Читать книгу Gaudeamus виконаний смертю - В’ячеслав Васильченко - Страница 9

Проте своєю власністю знову стати не вдалося. Хоч як про це сильно мріяв. Двері відчули настирливі руки чергового невідомого «стукача». Невже знову цей шахіст-нострадамус?! Невгамовний. Хоче до печінок дістатися?

Богдан роздратовано відчинив. І… здивувався. На порозі стояв доволі молодий (десь зовсім небагато за тридцять) і фізично розвинений (у кремезній фігурі читалися довгі години, проведені із залізяччям у руках) молодик «приємної зовнішності». Успішний і незалежний. У якого життя на побігеньках. А слово «комплекс» асоціюється лише зі словом «спортивний».

– Привіт, – звернувся він англійською. – Джек Одрі. Австралія. Професор Сіднейського університету, – по-військовому відтарабанив він і протягнув сильну правицю, на якій теж, як і в Мертрена, причеплено масивного годинника. Годинник здригнувся після руху.

«Цей теж лівша, – подумав, згадуючи недавнє знайомство з Мертреном, Богдан. – Напевно, багато талановитих людей – шульги. А як же бути зі мною? Я ж правша? Ага. Смішно».

Богдан відповів на потиск і теж представився, заговоривши англійською, в якій, як і в французькій, почувався як риба у воді. Щось схоже на білу акулу.

– Як ви кажете? – напружився Одрі. – Містер Льи-сьи-цья?

Ясно. Тест не пройшов. Тоді українець, швидко зметикувавши, «гайнув на компроміс».

– Можете називати мене «містер Фокс», – усміхнувся своїй новій і незвичній «назві» Богдан. – Так вам буде простіше. Та, мабуть, і мені.

– О’кей, містере Фокс, – відразу вхопився за привабливий варіант австралійський професор. – Я тут зупинився поруч, у триста четвертому. Так що сусід… Я ось що хотів запитати, – трохи зам’явся Одрі. – Тут проблемка виникла невеличка. Мені зовсім нещодавно подарували ноутбук, а я не встиг його ще, як слід, освоїти. І принтер роздобув тут у портьє. Підключити сяк-так ще примудрився, а ось завантажити програму ніяк не виходить. Ви як на цю тему? В курсах?

Одрі дивився на Лисицю повними благання очима, наче той був чарівником країни Оз[16] і міг вільно подарувати хоч мізки, хоч серце, а хоч і сміливість. – Не бажаєте «зійтися» з комп’ютером? Треба довести цій надто розумній залізяці, що вона, усупереч всьому, все одно – лиш залізяка, створена людським генієм. І що «наше завжди буде зверху»?

Скільки Богдан себе пам’ятав, завжди намагався знайти вихід із будь-якої ситуації, вірячи, що він неодмінно існує. Навіть тоді, коли здається, що ситуація абсолютно безваріантна. Тому й брався безвідмовно майже за будь-яку роботу, стаючи для когось помічником або рятівником. Бо не любив програвати. Це було не в його правилах. А їх він майже ніколи не порушував. Не відступив і цього разу.

– Можна, – придавив нещодавній гнів Лисиця.

Обставини змінити він не міг. Тому лишалося міняти ставлення до них. Усе, як книжка пише. І хоч Келлер з Одрі навіть не могли подумати, що між ними вже давно таємна змова (вони явно «найнялися» зіпсувати Богданові вечір), у них все вийшло. Але – може, саме так і треба? І Лисиця справді «добрий янгол щастя»? Принаймні – для них… Принаймні сьогодні…

– Супер! – видихнув радісно Одрі, – ви мене дуже виручите. Я знав, що не залишусь сам на сам з цією клятою машинерією. Я вже й так, і сяк до неї, а вона…

Натхненний відповіддю, австралієць збадьорився. І це відразу ж просяяло в його вигляді й настрої.

– Ходімо, – кивнув Богдан. – Бо в мене ще багато роботи. Обживатися треба. Та й до завтра готуватися. Дещо треба шліфонути.

Говорив він упевнено. Його голос належав людині, звиклій робити все зважено, передбачливо й ґрунтовно.

Одрі рушив першим. Богдан – за «поводирем». Сподівався, із Сусаніним у нього спільного мало. Та й іти недалеко. Не встигне…

У номері Богдан відразу ж підійшов до столу. Побачив там ноутбук IBM T42p, принтер Canon I-80, купу дротів і книжку. Зробивши ще крок, зміг розгледіти її. Роман Патріка Беккереля «Серце під мантією»…

– Моє не завжди слухняне господарство, – прокоментував містер Джек побачене Богданом і, вказавши на книжку, додав: – Крім ось цього. Тут у мене завжди все гаразд. Читати шалено люблю. І сам пописую. Правда, похвалитися поки нічим. Та все, гадаю, попереду. Особливо ваблять історичні таємниці, нерозгадані чи недостатньо відкриті й пояснені. Вони для мене – як наркотик. Варто захопитися якоюсь, як іду в неї з головою. Стаю рабом. А з цим романом працюю – як з підручником. Тут автор показав уміння одягнути у форму художнього твору одну з таких незвіданих до кінця таємниць, якою є історія Ордену абскондитів. Твору багатопланового, багаторівневого, твору зі складною архітектонікою, мережею вміло переплетених сюжетних ліній і системою образів. Загорнув відому таємницю в тогу авторського бачення, показуючи читачеві нові, невидимі до того грані, оголяючи приховані зв’язки, небезпідставно народжуючи неймовірні гіпотези, що йдуть через сучасність у майбутнє. Схиляюся перед майстерністю мсьє Беккереля і вважаю його своїм учителем.

Одрі замовк. Мовчав і Богдан, не наважуючись наполохати його мрійливість, занурену у внутрішній світ.

– А який час він описує! – продовжив «літературознавство» сіднейський професор. – Ці постійні таємниці, інтриги. Ця постійна боротьба. Боротьба хитрості з хитрістю, підступності з підступністю, сили з силою. Шкода, що не можна опинитися в тому часі й одягнутися в лицарські обладунки, а поверх накинути чернече одіяння. Ось де істинна сила. Ось де істинне життя і… справжня смерть. Ой… Вибачте за це ненавмисне ораторство. Захопився. Наплів тут… сім мішків вовни… Але це все в мені живе. Постійно. Може, я здаюся наївним хлопченям, невиправним романтиком, але, гадаю, вам легше, ніж комусь, мене зрозуміти. Мені здається, що вам це теж близьке. Ви ж теж закоханий у літературу, в мову. А це не кожному дано – побачити не побачене оком звичайного читача. Гаразд, заморочив вас. Думаю, у нас ще буде час для розмов.