Читать книгу Танці у напівтемряві кімнати - Ярослава Юріївна Яковенко - Страница 10

«У моєму житті було багато нещасть, і деякі з них дійсно мали місце». Так жартував Марк Твен. Кожен відчував, що трапляються втрачені дні, коли всередині тебе хуртовина, ззовні теж сніг, а світ, наче нічого не було, стоїть у білому пальті. Розумний і красивий він вказує на твої помилки.

Іноді ми усі робимо дурниці. Не спеціально, а просто не думаючи. Найчастіше вдається відновити зруйноване, але вкрай рідко відреставроване збігається з тим, що було «до». Та навіть айсберги іноді вибухають: вода просочується в щілини в льоду, замерзає і розширюється. Ми ж не айсберги, ми просто люди. Тому я просто дозволяю собі довіритися дорозі і ходу подій. І коли щось у житті раптом розвалюється, а я вже встигла станцювали на попелищі мрії ірландську джигу упереміш із витиранням сліз, важливо себе чимось зайняти.

Я знаю лиш один дієвий механізм – починати місити тісто, яке під пальцями стає ніжним і так запаморочливо пахне, що хочеться сказати «ні» та «відчепіться» хору голосів у голові, продовживши чаклувати. Збирати мозаїки зі спогадів невдач і сварок не так цікаво як змішувати масло, борошно, цукор і какао. Якщо наші почуття і слова теж мають запах, то спокій пахне саме так – домашньою випічкою, радість – смачними абрикосами, а сум – гірко так, наче підгорілий омлет. Шкода, що усі печалі не можна скрутити як цей шоколадний рулет. У духовці усе потекло і розтануло, перетворившись на ріки шоколаду, а мені захотілося співати і танцювати.

Коли бачиш пористу структуру шоколаду, то думаєш, що вона подібна до твого минулого. І дні, які ти вважала втраченими, такими не виявляються. Вони нерівні, пухкі і дивні. Твої і водночас не твої. Раптом не відчуваєш всередині ні печалі, ні зла. Інколи думаєш, що все могло б бути по-іншому. «Якби не…» – мило-оманливе словосполучення, два занадто малих слівця, щоб містити в собі цілий світ жалю.

Ось саме через це інколи страшно дивитися назад. І тобі трохи лячно, бо пережити все знову ти не змогла б, але водночас відчуваєш гордість – від того, що змогла це зробити один раз. Знаєш, якщо було боляче, то боляче буде завжди – перебити цей рефлекс вкрай важко, але, поки чаклуєш над тістом, розмірковуєш, над тим, що дійсно цікаві історії не про тих, хто втрачав серце, а про тих, хто знаходив у собі те, що заховано було глибоко.

Коли ми намагаємося рухатися далі, моменти, до яких ми постійно повертаємося, не є звичайними, бо це були миті знайденої надії, надзвичайної радості, сильної пристрасті. Не без прийняття бажаного за дійсне, звичайно. Можливо, навіть безутішного розчарування. І всі ці спогади за мить розганяються від нуля до ста кілометрів на годину. Безнадійно і захопливо. І ти думаєш, що не вмієш бути з ними на рівних, бо вони позбавляють спокою і дихають важко у спину.

Ми – покоління Reset8 і шукаємо швидких рішень. Та немає чарівного зілля і простого рецепту. Натомість після всіх звершень ти отримуєш свободу повернутися туди, де була щаслива. Любов неможливо знайти там, де її немає, і вона ніколи не буває в минулому часі. Все, що було у тобі від неї, з тобою і залишиться.

І будь-яке віддалення відбувається поступово. Спочатку розділяє скло, потім стіни, фінальний етап – цілковита амнезія. І навіть якщо усе має властивість закінчуватися – не втрачай уміння радіти, подолавши внутрішні печери. Зараз уже знаєш як з них вийти на світло і повести за собою інших, ніби менестрель на ім’я Блондель, який вирушив на пошуки, співаючи улюблену пісню свого короля, і знайшов Річарда Левове Серце, заточеного в замку. Тепер ти можеш без спроб перестрибнути закони часу і простору та повернути в інший бік і розмову, і долю. Свої власні огріхи починаєш сприймати як дари богам недосконалості, переставши боятися, що у спеку заблищить ніс чи некрасиво розмажеться туш для вій.

Коли у комусь встигаєш розчарувалися і позбавитися ілюзій на його рахунок, це дозволяє зберегти зв'язок, зробити його міцнішим, ніби у вишивці останній стіжок. Тому не переживай про втрачені дні, згадай – скільки їх вже у тебе було? Скільки? Вони минають і ти виходила з театру переживань щоразу геть, не чекаючи антракту, бо як говорив мій тренер з плавання, маючи на увазі не тільки басейн: будеш на глибоководді – одразу пірнай.

Є люди, які бачать речі такими, якими вони є, і задаються питанням «чому?». Уяви, якими вони могли б стати, запитавши: «Чому б і ні?». Бо дні, які ти вважала втраченими, такими не є. Вони нерівні, пухкі і дивні. Твої і водночас не твої. Будь за них вдячною.