Читать книгу Танці у напівтемряві кімнати - Ярослава Юріївна Яковенко - Страница 12

Та квіткова крамниця і моя таємниця. Ти відкриваєш переді мною двері, над нами на анкері прикріплені з петуніями полиці. Встигаю помітити наші віддзеркалення у вітрині, ми лише удвох і тієї ж миті у моїх вухах фугу Баха грає хтось на клавесині. Почуваю себе Алісою, бо навколо скільки троянд, що граючись, спалахують неземною красою. У світлі миготливих гірлянд не вистачає лиш садівників, аби перефарбовувати білі на червоні і навпаки.

Розгубившись, нагадуємо швидше випадкових мандрівників, аніж замовників. Але ти швидко орієнтуєшся, може тому, що, на відміну від мене, не любиш казки. Мені не вдається прочитати твої думки. Через мить продавчиня запитує мене якими мають бути троянди завдовжки, чи візьму ті, що «білосніжки», обіцяє знижки… Проглядаючи пакувального паперу для квітів зразки, не розумію як знову зазнала поразки у битві з твоєю здатністю полишати мене наодинці. І поки ти купуєш торт там, за рогом, я з усіх сил намагаюся зберігати спокій.

Та дівчина, яка компонує букет, розуміє наш сюжет і як твоє магнітне поле занадто сильно на мене діє. Вона знає усе: як мене від погляду твого всередині трясе і рівняння, що насправді просте – моя душа поділена на квадратний корінь з моєї гордості, у твоїй картині світу зайвості, принципів непорушності, вдаваної байдужості і наївності. Якщо додати до всього осінь, виходить неможливість, нема чого вдаватися до ворожінь.

І поки я роблю вигляд, що розглядаю листівки, на яких краса яблуневих цвітінь, думаю про тебе як про тінь. Ні, ти не чорна смуга, а передвісник щасливих днів. Згадую гербери, тобою майже подаровані, які ти чомусь називав кольоровими ромашками, і мої думки стають їх помаранчевими барвами розмальовані. Існує легенда, красива і давня, що то увіковічена краса німфи, яка хотіла стати непомітною, а замість того засяяла із силою стократною.

Знаєш, одного дня я теж буду сяяти над твоїм містом яскравим феєрверком і десь там у світлі майбутнього вогнів, буде той, хто знатиме, які квіти мої улюблені, а ти не зумів. Догорів попіл з моїх уже приборканих почуттів.

Якщо колись ці рядки прочитаєш і зателефонуєш, я не знатиму, що відповісти. Тому залишу маленьку гарну небилицю, аби хоч раз тебе на лопатки вкласти. Багато зусиль мені довелося докласти, аби зібрати уламки того безладдя, що ти за собою залишив. Тепер можеш друзям розповісти про безнадійну мрійницю, яка насмілилася захопитися тобою і тим ореолом таємничості, який ти створив.

Знаєш, хтось спочатку стрибає, а потім думає. Хтось спочатку думає, уже потім стрибає. Я з тих, хто думає і відходить від краю прірви.Те, що було драмою у трьох актах з поганим сценарієм, стало смішною комедією лише. Більше не рахую години за місяці, а місяці за роки. Колись кожна розлука була ніби ціла епоха. І якщо ти – моя Руїна, то хтось інший стане Відродженням.

А до того часу я просто проситиму для тебе і тієї, кому ти даруєш квіти, кращої з можливих доль, тому що час помножить мій смуток на нуль, і на якій ти б не опинився з двох півкуль, у яку б не подався даль, мені не забути твою доброту і очей мигдаль, ту квіткову крамницю і свою таємницю.