Читать книгу Gaudeamus виконаний смертю - В’ячеслав Васильченко - Страница 7

Дорогою Богдан крутив головою на всі боки, неначе хотів випити ненаситними очима всю витонченість і неповторність старовинного, та водночас і молодого міста. Так. Йому пощастило значно більше, ніж його прославленій землячці, Анні Ярославні, доньці Ярослава Мудрого, що вийшла заміж за французького короля Генріха І й переїхала до Парижа. Той порівняно недавно став столицею франкської держави й особливого блиску ще не мав[6]. Інша річ сьогодні. Куди не кинь оком – скрізь побачиш і відчуєш застигле дихання величної французької історії.

Зараз же місто продовжувало жити й рухатися разом зі Всесвітом. Вечір невідворотно насідав на, здавалося б, утомлений від чергового турботливого дня Париж. Але казкове місто Лисициної мрії, відчуваючи силу й підтримку закоханих у нього людей, і не збиралося піддаватися владі цього безцеремонного «агресора». У його зосередженому вигляді не було й натяку на втому. Навпаки. Він, ніби відчувши появу другого дихання, зібрався й далі не спати, але тільки вже в іншому – нічному – режимі. І так завжди. Він же місто!

Готель «Принц Альбер Опера», біля якого зупинився жвавий сріблястий «мустанг», розташовувався на вулиці Прованс, 89.

– Приїхали, – сказав мсьє Робер і заглушив двигун.

– Чудово, – підморгнув Лисиця.

Обидва вийшли. Богдан огледівся й пішов до багажника. Антуан, трохи розім’явшись, став поруч. Лисиця дістав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.

– Добрий вечір, мсьє Робер, – несподівано почулося від підтягнутого, ще моложавого чоловіка «під п’ятдесят».

Він якраз виходив з готелю. Це був типовий європеєць. У всіх його рухах відчувалася левова сила, свобода і впевненість. Богдан подумав, що незнайомець мав здоров’я тридцятирічного. А може – іще молодшого. Такими легкими й енергійними були його рухи. І горам бажано не траплятися на його шляху. Та й дубам теж.

– Наш колега? – висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.

– Угадали. – Антуан і далі перебував у доброму гуморі. – Це професор Богдан Лисиця. З України. І за сумісництвом, на півставки, – мій давній приятель.

– Професор Мертрен, Алжирський університет, – відрекомендувався незнайомець і після усмішки простягнув Богданові правицю. («Лівша», – автоматично відзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правій руці. Знову запрацювала одна з небагатьох поганих звичок. Її ніяк не міг викоренити. Як не старався. Що не робив. А віз і нині там. Коли бачив незвичне, свідомість відразу ж фіксувала цей «феномен незначного маштабу»).

– А ви – на вечірній променад? – поцікавився Антуан, пильно дивлячись на Мертрена.

– Так, – відповів той, відкривши маленьку таємницю. – Люблю повештатися нічним містом. Ніч – найкраща пора для любові й творчості, – мріливо резюмував алжирський професор. – А нічне місто для мене – як джерело живлення. Після таких прогулянок повертаюся зарядженим на творчість. Зараз працюю над новою монографією[7]. Самі розумієте – без натхнення тут ніяк. Думаю, великодушний Париж не поскупиться. Тим більше, у цьому його можна вважати світовим олігархом. Всепланетним «хрещеним батьком».

– З вами важко не погодитися, – підтримав Мертрена Богдан і поправив пасок на плечі.

– Тільки будьте обережним, – застеріг «мандрівника» Антуан, зробивши крок у його бік. – Ніч – це ще й найкраща пора для всякої нечисті. І заради Бога, не йдіть на площу Пігаль та довколишні бульвари. Там легко можна знайти купу всіляких пригод. Причому – не дуже приємних.

– Спасибі, мсьє Робер, – подякував Мертрен. – Гадаю, що я доволі дорослий дядечко, щоб потрапити в халепу. Моє шанування. Приємно познайомитись. До зустрічі на засіданні.

Мертрен зробив знак головою і рушив в одному з мільйона напрямів. Відомому тільки йому.

Друзі увійшли до «Принца Альбера» і, швидко впоравшись із формальностями, піднялися на третій поверх.

Номер готелю, який Антуан забронював для Богдана, на дверях мав цифру 308. Тимчасові апартаменти – у міру скромні. Але затишні й чисті. А для Лисиці це важливо. Він дуже любив чистоту. Саме такою була його квартира на Борщагівці – чиста й затишна.

У номері помітив головні зручності: душ, телевізор і ліжко. Бо піддати тіло водним процедурам, віддатися глибокому сну й насолодитися якісним футболом – три кити Богданового світу. Такого стилю його життя. Отже, для повноцінного життя в Парижі Лисиця мав усе: при-тулок (готельний номер), при-в’язаність (улюблену роботу) і при-ятеля (мсьє Робера) – найголовніше для сучасного чоловіка. А Богдан саме такий. А щодо «справжнього чоловіка»… Лисиця любить жартувати, що у нього, цього «справжнього чоловіка», обов’язково мають бути три захоплення: автомобілі, футбол і жінки. Без варіантів. Змінюватися може тільки послідовність. Правда, про жінок Богдан явно перебирав. Його романи не можна назвати такими вже численними. Як і тривалими. Зате про футбол і автомобілі він був щирий. Футбол поглинав у необмежених кількостях, але тільки завжди високої якості. А без автомобіля не уявляв життя. Спочатку у нього була новенька «Ява-350». Потім – «ЗАЗ-968М», «ВАЗ-2105», «Фольксваген-Джетта». Зараз же роль його залізного коня виконував корейський седан «ДЭУ-Ланос». Нормальна машина. З’явився цей «красень» після того, як Лисицин підручник з лексикології французької мови отримав міжнародну премію Гронваля. Як же тоді Богдан стрибав від радості! І підручник відзначили, і нарешті завів собі нову, прямо з салону, машину. Нехай не престижну, не «круту тачку», але цілком пристойну. Яка не встромить ножа у спину в найнепотрібніший момент, вивернувши в бока колесо або передумавши заводитись. Таке в його «автомобільній» історії теж було.

Богдан підійшов до вікна, зашторив і, повернувшись до Антуана, артистично й натхненно почав:

Антуан підхопив і так само, як і Богдан, натхненно й уміло, продовжив:

– Подобається Бодлер? – запитав Антуан і енергійно ляснув долонею об протягнуту долоню Богдана.

– Знаю, ціную, шикарний, – утомлено відповів Богдан і почав розкладати речі.

– Хороми не «царскія», явно не «Рітц»[9], – усміхаючись, погладив одвірки мсьє Робер.

– Мене тут усе влаштовує, – тоном знавця відповів Богдан. – Не бачили ви ще смаленого вовка. Доводилося бувати в таких умовах… Не доведи Господи!

– А може, все-таки у мене б зупинився? – спробував повернутися до наболілої теми Антуан.

Напередодні Богданового від’їзду вони говорили по телефону про те, де проживе ці кілька паризьких днів «київський гість». Антуан пропонував свою квартиру на вулиці Університетській, недалеко від перетину її з бульваром Сен-Жермен, у п’ятнадцяти хвилинах ходи від метро «Національна Асамблея». Дуже зручно. Але Богдан відмовився. Він не хотів бути тягарем. У кожного свій стиль життя. І свої метелики в голові. Жити – це мистецтво. А жити з кимось – це високе мистецтво. Навіть – всього кілька днів. Утім, так само робив і Антуан, приїжджаючи до Києва. Бронював номер у «Либіді». І теж нічого чути не хотів.

– Ні, – мовив Богдан. – Це питання закрите. Остаточно. – Лисиця не збирався бути жорстким, але вийшло саме так. І, щоб трохи пом’якшити, доброзичливо додав: – Тут я зможу поспілкуватися з іншими. Так цікавіше. Коли «без краваток» – людина розслаблена. Відкрита. Я б сказав, творча. І краще йде на контакт. Ти ж зараз із головою в конференції. І не зможеш приділити мені стільки уваги, скільки я хочу. Тому в тебе вдома я б опинився в добровільному ув’язненні. На голодному пайку, виходить. Хіба це правильно?

– Ну, як хочеш, – з нотками образи сказав Антуан, знизавши плечима. – Я думав, у мене нам буде затишніше й веселіше. Побушували б… Скільки тем…

– Це однозначно, – відразу погодився Богдан. – Але для веселощів ми час ще знайдемо. Зараз же головне – конференція.

– Гаразд, – змирився Антуан, піднявши руки. – Напевно, так краще. Так правильно. Усе у вас логічно. І лежить на своїх поличках. Система!

– Ви підлабузник, добродію. І лестощі ваші хоч і приємні, та недоречні, – навмисно пафосним тоном відреагував Богдан, а потім додав уже без зайвої піднесеності: – І не забувай: ibi semper est Victoria, ubi Concordia est[10].

Антуан мовчки похитав головою, а потім протягнув відкриту долоню. Богдан з розмаху, але загальмувавши перед самою долонею, хлопнув Антуана могутньою п’ятірнею.

– Гаразд, – подивився на годинника мсьє Робер. – Ти тут обживайся, а я поїду. Ще купа незробленого. А завтра в бій. Так що відпочивай. Набирайся сили. Роботи буде багато. Це можу з певністю гарантувати.

– Нам хліба не треба, роботу давай, – видав чуте-перечуте ще з дитинства Лисиця. – А про видовища я й мовчатиму. Не в Колізей[11] же приїхав.

– Домовились, – підморгнув паризький професор.

Антуан пішов. Богдан провів його до дверей і замкнувся. Залишившись на самоті. І відразу накотилася ностальгія. Так у Богдана буває, коли він відривається від домівки. І вже не таким казковим здавався Париж. І цей номер ураз став чужим і незатишним. І вже не надто бажалося всієї цієї наукової веремії. Зате дуже захотілося додому. До Києва. На Борщагівку. До своєї квартири. За робочий стіл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотілось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашає рідне в привабливі шати. Хоча насправді воно таким і є.

Але «покайфувати» в ностальгії «на повну» не пощастило. У двері постукали. Зробили це настільки наполегливо і навіть нахабно, що першим же бажанням стало негайно відчинити. Без будь-яких роздумів. Бо за них щонайменше отримаєш щигля. Про «щонайбільше» ж думати не хотілось.

Підійшов непевно. Відчинив. «Наполегливим стукачем» виявився чоловік середнього, швидше навіть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не «середнього віку». Непроханому гостю було точно вже за сімдесят. У цьому Богдан анітрохи не сумнівався. Прожиті дні дають чудовий результат. Що зветься «великий досвід». Ну, у Богдана хай він, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно є. А це перетворювало на життєвого «практичного психолога». Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неї зрозуміти. І Лисиця глянув. І – зрозумів.

За спиною гість щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приємний. Але й неприємний звідки?

– Добрий вечір, – сказав з німецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професійність.

Лисиця відповів «за протоколом». Правильно, але сухо й неохоче.

– Вибачте за вторгнення, – чемно продовжив непроханий гість (гірший за татарина він чи кращий – про це іще треба дізнатись) і відрекомендувався: – Отто Келлер, професор Бременського університету. Ваш сусід. Із 309 номера. Учасник конференції. І – завзятий шахіст. Може, «посоваємо фігурки»? Бо щось на мене сум накинувся.

І в гера Келлера, – немовби він не професор, а маг-факір-чародій, – з’явився набір дорожніх шахів, що глухо торохнули у своїй клітчастій в’язниці. Наче гуртом просилися на волю.

– Професор Богдан Лисиця. Київ. Україна, – ніби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, відповів хазяїн триста восьмого номера. У його плани ніякі візити не входили. Ні чиїсь до нього, ні його до когось. – Теж приїхав на конференцію. Зараз розбираю речі. Готуюсь до завтрашньої роботи.

Остання фраза вилетіла у напрямку Келлера несподівано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу відшивати. Цей німець точно образиться. І що він подумає про українців? Так і до дипскандалу недалеко!

– Е-е-е-е… тобто я тільки почав розбирати речі, – замекав Лисиця, ніби цап, якого збираються зробити «відбувайлом». І, зрозуміло, без його згоди. – Якщо ви дозволите, я спробую швиденько впоратися, навести на собі лад. І тоді ми зможемо схрестити наші шпаги в рівній і чесній боротьбі.

– Звичайно, звичайно, – зачастив гер Келлер. Пропозиція його явно влаштовувала. Це читалось на зморшкуватому, але ще енергійному обличчі.

– Ну, і добре, – загорівся трохи штучною радістю Лисиця. – Я постукаю. Обіцяю. Гадаю, ще не втигнете заснути.

Зачинив двері. Підніс кулака, аби щосили вгатити по ним. Навіть напружився. Але… Розслабився й пішов до кімнати, крутячи з досади головою. Там упав на ліжко. І на розкладене «шмаття». Не страшно. Відпрасує. Все одно в сумці пом’ялося. Але це не найбільша біда. Заплющив очі.

Привабливого перспективка мала небагато. По-перше, Богдан і не пам’ятав, коли «совав фігурки» востаннє. По-друге, хотілося відпочити. Намучився в дорозі добряче. Тіло про релакс благало. А по-третє, – ще жевріла надія шліфонути доповідь. Її підготував на матеріалі роману «Французька сюїта» про життя в окупованій нацистами Франції. Твір належав перу Ірен Немировськи – відомої наприкінці двадцятих років минулого століття письменниці – єврейки українського походження, киянки з вулиці Пушкінської, що емігрувала після революції. Загинула мадам Немировськи 1942-го в концтаборі Аушвіц. Кілька років тому роман отримав одну з двох головних літературних премій Франції – премію Ренодо, задуману ще 1925 року як альтернативу Гонкурівській. Та, судячи з усього, ці плани слід серйозно підправляти. Бо… «Зміцнення міжнародних контактів» – річ потрібна. І навіть – сакральна. Й обирати тут не доводиться. А просто братися за гуж…