Читать книгу Пентаграма - Ю Несбьо - Страница 11

Вона лежала у ліжку й курила. Дивилася на його спину перед приземкуватим комодом, на те, як лопатки рухаються під шовком жилета, примушуючи тканину переливатися відтінками чорного та синього. Вона перевела погляд на дзеркало. Його руки впевненими м’якими рухами зав’язували краватку. Їй подобалися його руки. Їй подобалося дивитись, як вони працюють.

– Коли повернешся? – запитала вона й упіймала в дзеркалі його погляд і посмішку, теж упевнену і м’яку. Вона надула губки.

– Так скоро, як тільки зможу, люба моя.

Ніхто не говорив цього слова так, як він. «Liebling», кохана. З помітним акцентом і співучою інтонацією. Вона немов наново закохалася в німецьку мову.

– Сподіваюся, завтра, вечірнім літаком, – сказав він. – Ти за мною сумуватимеш?

Вона не втрималася від усмішки. Він засміявся. І вона засміялася. Чорт забирай, ну чому він має над нею таку владу?

– Упевнена, в Осло тебе чекають по вуха закохані дівчата. – Вона продовжувала всміхатися.

– Сподіваюся. – Він застебнув жилет і дістав із шафи піджак. – Ти випрасувала носовички, люба моя?

– Вони в тебе у валізі, разом зі шкарпетками, – відповіла вона.

– Чудово.

– Ти їдеш на зустріч із ними?

Він підійшов до ліжка і схилився над нею.

– А ти як гадаєш?

– Не знаю. – Вона обняла його за шию. – Щоразу, коли ти повертаєшся, від тебе пахне жінкою.

– Це тому, що я ніколи не від’їжджаю надовго, люба моя. Як давно ми разом? Двадцять шість місяців? Значить, ось уже двадцять шість місяців я пахну тобою.

– І тільки? – Вона притягнула його до себе.

Він легко поцілував її в губи:

– І тільки. Вибач, люба моя, літак… – І вивільнився з її обіймів.

Вона дивилася, як він підходить до комода, висуває шухляду, дістає паспорт і квитки, кладе їх у кишеню і застібає піджак. І все це одним плавним точним рухом, що одночасно і збуджувало, і лякало її. І якби велика частина його дій не супроводжувалася тією ж точністю й упевненістю, вона б сказала, що він, напевно, все життя вчився йти геть. Покидати.

Хоча за останні два роки вони стільки часу провели разом, вона знала про нього на подив мало. Він ніколи не приховував, що в минулому житті у нього було дуже багато жінок. Говорив, що часто міняв коханих тому, що відчайдушно шукав її. Кидав чергову, як тільки розумів, що це не вона, і продовжував пошуки доти, поки два роки тому прекрасного осіннього вечора доля не привела його в бар на Вацлавській площі, де він і зустрівся з нею.

Найчарівніша історія безладних зв’язків, яку вона колинебудь чула.

В усякому разі, краще, ніж у неї. Вона продавала любов за гроші.

– Навіщо ти їдеш в Осло?

– У справах, – відповів він.

– Чому ти мені ніколи про них не розповідаєш?

– Тому що ми любимо одне одного.

Він тихо зачинив за собою двері, і вона почула його кроки на сходах.

Знову сама. Вона заплющила очі й подумала, що добре буде, якщо його запах залишиться в ліжку до його приїзду. Поторкала ланцюжок на шиї. Відколи він його подарував, вона ніколи його не знімала. Навіть у ванні. Провела пальцями по кулону і згадала про його речі. Про білий накрохмалений пасторський комірець, який поклала поряд зі шкарпетками. Чому вона про нього не запитала? Можливо, тому, що відчувала: вона і так ставить надто багато питань. Їй не хотілося його дратувати.

Зітхнувши, вона подивилася на годинник і знову заплющила очі. День був порожній. О другій – консультація у лікаря, й усе. Вона почала відлічувати секунди, а пальці все гладили кулон – червонястий діамант, огранований зірочкою.

На першій сторінці «ВГ» поміщалася стаття про «коротку, але бурхливу історію» Камілли Луен і одну знаменитість зі студії норвезького державного радіомовлення – НРК, чиє ім’я, одначе, не розкривалося. Газета роздобула розмите курортне фото Камілли у відкритому купальнику. Очевидно, щоб підкреслити натяк статті на основну складову історії.

«Дагбладет» цього ж дня опублікувала інтерв’ю зі старшою сестрою Лісбет Барлі, Тойєю Харанг. У статті, під заголовком «Вона завжди йшла», Тойя згадувала звички Лісбет і намагалася пояснити її поведінку: «Вона пішла зі “Спіннін Віл” – то чом би і зараз не піти?»

На фотографії Тойя, всміхаючись, позувала в ковбойському капелюсі. Харрі подумав, що вона навряд чи хотіла, щоб її зберегли з усмішкою до вух, але фотографи не попередили її, коли почали знімати.

– Пива. – Він сів за барну стійку «Андеруотера» і взявся за «ВГ».

Писали, що всі квитки на концерт Брюса Спрінгстіна на стадіоні «Валле Говін» продано. Чудово. З одного боку, Харрі терпіти не міг концертів на стадіонах. А з іншого – пам’ятав, як років у п’ятнадцять Ейстейн намалював фальшиві квитки на концерт Спрінгстіна, і вони вдвох пробралися з ними в «Драмменсхаллен». І всі були на висоті. І Спрінгстін, і Ейстейн із Харрі.

Відклавши цю газету вбік, він розгорнув «Дагбладет» на сторінці з портретом сестри Лісбет. Схожість була приголомшлива. Харрі дзвонив їй у Трондхейм, але нічого від неї не дізнався. Вірніше, нічого цікавого. Не його провина, що розмова затягнулася хвилин на двадцять. Вона пояснила, що в її імені наголос падає на «я»: «Тойя» і назвали її зовсім не на честь сестри Майкла Джексона, яку звуть Ла-Тóйя з наголосом на «о».

Зі зникнення Лісбет минуло чотири дні, а справа – чесно кажучи – не просунулося ні на йоту.

Те ж стосувалось і вбивства Камілли Луен. Навіть Беата засумувала. Всі вихідні пропрацювала, допомагаючи небагатьом слідчим, що залишилися на літо, і нічого. Хороша вона дівчинка, Беата. Жаль її.

Оскільки Камілла була дамою світською, вони спробували відновити картину її пересувань за тиждень до вбивства, але й це ні до чого не привело.

Харрі збирався розповісти Беаті, як Волер заходив у його кабінет і в більш-менш відкритій формі запропонував продати йому душу. Але так і не розповів. Беаті й так є над чим голову поламати. Прийти з цим до Мьоллера – здійметься галас. Краще вже просто про все забути.

Харрі вже допивав другий півлітровий келих, коли побачив її в напівтемряві, за одним зі столиків біля стіни. Вона з ледве помітною усмішкою дивилася просто на нього. На столі перед нею стояло пиво, в пальцях була сигарета.

Харрі взяв свій келих і попрямував до неї:

– Можна?

Вібекке Кнутсен кивнула на вільний стілець:

– А тут яким побитом?

– Живу неподалік, – пояснив Харрі.

– Це я вже зрозуміла, але раніше ти тут не з’являвся.

– У мене виникли розбіжності в моєму постійному ресторані стосовно події, що сталася минулого тижня.

– Не пускають? – з хрипотою розсміялася вона.

Харрі цей сміх сподобався. І вона сама теж. Можливо, через макіяж і напівтемряву. Ну і що? Йому сподобалися очі – живі, грайливі. Дитячі й розумні. Зовсім як у Ракелі. Але на цьому схожість закінчувалась. У Ракелі були вузькі, чуттєві губи. А широкий рот Вібекке здавався ще більшим од яскраво-червоної помади. Ракель одягалась елегантно і неяскраво, а стрункістю мало чим поступалася балерині – ні єдиної складочки жиру. Вібекке сьогодні була в тигровому топику – такому ж кричущому, як і леопардовий. Ракель асоціювалась у Харрі з пригашеними тонами: темні очі та волосся, засмага. Вібекке вирізнялася в напівтемряві рудим волоссям і білою шкірою. Особливо шкірою ніг.

– І що ти тут робиш сама? – запитав він.

Вона знизала плечима і зробила ковток зі склянки:

– Андерс поїхав, повернеться тільки до вечора. Я тут розважаюся.

– І далеко він поїхав?

– В Європу або ще куди… Знаєш же, вони ніколи нічого не розповідають.

– А чим він займається?

– Продає начиння для церков і молитовень. Кафедри, запрестольні перегородки, хрести й інше. Нові та вживані.

– Треба ж. І в нього є справи в Європі?

– Коли якій-небудь швейцарській церкві потрібна нова кафедра, її можна привезти з Олесунна, а стару відреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвік. Він постійно в роз’їздах, проводить у них більше часу, ніж удома. Особливо останнім часом. Власне кажучи, останній рік. – Вона затягнулася сигаретою. – А сам він навіть і не лютеранин.

– Ні?

Вона похитала головою, випускаючи густий дим із червоних, укритих дрібними зморшками губ, і підтвердила:

– Його батьки були п’ятидесятниками. Він виріс серед усього цього. Я була одного дня на їх службі. Знаєш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотіти неіснуючою мовою, називаючи це «глосолалією»11. А ти бував?

– Двічі, – відповів Харрі. – У Філадельфійській парафії.

– Набув порятунку душі?

– На жаль ні, мені просто треба було знайти там свідка в одній справі.

– Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.

Харрі знизав плечима:

– Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.

Харрі допив пиво і гукнув бармена. Вібекке прикурила нову сигарету.

– Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.

– Он як? – Харрі згадав порожній вхідний дзвінок на автовідповідачі.

– Так, але мене повідомили, що ти цією справою не займаєшся.

– Якщо ти про справу Камілли Луен, то так воно і є.

– Отже, я поговорила з іншим, який приходив на виклик. Симпатичний такий.

– Том Волер?

– Так. Розповіла йому дещо про Каміллу. Тобі минулого разу не змогла.

– Чому?

– Тому що там був Андерс. – Вона глибоко затягнулася. – Він дуже хворобливо реагує, коли я говорю щось, що порочить Каміллу, просто лютує. Хоча ми її майже й не знали.

– А навіщо тобі її порочити, якщо ти її не знала?

Вібекке знизала плечима:

– Я так не думаю, це Андерс так вважає. У нього тверда позиція, що за все життя жінка може займатися сексом тільки з одним чоловіком. – Вона ткнула недокурок у попільничку і додала: – А краще взагалі ні з ким.

– Значить, у Камілли чоловіків було більше, ніж рекомендує Андерс?

– Вона зверталася до них по імені. Імена були різні.

– Звідки тобі це відомо? Погана звукоізоляція?

– Ні, звукоізоляція між поверхами прекрасна. Взимку взагалі нічого не чутно, але влітку, коли вікна відчинені… Знаєш, у таких дворах…

– …усе дуже добре чутно. Знаю-знаю.

– Саме так. Андерс часто зі злістю зачиняв вікно спальні. А коли я говорила, що їй там, напевно, добре, йшов і лягав у вітальні.

– Ти про це хотіла мені розповісти?

– Так. І ще. Мені тут подзвонили. Я спочатку вирішила, що це Андерс, але коли він дзвонить, на задньому плані зазвичай чується шум. Він же дзвонить із вулиці, коли виїжджає в Європу. Дивно, що шум завжди абсолютно однаковий, неначе він щоразу дзвонить із одного й того ж місця. Ну, неважливо. А тут звук був іншим. Іншим разом я просто поклала б трубку і не згадала про це, але після того, що сталося з Каміллою… Та й Андерс поїхав…

– Ну і?

– Та ні, нічого страшного. – Вона стомлено всміхнулась, і її усмішка Харрі теж сподобалася. – Хтось просто дихав у трубку, але я злякалася. Потім вирішила подзвонити тобі. Волер сказав, що цим займеться, але номер, із якого дзвонили, зрозуміло, не визначили. А вбивці, вони ж завжди повертаються на місце злочину, так?

– Це в романах, – відповів Харрі. – Я б викинув це з голови.

Він покрутив келих. Ліки починали діяти.

– А ти і Андерс, випадково, не знайомі з Лісбет Барлі?

Вібекке високо звела нафарбовані брови:

– Це яка пропала? З якої речі?!

– Так, дійсно, з якої речі?.. – пробурмотів Харрі, не розуміючи, чому це питання спало йому на думку.

Коли вони вийшли з «Андеруотера», було близько дев’ятої. Харрі здавалося, що він рухається по палубі корабля в шторм.

– Я живу близько, трохи нижче по вулиці, – повідомив він. – Не хочеш…

Вібекке трохи нахилила голову набік і всміхнулася.

– Харрі, не роби того, про що жалкуватимеш.

– Жалкуватиму?

– Останні півгодини ти тільки й розповідав, що про свою Ракель. Уже забув?

– Я ж сказав, що я їй не потрібний.

– Ну і я тобі не потрібна. А потрібна тобі твоя Ракель.

Чи інша Ракель.

Вона взяла його за плече:

– Може, на якусь секунду я й подумала, що все могло б бути інакше. Але ж не інакше. Та й Андерс скоро прийде додому.

Харрі знизав плечима, похитнувся і зробив крок убік.

– Давай хоч до будинку тебе проведу, – пробурмотів він.

– Харрі! Тут пройти метрів двісті.

– Впораюсь.

Вібекке розреготалася й узяла його під руку. Вони повільно йшли по Уллеволсвейєн, повз них проїздили автомобілі та порожні таксі, а вечірній вітер цілував обличчя, як уміє цілувати тільки в Осло і тільки в липні. Харрі слухав рівне дзижчання її голосу і думав про те, що ж зараз робить Ракель.

Вони зупинилися перед чорними залізними дверима.

– Добраніч, Харрі.

– А… ти поїдеш на ліфті?

– А що?

– Нічого. – Харрі засунув руки в кишені й відчув, що втрачає рівновагу. – Обережно. Добраніч.

Вібекке з усмішкою підійшла до нього і поцілувала в щоку. Харрі жадібно втягнув ніздрями її запах.

– Можливо, в наступному житті, – шепнула вона.

Двері м’яко і безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрі стояв і дивився на вітрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Ні, не вибір надгробних плит, а віддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрі хоч трохи цікавився ними, то знав би, що це ексклюзивна іграшка – спортивний японський автомобіль.

– Щоб тебе… – тихо вилаявся Харрі, виходячи на дорогу.

Повз нього, верескливо сигналячи, проїхало таксі. Він підійшов до машини і став біля дверей водія. Темне скло опустилося.

– Що, чорт забирай, ти тут робиш? – просичав Харрі. – Шпигуєш за мною?

– Добрий вечір, Харрі, – позіхнув Том Волер. – Спостерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.

– Це маячня, – сказав Харрі.

– Як ти сам розумієш, більше вчепитися ж немає за що. Вбивця залишив нам небагато доказів.

– Злочинець, – поправив Харрі.

– Чи злочинниця.

Харрі знизав плечима і зробив крок убік, щоб не впасти. Відхилилися дверці з боку пасажира.

– Залізай, Харрі. Треба поговорити.

Харрі подивився на відчинені дверці. Подумав. Зробив іще один крок убік. Обійшов машину і сів.

– Подумав? – Волер притишив звук у магнітолі.

– Так, подумав, – відповів Харрі, соваючись: на тісному ковшоподібному сидінні було незручно.

– І який же правильний висновок ти зробив?

– Судячи з усього, тобі подобаються червоні японські спортивні автомобілі. – Харрі з розмаху ляснув по приладовій панелі. – Солідна річ. Скажи… – Харрі зосередився на дикції. – Ти в такому автомобілі розмовляв зі Сверре Ульсеном в Грюнерльокка того вечора, коли вбили Елен?

Волер декілька секунд мовчки дивився на нього, перш ніж відповісти:

– Харрі, я не розумію, про що ти.

– Ні? Ти ж знав, що Елен здогадалася: це ти стоїш за контрабандою зброї? І потурбувався про те, щоб Сверре Ульсен убив її, перш ніж вона кому-небудь розповість. А коли дізнався, що я напав на слід Сверре Ульсена, поспішив обіграти все так, ніби він відкрив стрільбу при затриманні. Як і той хлопець на портовому складі. Ти взагалі майстер розв’язувати проблеми при затриманні.

– Харрі, ти п’яний.

– Два роки я шукав факти проти тебе, Волере. Ти знав про це?

Волер мовчав.

Харрі розсміявся і знову ляснув по панелі, що якось недобре затріщала.

– Знав, ясна річ! Майбутній начальник відділу знає все. Як ти дійшов до життя такого? Розкажи.

Волер виглянув на вулицю. З «Кебабного двору» вийшов чоловік. Подивившись на всі боки, він попрямував униз по вулиці, до церкви Святої Трійці. Волер і Харрі мовчали. Чоловік повернув на дорогу між кладовищем і госпіталем Діви Марії.

– Добре, – тихо сказав Волер. – Якщо хочеш, я тобі сповідуватимусь, але врахуй: той, хто вислуховує сповіді, може опинитися перед неприємним вибором.

– Плював я на прикрощі.

– Сверре Ульсен отримав заслужену кару.

Харрі повільно повернув голову в бік Волера: той сидів із заплющеними очима, відкинувшись на спинку.

– Зауваж, не тому, що я його боявся. Тут ти схибив, – вів далі Том Волер безпристрасним голосом.

– Гм?

Волер зітхнув і розплющив очі:

– Ти хоч раз замислювався про те, що примушує таких, як ми, робити те, що ми робимо?

– Тільки цим і займаюся.

– Який у тебе перший спогад, Харрі?

– Спогад про що?

– Наприклад, мій, – не звернув на запитання уваги Волер, – це ніч і батько, який схилився над моїм ліжком. – Він погладив кермо. – Мені тоді було чотири або п’ять. Від батька пахне тютюном і надійністю. Знаєш же. Саме батьківський запах. Зазвичай він приходив додому, коли я вже був у ліжку. І я знав, що на роботу він піде рано-вранці, ще до того, як я прокинуся. Знав, що коли я розплющу очі, він усміхнеться, поторсає мене по голові й піде. Я прикидався сплячим, аби він побув зі мною трохи довше. А іноді я дійсно спав, і мені снився кошмар про жінку з головою свині, яка ходить по вулицях і п’є кров маленьких дітей. Я скрикував і просив його посидіти зі мною. Ось тоді він сидів поруч, а я лежав з розплющеними очима і все дивився й дивився на нього. У тебе з батьком було так само, Харрі?

Харрі знизав плечима:

– Мій батько був учителем і багато часу проводив удома.

– А мій був робітником. Як і у моїх друзів, Гейра і Соло. Вони жили від нас через двір. Ми виросли разом у Старому місті. Сірі східні квартали, але за нашим двором стежила профспілка – в нас усе було чисто й охайно. Ми вважали себе не пролетаріатом, а ніби як підприємцями. У Соло батько навіть купив кіоск, і там працювала вся сім’я. В нас усі багато працювали. Але більше за всіх працював мій батько. З ранку до вечора. Як машина, яку вимикають тільки на неділю. Мої батьки не були особливо релігійними, хоча батько півроку вивчав богослов’я у вечірній школі, тому що дід хотів зробити з нього священика. Коли дід помер, батько закинув навчання, але ми щонеділі відвідували церкву у Волерензі, а потім батько ходив з нами до Екеберга й Естмарки. А о п’ятій ми збиралися до недільної вечері вдома. Нудьга, скажеш ти? А я ввесь тиждень чекав неділі. А потім наставав понеділок, і він знову йшов. Завжди на яке-небудь будівництво, де треба було працювати понадурочно. Ми економили. На біле, на сіре і на чорне, як говорив батько. Більше ж нема на що. Коли мені було тринадцять, ми переїхали в західну частину міста, в будиночок із яблуневим садом. Батько говорив, там краще. У новій школі в усіх у нашому класі, окрім мене, батьки були юристами, економістами, лікарями. По сусідству з нами жив суддя. У нього був син – мій ровесник. Яким. Батько хотів, щоб я став таким, як він. Говорив, що, коли я збираюся стати одним із них, потрібно добре знати їх життя: умовності, мову, неписані правила. Але мені не було діла до сусідського хлопчиська. Хіба що до їхнього собаки – німецької вівчарки, що вила на ґанку цілісінькі ночі. І після школи я їхав на трамваї в Старе місто, до Гейра і Соло. Якось мати з батьком запросили всіх сусідів на барбекю, але ті дружно відмовилися під різними ввічливими приводами. Пам’ятаю, того літа сусіди часто збиралися на барбекю одне в одного. Сміялись. А нас ніхто так і не запросив.

– А сенс у цієї розповіді є? – запитав Харрі, стараючись чисто вимовляти слова.

– Тобі вирішувати. Мені замовкнути?

– Ну що ти! Сьогодні по телеку якраз нічого цікавого.

– Якось у неділю ми за звичаєм збиралися в церкву. Я стояв на вулиці й чекав матір із батьком, а сусідська вівчарка за огорожею гарчала на мене та гавкала. Не знаю чому, але я відчинив хвіртку. Напевно, думав, що вона зла тому, що вона ввесь час сама. Вівчарка була не на ланцюзі, вона стрибнула на мене, повалила й укусила за щоку. У мене досі шрам.

Волер показав, але Харрі нічого не побачив.

– Суддя крикнув на вівчарку, і вона втекла. Потім він сказав, щоб я забирався з його саду до дідька. Мене повезли в лікарню. Мати ридала, а батько майже не розкривав рота. Ми повернулися додому, в мене був страшний шов од підборіддя до вуха. Батько пішов до судді. Повернувся з почорнілим обличчям і говорив іще менше. Мовчки ми з’їли недільну печеню, а вночі я прокинувся невідомо чому. Було тихо. Потім я здогадався. Вівчарка. Вона більше не вила. Потім я почув, як хтось увійшов до будинку, і чомусь зрозумів, що ми більше ніколи не почуємо того виття. Тихо відчинилися двері спальні, і я швидко заплющив очі, але встиг побачити молоток. Запахло тютюном і надійністю. Я прикинувся, що сплю.

Він протер кермо, змахуючи невидиму порошинку.

– Я зробив те, що зробив, тому що знав: Сверре Ульсен убив одну з наших. Я зробив це заради Елен, Харрі. Заради нас. Тепер ти знаєш: я вбив людину. Донесеш на мене, чи як?

Харрі мовчки дивився на нього.

Волер знову заплющив очі:

– Харрі, проти Ульсена були тільки непрямі докази. Він міг залишитися на волі. Я не міг цього дозволити. А ти міг би, Харрі? – Волер розплющив очі, повернув голову і зустрівся з ним поглядом. – Міг би?

Харрі глитнув:

– Тебе бачили в машині разом зі Сверре Ульсеном. У мене був свідок. Це тобі відомо?

Волер знизав плечима:

– Я кілька разів говорив із Ульсеном. Він був неонацистом і карним злочинцем. Це наша справа, Харрі.

– Але той, хто вас бачив, раптом розхотів говорити. Ти ж із ним поговорив? Погрозами змусив замовкнути?

Волер похитав головою:

– Харрі, на такі запитання я не відповідаю. Хоч ти і вирішив бути в нашій команді, є суворе правило: знати потрібно тільки те, що допомагає тобі в роботі. Правило суворе, зате добре працює. І ми добре працюємо.

– Ти говорив із Квінсвіком? – насилу вичавив Харрі.

– Квінсвік – це твій черговий вітряк. Забудь про нього, Харрі. Подумай про себе. – Він нахилився ближче і притишив голос. – Що тобі втрачати? Та подивися в дзеркало…

Харрі моргнув.

– Отож-бо, – сказав за нього Волер. – Алкоголік років під сорок, без роботи, без сім’ї, без грошей.

– Востаннє запитую… – Харрі хотів це вигукнути, але не вийшло. – Ти говорив із… з Квінсвіком?

Волер випростався на сидінні:

– Іди додому, Харрі. І подумай, чим ти кому зобов’язаний. Колегам? Які прожували тебе, зрозуміли, що гіркий, і виплюнули?.. Начальству, яке, відчувши недобре, готове тікати щодуху? Чи все-таки ти передусім зобов’язаний собі самому? Людині, яка багато років прагне зробити вулиці Осло більш-менш безпечними в державі, що більше піклується про злочинців, аніж про поліцейських. Харрі, у своїй галузі ти – один із кращих. У тебе, на відміну від інших, є талант. А заробляєш однаково паскудно. Я можу тобі запропонувати зарплату вп’ятеро більшу, але й це не головне. Я можу запропонувати тобі повагу. Повагу! Подумай над цим.

Харрі спробував зосередити погляд на Волері, але обличчя розпливалося. Він пошукав ручку дверей і не знайшов.

Бісові япошки! Понаробляють же машин! Волер перегнувся і відчинив двері.

– Я знаю, що ти шукав Роя Квінсвіка, – сказав Волер. – Розвію твої сумніви: так, я розмовляв з Ульсеном у Грюнерльокка того вечора. Але це не означає, що я якимсь чином причетний до вбивства Елен. Я мовчав, аби не ускладнювати і без того напружену ситуацію. Роби як знаєш, але повір: свідчення Роя Квінсвіка нічого нового не дасть.

– Де він? – запитав Харрі.

– А якщо я скажу, щось зміниться? Ти мені повіриш?

– Можливо. Хто знає?

Волер зітхнув:

– Согнсвейєн, тридцять два. Живе в підвалі, в кімнатці, де раніше жив його вітчим.

Харрі обернувся і помахав таксі.

– Але якраз сьогодні у нього співанка, – вів далі Волер. – Там недалеко. У Староакерському парафіяльному домі.

– Староакерському?

– Він перейшов із Філадельфійської парафії у Віфлеємську.

Вільне таксі пригальмувало, постояло з секунду, а потім знову рвонуло в бік центру. Волер криво посміхнувся:

– Перейти – не означає втратити віру, Харрі.