Читать книгу FакіR - В’ячеслав Васильченко - Страница 6

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 18 хв.

«Ні, все-таки дивні вони створіння, ці жінки. Скільки їх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нічому й не навчилися. За стільки часу. Погані, виходить, учні. Нестаранні… Ось і ще одна вскочила… Як же це все банально…»

Тоні лежав на готельному ліжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з ліпниною. Вигадливий барельєф – химерні викрутаси вниз-угору і з боків, що обрамляли густо засіяне візерунками коло, – нависав над головою дамокловим мечем. А ніби – над усім майбутнім життям. Яке залежало від усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш його – і все це «горішнє химер’я» розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранішньою дрімотою. І на його уламках розквітне…

Не спав і думав. Думав… Думав… Думав… Бо думати стало зараз його найголовнішою роботою. Сенсом недавно початого буття… Нового. Яке скоро стане таким… таким… омріяним…

Думав і вичікував. Вичікував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарешті засне. Засне так, що буде можна…

Вичікував і радів. Точніше – починав радіти. Скоро… Скоро… Скоро… У голові – ніби годинник відраховував останні хвилини. Якісь жалюгідні останні хвилини. Ще трохи і – буде можна…

Почувався рибалкою. Досвідченим. «Зубатим». «Посвяченим»… Наживив. Закинув. І чекає.

Від такого ні жодна тюлька не втіче, ні навіть сама Золота Рибка. Черв’ячка-бо проковтне обов’язково. Ще й пальчики оближе. А разом – і гачечка підступного… І вже не зіслизне…

Проте задоволення не з’явилося. А мусило б… Зрозумів… Дві мачини сумління. Завалялись на денці душі. Наче й ампутував. Наче й рубця не лишилося. Але… Що ж, доведеться ще раз підмести… Колючим віником.

Ну, ось. Наче… І рибалка став мисливцем.

Повільно стягнув простирадло. Обережно піднявся. Став поспіхом одягатися. Очі не відривались від Пенелопи.

Дівчина міцно спала. Найбільше не хотів, щоб прокинулась. Та побоювання марні: чари снодійного не слабли. Красуня мирно сопіла. І ні кисле, ні солоне не снилося.

Підійшов до сумок, що стояли зібрані. Туго набиті, ніби торпеди смертоносним вантажем. Тільки показуй, куди. Наводь і тисни кнопку. Стартують одразу ж. І порятунку нікому не буде. І вічний спокій на дні моря гарантований.

З чотирьох різних вибрав найменшу – чорну, пузату. Схожу на саквояж. «Dolce & Gabbana». Дві великі літери. Перші з імен «богів». Відкрив, аби ще раз пересвідчитись. Ні, все правильно. Воно. Складене дбайливою Пенелопиною рукою.

Закрив. Укинув до своєї. «Reebok». Матрьошка. Нечутно з’єднав «блискавку». Знову глянув на дівчину. Та й далі безпечно спала, навіть не змінюючи пози. Довге русяве волосся розсипалося на подушці, випромінюючи жіночий магнетизм. Е-е-ех….

Час.

Запрігся. Міцний ремінь обігнув плече. Але йти не поспішав. Востаннє підійшов до ліжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловіків, а з самих – робити зомбі. На мить забув і про те, що треба зникнути, і що на нього вже чекають. Запустив у душу божевілля. Нахилився, щоб поцілувати. Але розум емоціям дав щигля. Начуди!!!

На телефон наслав закляття (банально відімкнув!).

Двері плавно пішли (розчиняв їх повільно й акуратно!).

Вислизнув у довгий коридор (ні душі!).

На ліфт (останній поверх же!).

Майже не хвилювався. «Заключна дія» проста. І безпечна. Головне – не засвітитися. Хоча… Доставить вантаж, отримає своє (і чималеньке!), а там, за годину, вже летітиме додому. Геть із цієї чужої та набридлої країни. Туди, де кличе в обійми насолода…

Викликав ліфт і замислився. Як же вдало крутнулось колесо Фортуни! Кілька місяців тому на пляжі підійшов хлопчик років дев’яти й повідомив, що у барі на Тоні чекають. Не одягаючись, відразу почимчикував. Любив повигравати статурою напівбога. І робив це завжди. При першій же ліпшій нагоді. Пам’ятає все, як зараз. Липкі жіночі погляди… Прихований скрегіт зубовний рогоносців… Безжалісне полудневе сонце… Тепло бетонованих алейок, якими шлапали міцні ноги у пляжних капцях.

Окинув прохолодний бар. Незнайомець недбало махнув рукою з розчепіреними двома пальцями. Ось він, цей чувак. Що треба? Посунув до його столика. У найтемніший закуток…

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 33 хв.

Ліфт м’яко загальмував.

Пластикові стулки гайнули врізнобіч. Рішуче ступив. Дідько! Не сам! Ліворуч, у заглибині, чоловік і жінка. «Попалили», потвори!

Ліфт зачинився й рушив. Тоні подумки гатив себе ногами. Роззявляка! Дятел довгодзьобий! Спіноза недороблений!..

А «свідкам» до «дебелика» й байдуже. Навіть не глянули. Жінка – стовідсоткова повія. Кого-кого, а їх за ці роки набачився. З чоловіком складніше. Ледь тримається на ногах, і розібрати, якою мовою белькоче, не легше, аніж одним пострілом зробити дві дірки в мішені. Та й не професор лінгвістики. Однак мимохіть подумалось: у кишенях не гори золоті. Бо така стара й негарна жінка коштувала небагато. А може… Звичайний скнара. І за п’ятдесят центів повіситься на чужій краватці. Компанія, відверто кажучи, не дуже…

Перший поверх.

Ліфт зупинився, подумав і дзенькнув. Тоні поспіхом вийшов і рушив холом. Залишайтеся здорові!

Портьє, поклавши голову на руки, упевнено давив комара. Захотів покепкувати, але передумав. Годинник показував за чверть другу. О другій мусив з’явитися біля кам’яного Байрона, якого діва-Греція нагороджує пальмовою віттю. Теж кам’яна.

Треба поспішати.

Ніч зустріла байдужістю. Що є ти, що нема. Кульгай собі мовчки, якщо треба. А ні – тоді спи. Відпочивай перед завтра. Щоб знову в колесо. І – бігти, бігти, бігти…

А за різнобарв’ям неонових написів ховалися несміливі подихи майбутніх холодів.

Пішов швидше…

06 серпня 1993 року, Афіни, 12 год. 15 хв.

Незнайомець на вигляд ще молодий – трохи за тридцять. Доволі немалого розміру. Чорне, акуратно розчесане волосся. Бакенбарди. Очі за великими старомодними окулярами.

– Будь ласка, – запропонував він сісти жестом і зняв «раритета».

Тоні сів, але, глянувши на візаві, здивувався. Чоловік аж надто нагадував Гоффмана. Дастіна Гоффмана[1]. Нічого ж собі. Яка схожість. Двійник? Хоч зараз на конкурс… Чи… справжній???

Тоні пильно рентгенив візаві. Але той немов не помічав. Удавав спокійного. Упевненого. Розслабленого. На відпочинку ж!

З під землі виріс кельнер. У непристойно білій сорочці з чорним «метеликом». Класика! Та від неї повіяло казенністю. А цього Тоні не любив.

– Що будемо? – поцікавився ненайомець, простягаючи меню.

– На ваш смак, – байдуже відповів Тоні, навіть не подумавши взяти «палітурки».

– Два морозива з горіхами та шоколадом, – повернув меню незнайомець, не глянувши на офіціанта.

Той уклонився («зробимо»!) й неспішно пішов виконувати.

Незнайомець не поспішав говорити. Тоні теж. Але вічно так тривати не могло.

– Може, розпочнемо, містере… так і хочеться сказати «Гоффман»? – нарешті іронічно вичавив Тоні. Йому набридало й заповзятливе мовчання незнайомця, і гнітюче очікування, і марнування життя. Останнє – найбільше. Цього він теж не любив.

– А раптом я й справді Дастін Гоффман? – Візаві усміхнувся. І знову надів окуляри. – І на головну роль у новому фільмі обрав саме вас?

– Для цього не треба їхати до Греції й вишукувати потрібний типаж на пляжі. – Тоні показав, що дурних хай шукає де-інде. А з ним цей номер не пройде. – Це з успіхом можна зробити і в Штатах. Та й навіщо йому непрофесіонал?

Тоні подивився на стійку: де ж той кельнер?

– Усе логічно, – поправив окуляри «Гоффман», – але хтозна, чи менше ви отримаєте, якщо приймете мою пропозицію, аніж після угоди зі справжнім Гоффманом. Якби таке трапилось. Не стверджуватиму, що мій проект, який після вашого «так» стане «нашим», застрахований від фіаско, але чи зміг би це обіцяти друзяка Дастін? Усі під Богом. І безсилі перед часом та обставинами.

– Ви говорите загадками, – відрізав Тоні, бо ненавидів філософування ні з гарніром, ні без. – І я не зовсім розумію. А від незрозумілого шаленію. Тому маєте перше попередження. – Говорив, натискаючи на кожному слові. Здавалось, от-от почне скреготати зубами, а після того – перекинеться на нестримного хижака. І пощади не жди! Зуби ж має гострі! – А… І одразу ж застерігаю. До третього не чекаю. Роблю друге й ламаю носа. – Посмішка підробна та єхидна настільки, що й малюк трирічний зрозумів би її нещирість.

– В одному цікавому романі, – вів далі «містер Гоффман», наче й не чув нічого, – є красномовний епізод… Гадаю, що таке букви ви від когось таки чули. І навіть знаєте, що таке книжка.

А ось і друге попередження! Мало б бути. Але Тоні його не зробив. Як і того, що обіцяв після нього. Гаразд! Випробовуєш? Демонструєш силу? Хочеш покласти собі до ніг? Тоді граймо у твою гру. Це вже стає цікавим. Побачимо, хто кого.

– Це такі зшиті докупи листочки з надрукованими гачечками? – Тоні подарував співрозмовникові те, чого той прагнув. Він прийняв правила.

– Так ось, – менторським тоном повів незнайомець, наповнюючи голос насолодою. – День. Двоє сидять на лавці, один увечері повинен (і впевнено збирається) вести збори літераторів, але раптово потрапляє під колеса трамвая, позбувається голови, і збори, природно, не відбуваються…

– Надзвичайно цікаво. – Тоні навіть не намагався приховувати сарказм, хоч і слід було б. Раз почав грати. – Але, даруйте, ніяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для філософських бесід ви не змогли знайти когось іншого? Скажу відверто: філософії – отого безглуздого переливання з пустого в порожнє – не люблю. Краще б квіти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь…

Тоні замовк. За мить – уздрів кельнера з морозивом. Повернувся і додав, дивлячись на окуляри візаві, за якими той ховав очі:

– У світі (я твердо в цьому переконаний), є одна-єдина філософія. Спільна для всіх. Ідеалістів-матеріалістів. Філософія шлунку. І крити тут нічим.

«Містер Гоффман» відповідати не поспішав.

Кельнер поставив морозиво й зник.

– Гм… Здаюсь. Помилявся. Вважав, що розум і накачані м’язи – речі непоєднувані, – мовив незнайомець, занурюючи ложечку в білу піраміду, обсипану горіхами й шоколадом. – До речі, горіхів у цьому барі кладуть менше, ніж слід. Не помічали?

– Від солодкого не фанатію.

– А я, знаєте, «маю таку ваду».

«Містер Гоффман» вагався і тому – тягнув час. Не заради ж морозива та філософських розмов покликав він Тоні.

Заграла приємна заспокійлива музика. Побільшало відпочивальників. Вільних столиків майже не лишилось. Біля стійки кілька чоловіків дружньо розмовляли й пили. Три пари повільно крутились.

«Містер Гоффман» продовжував їсти, длубаючись. Наче вишукував там слова, які збирався сказати.

Тоні це дратувало. Багато думає про себе цей «діло-вар». Виграє на чутливих струнах нервів. І карти відкривати не поспішає. Навмисне?

– Слухай, ти, пожирачу морозива, – кинув Тоні, підвівшись і нахилившись ближче, щоб не почула решта, – якщо ти зараз же не скажеш, для чого я тобі потрібен, отримаєш друге зауваження. – І для більшої певності пограв промовистими біцепсами.

– А ти чудовий хлоп’яга, – засміявся «містер Гоффман» і відсунув вазочку. – Подобаєшся. Радий, що не помилився.

Трохи заспокоєний, Тоні опустився на стілець. Хоча полум’я з ніздрів продовжувало вилітати. І копита поривалися бити об землю.

– Мені потрібен такий, як ти, – вродливий, рішучий і дужий, – повів далі незнайомець. – Справа делікатна. Складна. Небезпечна. Але страшенно вигідна. При найкращому результаті зможеш до гробової дошки безтурботно віддаватись радощам життя. А, навтішавшись, померти в розкошах і достатку. Якщо, звичайно, розумно поведешся зі своїм багатством. Але це все, повторюю, – і любитель морозива, задерши скатертину, постукав по стільниці, – стане можливим лише тоді, коли спектакль, який я задумав, закінчиться гучними оплесками й вигуками «браво»». Добрячу частину роботи доведеться виконати тобі. Але й «пайка» твоя в «загальній сумі від проданих квитків» теж царська.

Тоні уважно слухав і відчував, як під серцем слизькою гадюкою починала ворушитися жага. Спокуслива й солодка. Сліпа і глуха. Для того, хто перебивався з копійки на копійку, перебігав з роботи на роботу, отримуючи невтішний мізер (хоча й серйозно займався спортом і плекав надію хоч завдяки досконалому тілу «вибитися в люди»), такі горизонти аж надто туманні. Тепер же – варто лише промовити «так», майстерно виконати «роль» у задуманому «містером Гоффманом» спектаклі – і туман може розвіятися. І бажане життя вималюється в усій омріяній красі. У Тоні аж дух забило від раптової приємності, що налетіла могутньою хвилею від однією лише гадки про оте ТОДІ…

Хоча… Не все так просто. Солідний куш зривають, тільки ризикуючи життям. І – переступаючи закон. А там і вирок серйозний можна вигребти. У кращому разі. І на кулю легко нарватися. Чи ще щось таке релаксове. З варіантом переселення на цвинтар.

Ще одна гадюка заворушилася поряд з першою, а потім і накинулась на неї. Ім’я другого гада знав добре. Інстинкт самозбереження. Цей, слава Богові, теж не дрімає.

«Містер Гоффман» запалив і протяг червону пачку з двома «метеорами» вгорі. «West» – автоматично прочитав хлопець, а вголос мовив:

– Дякую. Тютюн – це не моє.

– Правильно, – закивав незнайомець, глибоко затягнувшись, і сховав пачку до кишені. – Ще одна вада. Їх, взагалі, у мене багатенько. Говорю це, щоб, коли доведеться працювати разом (гадаю, саме так і станеться), ви були в курсі… Бачу, вагаєтесь. Правильно. Коли ознайомитесь із «текстом», хвилювань додасться. Тому пропоную першу умову. Даю добу для роздумів. Завтра, рівно о першій, зустрічаємось за цим столиком. А тепер – «лібрето». Вродлива доня одного місцевого мільйонера має два маніакальні захоплення: коштовності та красиві дужі чоловіки. Першого в неї – греблю гати. Другого – теж немало. Було. Але «процес триває». Завдання «актора», тобто ваше: стати черговим її «амуром». А потім – «було ваше – стало наше». Імпровізації дозволяються. Але в розумних межах. Гонорар після аншлагу – пополам.

– А якщо провал?

Тоні видав те, що найбільше муляло під серцем. Але відповідь одержав не відразу. Незнайомець кілька разів затягнувся, роздушив у попільничці-черепашці ще довгий недопалок, відхилився на спинку і з кислою посмішкою мовив:

– Наше життя – це гра. І тут або пан, або…

– Угу. А хто не ризикує, той не п’є шампанського?

– Саме так. Тому й даю цілу добу. Тема серйозна, аби до неї підходити знаскоку.

– Гаразд. – Тоні підвівся. – Завтра… До побачення.

І знову пляжні капці човгали нагрітими алейками. Й оголене рельєфне тіло магнітило очі молодих (і не дуже) жінок. І розлягався тихий скрегіт рогоносців.

25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 46 хв.

Здалеку готель «Пергамос» здавався сірниковою коробкою. Маленькою та акуратною. Яку ставма поставив циклоп. Не менше. Бо хто ж іще на таке здатний? Візерунками він нагадував вощину, вимережану за точними математичними розрахунками. Поодинокі шестикутники номерів світилися, показуючи, що у вощині можливе життя. Вікно ж залишеного щойно – міцно спить. Чудово. І коли дівчина прокинеться, Тоні вже буде далеко. Безслідно розчиниться в багатомільярдному натовпі… І – назавжди…

Спробував хоча б на мить, уявити вродливий фейсик Пенелопи, коли вона проснеться і все зрозуміє. Плакатиме. Рватиме волосся. Заведе істерику. Битиметься головою об стіну. Знепритомніє… Гм, картинка цікава. Обдурена мільйонерова доня. І що найбільше дратуватиме? Втрата коштовностей? Коханого? Грандіозний скандал, який тут же роздмухають газетярі? Такою сенсаційкою поласують одразу. Чи, може, – безсоромне й підле ошукання? Хтозна. Але що йому до того? Тепер він багатий. І матиме все, чого забажає…

– Не поділишся доларом? – шарпонуло хлопцеві мрії. Той ледь не підстрибнув з несподіванки. Але втриматися від викрику не зміг.

Невідомий бородато-патлатий товстун, однаковий уздовж-ушир, жуючи заслинену цигарку, мутними очима рентгенив самотнього перехожого. Пальці правої руки просунуті в «обручки» кастета, який час від часу штовхав ліву долоню і впирався в неї. Між вилогами засмальцьованого шкіряного жилета виднівся чималий вирлоокий череп, що звисав на товстому потертому ланцюзі.

– Завтра, – усміхнувся ошелешений Тоні. Хоча то й не усмішка зовсім. «Перехідний варіант» швидше. Або ж «підготовчий».

– Що завтра? – буркнув «квадратний» бородань, розуміючи, що його мрію хочуть посунути в часі. Е-е-е! Таке його не влаштовує. Не домовлялись!

– Завтра дам два. – Тоні запустив у слова таку лагідність, ніби цей «приший-кобилі-хвіст» ось-ось стане його названим братом. А сам тим часом уже бачив, як скоро руки, кишені, сумка, очі, вуха і решта можливих місць будуть забиті всемогутніми шелестливими купюрами. І порятунку від цієї напасті не треба. Солоденька!

– Проблема, брате, в тому, – спробував обняти хлопця несподіваний прохач, хоча Тоні вмить і звільнився, – що мені треба саме зараз. Труби горять. І бажано – «двадцятку». А якщо й «соточкою» підігрієш – спасибі з поклоном. Ще й за здоров’я чарчинку перекину. Твоє і моє. Подякуєш!

– Умовив, – усміхнувся щасливий Тоні. – Можеш. Тобі б померлих воскресати. За гроші. Бабла б накосив… А не «стріляв» би у таких, як і сам, мишей церковних.

Усмішка у відповідь заблукала в густих заростях «квадратного» сьорбала. Без компаса й карти. Назавжди. На довгі-довгі тисячоліття.

Тоні зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хотів бруднити. Та зараз вибір невеликий. Ситуація диктує!

«Квадрат» побачив і аж подався вперед. Зараз відламається шматочок щастя. Зараз! Іди сюди!

Зненацька правий кулак Тоні різко повідомив бороданеві, що з носом у того проблеми. Причому серйозні. Не на один місяць. І так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло. Та бородань і сам відчув, наскільки все серйозно. Одночасно полетівши вбік від мрії. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали тільки двоє. Тоні (цей навіть добре) і «квадрат» (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила постійно). Але жоден нікому не скаже. Солідарність! Усе серйозно!

– Вибачай, друже, – неголосно мовив Тоні, – сьогодні ламаю носа без попереджень. Поспішаю. – Плюнув на безпорадне тіло. Воно уже не ворушилось. Підхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешті це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути ні хвилини. Лишити комусь іншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфує… Приміряє свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сіру. Як і його безпорадне життя.

Котра там година? Ага. За вісім – друга. Ого. Треба поспішати… Еге ж…

07 серпня 1993 року, Афіни, 12 год. 57 хв.

Наступного дня – але вже одягнений у легкий пляжний костюм від «Lacoste» – Тоні за три хвилини до першої зазирнув до «Нарциса». Сьогодні людніше. Устигли добряче насмалити. Скрізь плавали сизі хмаринки, котрі, як пустотливі допитливі діти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто – до всього взагалі. І Тоні навряд чи стане винятком.

Непоквапом чимчикуючи до столика, помітив, що за ним сидів тип років сорока. Він мав тонкі губи, правильної форми ніс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, ніж звичайна чоловіча зачіска. Й уважно читав «The New York Times».

Тоні підійшов і ввічливо сказав:

– Е-е-е, містере, перепрошую, тут така проблемка… – Уваги на Тоні ніхто не звернув. – Чи не могли б ви пересісти? У мене тут зустріч. Знаєте… серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумійте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.

Іншим разом Тоні б себе не впізнав. А впізнавши – зробив собі друге попередження. Відразу. Таких прохацьких інтонацій від себе ніколи не чув. І навряд чи колись почує.

– З величезним задоволенням… виконав би ваше прохання, – привітно дивлячись на Тоні, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона крізь його товсту шкіру, – але теж маю тут зустріч.

– І коли ж, якщо це не таємниця? – поцікавився Тоні.

– О тринадцятій. – Чоловік поглянув на годинника. – Мій приятель запізнюється, але, гадаю, з’явиться з хвилини на хвилину.

– То як же бути? – нервово поглядаючи на двері, запитав Тоні й затарабанив ногою по підлозі.

– І гадки не маю, – відповів незнайомець і знову втупився в газету.

Тоні поглянув на годинника: п’ять на другу.

– Ваш теж затримується? – запитав спостережливий незнайомець.

Тоні мовчки кивнув. А всередині прокинулась тривога.

– То ми з вами колеги? – надокучав необов’язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним. – Урешті… – продовжив він, наче вирішив якнайскоріше роздратувати Тоні. – Чом би й ні? Оскільки наших приятелів поки немає, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу.

– Облиште ці дурні жарти, – починав кипіти Тоні з двох причин: по-перше, Режисер усе не з’являвся, а по-друге… Цей надокучливий незнайомець… Він уперто набивавсь на щирі зуботичини. – Ну, про що ми з вами будемо говорити?

– Ну, скажімо, про театр, про п’єси, про красивих дочок мільйонерів, про їхні амурні пристрасті, врешті-решт, містере Хейвен!

Тяжкий молот угатив у тім’я. Звідки цей «читач» усе знає? Учора їхньої розмови чути ніхто не міг! Тоді ж звідки? Може, це спецагент, і Тоні на гачку? Не доведи, Господи! А може, Режисер і цей незнайомець – одна ватага? І тепер будуть його шантажувати? Але навіщо? Грошей він не має. Та й який може бути шантаж, коли до нинішньої хвилини у будь-яких його діях не було жодного криміналу. А за злочинні думки саджати в тюрму ще не почали. А то б уся Земля стала гігантською в’язницею…

– Пробачте за невинний жарт, – обірвав думки Тоні незнайомець. – Я – ваш учорашній співрозмовник. – Чоловік говорив спокійно й упевнено. – І ніхто не запізнився.

Тоні дивився на «читача» й абсолютно не погоджувався. Цього не може бути! Він абсолютно не вчорашній «Гоффман»!

– Я схожий на сліпого чи божевільного? – кинув жменю грубощів хлопець.

– Пробачте, якщо вас щось образило. – Той самий спокійний та врівноважений тон. – Розумію. Моя зовнішність… Учора – Дастін Гоффман. Ви впізнали. А сьогодні знань у кіномистецтві не вистачило. І «Жінку французького лейтенанта» ви не дивилися. Як і «Виворіт долі», очевидно. Хоча, це можна пробачити. Джеремі Айронс[2], звичайно ж, за популярністю з Гоффманом не зрівняється, але завіряю вас – теж досить пристойний кадр.

Ошелешеність Тоні не минала. У це неможливо повірити! І Тоні не вірив. Як таке може бути? Як???

Та ось він нарешті зібрав думки докупи і збуджено мовив:

– Хочете сказати, що вчора й сьогодні ви відітнули голови відомим акторам і пересадили їх собі? – Хлопець перекинувся на бика і втупився в червону ганчірку. – Даруйте, але я не п’ятилітнє хлопченя, щоб вірити в цю фантастику.

– Заспокойтесь, друже. – У голосі – «нуль емоцій». – Усе просто. Відмінний грим плюс віртуозне уміння ним користуватися – і маємо результат. Навіщо це все – казати, гадаю, немає потреби.

Здивованість не минала. Прошила все єство й гасала ним, ніби вересневий першокласник, випущений на першу перерву.

– Якщо все так, – за якусь хвильку ожив Тоні, опанувавши себе, – то ваш маскарад я оцінив би «фіфті-фіфті». З одного боку – все логічно. Справжній фейс надійно захований. Але з іншого… Обличчя відомих людей легко впізнавані. І привертають непотрібну увагу.

– На щастя, ви помиляєтесь, – упевнено почав Режисер. – Усі думають, що то – надзвичайна схожість. Ну, поміркуйте, чи буде знаменитість одягатися так просто, старомодно й дешево, як я, трястись у транспорті загального користування і, нарешті, відвідувати такий непоказний бар, як оцей «Нарцис»?

– Логічно, – погодився Тоні й додав: – Ви чудовий актор, Режисере. До речі, можна я буду вас так називати?

– Чом би й ні? – з риторичною вишуканістю мовив «Айронс».

– Чудово.

Відчувши полегшення, Тоні сів напроти. Тривога зникла. Тепло воскреслої надії наповнювало тіло, перелившись через вінця душі.

– Цікаво, – усміхнувся Режисер, – скільки б ще ви терпіли мої запитання?

– Недовго. – Лаконічність відповіді підкреслювала рішучість.

«Айронс» відклав газету й тихіше запитав:

– І як там моя пропозиція?

– Чудово, – пожвавішав Тоні. – Я згоден.

– Суперпрекрасно, – засвітився радістю Режисер. – Хай як це не банально, та іншого від вас я й не чекав… Гаразд. До справи. «Мішень» ваша – Пенелопа Димитріадіс. Її батько – Антоніс Димитріадіс. Практично, ваш тезко, Ентоні. Може це – рука долі? (Ха-ха-ха!). Адреса – Панепістіміу, 16. Ось. – Режисер передав теку, що лежала в пакеті на сусідньому стільці. – Вичерпна інформація про цю родину. Ознайомтесь і – до роботи… А тепер – ще один штришок. Не раджу імпровізувати на тему «поліція». По-перше, я надійно захований і захищений. По-друге, на вас сфабриковано такий компромат, що все життя відригуватиметься. Тож, краще не жартувати. І навіть думку таку женіть. Ще до того, як з’явиться. Я – людина серйозна. І кожне моє слово значить саме те, що кажу. А коли вже я сказав, то обов’язково так і зроблю. Тому, заради Бога, майте мої слова не за погрозу, а за попередження. Бо все серйозно. І жартувати не рекомендую… А зараз – може, по чарчині? За повний аншлаг? – Режисер аж подався вперед.

– Я, взагалі-то, не вживаю, але заради успіху… – Тоні стенув плечима. – Тільки не по чарчині, а по грамині. – Показав, скільки це. Вийшло зовсім трошки. Навіть менше.

Режисер звичним рухом покликав білосніжно-стерильного кельнера. За успіх – то й за успіх!

29 серпня 1993 року, Афіни, 15 год. 39 хв.

Тоні впевнено вів афінськими вулицями новенького «Форда». Не відставав від «Мерседеса». Там – Ламброс Караяніс. Молодий афінський адвокат. Із солідним ім’ям і чималими статками. Поряд – «золотопера пташка», як про себе називав її Тоні, – сама Пенелопа Димитріадіс. Куди поспішав «Мерседес» – Тоні не знав. Але це не хвилювало. Просто сидів на хвості. Уже закінчувався третій тиждень відтоді, як почав шпигувати. Але ця виснажлива праця не давала ніяких результатів. Тоні супроводжував дівчину, звичайно покрадьки, майже в усіх її «вояжах». Але ні зблизитись, ні принаймні впасти в око, як на лихо, не виходило. Ситуація – безнадійне висіння в повітрі (ні тобі на землю впасти, ні в небо злетіти) – дратувала. Гіркий-таки шпигунський хліб. Але… Усе тьмяніло, коли згадував про блиск майбутнього шикарного життя. І – ціпив уперто зуби…

В Афінах орієнтувався непогано. І хоч не завжди знав назви вулиць, напрямки вгадував безпомилково. Ось ця дорога, якою мчить за «Мерседесом», прямує за місто на північний схід. І обов’язково виведе до автомагістралі Афіни – Фіви. Ліворуч залишиться Мегера. Цікаво, куди красуні забажалося сьогодні? Минулі її витівки не хочеться й згадувати. Де тільки не бував, крадучись слідом. Географію Греції знає на «відмінно». Без підручника й шпаргалок.

З Караянісом дівчина сьогодні втретє. Де і як познайомилися – Тоні не знав. Уперше побачив разом минулого тижня. Тоді зустрілися в маленькому літньому кафе. Ні назви, ні престижу. Чому такі багаті люди завітали туди – так і лишилось таємницею. Хоча ця дівчина – сама суцільна таємниця. Складна загадка. Головоломка. Багато її вчинків пояснити неможливо.

Друга зустріч – позавчора. Їздили до Національної бібліотеки. Пробули щось біля двох годин. І ось сьогодні – третя. Подорож невідомо куди. Для Тоні. Але… Їхати слідом мусив. Тому що треба. Незважаючи ні на що та всупереч усьому. Треба шукати стежку до серця красуні. Навіть якщо це й видається безглуздям. Треба. Тому й корився. Жорстокому й невблаганному «треба». Корився слухняно. Сціпивши до болю зуби. Відкидаючи липкі думки про зупинку. Зупинку в цій божевільній гонитві. Її тут просто не було. Не було й не могло бути. За визначенням. За законом великих чисел. За сценарієм Гоффмана, Айронса, Роберта Маккі чи Айзека Азимова. Тому уперто їхав. Уперто репіжив уперед. Може, сьогодні пощастить?

Ішов за «Мерседесом» не надто наближаючись, але й не відпускаючи. Це залишало простір для маневру. Години шпигування не минули марно. Навчився стежити з машини. Справжній тобі агент КДБ, ФБР, «Інтеліджент сервіс» чи МОССАДу. І спробуйте сказати, що ні…

Та ось… адвокат різко, без попередження, звернув на узбіччя й зупинився. Тоні теж показав гальмам, як він уміє на них тиснути. Увімкнув «аварійку» й, узявши праворуч, «кинув якір». І хоч до «об’єкта» метрів із тридцять, картина вся – немовби на долоні.

Тим часом з адвокатового авто спочатку випурхнула Пенелопа з продовгуватою червоною сумочкою, а потім – з’явився й Караяніс. Дівчина, нестримно жестикулюючи, про щось енергійно говорила. Молодик з адвокатською витримкою вислуховував, інколи вставляючи й свої п’ять копійок. Виправдовувальні, звісно.

Очевидно, стомившись, Пенелопа розвернулася й гордо пішла вздовж дороги. «Мерседес» повільно рушив слідом. Порівнявшись, Караяніс відчинив дверцята, запрошуючи до салону. Міс Димитріадіс зупинилась, жбурнула туди гнівну фразу й стала чекати відповіді. Коли ж за кілька митей отримала, знову гордо рушила. Адвокат ще раз порівнявся й повторив запрошення. Та дівчина вчинила, як і першого разу. Однак і нова відповідь не припала їй до смаку. Усе знову повторилось. Проте впертий водій зробив ще й третю спробу. Необачний! Тільки-но авто вкотре наблизилось, дівчина розвернулася й пожбурила в нього сумочку. Та влучила у лобове скло, якраз напроти водія. Такій влучності міг би позаздрити кожен кілер-початківець. Чи навіть – і майстер середньої руки. Цей вибрик, схоже, переповнив чашу терпіння Караяніса. Той, різко газонувши, припустив з місця в кар’єр і сховався за лаштунками щойно розіграної п’єси, залишивши двох головних дійових осіб уже іншої – Режисерової – без «третього зайвого».

– Ну, містере Хейвен, – несамовито прогорланив Тоні, – зараз або ніколи! Вперед!

І вже за кілька митей «Форд» запищав гальмами біля Пенелопи. Та якраз підняла з землі сумочку й обтрушувала її від невидимого пилу. Наче бажаючи позбутися неприємних спогадів, залишених свіжою сваркою.

– Щиро перепрошую, чарівна міс, – лагідно почав Тоні, вийшовши з машини й зупинившись біля Пенелопи, – я стояв неподалік і зовсім випадково все бачив. Моє ім’я Едвард Дайармід. Я і мій швидконогий мустанг до ваших послуг.

Неочікуваній появі дівчина щиро зраділа. Це легко читалося на вродливому обличчі.

– Пенелопа Димитріадіс, – мовила усміхаючись. – Рада знайомству, містере Дайармід. – Не зводячи очей, пристрасно продовжила: – Як добре, що на Землі ще трапляються, хоча й не часто, справжні лицарі. І як погано, що вони, як мамонти, вимирають. І зупинити це не може навіть така могутня сила, як жіноча краса… – Замовкла, але за мить додала: – Що ж, уперед…

Опинившись у «Форді», на хвильку згадала про адвоката й відіслала йому: «Нікчема».

– Гадаю, цей «комплімент» не мені? – насторожився Тоні.

– О, ні, – голосом драматичної актриси відповіла дівчина й засміялася. – У жодному разі. Таке «високе» звання заслужив отой шляхетний тюхтій, якому я мало не вибила скло. Якби мала такі могутні біцепси, як ваші, я б його ще й віддухопелила… Кавалер Ордена Нікчеми… А що, красиво звучить – «Кавалер Ордена Нікчеми»! Отже, посвідчення за номером один вручається адвокатові Ламбросу Караянісу! – Останнє речення дівчина виголосила врочистим тоном, але, не втримавшись, знову засміялась. Значно голосніше. Тоні приєднався.

Рушили. Міс Димитріадіс дістала з сумочки довгу сигарету й смачно запалила. Тоні в душі закипів. Не терпів навіть згадки про тютюновий дим (що вже говорити про запах!), але присилував себе не виказувати цього.

Дівчина з насолодою видихнула ще одну порцію й мовила:

– А ви, Едварде, змогли б зараз виконати моє перше-ліпше бажання? Навіть божевільне? – Увесь сенс питання, здавалося, скупчився в останньому слові. Пенелопа, ледь стримуючи грайливих бісиків, що витанцьовували в її магнетичних очах, втупилась у «випадкового» знайомого.

– Якщо тільки це не вище моїх сил, – відповів Тоні, а потім, трохи подумавши, додав: – І якщо це не стосується сил надприродних. З ними змагатися – марна річ. Ще жодного разу не програли.

Пенелопа залилася щирим сміхом.

– А ви жартівник, – мовила заспокоївшись. – Не хвилюйтесь. Моє бажання ні до яких там надприродних сил не має жодного стосунку. Воно звичайнісіньке, як он ті придорожні дерева. Хоча… – Вона на мить замислилась, тручи пальцями обидві скроні. – Для декого воно видалось саме надприродним.

– Розумію, – закивав Тоні, не відриваючи погляд від дороги.

– Але ви… – Пенелопа знову подивилась на Тоні, – ви, Едварде, зовсім інший. Від вас віє надійністю й силою. Ні. Силою й надійністю. Я це зразу відчула. Дивно… Я всього кілька хвилин у вашій машині, але почуваюся, наче з давнім приятелем. Утім, може, я надто романтизую. І перше враження не завжди правильне… Я, взагалі, – дамочка романтична, знаєте. Люблю пригоди, авантюри різні, розіграші. Не мислю без цього життя… Хоча… – вона загасила сигарету, – навіщо я все це розповідаю? – Потім, трохи помовчавши, додала: – Дивно, такого зі мною ще не було, щоб відкривалася абсолютно незнайомій людині. А може, ви – чаклун. Чи ще хтось із тієї братії?

Тоні це розвеселило, і він зайшовся щирим сміхом.

– А ви, Пенелопо, цікава людина, – мовив, пересміявшись, – з вами весело й легко… То яке ж ваше бажання, бо ми про нього почали вже забувати?

– Справді, – погодилась дівчина й відчула, що цей міцний вродливий молодик звик діяти рішуче й ні перед чим не пасувати. – Розумієте… Тільки не смійтесь. Будь ласка. Коли я їхала з Караянісом, мені раптом спало на думку влаштувати невелику забавку. Погратися наввипередки з поліцією. Уявляєте, усе – наче в крутому бойовику: хвацька гонитва, що забиває подих, виття сирен, небезпечні віражі, божевільне вищання гальм… Це прекрасно… І… – сексуально…

Обличчя дівчини оточив ледве вловний німб замріяності. Тоні не хотів його сполохати жодним звуком. Чи рухом. Тому очікував і мовчав, ділячи увагу між привабливою супутницею і дорогою.

– Ну то що, – звела очі Пенелопа, – я вам не здаюся божевільною?

Тоні лише посміхнувся кутиками вуст і мовив:

– Навіть не сумнівайтесь, люба міс Пенелопо. Навпаки. Мені навіть подобається. Скажу більше: я – не менший авантюрист. Плоть від плоті. Тому все чудово розумію.

Сказане (а особливо – останнє) містером Хейвеном (чи, точніше, Дайармідом) – чистісінька правда. Він і справді такий. Авантюрист до найменшої клітини могутнього молодого єства.

Почуте дівчині сподобалося. Ще б пак! Цей містер Дайармід справді цікавий і привабливий екземпляр. Чудово складена статура, виразне вродливе обличчя, гідне голлівудської зірки, і – що найважливіше – спорідненість духу. Майже ідеал. Оце так випадкова зустріч!

– Мені нічого не лишається, як сприйняти ваші слова за безумовну згоду. – Пенелопа дивилася з упевненістю, що бачить перед собою спільника.

– Саме так, – без вагань відповів хлопець і підморгнув.

– І вас не лякає рандеву з поліцією, штраф? Не боїтесь, що ваше ім’я потрапить на сторінки кримінальної хроніки? І вам не страшний можливий скандал, пов’язаний з вашим ім’ям та божевільним вчинком? Чи навіть – нетривале ув’язнення?

– Аж ніяк! – Тоні здавалося, що втрапив на правильну стежку, яка веде до серця дівчини. Красунчик! – Хай хоч і тривале!

– Тоді знімаю перед вами капелюха й пропоную дружбу. Поки дружбу…

– «Поки»… – Тоні зробив паузу. – А далі?

– Далі – побачимо. – Дівчина відвернулася. Дивилася у вікно. Тоні зрозумів, що ця тема – табу. Поки табу…

– Тоді, – прогоготів Тоні, – повний уперед! – Різко натиснув на педаль акселератора. І «необ’їжджений мустанг» узявся радо допомагати вершникові. Тепер для хлопця – жодних меж чи кордонів. Навіть жодних законів… Він ухопив Бога за бороду. І відпускати не збирався. Та й вирватися з його міцних рук шанси невеликі.

25 вересня 1993 року, Афіни, 02 год. 07 хв.

Коли Тоні дістався пам’ятника, годинник показував сім на третю. Забарився. Як не налягав на ноги, а таки не встиг. Проте криміналу в тому ніякого. Головне – фінал п’єси. Такий, як і заплановано. Таємний. Тихий. Результативний. Пенелопа Димитріадіс дивиться сни, а її коштовності спокійно лежать у сумці. Лишається останнє – поділити заслужений гонорар.

Білий низенький «фіат», що виповз із довгої шеренги легковиків, вишикуваних ліворуч від пам’ятника, блимнув фарами. Хлопець попростував на сигнал.

– Порядок, Режисере, – втомлено видихнув Тоні, кинувши тіло на сидіння біля водія, а сумку – назад.

«Фіат» поволі рушив.

Тоні вмостився. Повернув голову ліворуч, відкривши рота, щоб сказати. І – закляк. За кермом сидів Массімо Раньєрі[3]. Йота в йоту. Гордий профіль «актора» чітко вимальовувався у світлі ліхтарів, що несміливо прокрадалось до салону. Тоні перевів дух.

– Скільки разів вас бачив, але до цих фокусів ніяк не звикну. Штукар ви на всі руки. Факір. – Містер Хейвен пашів добрим гумором. – Коли вже Папою Римським нарядитесь?

– Колись… Може… Хтозна. – Режисер відповідав, немов відпускав порції «чогось» нетерплячій черзі. «Цьому дав, цьому дав»… Але не забував і про дорогу.

– Тільки дивіться, щоб віряни рук не цілували. А то почнуть юрмами валити на благословення та сповідь… Погорите і оком не зморгнувши. А це міжнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах із небом у клітинку. – Тоні сказане сподобалось. І рот з’єднав дугою вуха.

– Тіпун тобі на язик, – кинув Режисер, не відриваючись від дороги. – Віщун саморобний.

– Вибачте, якщо вам не до вподоби.

– Забудьмо, – обірвав. – Ну?

– Повний аншлаг, – почав поспіхом Тоні. – Гонорар – тут, – ляснув по сумці.

– Молодець, – стримано посміхнувся Режисер. – Справжній талант. Радий, що не помилився в тобі.

– А ви що, не вірили? – Запитав Тоні з такою інтонацією, ніби «Массімо Раньєрі» сумнівався у силі земного тяжіння. Або одвічній криголамності бразильського футболу.

Режисер розвів руками, мовляв, «капітулюю». А потім додав:

– Треба поговорити про тебе з кимось із «Коламбії Пікчерз», якщо тобі це ще цікаво.

Тоні задоволено усміхався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. Підганяти її не варто. Бо все одно зробить по-своєму. Як завжди.

Тим часом «фіат» звернув у тиху непримітну вуличку, вимощену бруківкою. Усе тут дихало вічним «позавчора». Триповерхові будинки сіріли старістю. Її не в змозі приховати навіть темна ніч.

«Фіат» обминув дві проіржавілі розвалюхи, що знайшли тут останній спочинок, трохи проїхав і спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.

– Що ж, – почав Режисер, – час опустити завісу. Оркестр виконає останній акорд… Я навмисне заїхав сюди. У цей глухий квартал. Тут і вдень не надто людно, а вночі… О котрій там у тебе літак?

– О шостій.

– А зараз? – Режисер підсвітив годинника. – Пів на третю. Устигнеш ще й кави випити… Давай сумку…

Тоні перехилився назад і не помітив, як у Режисерових руках з’явився пістолет з глушником і тим паче – як плавно пішов гачок. Лише відчув у боці могутній поштовх і водночас – жахливий біль. За мить усе повторилось. Тоні повис на сидінні. Режисер вибрався з машини, перебіг на протилежний бік, витяг Тоні і кинув на холодне брудне каміння. Так же швидко знову сів, рвонув з місця й кинувся навтікача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на німій бруківці цієї тихої, старої, забутої Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальгічні сни. Про часи молодості. Коли все було не так.