доман під’їхав ближче, майже впритул, запитав суворо:

– Хто то з тобою?

Добрині не хотілося наражати Іванка на небезпеку. Він оглянувся на нього і помітив, що той напружено вслухається в їхню розмову, але, видно, нічого не може второпати. Щоб брат зрозумів, що вони несподівано потрапили в халепу, він голосно відповів:

– Це мій сусід… Ми з ним привезли крицю на продаж.

– А для чого бояринові так багато криці?

– То вже не наше діло… Наше – витопити її з руди і щось на цьому заробити. Не купить боярин – повеземо на Поділ…

– Не поспішай на Поділ! Нікуди ти не поїдеш!

– Як то?

– А так! – Доман повернувся до сторожі. – Візьміть його!

Добриня відсахнувся, але раптом відчув, як у спину уперлося вістря списа. Ні, тут не втечеш і так просто від Домана не відкараскаєшся. Хоч би до Іванка не причепилися та коней не забрали.

– Ти ось що, Іванку, – повернувся він до брата, – прив’яжи моїх коней до своїх саней і простуй до боярина. Людей розпитаєш, де він живе… А дома скажи, щоб за мною не турбувалися. Князь у всьому розбереться і відпустить…

Його штовхнули в спину.

– Іди!

Іванко, все ще, мабуть, не розуміючи, що сталося, залишився остовпіло стояти біля саней, а Добриня, ввібравши голову в плечі, підштовхуваний ззаду міцними стусанами, важко побрів безлюдною вулицею услід за Доманом.

Нічна варта біля Софійських воріт, що вели з Ярославового города до Дитинця, тобто города Володимирового, пропустила Домана без затримки: видно, тут його знали.

Володимирів город! Збудований князем Володимиром Святославичем, він був резиденцією великих князів київських. Високий земляний вал з дубовим заборолом по ньому відокремлював його від Ярославового города і захищав князів не стільки від чужинської загрози, як від власної київської черні.

Центром Володимирового города була Десятинна церква, найстаріша кам’яна споруда Києва. Перед нею простелився Бабин торжок, просторий майдан, посеред якого на високому підмурівку стояла бронзова квадрига – четвірка мідних коней, запряжених у колісницю, привезена Володимиром Святославичем як військовий трофей з Херсонеса Таврійського. Довкола майдану, прикрашаючи князівські хороми, вивищувалися мармурові статуї старогрецьких богів та героїв, що були привезені звідти ж.

Добриня ніколи не бував тут і тепер з цікавістю розглядався довкола. Десятинна церква, темна і похмура, стояла під самим валом, над кручею, що нависла над Подолом. В князівських та боярських хоромах подекуди світилися вікна – там горіли свічки, миготіли неясні тіні, йшло невидиме чуже життя. Князівські господарчі будівлі, хоч там свічки і не світилися, теж було добре видно, бо на майдані сторожа розіклала велике багаття, що освітлювало майже весь Володимирів город.

Він думав, що його ведуть до старшого – до якогось боярина чи й до самого князя, і сподівався, що його зразу ж відпустять, бо не відчував за собою ніякої провини. Та Доман повернув на задвірки, до князівських конюшень. Там, у закутку, темніла присадкувата дерев’яна споруда, зрубана з товстих колод. Замість вікон, у ній виднілися вузесенькі, завширшки в долоню, прорізи, затулені зсередини ганчір’ям.

Добриню обдало холодом.

Поруб! Князівська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його!

Ніби вгадуючи його думки, Доман хижо оскірнувся:

– Так, так! Ти не помилився! Це справді яма! Поруб! Я в ній з ласки князя Михайла, боярина Дмитра та й твоєї, собако, просидів майже всю зиму! А тепера – твоя черга! Ха-ха! – І повернувся до підлеглих. – Киньте його туди! Та швидше!

Два дужі гридні схопили Добриню, втягнули крізь низенькі двері в темне приміщення і штурхонули в спину. Падаючи, він простягнув наперед руки – і це його врятувало, бо зумів ухопитися за якусь перекладину чи верхній брус зруба і, хоча й зірвався, впав у яму не головою вниз, а ногами.

Зверху загуркотіло, грюкнуло, видно, закрили ляду і замкнули двері. В ямі стало зовсім темно.

Якийсь час, ошелешений падінням і пригнічений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потім, тримаючись за стіну зруба і боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бік – стіна, в другий – теж стіна. Не розженешся тут! Справжня домовина!

Важкий розпач поволі, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтіли, підігнулися, і він, опираючись спиною на слизький запліснявілий зруб, сповз униз, на нерівну дерев’яну підлогу…

2

Їдучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподівано для себе і своїх супутників зустрів у пушті50 – угорському степу – половців. У долині, над заболоченою річкою, стояли рядком темні гостроверхі вежі-юрти на возах, перед ними горіли багаття, вешталися жінки, чоловіки, діти, на лузі паслися коні, ремиґала худоба, мекали вівці.

Князь не повірив очам і, вражений, повернувся до боярина Федора.

– Чи мені приверзлося? Чи й справді половці? І де вони тут взялися?

Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.

– Половці! Їй-богу, половці! Помітили нас, сідають на коней і скачуть сюди!

Всі зупинилися. Гридні оточили князя – поклали руки на держаки мечів.

Половці наблизилися. Їх було не менше сотні. Передній запитав: – Хто ви?

– Я київський князь Михайло. А це – мої супутники, – стримано відповів Михайло Всеволодович. – А ви хто? Якого хана піддані?

– Хана Котяна… Я його син Тігак.

Князь зрадів.

– О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калці! Я хотів би побачити хана!

Тігак приклав руку до грудей.

– Хан Котян з радістю зустріне великого князя київського. Я проведу вас до нього. Їдьте за мною!

Вони довго їхали весняним степом. Сніг уже зійшов з землі. Було тепло. В голубому небі весело дзвеніли жайворонки. Рання весна пробудила землю від зимового сну – і вона щедро вкривалася молодим зелом, на повні груди дихала його духмяними пахощами, стріляла бростю й бруньками на всі боки.

На видноколі то там, то тут темніли юрти – то виднілися стійбища половецьких родів.

Стійбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великій затишній долині, над чималим озером курилися дими, стояло багато возів з вежами. Вдалині пастухи пасли отари і стада.

Ханська юрта вирізнялася з-поміж інших більшим розміром, білим кольором та тим, що стояла окремо на крутому березі. Перед юртою горів вогонь, а біля нього на товстій сірій кошмі, застеленій килимом, сидів, підібгавши під себе ноги, сивий старий половець у малиновому чекмені та лисячому тумаку51 на круглій голові.

Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рідкі сиві вуса звисали на рота, але з-під важких повік світився чіпкий, уважний погляд карих очей. Він давно запримітив верхівців, упізнав сина і тепер намагався розпізнати незнайомців, що їхали з ним.

Тігак скочив з коня.

– Великий хане, я привів київського коназа Михайла – він їде в Естергом до короля Бели.

Котян довго вдивлявся в князя. Потім, упізнавши, досить прудко, без видимого зусилля підхопився і розкинув руки для обіймів.

– А й справді князь Михайло! Я радий вітати тебе, княже, у себе дома!

Князь обійняв Котяна.

– Скільки літ, скільки зим, хане!.. Однак мені дивно бачити тебе не в Половецькій землі, а в Угорській.

Котян не відповів, а повернувся до сина.

– Тігаку, сину, пригости киян якнайкраще, а мені з князем хай подадуть обід до юрти! – І відкинув важкий полог. – Прошу, княже!

У юрті стояли сутінки, було тепло і затишно. На завішаних килимами стінах висіла зброя. Долівка теж у килимах, а на них, попід стінами, лежали пухкі барвисті подушки.

Поки хан і князь роздягалися та всідалися, дві молоді половчанки внесли обід – тушковану баранину, тонкі підсмажені коржі, сир, айран та кумис. Поряд поклали вишиті рушники – витирати руки.

Хан запросив до обіду.

– Що, княже, маємо, тим і вітаємо. Зараз ми зовсім збідніли. І ледве вислизнули із Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькій землі, а в Угорській…

Котян запив шматок баранини кумисом і подав другу чашку князеві. Вони поволі жували їжу своїми старими, з’їденими зубами і тихо бесідували. Товмач їм був не потрібен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусідів.

– Коли б ти був тут сам, хане, або з невеликим почтом, як я, то я подумав би, що ти теж їдеш до короля Бели шукати союзника у війні з Батиєм. Але ж ти тут з цілою ордою. Це мене здивувало, – сказав князь.

– Не дивуйся, княже. Торік усе літо Батиєві тумени гасали по наших степах за нами, У передгір’ях Обезьких52 гір винищили майже всіх половців, на Кубані – теж. А хто лишився живий, того перетворили на своїх конюхів. Потім пішли на донських та придніпровських половців. Пощади до нас вони не мали. Охоплять кілька родів, зженуть в одне місце – і вирубують. Охоплять інших – і теж шаблями та соїлами по черепку! Увесь степ вкрився половецькими трупами. Галич так розкормилася на дармових харчах, що й злетіти в небо вже не мала сили… Хто міг, той тікав світ за очі – у Крим, за Обезькі гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому світу розсіявся мій народ. Полонених потягнув Батий на ріку Волгу, а по ній – аж у булгарську землю, на ріку Каму, воювати булгарів… Після багатьох кривавих сутичок з татарами я зрозумів, що не відіб’юся, що загине рід мій, плем’я моє, а з ним і я загину. Тоді я зняв усіх з насиджених місць і повів в Угорську землю. Я сподівався, що король Бела прийме нас, бо ж його мати – половчанка, наша княжна…

– Ну і як він вас прийняв?

– Як родичів. Сам виїхав нам назустріч, на пограниччя, привітав мене, як брата, і надав вільні землі для кочування. Там і відбулася наша розмова, там ми уклали угоду…

– Про що?

Котян обсмоктав кістку, рушником витер вуса і руки.

– Зі мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела це оцінив і поставив переді мною дві вимоги: прийняти католицьку віру, похрестити всіх, а друге – служити йому військовою силою у домашніх війнах з можновладцями-банами, які самі хочуть стати королями.

– Ну і що?

– Я погодився. А що мав робити? Нам нікуди було діватися… Мене першого похрестили, а потім і народ мій. Тепер я, великий хан, колишній вільний степовий орел, став данником короля Бели. Він дав нам притулок, землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями… Ось так, княже! А ти? Чого ти тут?

Князь Михайло зітхнув.

– Та того ж, хане, що й ти. Тільки я не став чекати нападу Менгу-хана, а вирішив шукати союзу, щоб спільно із сусідами стати супроти Батия! Передусім – привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських князів… Тепер бачу, що й ти будеш з нами… Сила зібралася б не мала! Коли б ми разом стали супроти Батия, то…

– Дай, Боже, нашому теляткові та вовка з’їсти! – зітхнув Котян. – Але створити такий союз – ой як важко!

– Хочу просити у Бели доньку для свого сина Ростислава. Син уже там, а я ось – їду…

– Їдь, княже, їдь!.. А я буду молитися своїм новим і старим богам, щоб твоя поїздка була успішною! Бо від Батия – нам усім смерть!

3

Іванко так і не знайшов подвір’я боярина Дмитра. Стемніло, Києва він не знав, двоє чи троє запізнілих перехожих на його запитання, де живе боярин, непевно махнули кудись рукою – там! Він посмикався туди-сюди по вузьких вулицях, аж поки не опинився в якомусь глухому завулку, де й розвернутися з двома підводами у темряві було ніяк. Постукав в одні ворота – мовчанка, в другі – у відповідь собачий гавкіт. Тоді він заклав у рептухи коням вівса та сіна, сам погриз хліба з салом, тугіше закутався в кожуха, підняв баранячого коміра і заходився бігати довкола саней, щоб зігрітися.

Скрипів під ногами сніг, форкали, здригаючись від холоду, коні, а він усе бігав і ходив, ходив і бігав – усю ніч, аж поки зійшло сонце і на київських вулицях загомонів люд.

Перший же прохожий вивів його з тупика, куди він необачно заїхав у темряві, і показав на простору садибу, обнесену високим частоколом, за яким виднівся боярський терем, якісь інші просторі будівлі, гіллясті груші та яблуні в білому сніговому вбранні.

– Боярина, парубче, шукай там!

Він постукав у важкі дубові ворота. Відчинив молодий гостроносий сторож-челядник. Дізнавшись, що смерд привіз крицю, впустив його з підводами в двір.

– Вези туди, до кузні!

Ковалі, що вже роздували вугілля в горні, допомогли Іванкові розвантажити його поклажу, і він, полегшено зітхнувши, що виконав наказ Добрині, під’їхав до ґанку.

– Чого тобі? – знову спитав челядник.

– Хочу бачити боярина.

– Чоловіче, невже ти гадаєш, що бояринові нiчого робити, а тільки розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь?

Іванко був злий, бо цілу ніч мерз, був голодний, його душили сльози за брата, якого князівські посіпаки хтозна-куди запроторили, тому відповів різко:

– А ти хіба не смерд? Я смерд, але вільний! А ти смерд боярський! Я не поїду звідси, поки не побачу боярина Дмитра!

– Та я тебе витурю зараз у шию – аж засвистиш звідси! – вигукнув той люто і замахнувся кулаком. – Поганець!

Іванко був не з полохливих. Відступивши крок назад, висмикнув з саней рожна.

– Тільки зачепи!

На їхній крик розчинилися двері терема – і на ґанок вийшла дівчина. Побачивши челядника з піднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руці, метнулася, як була – без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платті – до них.

– Що тут? Ану, припиніть бійку!

Челядник опустив руки, вклонився.

– Бояришне, цей смерд…

Але Янка не дозволила йому закінчити.

– Іди геть, Демко! – І повернулася до зблідлого незнайомця, який в одній руці все ще тримав рожна, а другою цупив з голови шапку.

– Ти хто? Що тобі треба?

– Я Іванко, брат Добрині… Ми привезли бояринові крицю…

Янка аж кинулася.

– Добринин брат? А де ж сам Добриня?

– Його вчора схопили князівські гридні і повели – не знаю куди.

– О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходімо мерщій до боярина!

– Я й хотів до боярина, дак цей… Демко…

Янка вже не слухала – потупотіла підкованими чобітками на ґанок. Іванко поколивав за нею.

У просторій горниці, залитій сонячним світлом, сиділа після сніданку вся бояринова сім’я. Янка ввірвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула:

– Татусю, Добриня з братом Іванком привіз тобі крицю, а князівська варта схопила його вчора, мов татя, і невідомо де поділа! Врятуй його!

Всі повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.

– Хто схопив Добриню? – спитав Боярин.

– Не відаю, – відповів Іванко. – Вже посутеніло, було темно… Якісь вершники… Старший кричав на Добриню, а потім наказав забрати… Його й потягли…

– Це князівська нічна сторожа – більше нiкому! – вигукнула Янка. – Ми повинні його виручити, татусю! Ходімо!

Дівчина була схвильована, щоки її порожевіли, очі блищали.

Бояриня переглянулася з боярином і з синами, підвелася і взяла Янку за руку, намагаючись посадити на стілець.

– Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нічого лихого не сталося, якщо він теж не вчинив нічого поганого. Тато поговорить з князем чи з тисяцьким Домажиром – і його випустять…

– А якщо не випустять? Я хочу піти з татусем!

Бояриня почервоніла, підвищила голос:

– Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князеві, чому ти заступаєшся за якогось смерда?

Янка висмикнула руку з материної руки, гнівно притупнула ногою.

– Той смерд урятував мене від смерті! Ось що я скажу князеві! Той смерд повівся як лицар, коли застеріг киян від лестощів татарських, хоча добре знав, що важить головою! А ти думаєш, що я… що я…

З її очей бризнули сльози.

Підвівся боярин Дмитро, кивнув боярині, щоб сіла, а сам обняв дочку за плечі, що здригалися від плачу, приголубив.

– Не плач, доню, підемо разом… Іди – вдягайся! – І повернувся до боярині: – Все буде гаразд. Може, це й на краще, що Янка піде зі мною. Справді, вона розумно пояснює, чому вступається за Добриню. Мені навіть було б важче зробити це… А Іванка погодуйте – і хай відпочиває скільки захоче – адже не спав цілу ніч… І дорога йому ще далека…

4

Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Боліла голова, ломило поперек, холодило ноги. Він лежав на тисовому ліжку, вкритий периною. Від обкладеної світло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Він пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак він уважно слухав, що говорив тисяцький Домажир, що сидів у дерев’яному кріслі під протилежною стіною.

А той розповідав про важливі речі.

– Вірні люди, княже, доносять, що з Рязані, Володимира, Суздаля, з Москви багато втікачів, рятуючись від татарського насилля, поселяються на Волині та в Галичині. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, ліси, щоб залишалися у нього назавжди…

– Ще б пак! Данило знає, що робить! – промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. – Більше людей – більша сила держави! А Київ, бач, ті втікачі з Низовських земель53 обминають, хоча простору у нас більше, ніж у Галичині…

– Налякані люди – бояться, що Батий от-от нападе на Київ… До нас хлинули цілі натовпи половців – просять захисту…

– Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі – з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан54. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!

– Слухаюсь, княже, так і зроблю…

– А що чути про хана Котяна? Він не загинув?

– Кажуть, забрав своє плем’я і подався до племінника, до короля Бели.

– Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, – прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. – Чи ж ви-стоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні – за мене, другі – за Михайла, треті – за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.

– Більшість, княже, за тебе, бо ти – наш князь давній, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович…

– А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається…

– За різними клопотами не бачив його, княже… Але маю я одну думку – породичатися з Дмитром. У мене – син Івор, а в нього – дочка Янка…

– Це було б добре, – промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. – Поговори з ним…

– Після посту зашлю сватів.

– Довго ждати… Домовитися можна й зараз – це ж не весілля!

– Гаразд, княже.

Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:

– Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?

Князь переглянувся з Домажиром.

– Проси сюди! – А коли покладник зник, здивовано розвів руками. – Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?

– Може, мені вийти?

– Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата…

До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.

– Коли б знав, княже, що ти такий хворий…

– Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?

– Анна… Янка…

– Гарна дівчина. Уже на виданні…

– Ще молода, княже.

– Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи – чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?

– Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.

– А чому з дочкою прийшов?

– Той смерд врятував її від смерті – затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.

– А може, він у чомусь провинився?

– Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що ні. Та й я того хлопця знаю. Не віриться, щоб він, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозуміння.

Князь рушником витер змарніле обличчя, облизнув сухі губи.

– Мені про нього нічого не відомо. – І глянув на Дома-жира. – А тобі?

– І я нічого не знаю.

– Але ж, княже!.. – вигукнула Янка, підхоплюючись на ноги. – Як же так? Зникає людина – і нікому нічого не відомо! Треба шукати!

Її запальність розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тілі і біль в голові, він усміхнувся і глянув на тисяцького.

– Що, Домажире, гарна дівчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобі не породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.

Домажир розплився в усмішці і крякнув від задоволення. Як ловко князь повернув розмову!

– Я давно, княже, думав про це і навіть натякав бояринові. Так що все тепер залежить від Дмитра. Як, боярине? Віддаси Янку за мого Івора?

Дмитро ніяк не сподівався такого повороту подій і тепер сидів зовсім збентежений і схвильований. Його й без того рум’яні щоки тепер просто паленіли малиновим жаром, а широкі груди високо здіймалися від прискореного дихання.

Однак він швидко взяв себе в руки.

– Княже, я йшов сюди, на Володимирів двір, щоб розв’язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсім іншу. Та ще таку, яку не так просто розв’язати. Потрібна згода боярині Анастасії, а найперше – самої Янки…

– Якщо батьки дійдуть згоди, дівку не питають, – сказав князь.

Тут знову схопилася Янка, притупнула ніжкою.

– Як це – не питають? Та, може, я того Івора і в вічі не хочу бачити! А ви – заміж! Краще я на себе руки накладу, ніж піду за нелюба заміж! Так і знайте!

Домажир перестав усміхатися і розвів руками. Дмитро почав бліднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її краще, ніж будь-хто інший, і не сумнівався, що її погрози зовсім не пусті слова. Він силоміць змусив її сісти побіля себе, обняв за плечі.

– Янко, заспокойся! Ти ж іще не стаєш під вінець! А говорити можна про все – навіть про твоє весілля. До того ж Івор, син боярина Домажира, гарний хлопець, і кожна дівчина в Києві мала б за честь вийти за нього заміж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком…

– А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навіть сам великий князь не змусить мене ні за кого вийти заміж! – Вона знову схопилася і вибігла, грюкнувши дверима, з княжого покою.

Три немолоді чоловіки мовчки переглянулися. Домажир почервонів з досади та сорому, бо ніяк не сподівався, що якесь там дівчисько, хай навіть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника – піднесе його синові, та де там синові – по суті, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвів руками, намагаючись згладити неприємне враження від вибрику Янки, а князь засміявся, зморщивши носа і витираючи сльози з очей.

– А хай йому грець, яка дівчина! Га? З перцем! Цікаво, чи вона відмовила б і моєму синові – княжичу? Ха-ха!