Читать книгу Сонети - Віталій Колодій - Страница 3

Від прагнення добра і чистоти

Єднається із яблуком росина,

Зерно лягає в землю й потім гине —

Щоб міг із нього колос прорости.

У многості єднаються світи,

Немов глаголи й мислі воєдино

Зливаються у формі цій глибинно

В гармонію складної простоти.

Якщо поет рій образів трима

У повелінні строгім, мов зима,

Якщо слова в нас думки не приспали

І меж її розкутості нема,

Якщо в шуканні труднім недарма

Ми вирушили у життєву далеч.

Ми вирушили у життєву далеч

Малими і наївними дітьми.

Ще дим війни стояв над ворітьми

І десь хати за обрієм палали.

Тоді ще ми транзисторів не мали,

Про телевізори й не снили ми:

У повоєннім світі між людьми

Голодними були мої начала.

Стою сьогодні між пожовклих трав

І згадую, як ти отут сказала,

Що хлопчика-сусіда покохала

(Він мав баяна… Батька хлопець мав!).

Тоді ще я нещирості не знав:

Солодкою була сльоза печалі.

Солодкою була сльоза печалі,

Коли нарешті привітали вас

Із відкриттям, якого так чекали.

Із радістю, нежданою в цей час.

Усе при тому начебто й гаразд:

Ви стоїте в білоколонній залі.

І посмішки навстріч, і котрий раз

Прилюдно возвеличують і хвалять…

О, скільки втіхи ллється з висоти!

Та раптом гостро вас у серце вжалить

Така тоненька цівка гіркоти:

Вітальників оцих ви не стрічали,

Коли було безрадісно в путі,

Коли крізь терня випадало йти.

Коли крізь терня випадало йти,

Я оглядався: звідки почалося?

Чого шукав, як жив і думав досі?

І що тоді я міг відповісти?

Що прагнув підійматися й рости —

Без нарікань, природно, мудро, просто?

О ні – цього мені було не досить:

В затятості долав я шлях крутий.

Тепер назад поглянув… Боже мій!

Яке велике поле незозріле

Постало за посівами надій!

І щира сповідь дух мій осмутила,

Бо крізь густу завію суєти

Ми часто не доходили мети.

Ми часто не доходили мети.

Так пролісок не може сніг пробити,

Так паросток не досягає цвіту,

А дерево – своєї висоти.

Сліпі невдачі застили нам світло

І плин думок вели до мілкоти.

А ми таки тяглися до зеніту,

Невдачам наступали на хребти.

Уперто ми несли до перевалу

Невідворотні подарунки літ.

Вже крига втоми дихала услід,

Однак і далі знов скарбів шукали.

Хоч плечі нам хилило до землі —

Здобутого завжди здавалось мало.

Здобутого завжди здавалось мало…

Залишити хоча б один рядок,

Який колись назвали б досконалим,

І вивершить хоча б одну з думок!

О, скільки ми і думали й писали…

Але приходив невідступний строк —

І знов на вістрі гострого фіналу

Звучав суддівства строгого свисток.

Чи вірш засяє, наче світлячок?

Чи зблисне слово променем зухвалим,

Повідавши: не марним був урок

Змагань і бур, що на шляху зазнали?..

І сумнів брав: не видно ні на крок…

А ранки знов надіями світали.

А ранки знов надіями світали.

Я повертався крізь усі роки

До того заповітного причалу,

Звідкіль ми всі. До вічної ріки,

Де хвилькою маленькою гойдало

Задивлені в майбутній день зірки.

Там ходиш ти – між радістю і жалем,

Там сивиною всіяні стежки…

У сповіданні перед мене стали

Заінені від спогадів хати.

Ріка себе у кригу заховала,

Але сніги з ясної чистоти

Мені про тебе цілий день писали…

І кликали до обріїв мости.

І кликали до обріїв мости,

І сонце заясніло поранково

Моїм найпершим почуттям, любове.

Але тоді навстріч не вийшла ти.

Тебе в чужі для нас обох світи

Взяли на раннім досвітку людове…

І як мені тебе розрадить словом,

Зустріти, врятувать і вберегти?..

Ще дерево й не почало цвісти,

А з нього вже пелюстка відлетіла…

Іду в саду, на осінь просвітлілім,

Немов читаю з юності листи…

Пташиний клич вгорі – то в серпні білім

Витають десь думки під небосхилом.

Витають десь думки під небосхилом:

Смішні, серйозні, більші і малі.

То мчать увись, то зовсім при землі

Кружляють із ячанням посмутнілим.

Про що вони?.. Про те, що розгубили

Весняні ранки у холодній млі?

Що так охоче в літньому теплі

Літали б ще і сонечко б кружили?..

Та що це раптом сталося?.. На мить

Вони безвільно в леті затремтіли,

Мов хвилі моря, збиті вітром з цілі.

Ну що вас так стривожило, скажіть!

Там висота, в якій ослабли крила.

Там тінь гори, якої не скорили.

Там тінь гори, якої не скорили,

Хоч прагнули і сходили не раз.

Там тінь поразок, що навчають нас,

Караючи хистких і слабосилих.

Не відступи, знеможений, на схилах —

І зійдеш на верхи в урочий час.

Бо меншає надійності запас,

Якщо зневіра путь нам заступила…

Щасливий, хто на крутизні несхибний

Зусиллям волі, думки і руки,

Кого невдача будь-яка не спинить,

Хто з молоду завчив урок гіркий.

Бо що повчальніш: поклик із вершини

Чи сумнів за перейдені роки?..

Чи сумнів за перейдені роки

Додасть під вечір мудрості і хисту?

Коли з дерев спадає жовте листя —

Від того чи світлішають гілки?..

А сумніви шикуються в полки,

І кожен в настрій потрапляє вістю

Про те, що був не так зробив колись-то.

Яка відплата? Відсвіти які?

Чи боронитись вистачає сили?..

Вже й спомин повертається несміло

Із тих доріг, де видно кожен слід…

Облишмо це!.. Святкуючи прихід,

Побідно осінь піднімає щит,

Та молодість – о ні! – не відступила.

Та молодість – о ні! – не відступила,

Хоча б і як студили нас вітри.

Літа немов і сліду не лишили,

Але ж поглянь, яка глибінь вгорі!

Яка прозорість мудрої пори!..

І задуми, й бажання прояснілі

(Шукай себе, знайди себе, твори!),

Так само юно світять очі милі.

Хай сіє осінь сутінки навстріч,

З долоні хмар стечуть зимові хвилі.

Але хіба колись настане ніч,

Якщо для неї серця не відкрили?..

Звучить дороги непоборний клич:

І досвід є, і мрії не згоріли.

І досвід є, і мрії не згоріли —

Єднання дня і віку золоте!

Ще слово нам черешнею цвіте,

А в реченні вже світить плід дозрілий.

Все має круг свій в нашім світі білім.

Сягнуть його – бажання непросте.

Ось пагінець ще при землі росте,

А вже в могуть свого розкрилля цілить.

Йому довкіл ялини креслять простір.

Зламало їм колись верхи стрімкі,

А гляньте: гінко підвелися досі.